Антон Великий

ІВОННА О ТРЕТІЙ

— Сьогодні будьте дуже уважні на уроці німецької, — каже Кароліна мені й Уле дорогою до школи.

Вона з Нільсом та Ейвінном має французьку.

— Чого б це? — ми зацікавлено дивимося на неї.

— Наш сусід віддав у винайм на канікули свій дім кільком німецьким туристам, і вони хочуть доставки теплих сконів щоранку, — Кароліна широко й трохи гордо всміхається. — Завтра рано-вранці стартуєте!

Уже? Уле витріщається на мене, я — на нього.

— Як мило, — белькочу я, гарячково намагаючись пригадати, як готуються скони. Я розумію, що нам з Уле треба встигнути відточити наші навички. А ми нізащо не встигнемо!

Не зуміємо вдосконалити свою німецьку за один урок, надто якщо на уроці не проходитимемо слів, пов’язаних з купівлею і продажем сконів. Учителька німецької хоче, щоб ми розповідали, куди подамося на канікулах — німецькою, ясна річ.

Сіндре зібрався на Сейшели, Ніна — у США, Фатіма — до Великобританії, тобто Großbritannien, як це називається німецькою. Багато учнів проведуть канікули на дачах у горах.

Власне кажучи, лише ми з Уле залишаємося удома. «Zu Hause», — кажемо ми обоє, і мені раптом здається, що решта класу трохи нам співчуває.

Я, на щастя, знаходжу вдале виправдання.

— Mein Vater soll sich… vergiften…

Нещодавно я виявив, що у німецькій мові додають ver- або be- перед норвезькими словами.

Але вчителька широко всміхається, і я розумію, що ляпнув дурницю, бо німецькою це слово означає «отруїтися».

— Дуже сподіваюся, що твій тато не має наміру отруїтися, — жартує вона.

Усі регочуть, аж за животи хапаються, і, на щастя, забувають співчувати нам з Уле.

На першій перерві ми говоримо про скони. Норвезькою, звісно. Просто щастя, що завтра раненько тато Уле буде вдома. А він, без сумніву, уміє пекти все на світі. (Дивина, чесно кажучи, бо тато Уле вдень працює зубним лікарем. Іноді я задумуюся, чи не тому він такий привітний і милий поза роботою.)

Наступної перерви ми влаштовуємо спонтанну нараду «Scones, data & fitting dogs» біля ящика з піском на шкільному подвір’ї. Ми не з таких, хто суворо дотримується формальностей.

— Отримувала якісь звернення? — питаю я Кароліну. (Це ж вона у нас головна диспетчерка.)

— На жаль, ні. На собачому фронті — тиша.

Цілком очікувано, думаю я. Власники собак, певно, залягли на дно у своїх домівках і трясуться від страху перед такими помічниками.

— Малюки? — питає Уле.

Кароліна знову заперечно хитає головою.

Ну, так. Якщо добре подумати, то дитячий фронт теж мав би бути налаштований скептично до тих, хто поїдає собак.

Та, найімовірніше, люди собі думають, що ми збіговисько несерйозних дурників. З грибами і таким усяким.

Кароліна розповідає далі, з тією ж стурбованою зморщечкою між бровами.

— А інформаційну допомогу…

— …ми організували самі, — уриває її Ейвінн. — Учора ввечері обійшли старечі будинки й зібрали п’ять завдань вже на завтра! — він задоволено шкіриться. — Ще й пачку чіпсів заробили. Відразу після школи беремося до роботи!

Я захоплено дивлюся на нього й Кароліну. Справа потроху рухається! На користь Ейвінна, хоч він про це й не здогадується.

Дорогою додому ми з Уле заходимо до крамниці.

Десь у душі я сподівався, що ми скористаємося продуктами, які є в запасах батьків Уле, так би мовити, безкоштовно. Та коли Уле пропонує зробити закупи, я не можу відмовитися. На пошуковику в мобільному знаходжу добрий рецепт сконів. З горішками, родзинками й медом.

— Німці, без сумніву, люблять усе солодке, — киває Уле.

Він набирає все необхідне і ще дві булочки з заварним кремом заодно. Бо ж канікули почалися!

Уже на касі, коли ми складаємо покупки в пакет, я помічаю за вікном крамниці Віктора, хоча його там не було, коли ми заходили.

Я почуваюся трохи незручно.

— Я сказав йому «next time» минулого разу, — шепочу я до Уле. — Але сьогодні теж не маю грошей на картці.

Тому ми виходимо, ховаючись за спинами літньої пари, і робимо ставку на те, що Віктор нас не побачить. Про всяк випадок кажу до Уле: «Поглянь он там!» — тицяю пальцем, і ми дуже зацікавлено витріщаємося в протилежний бік.

У моїй кишені дзвонить мобільний. Це — Кароліна.

— Щойно був дзвінок, — каже вона. — Можете о третій зустрітися з однією жінкою, Івонною?

— О третій? — я дивлюся на годинник. — За десять хвилин???

— Вона має для вас роботу, Лікесвей, 12. За 10 хвилин встигнете добратися!

— Окей… — не дуже впевнено кажу я.

Кароліна змушена урвати розмову, бо десь у кімнаті розплакалася її сестричка. Не інакше, як запхала собі леґо до носа.

Я розгублено стою з мобільним у руках.

— Є робота, — кажу до Уле.

— Яка саме?

— Здається, треба когось доглядати. Бо навіщо приходити особисто на Лікесвей?

Я прикушую губу.

— Сподіваюся, дитина не надто маленька. Я не знаю, як міняти підгузки.

У голові відразу зринають жахливі картинки.

Маю велику надію, що дитятко дуже нечасто кладе під себе. Або ж зуміє витримати до повернення батьків.

Перед будинком на Лікесвей, 12 стоїть жінка в шубі.

— Прекрасно, — каже вона до нас, навіть не вітаючись.

Та воно й байдуже, бо Уле теж не вітається, відразу переходить до справи.

— Це ви тут мешкаєте?

Хоча важливо не те, де мешкає жінка, а кого ми будемо пильнувати.

— Ні, мій батько, — відповідає Івонна й починає нишпорити в своїй торбинці — усередині щось дзвенить.

Її батько?

— То маленьких дітей тут немає? — питаю здивовано.

— Дітей?

Івонна хитає головою. Нарешті видобуває з торбинки телефон, який аж розривається дзвоном. Роздратовано фиркає і питає в слухавку дуже суворим тоном: «Слухаю?»

Потім ще суворішим голосом каже: «Ні!» — і додає: «Якби ви прочитали повістку, то не питали б даремно!» Вона схожа на дуже заклопотану грізну даму, якої всі бояться.

Ми з Уле злякано переглядаємося.

Звісно, треба б зрадіти, що не доведеться міняти підгузки немовляті. Але доглядати за стариганом-батьком суворої дами теж страшнувато.

Нарешті Івонна кладе мобільний у торбинку й дивиться просто на нас.

— Отже, з ним треба гуляти кожного дня, щонайменше по годині. А ще ви маєте подбати, щоб він попоїв… Моя донька… дуже зайнята весь день…

— Що він має їсти? — обережно вивідую я.

— Я щось залишатиму, — відповідає Івонна. — І ще… Мусите поводитись з ним суворо, бо він… дуже непосидючий.

Ми з Уле старанно киваємо. Але в душі я розгублений. Що жінка має на увазі… що її батько став на старості несповна розуму?

— А якщо зачує дамочок, то…

На мить стає тихо.

— То — що? — раптом хрипну я.

Та що ж то за людина така — той батько? Старий маразматичний кнур, який щипає жінок за задки?

— То треба тримати його на відстані, — відповідає Івонна, перш ніж знову вийняти дзеленкучий телефон.

Ми з Уле налякано переглядаємося.

— Absolutely not, містере Чанґ, — каже в слухавку Івонна, вишпортує з кишені автомобільні ключі й показує рукою на чорне авто поруч. — Just a moment, — вона відставляє телефон від вуха. — Триста крон на день до неділі. Згода? — звертається до нас, а тоді їде геть у своєму чорному авті, і далі суворо розмовляючи в слухавку англійською.

Ми скам’яніло дивимося їй услід. Я марно намагаюся проковтнути грудку хвилювання, яка застрягла в горлі.

— Тут треба добре виконувати свою роботу, — нарешті промовляю я.

— О, так, — погоджується зі мною Уле.

Надмірної впевненості не маю ні я, ані Уле.

— Бачив, до речі, дівчинку в авті? — питає Уле, коли ми рушаємо додому.

Я хитаю головою.

— Вона схожа на янгола, — пояснює він.

Чудово! Уле, мабуть, такий наляканий, що йому вже янголи ввижаються!

— То, мабуть, був міраж, — втішаю я його.

Та, з іншого боку, такій злючці, як Івонна, здалось би мати якусь противагу. Янгол би не завадив.

Удома я знову застаю Анну з олівцем, який вона гойдає в пальцях. Я намащую маслом скибку хліба, гепаю біля неї на канапу.

— Думаю купити вам весільний подарунок, — кажу, щоб її звеселити. — Чого б ви собі бажали?

Анна відразу оживає. Згортає великий аркуш паперу й плескає мене по плечі.

— Не замахуйся на щось велике, Антоне, — наголошує вона на кожному слові. — Ми маємо все, що треба.

— Нічого не хочете? — дивуюсь я. — Звісно, матимете від мене подарунок!

Анна сміється, куйовдить мені волосся, точнісінько, як тато. І хоч Анна мені не справжня мама, вона мене любить. Я знаю це напевно.

— Тоді хай це буде щось змайстроване своїми руками, що не потрібно купувати.

Гм… Мені подобається і водночас не подобається така відповідь. Чудово, якщо не треба нічого купувати. Але не аж так чудово майструвати самому. Останній мій витвір на уроках мистецтва й ручної праці — автопортрет, де я більше схожий на міністра фінансів, ніж на себе. А вона ж дама!

Ні, такий подарунок Анну точно розчарував би.

Усе ж я задираю вгору великий палець і киваю, ніби вже маю в голові чудову ідею.

Насправді, жодної!

«Мушу навчитися пекти скони, — пишу я Іне. — Кільком німцям».

«Везунчики, — відписує Іне. — Я їла тофу. З сорока прибацаними дамами».

«Прибацаними?»

«Принаймні трохи дивними. Мають пунктик на диханні носом».

Трохи згодом Іне дописує:

«А ще весь час шукають в собі центр».

Центр у собі? Я чомусь завжди думав, що це — пупок.

«Хіба не ліпше шукати сенс життя?» — питаю я.

«Я теж такої думки. Жодна з них досі не зуміла знайти себе».

Я сміюся сам до себе.

«А що таке тофу?»

«Ліпше тобі не знати».

Потім я надсилаю їй купу серденьок. Бідолашна Іне. З тофу й усім решта.