Антон Великий

РОЗКІШ І СВІТ РОЗПЛЮЩЕНИМИ ОЧИМА

Дорогою до Софії Уле, як на мене, поводиться дуже дивно. Він навіщось прихопив з дому дві пари плавок і всю дорогу тільки й балаболить, які ж йому одягти в басейні.

Ще й вийняв їх з пакета, стоїть посеред вулиці, вимахує ними.

— Блакитні, — нарешті кажу я, хоча мені цілком байдуже до кольору його плавок.

— Гадаєш, вони найкрутіші? — допитується Уле.

— Мені так здається.

Сам Уле не найкрутіший хлопець на світі, то ж навряд чи плавки вчинять диво. Невже йому так потрібне те диво?

Найважливіше — покупатися в розкошах удома в Софії, чи як воно називається. І не має значення, в яких саме плавках.

— Класно, що ви прийшли! — радіє Софія, відчиняючи нам двері. — Я саме смажу собі тост. Хочете?

Звісно ж, вона має тостерницю, яка смажить чудові золотисті скибочки хліба. Навіть з візерунком на них! Ніколи в житті не їв ще таких смачних тостів — це однозначно!

О, багатство — ось справжнє життя! Жодних сумнівів!

— А чому ви нікуди не поїхали на канікули? — раптом питає Софія.

— Мій тато одружується, — випалюю я. — У суботу. Але ми часто подорожуємо, сюди й туди…

Я кахикаю, хоча ж не брешу. Сюди й туди можна витлумачити, як заманеться. Не конче пояснювати, що сюди — додому, а туди — в Трумс.

Уле має надійніше виправдання.

— Мама з татом працюють, — каже він. — Але в травні ми полетимо на Мадейру.

Уф-ф… Лиш би Софія не запитала, куди моя родина полетить у травні. Тому я швидко міняю тему розмови. Саме час поговорити про гроші.

— Скільки, до речі, заробляє твоя мама?

Але Софія дивиться на мене так, що я відразу розумію — для неї ця тема страшенно нудна.

— Поняття не маю! Мама тепер власниця дідусевої фірми. Мабуть, бере собі платні, скільки їй захочеться. Принаймні я так припускаю…

Я припускаю. Софія так легко й мило говорить про це. Ніби гроші — найбуденніша річ на світі. Але, видно, так і є у світі багатих.

Цікаво, які ще слова вживають багаті, так би мовити, на щодень? Мені здається, вони дуже часто кажуть «вітаю» замість «привіт». Хоча не певний.

— Який твій найулюбленіший предмет у школі? — раптом втручається Уле.

Питає у Софії, ясна річ, бо знає, що мій — природознавство.

Софія ковтає останній шматочок тоста, напускає з автомата бульок у пляшку з водою.

— Німецька.

Що ж, добре опанувати мови — розумний вибір, думаю я, бо ж Софія, без сумніву, успадкує фірму після мами. Такий дуже міжнародний підхід.

— Улюблений колір? — не відчіпляється Уле.

Він страшенно вдоволений, коли виявляється, що це й колір його плавок.

— Улюблена тварина?

Що відбувається, чесне слово?! Уле мовби зачитує питання зі щоденника якоїсь малявки з молодшої школи. Далі, мабуть, запитає про її першу закоханість або перший поцілунок.

— Може, уже покупаємося? — втручаюсь я.

Доки ми спускаємося сходами у підвал, я пошепки запитую Уле:

— Нащо ти влаштовуєш їй допит?

Уле задоволено всміхається і виймає з пакета блакитні плавки.

— Треба ж випитати дівчат, чим вони цікавляться, — пояснює він.

— Зовсім не треба! Усі дівчата й самі вибовкають, навіть питати зайве!

Уявляєте, як класно плавати в теплій воді посеред зими, ні тобі верескливої дітвори навколо, ні рятувальників, ні спільного душу. Ось воно, справжнє життя! З пальмами і всім решта.

А я жив собі й навіть не здогадувався, що так буває! Мені навіть цілком досить було кухні й трьох кімнат. Я навіть підсміхуюся сам із себе.

Але тепер, тепер мої очі відкрилися. Тепер я знаю, чого прагну від життя.

Я задоволено всміхаюся, позираю на Уле, який хлюпається поруч у своїх блакитних плавках. Здається, йому теж відкрилися очі. І це супер! Ми зможемо працювати задля досягнення спільної мети. Але спершу трохи покупаємося у розкоші.

Я міг би мокнути в басейні годинами, але Софії знудилося швидше, ніж нам з Уле. Вона перевдягнулася, сіла на краю басейну й довго з нами теревенила, так довго, що я відчув: треба й нам вилазити з води.

Але спершу Уле захотів сфотографуватися. Він витирає досуха руки, виймає свій мобільний. Ми клацаємо купу фоток. Басейн і я з Софією на задньому тлі. Потім Уле комусь їх надсилає, мабуть, своїм батькам.

Раптом мені стає за нього трохи ніяково. Можна подумати, що він ніколи в житті не бачив басейну.

— Чому Долар не став шукачем грибів? Лисичок, наприклад? — пристає до Софії Уле, коли ми з нею граємо в настільний теніс, і вона вдруге мене перемагає.

— Мама вирішила, що йому ліпше жити в дідуся, — відповідає Софія і так лупить ракеткою по м’ячику, що я мушу лізти його шукати під шафою в кутку. — Вона каже, що не має часу на собак. Але я думаю, Долара віддали, щоб дідусеві не було сумно. Мама й на дідуся не має часу.

— Як думаєш, він міг би шукати рижики чи білі гриби? — править своєї Уле.

Софія сміється.

— Уявлення не маю! Але обожнюю твою грибну манію!

В Уле така приголомшена мармиза, аж я мимоволі теж усміхаюся. А потім широка усмішка розтягується на його личку від вуха до вуха. Я його розумію. Небагато знайдеться людей, які обожнюватимуть Уле з його вічною грибною манією.

— Ой, ні! — раптом скрикую я.

Але мій вигук ніяк не стосується Уле. І проґавленого м’ячика — теж. Просто я згадав дещо дуже важливе.

— Ми ж сьогодні ввечері маємо нараду!

Дивлюся на екран мобільного.

Уле скрушно зітхає, та так голосно, аж Софія сміється.

— Можете й завтра прийти, — гладить вона Уле по руці.

Ми обидва не можемо приховати радості — дуже важко покидати життя у розкоші. (Тобто не саме життя, звісно, а басейн!)

Попри все: праця кличе! Business before pleasure, так, здається, кажуть.