Антон Великий

Я ЗАВ’ЯЗУЮ ЗНАЙОМСТВА

Уранці я прокидаюся багатим. По-справжньому.

Я ухвалив важливе рішення: не признаватимуся татові про своє багатство, доки остаточно не одружиться. Та знаю одне: нізащо не допущу, щоб мої гроші спустили на весілля чи інші дурниці. І поки ще не відповідатиму милому адвокатові, бо потребую татової допомоги для сплати 500 доларів.

Той, хто чекає на 150 000 доларів, чекає не марно. (Принаймні щось подібне каже моя бабуся.) Тож нема куди квапитися…

Я лежу в ліжку, а мене розбирає нетерплячка. Треба готуватися до життя багатія. А що я викреслив зі свого списку багатих менторів (Івонна відлякуватиме мене, навіть коли матиму гроші), то згодилось би пошукати інших натхненників.

Отже, де водяться багаті люди?

Гм… Аж ніяк не в нашому багатоповерховому будинку. Ні, багатії здебільшого пов’язані з яхтами й лімузинами. Або живуть на вершинах пагорбів з розкішною панорамою моря перед вікнами й камерами спостереження над воротами садиби. Тобто добре ховаються. Більше шансів з ними перестрітися десь у лісі. Може, під час полювання на фазанів.

І раптом я згадую: гольф-клуб! Як я раніше про це не подумав! Там, певно, аж кишить від товстосумів, людей, котрі зуміють порадити, як мені чинити, щоб мій мільйон зростав.

От лишень питання: як потрапити в гольф-клуб?

Там треба мати якусь членську картку. Хто ж мене туди пустить з однією ключкою і масою запитань про інвестиції?

Та й зима зараз надворі.

Але ж існують так звані симулятори! Сіндре постійно хвалиться, що його старший брат належить до елітарного в Норвегії клубу, грає в гольф і влітку, і взимку. Я відразу ґуґлю про години роботи. Ага, відчинений щодня до шостої вечора. Для членів…

Та звісно ж! Я зітхаю. Бо членом клубу не стають блискавично…

Уже за мить мені до голови спадає одна ідея. Геніальна, мушу вам сказати. Я, не вагаючись, набираю телефонний номер.

Це, мабуть, доля, думаю я. Мені пощастило, що Ґюндерсен, який працює на ятці в гольф-клубі, саме сьогодні вранці зашпортався великим пальцем за поріг і зламав його. Тобто палець зламав — не поріг.

А ще доля хотіла, щоб я зателефонував у найслушніший момент: доки клуб ще не знайшов йому заміни! (Я вже починаю любити свою долю!)

Чи зумію я випозичати ключки, продавати лимонад і виконувати всілякі дрібні доручення?

Звісно, зумію — жодних проблем!

Чи зможу я прийти за дві години, щоб отримати необхідні посадові інструкції?

Yes, sir, завжди готовий!

— Може, спершу ознайомся з нашим дрес-кодом? Про це написано на нашому сайті… — каже жіночий голос на іншому кінці на закінчення розмови.

— Звичайно, подивлюся. Обов’язково! — обіцяю я переконливим тоном.

Як вчасно, думаю я згодом. Я уявляю, як чудово все складеться. Антон Великий, хлопчина на ятці, той, що видає ключки й продає лимонад. Ніхто й не здогадується про його багатство, зате він може заводити балачки з елітою, вивідувати, як вони інвестують, прислухатися, як розмовляють багачі. Мине небагато часу, і він інвестуватиме в лобстерів та червону ікру, ще задовго до того, як його визнають собі рівнею. Автомобілі без даху, прогулянки на яхтах… вітер у волоссі…

Я струшуюся, щоб отямитись, прогнати видива. Спершу треба підготуватися!

Я рішуче заходжу на сайт гольф-клубу й дізнаюся дещо геть несподіване: щоб грати в гольф, треба мати комірець на шиї. Наприклад, щось, що називається «поло» зі стоячим комірцем і короткими рукавами.

Не певний, чи таке поло поліпшує імідж, але правил треба дотримуватися, навіть якщо стоїш на ятці.

Гаразд, думаю я, комірець роздобуду.

Як вже вивчати питання, то вивчати. На свій клопіт, я клацнув на форум, де спілкуються гравці в гольф. А там купа різних думок щодо форми.

«Усе добре, за винятком «соціалки» — пише один і додає в дужках (спортивний костюм).

Соціалка — це гроші, котрі мама Ейвінна отримує від держави через хворобу й неможливість працювати. Але ж вона не ходить весь час у спортивному костюмі?

Дивно, як на мене.

«Я завжди ношу сікспенс, сорочку з краваткою, картатий шотландський светр, твідовий піджак з бриджами, високі підколінки й зручне взуття для гольфу», — пише інший.

Ой… Я шукаю потрібні знайомства, а тут, виявляється, більшість заможних людей найбільше переймається зовнішнім виглядом?

Це мене лякає! Я довго шукаю в інтернеті, що ж таке сікспенс, твід і бриджі. Потім довго нишпорю в татовій шафі. Без особливого успіху, мушу визнати. Єдине годяще, що я знаходжу, це татові панталони до колін, які він одягає раз на рік на лижі, і пару лижних підколінок з написом «OL’94».

Гай-гай, утішаю я себе, згадуючи модників, котрі стверджують, що все залежить від комбінування одягу.

Отже, сподіваюся, що комбінація моєї вихідної білої сорочки з трохи затісним светром з V-подібним вирізом згодиться.

І ось, після тривалого душу й добрячої порції лосьйону після гоління, я готовий! У панталонах, лижних підколінках, сорочці й светрі. Перед виходом ще оцінюю себе в дзеркалі.

Так, Антон Великий до життя готовий!

За чверть години я стою на ватяних ногах перед гольф-клубом. Набираю повні легені повітря, відчиняю двері й, розмахуючи руками, ніби все життя лиш так і розмахував, прямую до стійки рецепції. Уже з першого кроку треба справити гідне враження.

— Це — я, прибув на заміну, — кажу жінці на рецепції, викладаю на стійку лікті, ледь закидаю назад голову й розтягую губи в усмішці. — Вітаю!

Жінці десь під п’ятдесят, вона в светрі з коміром під шию, у камізельці з великими червоними ґудзиками на кожній цицьці. Мабуть, ті ґудзики мали б символізувати ягідки малини. Я заворожено не зводжу з них погляду.

На жаль, трохи задовго витріщаюся. Жінка в светрі з високим коміром кахикає і густо червоніє. Ой, а якщо вона подумала, ніби я витріщаюся на її цицьки!

Жінка теж не зводить з мене очей. Дивиться доволі стримано. Спершу на ноги — на олімпійські підколінки й панталони, потім оцінює тісний светр, а тоді, нарешті, зустрічається з моїм поглядом. Силувано всміхається, подає руку.

— Мене звати Тереза.

Я давлюся. Тереза, думаю я. Саме так і повинні називатися ті, в кого повні кишені грошей. І зберігати незворушність.

Гм, тепер, коли я став цілком новою і багатою персоною, чом би не прибрати собі нове ім’я? Якесь карколомно-запаморочливе!

— Арчі, — випалюю я. — Арчі… е-е… Мак… Салліван…

І впевнено та рішуче трясу її руку.

Тереза зводить вгору одну брову.

— І звідки ти родом? — питає вона.

— З Трумса, — бовкаю я, не подумавши, і відразу виправляюся. — Але мій батько ходить у… спідниці.

«Спідниця» щось недостойно звучить.

— У спідниці? — недовірливо перепитує Тереза.

— У такій картатій, — пояснюю. — Він… наполовину шотландець.

На щастя, мені ніколи не доводилося бачити тата в картатих спідницях, а ось прізвища на «Мак», якщо не помиляюся, походять з Шотландії.

Тепер я вже шкодую про свої вигадки з іменами. Ну, що це таке: Арчі МакСалліван? Чому я не підготувався ліпше? Моя балаканина схожа на базікання клишоногого ковбоя.

Однак Тереза начеб задоволена моїм шотландським походженням.

— Чудово, Арчі, — каже вона. — Я поведу тебе на невеличку екскурсію, а потім Фредрік розкаже про твої робочі обов’язки.

Я слухняно тупцюю услід за Терезою у светрі з високим коміром і дуже-дуже стараюся не залипати поглядом на її ягідках-малинках.

— Тут — роздягальні, — показує Тереза. — А тут — симулятори.

Чудернацька картина. Люди стоять в окремих боксах, перед кожним гравцем — великий екран із зображенням поля для гольфу, і вони замахуються ключками, щоб потрапити м’ячиком у лунку. Майже як комп’ютерна гра, але набагато нудніше. Так-так, кожному — своє.

Потім я зустрічаюся з Фредріком, який має ознайомити мене з моїми обов’язками. Фредрік — молодий засмаглий чоловік зі сліпучо-білими зубами.

— Бачу, ти знайшов собі вдалий прикид, — схвально киває він.

Щоправда, я трохи сумніваюся у його щирості, та все ж пнуся зі шкіри, демонструючи самовпевненість, і так міцно потискаю йому руку, аж він здригається.

— Отже, Арчі, — каже Фредрік. — Чи можу я попросити тебе про одну послугу, перш ніж ми почнемо.

— Звісно, — відразу погоджуюсь я, бо ж треба справити добре враження.

Якщо все піде гладко, то Фредрік цілком може стати в майбутньому моїм бізнес-партнером.

— Міцно потримай оцю штуку, доки висохне клей, — Фредрік простягає мені щось схоже на кубок. — Бач, розбилася, і я її щойно склеїв.

Він вимахує перед моїм носом тюбиком, на якому написано «суперклей», кладе тюбик у шухляду.

Ну-ну… Коли я стану знаменитим багатієм, Фредрікові буде соромно за те, що змусив мене до такої дурнуватої роботи, але я не злопам’ятний.

Я тримаю обома руками кубок. Фредрік киває:

— П’яте місце в Чемпіонаті Норвегії.

Як на мене, ті кубки за призові місця — повна дурня, порівняно з мільйоном крон, але мовчу. Я ж таємний мільйонер. Undercover англійською, здається…

Коли кубок має вигляд майже нового, Фредрік показує мені, де зберігаються ключки й м’ячики, де треба відмічати виданий на прокат реквізит і як функціонує каса, коли я продаватиму лимонад. Добре, що я бував на бабусиній роботі в Трумсі й дуже швидко згадав, як працюють касові апарати. Гадаю, справив належне враження.

— Тереза вже, напевно, тобі сказала, що до кінця дня я виконуватиму обов’язки Ґюндерсена. Але завтра розраховуємо на тебе від восьмої ранку до другої пополудні. Ось ключ, про всяке… Тереза полюбляє спізнюватися вранці.

Останні слова він промовляє пошепки, бо до нас прямує Тереза з ящиком кока-коли й починає викладати пляшки в холодильник позаду каси.

Я ховаю ключ до кишені, позираю на годинник — перша година. Час прощатися, мені ще треба зустрітися з Уле.

— Я б тобі радила більше не приходити в лижних обладунках! — каже Тереза з-під холодильника зовсім не пошепки.

Згода… Я вже й так мав підозру, що татові панталони давно вийшли з моди.

— Може, вдягнути бавовняні штани? — питаю я трохи запобігливо, бо ж на форумі гольф-сайту чітко дають зрозуміти, що про джинси й мови бути не може.

— Годиться, — киває білозубий Фредрік. — Усе годиться, лиш би не спортивний костюм.

— Ти маєш на увазі «соціалку»? — бовкаю я, розтягуючись в награній посмішці — такими, на мою думку, обмінюються багачі; принаймні так мені здається.

Усмішка на губах Фредріка натомість гасне.

— Тут так не розмовляють, — хитає він головою.

Я страшенно ніяковію. Мені дуже кортить розповісти йому, що ніколи раніше такого не говорив. Ніде… Лише хотів задемонструвати Фредрікові, що ми, так би мовити, з одного тіста — він і я. Проте лише тихо бурмочу, потупивши очі в підлогу:

— Звичайно…

І нараз неймовірно кваплюся накивати п’ятами. Хоча щосили намагаюся не втратити гідності.

— Дуже дякую, — кажу я так ввічливо, як лиш можу. — До завтра!