595 днів совєтським вязнем

В ТЮРМІ ПРИ ВУЛ. САПІГИ-ЛОНЦЬКОГО

Перше переслуханий. — Нічні гості. — Провокатор-українець. — У камері ч. 5. — Товариші недолі. — Чи бють у большевицьких вязницях? — І тут провокатор! — Ще одно переслуханий. — Як ми проводили дні і ночі. — Що розповідали новоприбулі вязні. — Новини з міста. — Перед виборами до т. зв. Всенародніх Зборів. — «Собірайтєсь с вещамі!».

Мене ввели під ескортою до великого будинку при вул. Сапіги ч. 1, де я опинився в якійсь кімнаті на першому поверсі. Там я застав уже старшого мужчину в грубому зимовому плащі, що мав жовте набрякле обличчя і видався мені звідкись ніби знайомим. Назвавши своє прізвище, я спитав його, хто він, і почув: Іван Кушнір. Виявилося, що його, довголітнього секретаря професійних організацій (робітничих юній) міста Львова і цілого краю ще з часів Австрії аж до останніх днів, забрали з хати і привезли сюди кілька хвилин переді мною. Отже арештували й Ів. Кушніра, старого українського соціял-демократичного діяча і робітничого трибуна, що промовляв на тисячах робітничих зборів, що помагав організувати і перевів успішно сотні страйків, людину таку популярну, що мабуть не було в Галичині робітника, який його не знав би. Ми не встигли ще обмінятися і двома реченнями, як нас розділили і перевели до окремих кімнат.

За короткий час з’явився до мене слідчий в уніформі, яким був капітан, що його обличчя виявляло виразно семітське походження. Він спитав, якими мовами я говорю, а коли почув між ними й російську, сказав, що добре, би ми зможемо легко порозумітися. Після того став питати і записувати мої відповіді. Спершу питав докладно і подрібно про мій родовід, цікавлячись зокрема моїм соціяльним походженням і моїми студіями. Дивно було йому, як я, син бідного селянина, міг закінчити університет, та ще й у Відні, і не міг зрозуміти того, що я від малого хлопця пробивався в житті тільки власними силами. Моє пояснення, що в нашому краю пробивалися в житті подібно, як я, тисячі бідних селянських хлопців, його мабуть не переконувало.

Далі йшли запити про дотеперішню журналістичну працю і в звязку з цим про відносини на пресовому відтинку у Львові серед українців, поляків і жидів. Тут знову здивував його факт, що українці мали у Львові понад 80 періодичних видань найрізнороднішого роду і виду, залишаючи під цим. оглядом далеко позаду не тільки галицьких жидів, але й поляків

Вкінці мій слідчий перейшов на політичні партії в Польщі та в Галичині зокрема. Коли почув, що в Польщі було перед 1. вереснем того ж 1939 р. коло 30 політичних партій, зареготався з усіх сил і заявив, що в них, в Совєтському Союзі, є тільки одна політична партія, і з тим людям добре, бо, мовляв, ніхто не виявляє охоти творити там якусь другу партію. Але тут несподівано ввійшов у кімнату інший слідчий і, підсунувши мені під ніс якийсь твір Троцького в перекладі на польську мову, де фігурувало і прізвище перекладача, спитав мене, хто є той перекладач та чи я знаю його особисто. Коли ж я заперечив якнайрішучіше одно і друге, він визвірився на мене і кричав з досадою:

— Як то, ви, львівський редактор, не знаєте тутешнього перекладача книжок Троцького?! Ви не знаєте того лайдака? А може скажете також, що ви не знаєте Розенберґа-Чорнія?

Почувши прізвище Розенберґа-Чорнія, я не відпекувався свого знайомства з ним, але заперечив, немов би мені було відомо щонебудь про його політичну діяльність. Тому, що троцькістами, як і українськими шумськістами, себто прихильниками кол. народнього комісара Шумського, зліквідованого Москвою, цікавився не тільки той слідчий у Львові, але й пізніші слідчі в Москві, скажу тут кілька слів про згаданого Розенберґа-Чорнія, за яким органи НКВД пошукували у Львові зараз після зайняття міста червоною армією.

Людвик Розенберг, знаний в українських колах під прізвищем Чорнія, це був один з білих круків серед львівських жидів: він перейнявся такими симпатіями до української культури й українських визвольних змагань, що ще молоденьким хлопцем вступив до Легіону Українських Січових Стрільців, з якими перебув найтяжчі бої. Пізніше, як знаменитий вояк-старшипа київських Січових Стрільців, воював під проводом Коновальця і Мельника, а вернувшись по нашій невдачі разом з іншими до Галичини, примкнув до невеличкої групи наших інтелігентів шумськістів (бодай такі слухи про нього ходили). Того Розенберґа, що мав кількох приятелів серед львівських українців, до яких належав м. ін. і д-р О. Назарук, застала німецько-польська війна у Варшаві, куди він був виїхав безпосередньо перед її вибухом. Серед різних пригод він встиг якось по кількох днях вернутися до Львова, а коли Львів зайняла червона армія, його схопили дуже скоро большевики і він разом з редактором Степаном Рудиком та кількома іншими пропав безслідно в большевицьких нетрях[2].

Той слідчий, що займався троцькістами, забрався до іншої кімнати і мій капітан перейшов тепер до політичних партій Галичини. З усіх партій українських, польських і жидівських цікавило його найбільше УНДО, про діяльність якого мав він дивно туманні поняття. Я побачив, що він не визнається зовсім у наших внутрішньо-партійних відносинах. Наприклад він мішав заєдпо УНДО з ОУН, чи пак утотожнював одно з другим та підсував УНДО-ню революційну діяльність і навіть організацію збройного спротиву та напади на червону армію. Це я, очевидно, рішуче заперечував, бо ситуація в краю була така, що ніяка українська політична група, тим більше УНДО, не думала тоді про якийсь виступ проти большевиків. Тут знову з’явився біля мене якийсь новий слідчим з рухами п обличчям малий і став викрикувати злісно, що, мовляв, українські націоналісти засілисн десь там до спілки з польськими військовими відділами на совєтські військові частини і вбили кількадесять червоноармійців. Це була очевидна нісенітниця і я вияснював обом слідчим, як тільки міг, що нічого подібного не могло бути, бо українські націоналісти, які двадцять років боролися проти Польщі, не могли за одну ніч змінитися так, щоб піти проти червоної армії разом з поляками, тим більше, що до такого безглуздого виступу не було з українського погляду ніякої причини.

Таке переслухання і такі розмови, між якими. були і короткі перерви, затягнулися поза північ. Вкінці капітан, не сказавши ні слова, залишив мене самого, і я став при столі куняти. Пройшли може дві години, як до тої самої кімнати ввійшов знову вже добре заспаний капітан, а за ним два міліціонери: один поляк, другий жид. Обидва вони навипередки жалувалися майже з плачем на українську міліцію, яка, мовляв, не дає ні польським ні жидівським міліціонерам спокою: вона їх переслідує, вона їх роззброює і навіть десь там їх таки тієї ночі нобила. Це — казали вони — діється тому, що українську міліцію творять самі націоналісти зпід стягу ОУН, а серед міліціянтів польських і жидівських є самі робітники-пролетарі, справжні прихильники радянської влади. Слідчий слухав спокійно, успокоював обох міліціонерів і казав, що на другий день вгляне в цю справу. Після того не з’являвся в кімнаті вже ніхто, і я просидів, мучений різними думками, до ранку.

На другий день почався мій допит десь від години 9. Капітан випитував знову про політичні партії на терені Львова, про їх програми, тактику та відношення до Польщі, Німеччини й СССР. Він і далі не давав себе переконати, що УНДО, як легальна демократична партія, для якої тероризм з природи речі зовсім чужий, не має і не може мати з ним нічого спільного. І далі говорив з удаваним чи правдивим обуренням про якісь напади українських націоналістів до спілки з польськими збройними відділами на червоноармійські частини, за що відповідальний я і такі, як я, бо ми так виховували молоде українське покоління. Моя вина — казав він — доказана ще й тим, що я був секретарем протисовєтського комітету, який тільки для прикриття своїх справжніх цілей, а саме контрреволюційної антисовєтської акції, прибрав собі назву допомогового. Ніякі мої вияснювання, що той комітет мав на меті нести тільки допомогу найбіднішим слоям львівського населення, та що він зрештою навіть не розпочав ніякої діяльности, бо й не мав коли, не помогли нічого. Слідчий стояв непохитно на становищі, що я, член УНДО, отже ворожої до СССР політичної організації, і до того ще й секретар протисовєтського комітету.

Коло години 2. пополудні перевезли мене до невеличкої залі в партері через перехідну кімнату, в якій сидів уже в куті ославлений украножер і москвофіл, професор львівського університету Станіслав Ґрабський, що саме недавно помер у Варшаві. Це той наш «приятель», що помагав виробляти різні проекти «на зніщенє Русі» і заповів цинічно 1924 року, отже 25 років тому, що українська справа на теренах Польщі до 25 літ буде зліквідована остаточно й цілковито, бо всі українці будуть за той час засимільовані і почуватимуться поляками. Треба признати, що в цьому напрямі вів Ґрабський разом із своїми численними однодумцями якнайенерґічнішу, хоч безуспішну, акцію аж до останніх днів. Тепер він сидів у перехідній кімнаті, опинившись в подібному положенні, як і я. Я добре бачив через відхилені двері його скорчену постать і пригадував собі, як то він того самого дня передполуднем, переслухуваний у сусідній кімнаті, боронився доброю російською мовою перед закидами слідчого, що він ворог Совєтського Союзу. Я чув, як той старий лис говорив зручно і з темпераментом про те, що він і його група були завжди за порозумінням Польщі з Росією, і наводив на цю обставину докази не тільки з новіших часів, але ще з часів старої Австро-Угорщини і першої світової війни. Він на кожний запит слідчого давав з місця рішучу й певну відповідь і не давав себе збити з пантелику, так що слідчий в кількох місцях навіть поіритувався. Тоді то почув я з уст слідчого, у відповідь на якийсь запит чи закид Грабського (що був, як відомо, автором конкордату Польщі з Римом) про політику Сов. Союзу у відношенні до Апостольської Столиці, вперше такі характеристичні слова:

— Да, Ватікан маленькое гасударство, но всьо такі гасударство, і ми должни с нім счітатьса. (Так, Ватикан мала держава, але все таки держава — і ми мусимо з ним рахуватися).

Таку саму фразу від слідчого почув я кілька місяців пізніше в Москві.

Я хотів саме заговорити до Грабського, бо нас залишили були на хвилину без конвоїра, коли в мою кімнату введено молодого типа, який з місця вступив зі мною в балачку. Він бідкався, що попався в руки НКВД (Народного Комісаріяту Внутренніх Дел, себто тої самої страшної большевицької поліції, яка спершу називалася Чека, потім ҐПУ), і його доля, мовляв, трагічна. Коли я спитав, чому, він з розпукою в голосі став оповідати, що йому закидають співпрацю з польською розвідкою. На дальший запит, як же ж воно було насправді, мій співрозмовець, пробуючи викликати співчуття до себе, розповідав жалісливо, як то він. молодий український соціяліст, не маючи засобів до життя і потрібного життєвого досвіду, иступив до праці в польській розвідці на протибольшевицькому відтинку. Тепер, казав він, НКВД дістало списки всіх польських розвідчиків, на яких є і його прізвище, тому для нього мабуть не буде пощади.

Я думав увесь час, чи це не провокатор, підісланий до мене на те, щоб, малюючи переді мною своє трагічне положення, витягнути від мене якесь слово співчуття, а може й одобрения для його протибольшевицької роботи. Він видався мені підозрілим не тільки тому, що говорив зі мною, зовсім чужою собі людиною, надто отверто і «признався» до свого шпіонського ремесла проти большевиків, у руках яких він був, але й тому, що намагався конче розжалобити мене своєю долею і дістати якусь оцінку його праці. До того видалось мені, що нашу розмову хтось невидний обсервує. Тож коли той тип оповів мені всю свою «історію» і спитав, що я думаю про його справу та чи раджу йому признаватися до шпіонської роботи, чи від неї відпекуватися, я вже не мав найменшого сумніву, що це нікчемний большевицький провокатор — найпідліший витвір людства, яке то означення на цього типу людей вичитав я колись в одному з творів польського письменника Станіслава Жеромського. Розуміється, я не дав провокаторові ніякої поради, перервав після того розмову та обернувся до нього плечима. Незабаром провокатора від мене забрали

За якийсь час випровадили з кімнати першого проф. Ґрабського (як потім показалося, до вязниці в подвірї) і так я не обмінявся з ним ні одним словом. А потім прийшла черга на мене. Я пройшов під конвоєм коридором, потім подвірям і опинився в невеличкій кімнаті на партері недавньої польської поліційної (перехідної) тюрми. В кімнаті сиділи два енкаведисти: тимчасовий директор тюрми і хтось другий. Мені казали віддати всі речі, які я мав при собі: годинник, гаманець з грішми, олівці, дрібні записки, маленьку збірку українських добродійних марок то-що. А потім треба було розібратися зовсім, скинути навіть сорочку, і всі мої речі зревідовано якнайдокладніше, при тому з черевиків стягнено шнурівки, але залишено краватку. Коли я знову убрався, мене попровадили невеликим коридором і сходами на другий поверх, отворили одну з келій і пхнули до середини.

Так я опинився в камері ч. 5.

Опинившись у камері, я побачив, що вона заповнена людьми вщерть. За Австрії чи за Польщі в ній було місце на 4-5 осіб, а тепер було всіх 14. Видно, що большевицька тайна поліція (НКВД) працювала інтенсивно в чужому для неї місті від першого дня і заповнювала переважно Богу духа винними арештантами всі львівські вязниці не то до останнього місця, а перевантажувала їх до неможливости так, що нещасні люди в переповнених келіях відразу просто дусилися.

Перший, кого я побачив у келії, був згаданий вже Іван Кушнір. Як уже знаиомий, я з ним привітався і зараз же представився всім приявним, що — як виявилось — були переважно людьми з високою освітою і займали в більшості високі позиції в житті.

Мабуть найінтеліґентніший з усіх був саме Іван Кушнір, що як довголітній секретар професійних організацій міста Львова знав добре цілу Галичину, мав тисячі знайомих в усіх слоях населення та дуже широкі звязки. Не вважаючи на свій поважний вік та на наявну важку недугу (був увесь жовтий і пухлина в ногах поступала щораз вище), він серед болів сипав дотепами наліво і право та оповідав живо й барвисто про різні цікаві свої виступи і пригоди. Слідчі закидали Кушніреві, що він нібито не боронив робітників перед визиском працедавців, не організував робітничих страйків, а павпаки — спинював революційний запал робітничої кляси і навіть «продавав інтереси робітників панам та капіталістам». По кожному переслуханні Кушнір приходив до камери крайнє втомлений та оповідав, що слідчі заєдно скачуть до нього за те, що він працював серед робітництва в протикомуністичному дусі. Настрій і здоровя Кушніра підупадали з дня на день. Спочатку він вірив, що його звільнять найдалі до кількох днів, бо ж — як казав —його звязки з лівими такі, що за ним повинні б інтервеніювати дуже впливові люди. Тим часом він мучився далі, а з ним і всі ми. Ноги його спухли так, що він вже вкінці не міг ходити, а проте до лікарні його не забирали. Коли я по чотирьох тижнях залишав келію, він ще в ній лежав. По повороті з московської тюрми у травні 1941 року я довідався, що Кушніра перевезли вкінці до тюремної лікарні, де він незабаром і помер. Як воно і є в звичаю большевиків, тіло померлого Кушніра закопали невідомо де, а жінка й донька довідалися про його смерть щойно значно пізніше, і то неофіційною дорогою.

Другою цікавою постаттю в камері був директор поліції з м. Лодзі Влад. Лозінський, що втік перед німцями до Львова, де працював колись як поліційний офіцер. Це був правник, що походив з селян-латинників мабуть з Підгаєччини і говорив добре по українськи. Його сестри — як він мені оповідав — повиходили замуж за селян-українців, з якими він утримував добрі звязки. Вичитавши на мурах заклик у справі реєстрації, він, як високий поліційний старшина, зголосився до нової влади сам, при чому жінка підпровадила його аж до входових дверей так добре відомого його будинку при вул. Сапіги ч. 1. І звідти він на волю вже не вийшов. Енкаведисти закидали йому, що він прийшов до них по наказу таємної польської організації, щоб себе залеґалізувати і після того тим легше нести акцію проти нової влади. Розуміється, йому закидали теж, що він переслідував революційно настроєне робітництво у великому промисловому місті Лодзі, хоч сам він мав мабуть куди більше обтяжену гіпотеку виступами проти тамошніх німців, і саме тому опинився у Львові. Після одного переслухання Лозінський оповів мені з нетаєним обуренням, що коли його вели вже назад до камери, він зустрівся на сходах з відомим у Львові польським поліц. агентом Радонем (прізвище його називали у звязку з убивством краєвого команданта Української Військової Організації Юліяна Головінського 30. 9. 1930 р.). Той Радонь ішов сам сходами догори і мав течку під пахою, значить: служив уже новим панам. А що він був спецом від українського підпілля, то ясно, до якого сектора запрягли його большевики. Що ж до дальшої долі Лозінського, то я довідався багато місяців пізніше, що його перевезли з львівської вязниці до Дніпропетровська. В тамошній тюрмі і застала його німецько-большевицька війна при кінці червня 1941 р. Що з ним далі сталося, не знаю.

Ієрархічно найвищу позицію в житті з нас усіх займав ген. Юл. Мальчевський, власник одного підльвівського українського села, рідний брат славного польського маляра Яцка Мальчевського, бо він був міністром військових справ до перевороту Пілсудського в 1926 р. Арештований тоді разом з іншими високими старшинами, він просидів короткий час під домашнім арештом, а потім його відпустили з повною пенсією на спочинок і він жив собі вигідно у Львові в готелі Жоржа, звідки й управляв своїм господарством, особливо ж зразково поставленим садом. Розуміється, Мальчевський виїздив часто за границю і певно куди частіше вживав у житті німецької мови, як польської, бо до кінця говорив по польськи слабо, не тільки з німецьким наголосом, але й вимовою, його забрали до тюрми на донос когось з готелевої служби таки з готелю Жоржа враз з усім його добром, що його мав у своїй кімнаті. Тому, що жив самітньо, мабуть ніхто в тих часах за ним не інтервеніював. І ген. Мальчевському закидали, що він залишився у Львові з розмислом, щоб організувати якийсь спротив проти большевиків, що йому, розуміється, й не снилося. За ввесь час мого побуту в тюрмі разом з ним він жив в одній сорочці і хоч разом з ним забрали з готелю цілі гори білизни та всякого іншого добра, він не звернувся ні разу з проханням дати йому на зміну хоч одну сорочку, так що всякі насікомі стали жерти по кількох днях і його. А що мав уже 70 літ, то нидів на очах і мабуть не довго міг витримати таке тюремне життя, тим більше, що до того часу жив не тільки в достатках, але й у вигодах.

Оригінальну трійцю в камері творили три судді: Ганінчак, Мисловський (?) і Мінц, що всі три зголосилися добровільно, як і сотні інших, до реєстрації та до сподіваної праці в головнім судовім будинку при вул. Баторія. Звідти поперевозили всіх тих суддів до різних львівських тюрем, і так згадана трійка попала до нашої камери. Спочатку вони всі три трималися зовсім відокремлено від інших, нічого з ніким не говорили і вважали, що їх «затримали» через якесь непорозуміння та що їх кожної хвилини звільнять. Коли я прибув у камеру, вони сиділи в ній вже три дні, а проте всі три мали на собі тверді ковнірці з краватками, що їх скидали тільки вночі. А що в камері було душно, то їх ковнірці виглядали так, якби їх хто витягнув псові з зубів. Тримали вони «фасон» аж до того моменту, як почули від мене, що вже в неділю 24. 9. багато інтеліґентів-львовян поприходило до церков і костелів без ковнірців і краваток та в старих, витертих убраннях. Після того вони незамітно свої ковнірці поскидали. Цікава ще й та обставина, що суддя Мисловський (за точну передачу його прізвища не ручу) був працівником польського консуляту в Києві аж до часу його скасування, а проте й він не орієнтувався в тому, що таке совєтський режим, бо сам віддався йому в руки. А тепер усіх без вийнятку суддів нова влада виарештувала і нищила, без уваги на те, чи вони вели колинебудь які судові розправи проти комуністів, чи ні. Найбільш роззброював нас своєю наївністю суддя Мінц (мабуть жид). Суддя Ганінчак, що для карієри змінив метрику (його брат був по першій світовій війні в еміграційнім уряді ЗУНР президента Петрушевича) і став був навіть віцепрезидентом львівського апеляційного суду, не признавався до свого українського походження Він говорив заєдно по польськи, хоч деякі поляки, як ось згаданий вже Лозінський, говорили з українським співвязнями по українськи. Всю ту трійцю перевезли одного дня мабуть до іншої львівської тюрми. Що сталося з ними дальше, мені не відомо.

Ще одну цікаву групу мали ми в камері. Це були два молоді, інтелігентні львівські робітники: українець Костюк і жид Баран. Перший, із сухітничим виглядом, був звичайним брукарем (брукував вулиці), другий кравцем. Як комуністи, сиділи вони кількома наворотами в польським тюрмах за нелегальну роботу, тому були добре обізнані з тюремним режимом і його законами. Обидвох їх заарештували большевики вже другого дня по приході червоної армії до Львова під замітом приналежности до організації троцкістів (одночасно з Костюком був арештований і його брат, що сидів теж у тій самій тюрмі, але під яким замітом, не знаю). І Костюк, і Баран були, так сказати, інструкторами в тюремних справах для всіх нас, що опинилися вперше в житті в тюремних мурах. Вони, особливо ж Баран, вичували, що нас так легко не звільнять, бо знали багато дечого про ходи й методи совєтського судівництва, оскільки взагалі ті методи судівництвом можна назвати. А все ж таки і вони, звиклі до польських порядків, не знали практик енкаведівських слідчих. Так одного дня зайшла в камері розмова про наші дотеперішні переслухування і обидва наші комуністи-троцкісти з деяким задоволенням стали «стверджувати», що, в противенстві до слідств, переводжених польською поліцією, у большевиків, мовляв, не бють і биттям нічого не вимушують. На ці їх слова піднявся з кута віцестароста з Дрогобича Кусьнєж, що попав у нашу камеру з волі перед кількома днями і може перед годиною вернувся мовчки з переслухання. Він скинув з себе штани, обернувся до обох комуністів задньою частиною тіла і сказав коротко:

— Ось вам відповідь на вашу дурну балаканину!

А що ввесь його зад був жахливо змасакрований, то ця наявна демонстрація большевицьких слідчих метод замкнула і Костюкові, і Баранові уста. Незабаром закоштували мабуть і вони таких чи подібних енкаведівських слідчих метод, бо большевицькі слідчі були спеціяльно «чулі» до всяких троцкістів і для кого як для кого, але для них не знали ніякої пощади.

З інших товаришів недолі пригадую собі ще українського студента Плювака, доброго клясичного філолога. Він попав у тюрму таким чином, що, зустрінувшись на вулиці з двома — як йому здавалося — старшинами червоної армії, розбалакався з ними і, щоб їм чимсь «заімпонувати», похвалився, що він, як студент, заробляв на своє утримання співпрацею у львівськім популярнім щоденнику «Новий Час», хоч це була чиста фантазія. При тому він запросив їх відвідати його в його помешканні та подав їм свою хатню адресу. Ті «старшини» (це були звичайні енкаведисти) прийшли до нього в означеній годині, але не з відвідинами, а щоб забрати його до тюрми, де він мав багато часу на роздумування про те, як то не поплачує в наших часах така гарна прикмета наших батьків і дідів, як староукраїнська гостинність.

Далі згадаю ще кількох вязнів, що попали в нашу камеру дещо пізніше. Це постійно вистрашений директор львівської філії Банку Польського Альфред Бляга, господарський директор наукового закладу ім. Оссолінських у Львові Лєвак, якого, хоч це була людина старша, теж при слідстві здорово катували, господар з підльвівського Кульпаркова Масловський, що служив колись при польській поліції, молоденький студент — польський народовець, якого видав на вулиці таки його товариш — поляк, та якийсь вуличний тип (мабуть кишеньковий злодій), що вживав постійно ординарних слів. Памятаю, як його прикликав до порядку пок. І. Кушнір словами:

— Чи ти не бачиш, що тут між нами є не тільки інтелігентні, але й віруючі люди? Як же через твої уста можуть переходити такі скверні, такі богохульні слова?!

Це помогло і той розперезаний тип замовк на довший час.

Було ще в нашій камері і двох чи трьох польських поліцаїв. Одному з них вже до кількох днів побуту у вязниці присудили 5 років концентраційних таборів, бо якісь два невідомі йому робітники посвідчили йому до очей, що в часі одної робітничої демонстрації у Львові, яку поліція по наказу згори мала розігнати, він ударив їх гумовою палкою.

Щоб уже скінчити з вязнями камери ч. 5, згадаю ще також про одного провокатора. Одного вечора впустили до нас молодого хлопця в гарних чобітках, що на запит про своє прізвище назвав себе Свєжавським. Говорив він по польськи з російською вимовою, як деякі волиняки за польських часів, що нас усіх відразу насторожило. Він почав говорити з двома польськими поліцаями і з одним з них, що працював при львівській команді для особливих доручень, перешіптувався майже всю ніч. Лозінський, що мав на такі справи добре вухо, сказав мені потім, що провокатор, підслухуючи загальну розмову в камері, мав ще й інше завдання: звербувати до праці в НКВД і двох поліцаїв. Це завдання провокаторові мабуть і вдалося бодай щодо одного поліцая. Бо по викликанні з камери зараз на другий день пополудні провокатора згаданий поліцай був уже з нами не довго: за день чи за два покликали і його до праці в нових панів.

В такому то товаристві провів я майже чотири тижні. Хоч яке то було важке життя, та воно було бодай не монотонне, бо всякого роду новини мали ми кожного дня. Через дірочки у віконці в дверях обсервували ми рух па коридорах і бачили нерідко людей з інших камер, яких провадили чи то на переслухання, чи на сторону. Час до часу прибували до нашої камери свіжі арештанти, які й приносили нам новини з міста та з ширшого світу. Автім і всі ми переживали неодно у звязку з нашими переслухуваннями і мали що собі оповідати.

По кількох днях покликали мене вдруге до переслухання. З’явився згаданий вже попередньо слідчий з малпячим обличчям, що намагався видобути з мене признання до контреволюційної діяльности, ворожої до СССР. Він всякими штучками старався просто вмовити в мене таку діяльність, яку він сам нібито й «виправдував» моїм вихованням, моїм становищем в «Ділі» як начального редактора і моїм становищем в українському громадянстві. При цьому він робився раз приємним і солодким та хотів навіть почастувати папіроскою, від якої я відмовився, то знову ставав брутальним і навіть ординарним та погрожував биттям. В одному моменті він вийшов до другої кімнати і за хвилину вернувся з цілим жмутком «Діла», на примірниках якого видніла адреса кол. посла-селянина Гриня Тершаківця з Рудеччини. Я догадувався, що адресат є вже в руках НКВД і ті числа «Діла» забрано при ревізії в його хаті. Слідчий показував мені різні, підкреслені вже червоним олівцем місця в поодиноких числах «Діла», де було щонебудь про СССР, і питав, що воно значить. Я пояснював, як міг і вмів, дотичні місця, але, розуміється, навіть не пробував його переконати, що «Діло» ставилося прихильно до комунізму та до самого СССР.

Ті числа, що лежали переді мною на столі, були з кінця серпня та з перших днів вересня 1939 року, а підкреслені червоним олівцем місця — то були переважно телеграми офіційної Польської Агенції Телеграфічної (ПАТ) та одна стаття-кореспонденція від нашого кореспондента з Варшави. Слідчий негодував особливо на одну телеграфічну вістку, в якій говорилося про виступ української повстанчої групи в Одесі, та на згадану кореспонденцію. Моє пояснення, що цю вістку подала офіційна державна агенція, за що ніяка редакція в світі не відповідає, його, очевидно, не переконало. Ще менше переконувала його моя заява, що заквестіонована ним стаття не написана в редакції, а прислана нашим кореспондентом, який мав вільну руку висловлювати свої погляди. Очевидно, зовсім випадково не було в тих числах протибольшевицької статті редакційної. Інакше я не міг би був взагалі нічого відповісти. А того дня скінчилося на тому, що слідчий відпустив мене назад до камери з тим, що мене ще покличе для вияснення деяких справ. Але на тому й скінчилося. Бо у Львові мене більше не переслухували і своїх львівських слідчих я більше в житті не бачив.

У великій тісноті проводили ми дні і ночі та мучились один біля одного в камері. На т. зв. причі, призначеній на чотирьох, спали найстарші з мешканців камери: всі три судді та обидва наші троцкісти. З самого краю притулився ще до них І. Кушнір. Всі інші, в тому числі і я, спали покотом на долівці, при чому під голову клали капелюх, щось з білизни, оскільки хто її мав, або власний кулак. Нова тюремна влада довгі дні тим усім не турбувалася; вона була, видно, вдоволена, що всі камери переповнені. Щойно по 10-12 днях дістали ми до камери кілька сінників та мітлу і з того дня спали вже на соломі та замітали камеру бодай двічі денно. Інша річ, що насікомі, зокрема блощиці, жерли найбільше тих, що спали на деревяній причі.

Хоч харч, що його ми діставали, був недостатній, а хліб гливкий, ніхто з цього приводу не нарікав. Гірше почувались налогові курці, що, не маючи від кількох днів того наркотика в устах, переживали справжні муки і накидались жадно на кожного новоприбулого за тютюном. Десь по двох тижнях дозволено нам усім написати до своїх найближчих у справі передачі. Ми дістали дрібні кусники паперу і на прохання товаришів недолі виписав я майже кожному з них ті предмети, що їх вони бажали дістати з дому. Писав я очевидно по українськи. Ті карточки зібрав дижурний сторож і незабаром дехто з вязнів дістав до камери посилку з дому.

Як по інших тюрмах, так і тут вязнів водили двічі денно на сторону. І сталось раз так, що через помилку чи неувагу наших сторожів помішано підчас того виходу дві камери, і ми в крайнє брудних убікаціях зустріли людей з іншої камери. Тоді я встиг обмінятися кількома словами з довголітнім головою УНДО, пок. д-ром Дмитром Левицьким, з пок. Гр. Тершаківцем, що обидва погибли пізніше в большевицьких руках, та з польським соціялістичним діячем і редактором Скаляком. А наш Костюк, старий кримінальник, встиг за тих кілька хвилин біганини й метушні наших сторожів порозумітися в якійсь важній справі зі своїм братом, який сидів десь у дальшій камері на тому самому коридорі, і був з тої розмови через двері дуже вдоволений.

Тоді ж почув я, що в одній з камер перебуває 80-літній президент д-р Кость Левицький разом з посадником Львова д-ром Островським; останній напередодні зайняття Львова червоною армією видав ще за своїм підписом зазив до населення столиці краю, в якому закликав його до спокою і запевняв, що він хоче ділити з ним його долю, тому залишиться на місці. Той заклик появився, вперше за 20 літ існування Польщі, в мовах українській і польській, при чому українська мова була навіть на першому місці. Д-р Островський додержав слова і не втік, як інші польські достойники. І попав він зараз у перших днях в руки НКВД, яке робило йому подібні закиди, як іншим визначним полякам: що він залишився у Львові з розмислом на те, щоб приготовляти повстання проти сов. влади.

За ввесь час мого побуту у львівській вязниці не мали ми ні одного хочби 10 хвилинного виходу на подвіря («прогульки») і, розуміється, всі ми позаростали, як оті розбійники з казки. Як я вже згадував, насікомі (воші і блощищі) в запущеній ще мабуть з польських часів тюрмі кусали нас немилосердно, а до того наслідком холодних і слітних днів у нас зявились тисячі-тисячі мух, яких ми не могли ніяк вибити. Все те, у звязку з наигою важкою ситуацією, не тільки боліло, але й пекло. В останніх днях замовк і Кушнір, що нидів на наших очах. Його після візити в камері якогось лікаря-жида і санітарки-жидівки, які зжахнулись, побачивши, в якому стані всі ми, забрали нарешті до тюремної лікарні, де він незабаром і помер.

В такій самій ситуації перебували й інші вязні з тюрми при вул. Сапіги-Лонцького. Через дрібні отвори у віконечку в дверях ми відкрили різних людей, переважно передових львовян, що мучились по інших камерах. Ми довідалися від перекинутого з сусідньої камери до нас студента, що там, користуючись «привілеєм», сплять поруч себе на одній причі посол Володимир Целевич і відомий у цілій Польщі фабрикант горілок Бачевський (кол. Бачес), тоді коли всі інші вязні сплять на долівці. Ми знали, що в одній з камер під нами перебував проф. Стан. Ґрабський, і там же сидів жидівський сіоністичний посол зі Львова Айзенштайн. Деякі співвязні поляки в нашій камері, не звертаючи уваги на жидівського троцкіста Барана, обурювалися голосно, що тюрма заповнена поляками й українцями, а на лікарство є, мовляв, і один чи два жиди. На такі уваги Баран, інтелігентний і широко очитаний ремісник з Жовківського передмістя Львова, не реагував, може тому, що це була правда. Від віцестарости Кусьнєжа з Дрогобича довідався я дещо про відносини в тому промисловому осередку. Я почув, що з тамошніх українських провідників большевики заарештували в першу чергу двох адвокатів (одного члена УНДО, другого з Фронту Національної Єдности) та що адв. д-р Степан Витвицький встиг своєчасно виїхати за Сян.

Господарський директор Наукового Закладу ім. Оссолінських у Львові Лєвак, про якого я вже згадував, прибув до нас з волі дещо пізніше і його скатовано вже при першому переслуханий Йому закидали, що він помагав до втечі за кордон старшинам польської армії, чи навіть її організував. Два такі старшини, зловлені на Підкарпатті, його «всипали», і того старшого, сивого мужчину посіпаки-слідчі розтягнули на долівці поміж двома кріслами так, що голову впхали під одно крісло, а ноги під друге, після чого стягнули з нього штани і стали бити палками. Масакрували його так довго, аж він утратив притомність. Хотіли в той спосіб видобути з нього виявлення інших спільників чи цілої організації, що займалася переводженням польських старшин і підстаршин на Мадярщину. До нашої камери його привели вже попід руки, і він упав зі стогоном у кут та довго не міг промовити й слова.

Від того то Лєвака почули ми в камері деякі цікаві новини зі Львова. А саме він оповів нам дещо про поставу молоді у львівських школах у звязку з тим, що нова влада скасувала хрести, образи святих (де такі були), навчання релігії у всіх школах та заборонила спільну молитву молоді перед наукою і по науці. Лєвак оповідав, що вся молодь у гімназіях з моментом, як до кляси на першу годину входив учитель, вставала і відмовляла потихо «Отче наш», а потім сідала (до того часу ту молитву відмовляв один учень голосно, а всі потихо). Так само демонстраційно відмовляла вся молодь потихо «Богородице Діво» після закінчення останньої години. Учителі, тоді ще всі свої, розуміли добре молодь і в дусі напевно з нею солідаризувались, а підчас тої молитви стояли мовчки, як і за польських чи австрійських часів. Очевидно — всі ми раділи таким здоровим відрухом молоді і не припускали, що совєтська влада зломить той відрух так скоро своїми випробуваними за довгі роки методами: брутальною силою і провокацією.

Той же Лєвак розповідав нам також про величезну підготову большевиків до т. зв. Всенародніх Зборів, вибори до яких назначено на 22. жовтня 1939 року. Передвиборча акція йшла большевикам, як він казав, тяжко, тому вони запрягли до роботи ще в останніх днях тисячі агітаторів. Особливо зле йшло большевикам у Львові, де більшість населення не скривала своєї ворожої постави до нового режиму. Це виявилось між іншим і на великому передвиборчому вічу в салі «Сокола» ІІ при вул. Кентшинського, де польська публіка — як він оповідав — вислухала спокійно большевицьких промовців, а на закінчення відспівала остентаційно відому роту Конопніцької «Не дами зємі, сконд наш руд», чим аранжери віча були докраю збентежені.

Від інших новоприбулих з волі дістали ми потвердження всього того, що нам оповідав Лєвак, на сто відсотків. Значить: нова влада вже своїми першими ходами і виступами, серед яких не останню ролю грали й безглузді масові арештувания, насторожила проти себе маси населення, яке спочатку займало до неї в більшості невтральну позицію. Кадри насторожених і згодом невдоволених зростали з дня на день, у міру того, як поступали різні «акції» нової влади. І вже за кілька місяців сов. влада довела до того, що мала проти себе бодай 90 відсотків населення краю. Не помогла нічого ні скажена большевицька агітація, ні нечувана до того часу в нашому краю демагогія. Всі слої населення побачили, яка пропасть існує між словами большевицьких агітаторів і ділами сов. влади, тому ніхто їм не вірив. Можна сказати сміло, що за вийнятком тих, які користали безпосередньо з «благ» нової влади (а таких було всього кілька відсотків), загал населення Галичини — українці, поляки і навіть жиди — зайняв супроти большевицької влади виразно ворожу поставу і мріяв тільки про те, як позбутися і нашого краю того зненавидженого ворога.

В пятницю 20. жовтня перед полуднем прибув до камери сторож-енкаведист і, спитавши про моє прізвище, сказав: «Собірайтєсь с вещамі!» Я став збиратися, в камері всі заметушились. Бо почувши, що мене кличуть «с вещамі», думали, що я виходжу на волю.

Тому всі товариші недолі просили мене повідомити про себе чи то їх рідню, чи когось з близьких. Дехто дивився на мене може навіть з завистю. Тимчасом того дня зачався новий етап мого тюремнидтва: мене, враз з цілою громадою інших українських вязнів, повезли аж у Москву.