595 днів совєтським вязнем

В АТМОСФЕРІ ПСИХІЧНОГО НАТИСКУ І ЗНЕВІРИ

Як довго вязень під слідством, він позбавлений всякого звязку зі світом. — Чому з тюремних камер забрали накривки зі сплювачок. — В атмосфері своєрідної забобонности і страху перед… снами. — Оповідання про невдалий переворот маршала Тухачевського та його трагічні наслідки. — Чому зліквідували всеукраїнського старосту Петровського. — Що думають в СССР про Америку. — Ще про страх перед шпигунами і диверсантами. — За що зліквідували філятелістів і канадійських українців-комуністів. — Листування в СССР та в інших державах світу. — «Доброго шпіона. ніколи не розстріляють».

Коли арештований позбавлений всякого захисту і підтримки, він чується вповні самотнім і безпомічним. Він знає, що за нього не тільки ніхто не заступиться, але що більше: його відцураються, як «ворога народу», навіть найближчі — батьки, жінка, діти. Це загальна атмосфера, що в ній перебувають арештовані в СССР. Коли ж до цього додати психічний натиск, що в ньому перебувають вязні під впливом цілої системи допитів, то можна собі уявити, як важко приходиться їм переносити всі муки довгомісячного слідства.

В подібній атмосфері був і я, особливо, коли побачив, що зі сподіваного в короткому часі звільнення або бодай вільної зсилки не вийшло нічого. Тоді то опанувала мене така зневіра, що я став уважати свою ситуацію майже безнадійною. Сидячи вже понад 10 місяців у слідстві, я чувся покинутим і полишеним самому собі. Мені здавалося, що про мене забули всі. До того пекла туга за своїми найближчими, за Рідним Краєм. І тоді то я рішив використати момент, коли прийде на контролю («абход») нашої камери хтось з вищого тюремного начальства, звичайно один із заступників директора тюрми, що відбувалася майже що-місяця, та попросити, щоб дозволили мені написати до своєї рідні тільки одно коротке речення: що я живий і здоровий. Така нагода небавком прийшла, коли обхід камер переводив сам директор Лубянки Міронов. Я виступив з ряду і в приписаній формі виложив своє прохання. Міронов відповів коротко: «Цього зробити не можна, як довго вязень під слідством. Зрештою, зверніться в цій справі до свого слідчого». А «свого» слідчого я вже не мав давно…

До того в тих тяжких днях зайшла одна дрібна, але характеристична подія, що навела на всіх нас багато невеселих думок. Одного вечора ми почули на звичайно дуже тихих, наче вимерлих коридорах якусь голосну метушню, біганину і чийсь ніби зойк, ніби стогін. За хвилину все втихло, а ще за якийсь час ми почули, як наші сторожі почали відчиняти в нашім найближчім сусідстві одну камеру за другою і потім їх знову замикати. З притишеним віддихом ми чекали, що буде далі. Незабаром прийшла черга і на нашу камеру, до якої ввійшов дижурний енкаведист, взяв бляшане накривало зі сплювачки, що стояла в куті камери зараз біля дверей, і, не сказавши — як то було зрештою в їх звичаю — ні слова, вийшов спокійно з камери, замкнувши її очевидно знову на ключ. Для всіх нас справа була ясна: хтось із вязнів в одній з наших сусідніх камер використав хвилеву неувагу дижурного енкаведиста, стягнув незамітно для інших вязнів «бляшане накривало зі сплювачки і підрізав собі ним правдоподібно жили на руках. Це й викликало ту метушню та біганину по коридорі, яку ми зачули і в нашій камері. А після того тюремне начальство доручило дижурним постягати негайно всі ті небезпечні накривки зі сплювачок по камерах, щоб, бува, подібна історія не повторилася в якійсь іншій камері.

В такій атмосфері, в якій ми жили такі довгі місяці, витворилась серед вязнів своєрідна забобонність і страх перед… деякими снами. Вязні хапались теж поквапно за кожну чутку, принесену Бог зна ким і як у камеру, чи просто таки видуману, і пояснювали собі її на свій лад, що звичайно був такий далекий від справжньої дійсности, як наше життя в тюрмі від життя на волі. І я мав тоді дивні сни, що не давали потім довго спокою та наводили чорні думки… А раз приснилось мені, що, йдучи зі св. Юра у сторону львівської політехніки, я стрінув по дорозі добре знайому мені старшу жінку-львовянку, яка на моє привітання, не спиняючись, сказала коротко: «Скопляка взяли також», після чого я зараз збудився. Коли ж я багато місяців пізніше вернувся до Львова, мені сказали, що НКВД заарештувало менш-більш у тому часі, коли я мав такий дивний сон, не тільки довголітнього голову Союзу Українських Купців і Промисловців у Львові, заслуженого й меткого громадянина Яр. Скопляка, але й брата його дружини, Олька Левицького, що в останніх кількох роках перед війною був головою Спортового Товариства «Україна» і вів його в тяжких польських часах справді від успіху до успіху. За обома цими арештованими вставлялися в органів НКВД робітники з фабрики пасти «Зоря», що її вони вели з тяжким трудом обидва разом і працювали в ній теж фізично. Та це нічого не помогло, а робітники дістали пораду не мішатися до справи, яка, мовляв, до них не належить. По обох цих українських громадянах, як і по багатьох інших, що їх заарештувало в нашому краю НКВД в рр. 1939-41, пропав усякий слід.

В тих часах наслухався я багато про невдалу спробу перевороту маршала М. Тухачевского, що його розкрило НКВД, так сказати, пять хвилин перед дванадцятою, після чого по наказу Сталіна зліквідовано не тільки багато маршалів і генералів, але й тисячі вищих старшин. Було щось несамовите — як оповідали вязні — в тій ліквідації вищих військових у цілому СССР. За короткий час дійшло до того, що не тільки окремі полки, але й цілі дивізії опинилися без всіх вищих старшин, так що старшини найвищої ранґи, яких ощаджено, були сотники (капітани). От як би тоді — казали вязні — почав був хтось із сусідів СССР наступ на його територію, то був би застав усю червону армію цілковито обезголовлену, здезорганізовану, позбавлену всякого проводу. І населення у величезній масі було б привітало кожного наїздника, що приніс би був йому визволення з кошмарної дійсности. Але про це тоді, очевидно, ніхто в Европі ні ноза нею не думав.

Коли ми вже при спробі перевороту марш. Тухачевського, то може не від речі буде подати тут деякі звязані з ним подробиці, які, як мені здається, в ширшому світі не відомі, бо не були мабуть ніде оголошені. Я почув, що в хвилині, коли Тухачевського мали арештувати, він хотів поповнити самогубство, але до цього не допустили. Потім справу тої великої змови розбирала вища військова рада під проводом Ворошилова. Вона винесла свій присуд, визнавши Тухачевського і сімох інших вищих командирів червоної армії винними державної зради. Це було 4. червня 1937 р., а 11. червня Тухачевський і товариші станули перед трибуналом у складі: голови вищого суду Ульріха, Бліхера, Будьонного, Дубенка, Алксніса, Старова, Бєлова, Каширіна, Шапочнікова та Ґорячова. Прокурором був Вишинський. Цей трибунал засудив підсудних: Тухачевського, Фельдмана, Корка, Уборевича, Якора, Фрімакова, Фідемана та Путну на розстріл.

На другий день, 12. червня, НКВД окружило щільно Лубянську площу. До воріт вязниці, де вишикувався відділ НКВД, підїхав «чорний ворон». Кожного із засуджених, що виходили з «чорного ворона», супроводили два озброєні чекісти. В год. 10,30 передполуднем приїхав до вязниці маршал Бліхер. В 11. год. засуджених вивели з бічних дверей на подвіря вязниді. Їм звязали ззаду руки і поставили на вимальованій крейдою лінії, 5 метрів від стіни. Загули мотори. Маршал Бліхер вийняв з кишені білу хустинку і підніс її вгору. На цей знак чекісти, що стояли позаду засуджених, витягнули свої револьвери і прицілилися в потилиці засуджених. Бліхер махнув хустинкою і в тому ж моменті пролунало 8 пострілів. За хвилину замовкли мотори. На асфальті Лубянського подвіря лежало вісім трупів. Бліхер сів у свій автомобіль і поїхав до Сталіна зі звітом. За півгодини з Лубянки виїхали 2 вантажні автомобілі і завернули на Ленінградську дорогу. Десь там при дорозі, в невідомій могилі, спочиває маршал Тухачевський і сім його товаришів.

Я чув теж від вязнів оповідання про те, як то втаємничений у пляни Тухачевського командант київської воєнної округи Якір безпосередньо перед початком заплянованого повстання був присутній на засіданні представників київських організацій, що радили в справі першотравневого свята, яке мало відбутися другого дня. Він чекав, сидячи пізно вніч за президіяльним столом, з мінути на мінуту на телефонічну вістку з Москви і нетерпеливився до-краю та споглядав часто на годинник, коли несподівано перед ним станув тип у цивільному убранні. Якір думав може, що це представник змовників, і вийшов з ним до другої кімнати. А там чекали вже інші представники НКВД, що по короткій драматичній розмові «попросили» Якора до авта і повезли просто до централі НКВД.

Оповідали теж цікаву історію про причину усунення і зліквідування старого комуніста і «друга та соратника» Сталіна, довголітнього всеукраїнського старости Петровського. Казали, що обидва його сини, вищі військові в червоній армії, були теж вмішані у пляни Тухачевського. Старший з них мав саме тої пропамятної ночі, на яку був визначений високими змовниками початок перевороту, команду над вартою у Кремлі і саме він мав виконати найтяжче завдання: зробити переворот у самому Кремлі та заарештувати Сталіна і всіх, що там з ним були. Викриття тої змови, що, здавалося, була приготовлена якнайкраще та якнайбільш конспіративно, вирішило і долю всіх трьох Петровських: спершу розстріляно двох молодих старшин, а їх батька незабаром стягнено з його високого посту і теж зліквідовано, невідомо де.

Так то НКВД — казали вязні — зуміло продістатися між найбільших спеців конспірації, у висліді чого не тільки всі вони, але й десятки тисяч інших високих військових старшин мусіли заплатити своїми головами. Але щойно по невдалій другій світовій війні виявилося, що то не була заслуга НКВД, а помогли викрити цю велику змову проти Сталіна та його режиму чеські головачі Тома Масарик і Бенеш. Як тепер уже відомо, осередком, куди збігалися всі нитки то змови, була Прага. І от, діставши матеріяли про ту змову, чеські провідники, щоб приподобатися Сталінові та з’єднати його ласку для своєї держави і для себе, передали їх йому на те, щоб міг знищити тисячі високих військовиків. Як відплатився за це Сталін Чехословаччині і Бенешові особисто (Масарик помер після розкриття змови Тухачевського ще 1938 р.), знає ввесь світ.

У звязку з тим невдатним переворотом Тухачевського. були серед вязнів балачки і про те, яка з держав могла б нанести смертельний удар Совєтському Союзові. Доцінюючи якслід воєнну силу і великого організаційного духа як Німеччини, так і Японії, вязні все ж не були переконані в тому, що ці держави могли б собі дати раду з воєнною силою СССР, що про неї вони вже тоді, в літі 1940 р., були високої думки. Єдина сила, яка, на їх погляд, могла б упоратися з Совєтським Союзом, це Америка. Вона і величезним людським матеріялом, і невичерпаними господарськими й матеріяльними засобами, і великою технічною перевагою змогла б не тільки ставити з успіхом чоло червоній армії, але її розторощити, тим більше, що Америка на випадок воєнного конфлікту з СССР могла б рахувати на симпатії значної частини підсовєтського населення. Взагалі громадяни СССР у своїй масі мають багато подиву для Америки й американців та для американського духа свободи, що я стверджував неоднократно в розмовах зі співвязнями. Деякі з них, хоч старалися говорити про ці справи можливо найобережніше, не могли таки закрити своїх симпатій та — своїх надій на Америку.

Вже в попередніх розділах писав я про те, яка то манія, а радше який то страх панує в СССР перед шпигунами чужих держав. Кількома наворотами чув я і від слідчих, і від співвязнів про міліони заарештований на терені СССР шпигунів і диверсантів. Та в цьому нічого дивного, коли в цій «найщасливішій під сонцем країні» підозрівають у шпигунстві кожного, хто напише кілька слів до когось за кордон, або дістане звідтіля найневиннішого листа. Під притокою шпіонажі в користь чужих держав зліквідовано там, як я чував, навіть тисячі Богу духа винних філятелістів, що обмінювались колись, як це прийнято в цілому світі, марками з такими ж філятелістами в інших державах. Що це правда, видно найкраще з того, що в усіх культурних державах світу існують численні філятелістичні організації і клюби, добре розбудовані філятелістичні видавництва, багаті крамниці і міліони збирачів марок. А в цілому Совєтському Союзі виходив колись один-єдиний місячник у Москві під заг. «Советский Колекционер», та й той мусів припинити своє існування. А скільки людей, зокрема молоді, може займатися там такою невинною і корисною роботою, як збирання старих поштових марок з чужих держав? Та їм там ніяк до того, бо за саме тільки збирання марок якоїсь держави можуть посудити такого філятеліста в симпатіях до неї і засудити за — шпіонажу.

Відомо ж, що за шпіонажу в користь Канади засудили навіть усіх тих канадійських українців-комуністів, що, заманені туди письменником Ірчаном, Сембаєм та іншими провідниками, продали тут свого часу свої фарми та свої підприємства і поїхали в Совєтський Союз «будувати соціялізм». Зліквідували їх як шпигунів тоді, коли вони, побачивши наочно, як виглядає совєтський «рай» і всю безвиглядність свого положення, висловили перед органами влади бажання повернутись назад до Канади, про що дехто з них, не орієнтуючись у ситуації, мав сміливість написати ще й до своїх приятелів у Канаді.

Та й писання листів у межах самого Совєтського Союзу — це далеко не те саме і не така проста справа, як в інших державах світу. Поза щоденною важкою працею такий громадянин СССР не має просто часу розписуватися[8] про себе та свою рідню, а приятелів, з якими він міг би ділитися своїми радощами та смутками в листах, він з засади не має. Зрештою, всюди суще око НКВД слідкує пильно також за листуванням внутрі держави. Тому тамошні люди, навчені гірким досвідом, пишуть взагалі рідко, а як уже мусять до когось конче писати, то пишуть ляконічно коротко, сухо, просто кількома реченнями. Я розпитував вязнів, чи бачили вони коли урядову статистику листування в СССР, себто кількість листів, що їх доставляє пошта СССР своїм громадянам та висилає за кордон і дістає зза кордону кожного року. Відповідали, що такої статистики ніколи не бачили і про неї не чували. Очевидно — її там не оголошують, а може й взагалі не ведуть. Я певний, що коли б так у Сов. Союзі проголошено циферні дані про кількість листів, виекспедіованих сов. поштою внутрі держави в однім році, то виявилось би, що в порівнянні з кожною іншою державою у світі пересічний громадянин СССР пише бодай 10-20 разів менше листів, як такий самий громадянин у чужій державі. Коли ж іде про писання листів за кордон, то можна прийняти сміло, що під цим оглядом совєтський громадянин не висилає в пересічі навіть одної сотої стільки листів на чужину, скільки їх висилає громадянин першої-ліпшої держави у світі.

Та пишучи про справжню манію і панічний страх перед шпигунами в СССР, я хочу тут згадати про одного дійсного шпигуна, що сидів у тому самому часі в одній із сусідніх камер Лубянки. Саме з тої камери перекинули до нас одного вязня, який оповідав, що він сидів разом з одним японським шпигуном, який до шпіонажі в користь своєї батьківщини признавався голосно. Та не тільки признавався, але й уважав себе першорядним шпигуном і запевняв, що накоїв Сов. Союзові немало лиха. Тому шпигунові грозила очевидно кара смерти але він був такий певний, що його виміняють за якогось іншого, теж визначного російського шпигуна, зловленого в Японії, що поводився ввесь час дуже самопевно і був завжди веселий та бадьорий. Тому японському шпигунові і належала фраза, що її я запамятав і до цього часу: «Доброго шпигуна ніколи не розстріляють».