Антон Великий

ШАЛЕНСТВО ЗА ЖІНКАМИ

— Без родзинок? — перепитує німець, коли ми вранці приносимо булочки.

Я хитаю головою.

— Без…

Без родзинок і без горішків. Такі реалії. Останнім часом вести бізнес стало важче.

Я пояснюю англійською.

— Only in the weekends. But you can get it if… you pay!

— Ach so! — каже чоловік і теж переходить на англійську. — How much?

«Фокусуйся на підвищенні оплати», — кажу сам собі.

— Hundred and forty nine krones? — відповідаю я, бо ж мислю масштабно.

Еге ж, німець відразу це помічає. І закочує очі.

— Oh, expencive! You Norwegians love money, don’t you? — каже він, однак усміхається і простягає мені двісті п’ятдесят крон. — For today and tomorrow.

Потім махає нам рукою на прощання й голосно та виразно вимовляє «danke». Дивина! Немов за сигналом, решта сімейки визирає з-поза його спини. Мабуть, вони дуже соціальні, ті німці.

— Danke durchfalls, — відповідаю я, як завжди.

Ввічливість ніхто не відміняв, навіть при бажанні розбагатіти. І знову вся родина регоче. Та воно й добре: ніяких незадоволених мармиз.

— Ось бачиш, — кажу я до Уле, коли ми спускаємося від будинку до дороги. — Масштабне мислення виправдовує себе.

Уле задумливий.

— І все ж треба відповідати «gleichfalls», — вперто наполягає він.

О пів на дванадцяту ми викочуємо інвалідний возик з Арнольдом з воріт і прямуємо до спілки художників.

— Ви добре знаєте Пікассо? — питає Арнольд.

— Ні, ніколи не був з ним знайомий, — бовкає Уле.

Уф-ф, думаю я. Бо абсолютно впевнений, що Пікассо помер ще до нашого з Уле народження. А ще я певний, що мушу сказати про нього щось мудре, якщо вже ляпнув минулого разу, ніби люблю його ескізи.

— Мені особливо подобається його… пізній період, — голосно кажу я.

Пригадую, десь чув, що художники часто мають пізні періоди.

— Он як, — киває Арнольд. — Отже, не рожевий і не блакитний?

Господи, поможи! Скільки ж тих періодів?

— Ні… найбільше люблю… зелений, — і відчуваю, як моє обличчя опиняється в червоному періоді.

Перед входом до будинку спілки художників стоїть Сіґне, опираючись на ходунці.

— А ось і наші прихильники мистецтва! — вигукує вона, побачивши нас.

— Так, це ми! — вигукую я і собі й додаю: — Ескізи якого періоду виставляють нині?

Коли ми заходимо в зал, я знову ошелешено ставлю собі це запитання. На УСІХ рисунках голі жінки! Не рожеві і не блакитні. Це, мабуть, якийсь порно період Пікассо чи щось таке.

— А вони мають право таке виставляти? — питаю я.

Бо, хоч Пікассо й малює дуже неправдоподібно, але ж усе видно! Справді, УСЕ!

Сіґне суворо дивиться на мене.

— Це — мистецтво. А якщо ти аж такий цнотливий, то посидь у кав’ярні тим часом.

Нізащо! Івонна ж просила мене тримати Арнольда подалі від жінок, а тут що відбувається? Не досить, що дама його віку возить Арнольда від рисунка до рисунка, то він ще й витріщається на СОТНІ інших, голісіньких з розкаряченими на всі боки ногами. Куди вже гірше!

Ні, не можу я сидіти в кав’ярні! Арнольд щомиті може здуріти й ошаліти. Щоправда, мушу визнати: його вигляд не вселяє побоювань, він спокійно розглядає ескізи крізь свої окуляри з товстими скельцями, але ж Івонні, певно, ліпше знати.

Хай там як, ми з Уле не маємо ніяких шансів якось цьому завадити. Самі ж намагаємося не надто розглядати голих жінок.

Я особисто приділяю більше уваги чотирьом жінкам в одязі. Вони розмовляють у кутку. Цікаво, що собі про нас думають? Два юні хлопчаки у розквіті літ припхалися на художню виставку порозглядати жіночі піськи! Господи, за кого ж вони нас матимуть?

Та навіть трохи згодом, коли ми з Уле падаємо на лаву під стіною, я ні на мить не випускаю Арнольда з поля зору. Вуха мені пашіють жаром, хоч я й без шапки, шапка висить на гачку в гардеробі.

Уле теж пашить рум’янцем.

— Ти знаєш, я навіть радий, що не знаю того Пікассо особисто, — шепоче він мені на вухо.

— Та він вже сорок років, як помер…

Дата смерті написана на плакаті, почепленому на дверях.

Здається, минає ще не менше сорока років, доки Арнольд та Сіґне вдосталь надивляються на голих жінок. Нарешті вони поволі човгають до кав’ярні. Я полегшено зітхаю, бо Арнольд, слава Богу, увесь час поводився бездоганно.

— У малюванні голих людей немає нічого поганого, — каже до нас Сіґне. — Ми з Арнольдом теж малювали, коли ходили в школу мистецтв. Ескізи вугликом.

— Шо-о? — вихоплюється мені з рота, а вуха знову спалахують. — Ви малювали голих жінок? Вугликом?

— І чоловіків, — киває Сіґне. — До цього швидко звикається.

Ага! Ніколи в світі не звикнуся з голими жінками! Але я мовчу, бо якнайшвидше хочу позбутися цієї розмови.

— У них тут є традиційний норвезький мигдалевий торт, — мрійно мовить Арнольд. — Що скажете?

— Я дуже радо! — вихоплюється Уле.

Арнольд сміється.

— А ти, Антоне?

— Е-е… я — теж!

— Сіґне, можна, старий кабан-капіталіст усіх пригостить?

Але Сіґне категорично не дозволяє, швидко жбурляє на ляду двісті крон однією банкнотою.

— Я пригощаю!

Сіґне замовляє і торт, і лимонад. Такого торта я ще не куштував, але, як на мене, у ньому надто багато мигдалю. Та й апетит кудись пропав після усіх тих ескізів.

— Учорашній кросворд мав дуже довге ключове слово, яке починалося на «торт», — каже Сіґне. — Але я ще не закінчила його розгадувати.

— І я ще не закінчив, — озивається Арнольд.

Сіґне округлює очі.

— Ти теж розв’язуєш кросворди? — дивується вона.

— Звичайно! Мозок необхідно тренувати!

— Ха! Раніше треба було починати, — підсміхується Сіґне.

Арнольд не сміється у відповідь. Навпаки, зависає, немов пауза у фільмі. Або як смертельно ображена людина. Та вже за секунду хапається за горло й дивиться на нас вибалушеними очима. Душа падає мені в п’яти. Він задихається!

Я ще не бачив Сіґне такою прудкою. Чесно кажучи, я ніколи не бачив її прудкою — вона завжди була старою жінкою, відколи ми знаємося. Сіґне блискавично зривається з місця і щосили гепає Арнольда по спині, аж спина голосно крекає. Тієї ж миті з Арнольдового рота вилітає чимала грудка торта й приземляється на спину чужому дядькові в смугастому светрі.

Арнольд важко закашлюється і ще довго відсапується.

— Все добре?! — скрикуємо ми з Уле в один голос.

А я ж відчуваю трохи більше відповідальності! Уявляєте, якби Арнольд помер у нашій присутності, саме тоді, коли ми повинні його пильнувати! (Ото втратили б купу грошей!)

— Так, — через силу киває Арнольд, очі йому почервоніли. За якийсь час, коли до нього повертається голос, він серйозно дивиться на Сіґне й каже: — Дуже дякую!

— Та нема за що, — бурчливо відказує Сіґне. — Зрідка випадає приємна нагода потовкти капіталіста…

Отож, коли одна стара пані рятує життя іншому старому панові, треба бути вкрай пильним, бо важко завадити їй піти до нього в гості. Надто, якщо сам старий пан запрошує.

— Мені конче треба допомогти впоратися з кросвордом, — каже Арнольд. — І з пляшечкою шері…

Гм, я налаштований доволі скептично. Але що можу вдіяти? До того ж дідуган якось витримав сотні голих жінок і не сказився. Навряд чи Сіґне зуміє довести його до сказу. Про Сіґне можна сказати багато хорошого, але вона аж ніяк не фотомодель.

Коли Сіґне й Арнольд зручно вмощуються на канапі, кожний зі своїм келишком шері й товстим журналом кросвордів, я таки розслабляюся. Обоє захоплені винятково літерами. Направду, нема чим тривожитися…

Потім ми годуємо Долара кормом з бляшанки й випускаємо погуляти в садку. Довго кидаємо йому паличку, а Долар не втомлюється її щоразу приносити.

— Що за день! Знаєш, я, здається, надивився на голих жінок на все життя, — кажу я.

— Та я — теж, — підтримує мене Уле.

І раптом обоє замовкаємо, бо перед нами виринає Софія — стоїть у снігу, усміхається.

— Я так і подумала, що ви тут. Готові до мене на кіно?

Я вагаюся.

— А Арнольд? Треба б спершу… спровадити додому Сіґне?

— Чому? Їм, — Софія киває на двері веранди, — дуже затишно вдвох.

Вона аж ніяк не хвилюється за свого жонолюбного дідуся. А вона ж його онука! Тому я вирішую за себе й за Уле.

— Ми зайдемо ще до вас по дорозі додому й проведемо Сіґне! — кричу я стареньким.

Мені відомо, що Сіґне дуже погано бачить у темряві. А зима — така зима: дуже рано темніє.

У Софіїному кінозалі ми дивимося фільм «Гаррі Поттер і філософський камінь». І п’ємо газований лимонад з апарата. Уле має пакетик желейок і що три хвилини пригощає сердечками Софію. Це добре, що він збагнув користь від знайомства з багатими людьми, але зараз, боюся, він трохи перегинає палицю.

Мені трохи шкода Ніколаса Фламеля, котрий змушений знищити свій камінь. Він стільки доклав зусиль, щоб отримати вічне життя, а тут жертвує ним заради інших.

Дуже характерно, думаю я. Люди заздрять успішним людям і речам, на які ті чесно заслуговують.

— Я така рада, що у вас теж домашні канікули, — каже потім Софія. — Інакше я сиділа б удома й чорно нудилася кожного пообіддя. Завтра ще прийдете?

Що за дурне запитання! Звичайно, прийдемо.

Надворі я пишу Сіґне смс-ку, що ми вже в дорозі.

«Ви готові?»

Дзеленькає відповідь: «Я зараз буду вже вагітна».

Я моментально ціпенію. Ми з Уле, мов загіпнотизовані, втуплюємося в екран мобільного. Уже вагітна? Про що це вона?

Не вірю, що жінки її віку можуть так легко зачати дитину. Принаймні не так стрімголов.

— Її треба… рятувати? — занепокоєно питає Уле.

Я намагаюся думати тверезо. Про Сіґне, яка так стрімко кинулася до Арнольда, коли той подавився тортом. І про Арнольда, який не встає з інвалідного возика. До того ж якби Сіґне потребувала порятунку, вона написала б «Рятуйте!» чи щось таке.

Я хитаю головою.

У голові крутяться дивні й сердиті думки, адресовані Арнольдові, отому «казанові», і сповнені здивування, адресовані Сіґне.

«Я хотіла написати, що я вже готова», — пише Сіґне.

Я аж сміюся від полегшення.

— Та ні, вона не вагітна! — кричу я Уле. — Фальшива тривога!

І лише тоді помічаю жінку, яка проходить повз нас з собакою на повідку. Вона дуже дивно на мене дивиться.

Я невимовно радий, коли веду не вагітну Сіґне від Арнольда додому, заводжу до помешкання. Сіґне, як видно, також рада. Не тому, що не вагітна, звісно, а тому, що знайшла соратника по кросвордах, як вона каже.

Варто було б розповісти Сіґне про Арнольда і його шаленство за жінками, але Сіґне, чого доброго, знову вважатиме мене надміру цнотливим.

— Дякую вам за гарний день, — махаю натомість їй рукою на прощання.

Тієї миті дзвонить мій телефон. «Шампанський» рінґтон, вистрелює корок і гримить оркестр. Телефонує Івонна.

— Роботу зробили? — береться вона відразу до справи, майже, як Уле.

Так, вочевидь, спілкуються багаті люди. Хтозна, може, і я так розмовлятиму, коли стану багатим.

На сьогодні я радий принаймні крутому рінґтону.

— Робота зроблена! — бадьоро рапортую я, спускаючись на поверх нижче до свого помешкання. — Сьогодні він був у музеї!

Я навіть зупиняюся на сходах, роблю паузу, щоб дати Івонні можливість висловити свій захват. Але марно.

— Е-е… культура йому пішла на користь, — обережно додаю я, сподіваючись на трохи більший ентузіазм Івонни.

— Культура?

— Так… Йому наче подобається сучасне мистецтво…

Нарешті хоч якась відповідь. Івонна раптом регоче.

— Га-га-а, еге ж, подобається… Що ж, доки він поводиться чемно і не стрибає…

— Га-га, начеб подобається, — відповідаю я в такому ж тоні.

Та вона жартівниця, дивуюся подумки. Стрибає? Арнольд, який ледве ногу може відірвати від землі?

— І поїв добряче, — кажу, однак ані словом не згадую торт, бо те, що старий ледь не вмер від торта, зовсім мені не на користь.

На щастя, Івонна мовби задоволена. Ну, наскільки може бути задоволеною ця дама. Вона коротко каже «ОК», зате без суворості в голосі.

Зате я після розмови з нею почуваюся дуже задоволеним. Потираю руки, думаючи: що ж, я дедалі ліпше опановую манеру спілкування з багачами.