П’ятниця. Учорашній сніг перейшов у дощ, але нам не шкодить. Ми й так увесь ранок сидимо з Уле в його кімнаті.
Уле — писар, а я — cоach. Той, хто підбадьорює і каже, що все чудово.
Найважливіші й найурочистіші думки треба записувати своїми словами.
Доки Уле пише, я думаю. Про статую, про оленів, про лимонадний апарат і басейн. Та найбільше про Віктора.
Він теж пише листи? Чи, може, має мобільний, щоб телефонувати своїм дітям?
Учора я дуже розізлився на Віктора, не заставши його біля крамниці. Я думав: якби він ліпше постарався, то міг би заробляти гроші на нормальній роботі. Не довелось би стовбичити під крамницею. І я ніколи тоді не віддав би йому отого дурного браслета.
Думки перестрибують на інше: а хіба Віктор не працює важче за всіх? Цілорічно стоїть і мерзне, за тисячі кілометрів від своїх дітей? Хіба тому, що лінивий?
Тоді це найдурніший у світі спосіб лінуватися!
Я усвідомлюю два моменти: звісно, я хотів би повернути браслет. І водночас: я вчинив би так само на місці Віктора. Повернувся би додому, до своїх дітей.
До любові…
Я підпираю голову руками й спостерігаю за Уле, який схилився над своїм блакитним письмовим столом і виводить охайні літери. Пише про любов.
Дорога Софіє,
Якщо мрієш про коханого, то я міг би ним стати. Ти подобаєшся мені більше, ніж басейн і гроші.
Я тебе люблю навіть більше, ніж гриби.
Унизу він дописує свій віршик. Про колючки й цуценят.
Дивний і дуже гарний лист. Уле навіть посипає конверт блискітками.
Потім він пише ще кілька слів задля мене. До Іне. Зі свого мобільного.
«Це я так пропилососив Антонову шию. Він не закоханий у Софію. Він закоханий у гроші».
Я його не виправляю. Хоч і вважаю, що останнє речення було зайвим.
Проте смс-ка Уле анітрохи не допомагає. Іне далі мовчить.
Я сиджу з мобільним у руках, чекаю на відповідь, а в голову лізуть жахливі думки, глибоко проникають аж до п’ят:
А якщо Іне більше мене не кохає?
Похмурий і пригнічений, я згодом приходжу на зустріч удома в Кароліни. Збираються всі, крім Ейвінна. Хоч усі мені друзі, за винятком Івонни (і тепер, мабуть, ще й Іне), біда не минула. Найгірше попереду…
Ми повинні підвести підсумки, як каже Кароліна. А я ж маю фінансову відповідальність. Що приємного в тому, що ми не принесли в спільну касу нічого, окрім боргу 1200 крон і чотирьох німців, котрі вирішили купувати скони в крамниці, а не в нас.
Найгірше, що я склав докупи гроші, зароблені іншими. Картина невтішна. Якщо не зуміємо назбирати 2000 крон до завтрашнього ранку, Ейвінн нікуди не поїде.
Я пояснюю стан справ, не підводячи на друзів очей. І знову прошу вибачення: «Sorry, друзяки!»
— Не переймайся, — плескає мене по плечі Нільс. — Та Івонна — противна дама…
Кароліна з ним погоджується.
— Але що робити? — зітхає вона. — Зібрати 2000 крон за один день нереально!
Я киваю. Світ несправедливий! Як сказав Арнольд про Пікассо й кубізм: речі мають різний вигляд під різними кутами зору.
Я маю на увазі Софію, яка сидить на мішках з грошима, гроші для неї цілком буденна річ, і не так вже й вона ними тішиться, як можна було б подумати. Та Івонна, яка сидить на ще більшій горі мішків з грошима, вважає, якщо вона сама їх заробила, то хай інші теж заробляють самі. Їй, наприклад, анітрохи не шкода хлопчиків, які просто не зрозуміли, кого їм слід вигулювати, — собаку чи дідуся.
А ще я маю на увазі Ейвінна. Він або їде з нами, або — ні. Дуже велика різниця…
Насамкінець я думаю про Білла Ґейтса. Певно, нівроку поганого дня у своєму житті він сказав: якщо помреш бідним, то це твоя вина. Або ж його хтось неправильно зрозумів.
Бо то неправда! То вигадка багатіїв, щоб приховати власне нечисте сумління…
Мою задуму урвало дзеленькання мобільного.
«Арнольд усе влаштує з громами. Приходьте вже», — пише Сіґне.
Я розгублено дивлюся на телефон. А вже за мить, як я й сподівався, приходить нова смс-ка: «Я мала на увазі, з грошима».
— «Арнольд усе влаштує з грошима», — голосно й повільно читаю я.
Лише почувши власний голос, я розумію, що має на увазі Сіґне.
— То ви таки отримаєте свою платню? — гукає нам услід Кароліна, бо ми стрілою вибігаємо з дверей.
— Дуже ймовірно! — кричу я, на ходу набираючи смс-ку: «Уже біжимо!»
«ХОК», — відписує вона замість «ОК».
— То ви вважали мене старим кнуром? — насмішкувато питає Арнольд, зустрічаючи нас на порозі.
Ми з Уле похнюплено розглядаємо свої черевики.
— Івонна сказала, що вас треба тримати подалі від дамочок, — бурмочу я. — Ну, не вас, ясно, але ми подумали…
Арнольд сміється.
— Сіґне мені розповіла. Давно я так не сміявся!
Кивком він запрошує нас увійти в помешкання. У вітальні на фотелі сидить Сіґне з горням чаю і круасаном. Лукаво нам підморгує.
— На що ви збираєте гроші? — питає Арнольд, обережно сідаючи в глибоке крісло.
Я набираю в легені повітря.
— Ми хотіли заробити грошей, щоб наш друг зміг поїхати з нами в шкільну мандрівку. Але потім я почав більше думати про те, як би заробити набагато більше — для себе.
Арнольд усміхається.
— У зароблянні на себе немає нічого поганого. Задум вдався? Ваш друг поїде з вами?
Уле хитає головою.
— Бракує ще 2000 крон.
— І ми заборгували 1200 крон Івонні, — зітхаю я. — За браслет.
Тепер зітхає Арнольд, витягає шухляду комода під рукою.
— Ото вже та Івонна зі своїми грошима, — пирхає він, запихаючи руку в шухляду. — То ж я віддав вам прикрасу.
Арнольд виймає з блискучого гаманця банкноту за банкнотою.
— Ось тут 1200 крон, — трохи невдоволено буркає він. — Сподіваюся, їй стане соромно брати у вас ці гроші. Грошей їй не бракує!
Арнольд простягає мені папірці.
Але я їх не беру. Хитаю головою. Мені перехоплює горло. Бо маю сказати старому те, чим сушу собі голову відучора. І це нелегка справа.
— Я не можу взяти від вас гроші. Я розбив вашу статую, ту, що стояла в гостьовій кімнаті. Потім намагався її склеїти докупи, щоб ви нічого не помітили.
Я не підводжу очей від підлоги.
— Що, вибач?
Нарешті я наважуюся глянути на Арнольда. Він буквально застиг. З грошима в руці й дивним полиском в очах.
Ну все, мені капець, думаю я. Тепер я стану рабом-боржником на все своє життя. І закінчу свої дні, можливо, злочинцем. Можу закластися, що статуя несамовито дорога. Коштує не один мільйон.
Раптом Арнольд починає голосно сміятися.
— Старий непотріб! — булькає він сміхом і ляскає себе по литці. — Знаєш, Антоне, чому вона стояла в гостьовій кімнаті? Бо я хотів віддати те одоробло на блошиний базар. Радий, що нарешті її позбувся!
І майже силоміць втискає банкноти мені в долоню.
Непотріб? Блошиний базар? Я довго хапаю ротом повітря.
— Д-д-дякую, — затинаюсь я і довго, надто довго трясу руку старому.
А тоді до мене дуже поволі доходить: я, Антон Альбертсен, вільний! Почуття ще приємніше, ніж від новини про покійну тітку з мільйонним спадком.
— Та не сподівайтеся, що ми з вами квити, — пересміявшись, каже Арнольд.
Ой-ой, що ж іще? Ми з Уле нервово переглядаємося.
— Вам ще належить платня за роботу.
Платня? Цього разу Уле ніяк не вдається стулити роззявлений рот.
Арнольд виймає з гаманця чотири новесенькі п’ятсоткронові банкноти, а ми обоє вражено витріщаємося на нього.
— Як на мене, ви чудово вмієте доглядати старих кнурів, — підморгує Арнольд.
І Сіґне сміється зі свого фотеля.
— Ой, ні, це забагато… — пищу я, але Арнольд рішуче хитає головою.
— Ви прекрасні діти. Тож і далі продовжуйте мислити масштабно. Лише одне пообіцяйте мені…
Ми чекаємо, доки Арнольд переведе подих.
— Ніколи не намагайтеся усе на світі переводити в гроші…
Ага, дуже характерно для старих людей розкидатися незрозумілими висловами — коли треба й не треба. Бабуся, наприклад, завжди говорить про синицю в небі, а журавля — в жмені. Чи навпаки…
Але саме цей мудрий вислів я, здається, розумію. Я навіть зазнав його на власному досвіді.
Бо якийсь час я переводив у гроші людей і людські стосунки. Вважаючи, скажімо, що Віктор сам собі винен, що бідний. Тоді наче думав не я, а гроші замість мене.
— ОК, — кажу я. — Обіцяємо!
Я скоренько підраховую подумки наш заробіток. Ура, цього вистачить на мандрівку для Ейвінна!