595 днів совєтським вязнем

В КАМЕРІ Ч. 13

Інженер-винахідник Мясоедов. — Вязень, що виправдував усі ходи совєтського режиму. — Колишній кочегар інженером. — Чого хотіли від лікаря польської армії Табідзе. — Що оповідав редактор «Ленінградської Правди». — Як дістався на Лубянку сільський хлопчина з Холмщини Михайло Бабенчук. — Які новини приніс він запротореним. — Дещо про те, як живе робітник у державі «пролетарській», і як у державі «буржуазній».

Точно 1-го липня 1940 р. дістав я від дижурного сторожа наказ зібрати свої речі. Коли я вийшов з ними з камери ч. 14 на коридор, мене пхнули зараз же в сусідню камеру ч. 13. В цій камері побув я недовго, всього 2 і пів місяця, і за той час пізнав знову кількох цікавих людей, що про них розповім ширше в цьому розділі споминів.

З цих вязнів замітний був передовсім інженер-винахідник Мясоедов, що, хоч зовсім зрусифікований, почував свою приналежність до народу мордва. (Мордва, мордвини — це східно-фінське племя, згадуване ще в наших літописах. По статистиці з 1926 р. було всіх мордвин 1, 340. 000 і живуть вони над середущою Волгою. Діляться на кілька племен, з яких каратаї отатарились, а герюхани обмосковились). Мясоедов був під слідством уже довгі місяці; за що, ми в камері не знали. Одного разу, вернувшись зі слідства, заповів він, що дістане дозвіл писати тут, у тюрмі, наукову працю. І справді вже з найближчого дня його стали викликати в означених годинах до «боксу», де він діставав чорнило й напір і писав свою працю. Перед поворотом до камери він мусів віддати картки записані й чисті, з яких мусів докладно вирахуватися, після чого у нього переводили докладну ревізію щоб, бува, не забрав зі собою до камери кусника білого паперу.

Другим вязнем, що його я запамятав, був згаданий вже мною в попереднім розділі директор величезного совхозу на Сибірі Зєлєнков. Це була людина мало привітна і, що найцікавіше, сліпо віддана режимові. З усіх вязнів, що з ними прийшлось мені зустрітись у різних камерах Лубянки, він був мабуть єдиний, що старався виправдати все, що на адресу совєтського режиму падало з уст нещасних запроторених. Памятаю добре, що коли одного разу пішла в камері балачка про те, скільки людей перебувало тоді в концентраційних таборах СССР, і вязні подавали цифру каторжан від 8 до 12 міліонів, то Зєлєнков уперто твердив, що цифра засуджених на примусову працю в таборах сягає найвище 3 міліонів.

Звертав ще на себе увагу вязень Попов Василь Іванович, колишній кочегар, а тепер інженер, що закінчив свої студії в так званім роб-факу (робітничім факультеті). Колись він плавав безжурно кораблем як кочегар по Волзі і чувся коли не щасливим, то все таки назагал вдоволеним. Але звернули на нього увагу партійці і вислали вчитися до робфаку, по закінченні якого Попов став інженером. Та не довго тішився Попов своїм новим становищем інженера. йому причіпили латку якогось «шкідництва» чи чогось подібного і, не зважаючи на. безсумнівне пролетарське походження, посадили на Лубянці. Ще один доказ, що ні «пролетарське походження», ні вірна й віддана праця для режиму не є ніякою забезиекою перед усякими незбагненими «ходами» НКВД.

В камері ч. 13. застав я теж лікаря-підполковника польської армії Табідзе, що попав після розвалу Польщі у вересні 1939 р. в руки червоної армії десь на Волині разом зі своїм молоденьким сином, поручником чи підпоручиком польської армії. Вони обидва були спершу в котромусь із совєтських таборів для польських полонених старшин і звідти забрали, розлучивши з сином, Табідзе-батька на Лубянку. Причина була мабуть та, що Табідзе був уроженцем Грузії і, оженившись у 1918 р. з полькою, замешкав у Польщі, прийняв польське громадянство та став військовим лікарем. Як можна було здогадуватися, Табідзе переслухували менше про відносини в польській армії, зате багато про грузинську еміграцію в Польщі та її організації, чим НКВД сильно цікавилось.

В цій же камері пізнав я ще молодого високого грузина Мочеворіяні, що любив палко свій нарід, як зрештою всі грузини, та виявляв не тільки високу національну свідомість, але й національну гордість. За що запроторили його на Лубянку, ми в камері не знали.

Але найцікавішим вязнем у камері ч. 13. був колишній редактор «Ленінградської Правди» Левітт (?), високоінтелігентний жид, що побув з нами всього кілька тижнів, після чого його кудись забрали. Привезли його до нас з ленінградської тюрми, де він просидів уже довгі-довгі місяці. Хоч був ще досить молодий (мав тоді 37 років), виглядав бодай на 50, тим більше, що носив довжезну бороду. На превелике згіршення Зєлєнкова, він розповідав нам усім досить отверто і сміливо різні пікантні історії з підсоветського життя, зокрема про те, що діялося в Ленінграді після вбивства Кірова в 1934 р. Не скривав і того, що після стільки всяких «чисток» виарештовано тоді ж у Ленінграді ще тисячі невинних людей, а десятки, а то й сотні тисяч вивезено звідти далеко на схід або на північ. Так совєтська влада використала це таємниче убивство, щоб розправитись не тільки зі своїми противниками, але й із т. зв. «потенціяльними ворогами», в їх числі навіть з тими, що служили колись у панів (колишні лакеї, покоївки і т. д.). Факт виарештування в Ленінграді після убивства Кірова кількох сотень тисяч його мешканців впродовж кількох місяців підтверджували пізніше й інші вязні.

Той Левітт (?), що мав такий гострий язик і мужність говорити про внутрішні відносини в СССР, зокрема ж про методи слідства НКВД, не звертав зовсім уваги на оригінальну приповідку, поширену тоді в цілому СССР: Язик це найбільший ворог людини, а мовчанка це перша умова життя взагалі. Це коштувало його, здається, дорого, бо мав серед вязнів камери ч. 13. не тільки найвищий тюремний стаж (сидів у слідстві понад 30 місяців), але й вертався майже по кожному переслуханні то з обірваними ґудзиками, то навіть з покритими синяками ногами… Такі методи слідства застосовував до нього на Лубянці — характеристична річ! якийсь слідчий жид, на побої якого Левітт (?) жалувався перед нами кількома наворотами.

Що закидали йому слідчі, ми не знали. Виглядало, що звязок з троцькістами, але щось певне про це годі сказати, бо Левітт (?), що любив так багато говорити і не рахувався зі словами, про свою справу мовчав як заклятий.

Для мене особисто наймилішим вязнем у камері ч. 13. був сільський хлопчина Михайло Бабенчук, син Стефана, що прибув до нас по різних пригодах безпосередньо з волі, і то з тсрену німецької окупації. Як Бабенчук оповідав, походив він з українсько-польського села на Холмщині, що було віддалене 40 км. від тодішньої границі над Бугом, яка відмежовувала терени, що ними поділилися недавно обидва окупанти: Німеччина і СССР. Батьки Бабенчука належали до найбідніших у селі: мали всього 1 морг землі і хату, тому він був примушений ходити на заробітки до багатших господарів, як денний робітник. Таких бідняків, як він, було в селі більше. І от коли німці стали набирати на працю до Німеччини чимраз більше сільських хлопців та дівчат із зайнятих ними теренів на Сході, прийшла черга й на село, в якому жив Бабенчук. Хлопці не дуже то мали охоту їхати на працю до німця, тим більше, що про великі можливості для праці й заробітків у Совєтськім Союзі ходили в селі фантастичні чутки ще з часів польських, а тепер такі чутки ще скріпились. Тоді то молоді хлопці порадились і рішили вислати найрозумнішого з них, Михайла Бабенчука, на звідипи на Схід за Буг. Він мав там розглянутись і провірити заробіткові можливості та з тим до кількох тижнів вернутись назад у село. Якщо ті можливості — казав він — були б відповідали його товаришам-односельчанам, тоді на працю до Сов. Союзу мало їх вибратись кількадесять.

Не прочуваючи нічого злого, йибрався Бабенчук в дорогу. До кордону прийшов легко і пройшов Буг у білий день без труду. Та як тільки опинився по другому боці, виросли перед ним наче зпід землі прикордонні енкаведисти («поґранічнікі») і, схопивши, повели до своєї команди. Вже там його серед штовханців і побоїв докладно зревідували, а не знайшовши нічого підозрілого, передали в інші руки — до тюрми в недалекому містечку. Там Бабенчук стрінувся вперше з десятками вязнів-жидів, що пробували видістатися з Сов. Союзу на другий бік Буга, під німця, і попали в руки прикордонної большевицької сторожі. У тій тюрмі взяли Бабенчука під гострі допити, бо хотіли видобути з нього конче, що він висланий німцями на розвідку, себто німецький шпіон. З цією метою його не тільки якнайдокладніше зревідували, послуговуючись при цьому різними вирафінованими побоями, але навіть попідтинали в різних місцях його убрання та віддерли теж підметки (золі) й обцаси від черевиків, чи, бува, не сховав він там якихсь важних записок. Коли Бабенчук про все те оповідав, він гірко плакав. Не добившись від Бабенчука нічого, вислали його по кількох днях з тюрми, переповненої жидівськими втікачами з «раю», далі в глибину краю. Поки Бабенчука привезли до Москви, він був ще по дорозі два тижні в одній великій тюрмі в більшому повітовому місті, де теж більшість вязнів становили жиди, що пробували втікати до Гітлера. Звідти перевезли Бабенчука, як небезпечного шпіона, аж у Москву на Лубянку, де його взяли добре в обертаси і де, очевидно, швидко переконалися, що цей сільський хлопчина не може бути ніяким шпіоном, бо до такої праці не має ніяких даних. Але що в Сов. Союзі найменша кара за нелегальний перехід границі 3 роки концентраційного табору, і від цього правила нема вийнятків, то Бабенчук поїхав щонайменше на 3 роки (коли не на довше) на далеку Північ до концентраційного табору. Знаю про це напевно, бо я встиг з ним умовитися, що хто з нас вийде скоріше з Лубянки, той повідомить при першій нагоді на вказану адресу про те, що такий то, з яким він стрічався в Москві, «живий і здоровий». З найбільшим вдоволенням стверджую, що той сільський хлопчина дотримав своєї обіцянки і з одного табору за Мурманськом подав на вказану мною адресу вістку про мене, про що я довідався щойно по виході з Лубянки.

Зустрічі з М. Бабенчуком на Лубянці завдячував я та інші вязні деякі новини зі світу. Небагато він знав про воєнно-стратегічну ситуацію того часу, та все ж вмів нам сказати дещо такого, що нам, цілковито ізольованим від світу, було новиною. З того, що ми від нього почули, виробили ми собі теж думку про те, як поводяться німці з населенням на Холмщині. Ми почули про дозвіл на українські товариства, церкви, школи, з чого українське населення Холміцини почало користати в широких розмірах. При тому Бабенчук, що називав себе поляком (походив, як казав, з мішаної родини: батько — поляк, мати і сестра українки), оповідав мені й неодно цікаве про деякі тодішні події в Галичині. Він чув наприклад, що большевики масово виарештовували не тільки українських інтелігентів, але й колишніх членів Лугової Організації та свідомих селян і робітників. Оповідав теж, що до них на Холмщину дійшла була вістка про те, що коли большевики забирали зі св. Юра якогось високого церковного достойника і вже вивезли були його на дворець, то там збіглися, мовляв, тисячі народу, головно жінок, і счинили такий вереск, що НКВД уступило і відставило того достойника назад до дому. Підсовєтські вязні, що слухали цього оповідання Бабенчука, заявили з місця, що це неможливе. Вони запевняли, що навіть якби така маса народу збіглася, то це не помогло б нічого, бо НКВД в таких ситуаціях ніколи не уступає. По повороті з Лубянки я ствердив у розмовах з людьми, що такої сцени, як нам змалював її Бабенчук, на ніякому двірці у Львові не було.

Побут М. Бабенчука в камері ч. 13. приніс нам теж деякі інші цікаві хвилини. Наприклад дехто з вязнів пробував жалувати його, батрака, що мусів працювати на чужого глитая тільки за харч і одного золотого денно, як він сам про це розповідав. І виглядало, що Бабенчукові треба було з цього приводу спочувати. Коли ж у дальшій розмові виявилося, що за убрання, яке Бабенчук мав на собі і яке так попідрізували енкаведисти при ревізії, він заплатив був 18 п. зол., за черевики 5 зол., за сорочку 1 зол. і за капелюх 1 зол., то вийшло, що працюючи один місяць у «глитая» (без неділь і свят), Бабенчук не тільки добре прогодувався (бо це лежало в інтересі самого роботодавця), але й заробив ще стільки, що вбран себе від стін до голови! Почувши це, вязш стали підраховувати заробітки підсовєтських робітників та свої власні, коли ще були на волі, і вкінці мусіли признати, що щоб вбрати себе так (зрештою скромно), як був убраним Бабенчук, пересічний підсовєтський робітник мусів би працювати, постійно недоїдаючи, найменше півтора року… До такого висновку дійшли вязпі нашої камери після розмови з цим простим, звичайним сільським хлопцем, який роззброював усіх своєю щирістю та правдомовністю. Не треба й казати, скільки це дало їм усім до думання та до порівнянь про заробітну платню і життєві відносини взагалі в обох сусідніх держаках: т. зв. робітничо-селянській і буржуазно-капіталістичній.