Їзда в напрямі головного двірця. — Поїзд-мариво. — В клітках, як дикі звірі. — Голод і спрага. — Свербячка, чи нерви? — Кого я пізнав. — Чорним вороном через Москву. — Плач през. К. Левицького. — Ми на Лубянці.
Я попрощався з усіми мешканцями камери і за хвилину мене викликали з речами. Я зійшов по сходах на долину і мене впровадили знову до невеличкої кімнати-канцелярії, тої самої, де мене основно зревідували перед вкиненням до камери ч. 5. Тепер, у приявності двох старшин НКВД, з яких один був начальником тюрми, а другий моїм конвоїром, у мене перевів знову докладну ревізію третій енкаведист. Ще в камері сховав я заздалегідь на всякий випадок у рубцях при кишені маринарки невеличку голку і в другому місці маленьку шпильку, а в рубцях штанів дрібнесенький кусочок олівця (без деревяної оправи). При ревізії знайшли в мене два кусники правдивого олівця, що їх я врятував першим разом, але те, що я сховав у рубцях, залишилося при мені.
Командант тюрми, передаючи конвоїрові велику жовту коперту, сказав до мене, що в ній е мої папери-документи, а також годинник. Я зрозумів, що мене перекидають до якоїсь іншої тюрми, але що мене повезуть аж у Москву, я не подумав. Командант передав ту заляковану коперту старшині-конвоїрові і коли я по ревізії знову убрався, мене випровадили на вязничне подвіря.
На невеличкому подвірї стояло звичайне каптажне авто з широкою, некритою плятформою, на середині якої лежало велике Гумове колесо. Я видряпався на плятформу і сів на колесо. Поруч мене опинилися три молоді сторожі-енкаведисти, озброєні в кріси і револьвери, а старшина з жовтою копертою и руках, в товаристві ще одного, молодшого, сів коло шофера. Отже мене везло 6 енкаведистів.
Авто рушило з подвіря і попрямувало вулицею Льва Сапіги вгору, в сторону головного двірця. Це означало, що мене повезуть кудись дальше залізницею. По дорозі мусіли ми затриматись напроти політехніки, бо вулицю в тому місці затарасувало друге вантажне авто, заповнене пропаґандивною літературою, що її роздавали два чи три агітатори прохожим та студентам, які виходили з брами політехніки і товпились біля того авта. Наше авто було так близько того другого, що я сягнув рукою, і один з агітаторів пхнув мені газету «Червони Штандар» і ще якусь летючку в польській мові. Але один з моїх конвоїрів незамітним рухом руки ту літературу від мене забрав.
Як тільки ми вїхали в ту людську гущу, в якій ледве чи хто зорієнтувався, що це везуть арештанта, я подумав, чи не заризикувати б і не скочити в ту юрбу. Але де запорука, що та юрба мене між собою сховає, або дозволить утекти? Риск був завеликий, тим більше, що я мав би проти себе певних шістьох озброєних енкаведистів і трьох агітаторів з другого авта, не кажучи вже про агентів, що були, можливо, серед юрби. Та за хвилину наше авто пробило собі серед людської маси дорогу і рушило далі.
Ми вїхали кількадесять кроків, як з будинку академічної гімназії вийшов мій добре знайомий учитель М. Легким кивком голови я його поздоровив, він мені так само відповів, і я був певний, що він повідомить моїх приятелів, які були одночасно і його приятелями, що він бачив, як мене вивозили. Тим часом по повороті з Москви, 19 місяців пізніше, я ствердив з сумом, що проф. М., мабуть з перебільшеного страху, не згадав про мій вивіз зі Львова нікому ні одним словом. Як швидко люди піддавалися панічному страхові, що його поширили довкола себе большевики, і як зразу ж «пристосовувались» до нових обставин!
Наше авто, не доїжджаючи до головного двірця, скрутило ліворуч поміж магазини Народньої Торгівлі, Маслосоюзу й інших торговельних фірм до розгалужених тут бічних залізничих рейок. Саме на цьому закруті минало нас вантажне авто Маслосоюзу, в якому поміж іншими робітниками побачив я і робітника-односельчанина, гарного, ідейного хлопця-сироту, що його я перед роком стягнув з села і примістив на працю у Львові. Не зважаючи на мій заріст, він мене пізнав і вклонився, на що я відповів тільки кивком голови. Він єдиний не побоявся потім оповідати про мій вивіз своїм і моїм знайомим.
Коли скінчився той бльок магазинів, наше авто спинилось. Під охороною пятьох сторожів я попрямував далі через яку десятку рейок поміж безчисленними вантажними вагонами, аж нарешті ми опинились перед якимсь дивним поїздом. Той поїзд стояв відокремлено, його вагони мали маленькі, заслонені віконця. Коли я ввійшов за своїм провідником до середини вагону, а побачив, що це вагон-тюрма, де келіями були строго відокремлені від себе, вузькі переділи-клітки. Виглядало зовсім так, якби в таких клітках мали перевозити диких, небезпечних звірів. Кожний переділ був строго ізольований двома стінами від інших, а задня стіна була без вікон. Вхід до переділу замикали грубі залізні ґрати і на них ще й важкі залізні двері. І в ґратах, і в дверях був малий отвір, через який подавали арештантам їду. Кожна така клітка, призначена на одну особу, мала здовж поперечної стіни лавку, на якій можна було сидіти і спати. Під стелею була заґратована лямпочка. Коли залізні двері були відчинені, то до клітки доходило світло від коридора, що йшов вздовж вагону попід віконця — єдині віконця у вагоні. Ті віконця мали полотняні занавіси, що їх наша охорона відслонювала тоді, коли поїзд був поза більшими стаціями. Коротко: наш поїзд-мариво був одною з відмін т. зв. столипінок, що ними від часів царського міністра Столипіна перевозили вязнів на дальші віддалі. Большевики ці поїзди-вязниці, як і всю тюремну систему в СССР, «видосконалили», згідно з вимогами свого твердого, жорстоко-нелюдського режиму.
За своїм конвоїром я пройшов майже ввесь вагон і бачив праворуч кільканадцять загратованих порожніх кліток. Щойно в одній з кінцевих кліток я побачив у ґратах впялеиі в мене запалі очі та заросле обличчя, і мені здавалося, що це був або кол. посол УНДО і редактор католицького тижневика «Мета» у Львові Володимир Кузьмович, або згаданий вже польський соціалістичний діяч Скаляк Бронислав (помер 1948 р. в Лондоні).
Від сусідньої клітки розсунули грубі залізні ґрати і впхали мене до середини та знову засунули ґрати, а за ними замкнули ще й залізні двері. Я опинився наче живий у могилі. Почування страшне, несамовите! Думки тиснулися роєм до голови, в якій шуміло так, що я був раз якби приголомшений, то знову ніби в гарячці. На один момент мене щось здусило в горлі і короткий, спазматичний плач потряс усією моєю істотою. А потім у страшній розпуці я став молитися. Боже, як я тоді молився! Перед очима станули мені українські бранці па турецьких галерах, такі ж нещасні, як і я, і я молився гаряче їх молитвою:
— Ісусе Христе, Що перетерпів такі страшні муки, помилуй мене!
— Мати Божа, Що так важко страждала під хрестом Свого Сина, рятуй мене, рятуй нас усіх!
Ця коротка молитва, що плила з глибини моєї душі, принесла мені деяку полекшу. Я трохи уснокоївся і став наслухувати.
За якийсь час я почув рух у коридорі. Десь розсунулись залізні грати і зараз потім знову засунулись, а за ними й залізні двері. Очевидно — привезли нову жертву і вкинули до клітки. А за хвилину отворили залізні двері в моїй клітці і я дістав через ґрати світло з коридору, що продиралось несміливо через віконце з занавісами. Чід того моменту вартовий енкаведист ходив рівномірним кроком по коридорі і споглядав мовчки на кожну клітку, чи пак на її мешканця за ґратами.
Що якийсь час чув я, як поодинокі клітки відчинялися і замикалися знак, що їх заповняли дальшими вязнями.
Серед крайнього напруження нервів провів я так пятницю і суботу. Коли в суботу пополудні рух у моїм вагоні припинився зовсім, я зрозумів, що всі клітки в ньому були вже заповнені. Зате я почув, як менш-більш що півгодини важке авто заїздило безпосередньо перед наш поїзд-мариво, з чого я зробив висновок, що енкаведисти за одну добу приготовили для своїх транспортів дорогу вже безпосередньо до самого поїзду та вивантажували вязнів до вагонів просто з авта. Рух того авта чув я цілу ніч з суботи на неділю.
В неділю рано 22.10., точно в місяць після того, як червона армія ввійшла до Львова, наш поїзд рушив у дорогу. — Куди мене везуть? — мучила неспокійна думка. — І хто є інші вязні цієї тюрми на колесах? — Очевидно, везуть нас до Києва, столиці Української соціалістичної Радянської Республіки, де, можливо, зроблять проти нас, зокрема проти членів УНДО, якийсь показовий процес, щоб нас своїми так добре випробуваними методами скомпромітувати і через нас кинути тавро на ввесь український національний рух. Боже, дай мені силу все те витримати!
Ані в пятницю ані в суботу не дістав я у вагоні ніякої їди. Щойно в неділю раненько безпосередньо перед виїздом мені подали через отвір у ґратах малий хлібець і кілька грамів мілкого цукру. Старшина НКВД, що передавав хліб і цукор, казав їсти хліб потрошки, бо це все, що ми дістали на дорогу. Але куди ми їдем і на як довго передбачена наша їзда, він не сказав. Говорив він це через отвір у ґратах шепотом кожному з вязнів і наказував таким самим шепотом йому відповідати. Звертатися з чимнебудь до охорони заборонив.
Коли наш поїзд виїхав уже поза обсяг т. зв. Великого Львова, один з охорони відсунув занавісу на віконці, яке було навскіс від моїх ґрат, і я бачив, що поїзд прямує на Тернопіль. Чи знало українське населення тих місцевостей, через які наш поїзд переїздив, яке призначення того поїзду і кого він везе? Ледве. В кожнім разі було щось несамовите в тому темпі, з яким нова влада поспішилася перебудувати залізничі рейки від кордону до Львова з вузьких на широкі, і пустити ними, як думаю, перший такий страхітливий поїзд через галицько-українську територію. Бував я в різних державах світу, але не чував ніде про такі поїзди-тюрми, яким їхав оце в невідоме. На ганьбу всього світу видумала такі поїзди царська Росія, а большевицька влада не тільки не скасувала тих поїздів, а ще їх розбудувала й видосконалила.
По двох добах їзди наш поїзд спинився десь у полі, як мені здавалося, в околиці Вінниці. Там ми перестояли чомусь цілу добу і рушили поволі далі. Минули знову майже дві доби, як поїзд спинився серед великої маси товарних вагонів. Я догадувався, що ми в Києві. Мої здогади, що наша дорога тут скінчиться та що нас затримають тут у якійсь тюрмі, не здійснилися. Постоявши серед товарних вагонів півтора доби, де нам видали вдруге по кусникові хліба та по кілька грамів цукру, поїзд рушив далі. Спершу я думав, що нас везуть може у Харків, але з веденої пошепки розмови двох членів нашої охорони я зрозумів, що остаточна ціль нашої їзди — Москва. Небагато до говорення в справі арештованих у Західній Україні мав Київ. Про все рішала тільки й виключно Москва, а київський уряд мав (і має тепер!), можна сказати, чисто декоративне значіння.
З Києва наш поїзд гнав уже дуже швидко, так що в суботу 28. 10., себто 9-ого дня, рахуючи від моменту, як мене всадили до поїзду у Львові, ми прибули під вечір на якусь товарну стадію в Москві.
Тут хочу ще згадати, що поза тим хлібом і цукром дістав я і, розуміється, всі інші вязні за всю ту 9-денну дорогу всього тричі теплу страву. Це була якась колотюха з бараболею, що її варила мабуть сама наша охорона. Видно, що бракувало також тарілок і навіть ложок, бо коли ту колотюху зїв мій сусід зправа, то мені передано від нього і немиту тарілку і ложку, а від мене сусідові зліва і т. д. Двічі денно нам передавали гарячу чи теплу воду і це був увесь наш харч і вся вода в довгій дорозі. Нічого дивного, що всіх нас мучив голод і жахлива спрага; в горлі мене так пекло, що я, щоб її заспокоїти, при виході на сторону рано і вечором не жахався вливати в себе цілими пригорщами воду з паровоза, що її спускав у потребнику. Та вода була перемішана з кусниками соломи і сажею
Та мучили мене не тільки голод і спрага, але пашіло-пекло і все тіло. Я думав, що на мене впала якась страшна короста, і дер на собі тіло до безтями. Аж коли я по купелі опинився в камері на Лубянці, моє тіло відійшло. Московські вязні пояснили мені це пашінпя тіла високою напругою чи пак грою нервів.
За всю дорогу я не міг ніяк довідатися, хто є люди, що їх везуть зі мною в одному вагоні, поза през. д-ром Костем Левицьким, який, не зважаючи на заборону, говорив завжди голосно, а раз почав за щось там справжню сварку з охороною, його я пізнав добре по голосі і характеристичнім кашлі. По голосі пізнав я і посла Володимира Целевича, який попросив раз в охорони сірника. А коли наш поїзд прибув уже в Москву і мій сусід зправа попросився до потребника, конвоїр провів його поруч моєї клітки, забувши замкнути на той час отвір у залізних дверях, як воно завжди при таких нагодах бувало. Тоді я побачив виразно заросле обличчя д-ра Дмитра Левицького, б. довголітнього голови УНДО й Української Парляментарної Репрезентації у Варшаві в рр. 1928-1935. Так отже, не зважаючи на таку строгу охорону й ізоляцію всіх вязнів, я знав, що, крім мене, в тому самому вагоні везли ще цих трьох визначних українських національно-політичних діячів.
Починало сутеніти, як нас стали випроваджувати з вагону поодиноко з речами до чорного авта, що стояло оподалік і було зверха зовсім подібне до тих авт, якими у Львові перевозили трупів. Це був ославлений «чорний ворон». Коли прийшла черга на мене і мене привели перед те авто, я побачив, що воно має серединою вузький перехід, а по обох сторонах по 4 коробки-шафи, не більше як 70-80 пентаметрів височини і найвище піп метра ширини. Отже цим «чорним вороном» перевозили вісьмох строго ізольованих вязнів. До одної з тих коробок, малоіцо більшої як коробка па приміщення ляльки в порядній крамниці, втиснули мене з трудом з моїм клунком, а коли мені замкнули перед носом дверцята, я опинився в темноті і такій тісноті, що почув відразу, як мені бракує повітря. Я став дуситися, хотів вертати, але не міг. . Хворий на серце такої муки напевно не видержав би. Коли я так мучився і хапав повітря, я завидував тоді навіть галицькому псові: бо я нераз бачив, як у місті везли у візку зловлених на вулиці заблуканих чи безпанських псів, але над таким візком. були широкі грати, через які доходило до них і повітря, і сонце… Того всього тут не було. Людина в СССР не мала навіть тої охорони, що у нас собака.
В одному моменті я почув, як напроти мене втискали до такої коробки през. К. Левицького. Один з енкаведистів взяв його за директора цукроварні, а бодай висловив такий здогад до свого сусіда. Як през. К. Левицький влізся до тої коробки, я сам не знаю. Після того «чорний ворон» рушив з повним вантажем і мені здавалося, що він їде в безконечність. Я чув, як ми їхали містом, чув рух трамваїв і напружував усі свої сили, щоб не зімліти. Парені і і ми вїхали через якусь браму, переїхали через якийсь поріг і станули. Було ясно, що ми на якомусь подвірї. Настала гробова тишина, яку раз-у-раз переривав не то крик, не то плач през. К. Левицького:
— Люди добрі! Майте Бога в серці! Отворіть, пустіть, бо душуся, гину….
То знову:
— Отворіть, я ж гину! Боже, Боже, за що я так мучуся?! Боже мій, як мене тут не шанують, як мене поневіряють… Отворіть, пустіть!
Нарешті став бити з цілої сили руками у дверцята коробки.
І тоді охорона отворила нарешті ті дверцята і його першого звільнили від тої муки. Третій з черги був я. Коли отворилися дверцята моєї коробки, я впав напів притомний на чобіт одного з членів нашої охорони. Мене підняли, взяли мій клунок і ввели до великого, багатоповерхового дому.
Так відбувся мій вїзд у Москву на Лубянку.