Антон Великий

ВУГЛИК І БРИДКІ КОХАНІ

Знову ранок і знову німецький татко каже «Danke sehr», беручи кошичок зі сконами. А тоді несподівано переходить на англійську.

— But tomorrow we will buy our own.

But tomorrow we will ЩО? Ввічлива усмішка застигає на моїх губах. Німці більше не хочуть купувати у нас скони? Купуватимуть у крамниці?

Німець вибачливо усміхається.

— It’s too expensive, — виправдовується він. — Sorry.

Sorry? Легко йому казати. У нас шафка від борошна ломиться, а вони: вибачай та голоблі завертай?

Я мав би застосувати свій дар переконувати. Але, по-перше, не певний, чи маю такий дар, а по-друге, мої думки заціпеніли в голові, бо досі працювали лише на підвищення цін. То як тепер вчинити? Знову опускати ціну? (Про це Кордоне нічого не каже.)

Доки я придумував, як би то переконливо аргументувати наші видатки й прибутки, німець уже помахав на прощання і зачинив двері.

Я навіть звичне «danke durchfalls» не встиг сказати.

Ми з Уле трохи втратили запал. Якийсь час тиняємося вулицями без жодної мети. (В Арнольда сьогодні педикюр, тож раніше другої пополудні нема чого до нього й потикатися.)

Я лаю на всі заставки скупих німців. Кажу, що вони логічно повинні були розраховувати на підвищення ціни, бо домашня випічка — це вам не напівсирі борошняні вироби з «Ківі».

Уле здебільшого хвалиться новою краваткою, в якій він прийде на весілля Анни й мого тата. Усю сім’ю Уле запросили.

— Мама сказала, що ми могли б разом намалювати вітальну листівку, якщо хочемо. Завтра, у нас вдома, — раптом міняє він тему.

Ух… Я відразу відчуваю укол нечистого сумління. Подарунок для тата й Анни! До суботи не так вже далеко, а я ще й за холодну воду не брався! Досі не знаю, що саме для них придумати.

Але в мене є виправдання: я був дуже заклопотаний справами значно важливішими за всілякі весілля.

Я киваю Уле. Перш ніж щось планувати, ми вирішуємо перечекати до другої години в мене вдома. Лише в «Ківі» зазирнемо по дорозі.

(Хоч я проти витрачання грошей без потреби — Уле, навпаки, радо б їх тратив, — але ніколи не мав сили волі відмовитися від булочок з кремом.)

Щоб потрапити в крамницю, ми обходимо її ззаду, і на куті натикаємося на Ейвінна — той кидає конверт у червону поштову скриньку, яка висить саме на куті крамниці.

Побачивши нас, він здригається від несподіванки, бо ж мав би бути зараз «на роботі». Я його заспокоюю:

— Обідня перерва?

Ейвінн киває.

— До старої пані, якій ми допомагаємо, прийшла хатня помічниця, то нам випала вільна хвилинка.

— Пощастило, — кажу я, а сам раптом лякаюся, щоб Ейвінн, бува, не поцікавився, як минає наш робочий день. Не маю ніякого бажання розповідати про німців, які вирішили купувати скони в крамниці, а не в нас, тому скоренько змінюю тему розмови.

— Що, любовного листа відсилаєш? — підколюю я його, киваючи на поштову скриньку.

— Нє… — затинається Ейвінн. — Це татові.

Уф! Іноді я забуваю, що тато Ейвінна знайшов собі нову кохану й переїхав з нею у Данію.

— Лист? — усе ж перепитую я.

Дивно, бо Ейвінн з Нільсом допомагають літнім людям розібратися з комп’ютерами й мобільними, а тут він пише паперового листа, наче у вісімнадцятому сторіччі.

— Та у них там, у Данії, перебої з електрикою, — бубонить Ейвінн. — Тато дуже рідко відповідає на мейли й смс-ки…

Зненацька я помічаю, що мій замок-блискавка трохи перекосився, і починаю запопадливо його поправляти.

— Тоді, звісно, зручніше написати листа, — устряє Уле, рятуючи ситуацію. — Ми хочемо купити булочки з кремом. Ходи з нами!

Але Ейвінн заперечно хитає головою.

— На мене чекає Нільс.

Аж коли Ейвінн зникає з очей, до мене доходить, що він, мабуть, збрехав. Відмовився від булочок, бо мама не може дати йому кишенькових грошей. Тепер я пригадую, що Ейвінн ніколи не ходить з нами до крамниці.

Що ж, шкода Ейвінна. От кому справді треба навчитися, як заробляти гроші. Пощастило йому, що має такого друга, як я.

Ми з Уле перелазимо через снігову кучугуру, огинаємо кут будинку й виходимо до крамниці. А перед входом стоїть ще один знайомий. Віктор, звісно. Щосили махає нам рукою, хоча зазвичай ніколи так не поводиться.

— Хіба ми не збиралися інвестувати гроші в наш бізнес? — шарпаю я за рукав Уле й повертаю в інший бік. — Булочки шкодять здоров’ю…

Чого йому, тому Вікторові? Невже не задоволений браслетом, який я йому дав минулого разу? Хоче виміняти його на гроші?

Уле має розгублений вигляд, але, як завжди, відразу слухається мене.

— Можемо купити моркву замість булочок, — пропонує він.

Я хитаю головою і тягну його геть від крамниці.

За якийсь час сторожко озираюся. Віктор далі нам махає. І щодуху припускаю бігцем, волочучи за собою Уле.

Не думав, що Віктор такий нав’язливий…

Коли ми за кілька годин дзвонимо в двері будинку на вулиці Лікесвей, нам відчиняє Сіґне.

— Арнольд питає, чи могли б ви зайти увечері. Ми саме розглядаємо старі мистецькі альбоми. Але ви теж можете подивитися, — каже Сіґне й лукаво додає: — Чи й для цього занадто цнотливі?

Грубуватий у неї гумор. Та я вже до нього звик.

Ми роззуваємося і заходимо досередини. Арнольд сидить у вітальні, на столі — велика книжка.

— Це — книжка про Пікассо, — пояснює Сіґне, а тоді показує на картину: — А це — Дора Маар. Вона була коханою Пікассо.

Mamma mia, думаю я. Нівроку собі кохана! Мабуть, він малював її перед тим, як вони розлучилися. Обличчя Дори Маар спотворене до краю, ніс десь посередині голови. Напевно, жінка почувалася дуже розчарованою, побачивши свій портрет.

Якби я малював портрет Іне, то принаймні б ПОСТАРАВСЯ добитися схожості.

Сіґне розгадує з мого виразу обличчя, про що я думаю.

— Це називається «кубізм», — пояснює вона. — Пікассо хотів, щоб ми побачили її з різних кутів.

— Саме це прагнули б побачити багато людей у світі, — промовляє Арнольд.

— Що? — не розумію я.

— Побачити речі з різних кутів зору.

Дуже сподіваюся, що він не має на увазі оті ескізи Пікассо. Бо їх я вже надивився донесхочу.

Сіґне задоволено поглядає на Арнольда.

— Невже ти став сентиментальним на старості літ?

— Я зовсім не розумію, про що вони говорять, — Уле нетерпляче зиркає на годинник. — Софія, мабуть, повернулася з тренувань верхової їзди. Може, уже підемо? — підганяє він мене.

— Ідіть, ідіть, — озивається Арнольд. — Сіґне купила рисувальні вуглики, тож ми маємо чим себе зайняти на багато годин наперед.

Сьогодні вдома в Софії знову кіно. Дуже романтичний фільм, який ми дивилися з Іне влітку.

Не скажу, що я схильний до романтики більше, ніж інші хлопці мого віку, та все ж, коли бачу, як герої знову возз’єднуються під звуки плаксивої музики, не можу стримати розчулення. Ураз хвилею накривають думки про мою кохану.

Іне, моя Іне. Та, що сказала, що я їй брешу. Невже ревнувала? До Софії?

Я мимоволі всміхаюся. Так, мені подобається домашній лимонад і купання у басейні, але я не закоханий у Софію. Ні, я дружу з Софією, бо мене насамперед цікавлять її гроші. Бо я мушу вивідати, як стають багатими і як мені розбагатіти.

(Шкода, правда, що Софію зовсім не цікавлять розмови про гроші. Вона скрушно дивиться на мене, щоразу, як я лізу до неї з розпитуваннями.)

Проміняти Іне на іншу? Як можна проміняти Іне, найвродливішу, найкрутішу, наймилішу дівчину з усіх, яких я знаю, з волоссям, яке пахне яблуками, і найніжнішою шкірою на щоках?

«Я тебе кохаю», — пишу я смс-ку в темному кінозалі й посилаю цілий жмут серденьок. «Ніколи не покохаю нікого іншого, щоб ти знала!»

І, о, щастя! Іне забула свої вчорашні ревнощі. Посилає мені серденько й питає: «Поговоримо ввечері?»

Замість відповіді посилаю їй сімнадцять сердець.

Після фільму ми смакуємо тостами.

— Що сьогодні поробляє мій дідусь? — питає Софія.

— Захотів, щоб його вигуляли пізніше, — повідомляю я. — Він надто зацікавлений Сіґне й вугільними олівцями.

— Вугільні олівці? А це що таке?

Я відкушую шматочок тоста.

— Ну, це такий олівець, яким Пікассо малював…

Я ціпенію з роззявленим ротом, рвучко хапаю Уле за руку.

— Треба поквапитися! — велю йому.

Доки ми біжимо вниз схилом до будинку Арнольда, я захекано пояснюю Уле:

— Ти що, не розумієш, навіщо Арнольдові вугільні олівці?

— Ні, — важко сапає Уле.

— Він має намір намалювати оте, що вони називають «актом».

— Яким актом?

— Він хоче намалювати Сіґне ГОЛОЮ!

Ми прибігаємо останньої миті. У вітальні, й справді, стоїть Арнольд і допомагає Сіґне зняти куртку. Одна її рука ще в рукаві.

— Стійте! Стійте! — репетую я, вбігаючи до вітальні.

І вони завмирають. З дуже ошелешеним виглядом.

— Навіть не смійте роздягати Сіґне! — шиплю я, люто просвердлюючи Арнольда поглядом.

— Роздягати? — очманіло перепитує Арнольд.

— Так! І малювати її вугільним олівцем! — тупає ногою Уле.

Він навіть схрещує на грудях руки і суворо дивиться на старого.

Але тут отямлюється Сіґне.

— По-перше, — каже вона, — я саме вдягатися почала. А по-друге, ще тільки бракувало, щоб двоє надто цнотливих пуцьвірінків вказували мені, що я маю робити і чого не маю! Якщо мені стрельне в голову роздягнутися наголо й позувати комусь для картини, то я роздягнуся. І на цьому крапка!

Запала дуже дивна тиша.

Потім Арнольд показує нам аркуш паперу на столі.

— Я малював, до речі, вазу…

— Я подумав, що ви потрапили під вплив Пікассо, — виправдовуюся я згодом, коли ми виїхали возиком на прогулянку.

Уже давно я не почувався таким засоромленим.

Але Арнольд сміється.

— Усе гаразд! Ви такі потішні!

Ми випустили Долара в Арнольдовий сад і гуляємо по обидва боки возика, слухаючи Арнольда, який нівроку розбалакався.

— А ви маєте якісь хобі, хлопчики? Окрім Пікассо, звісно? — питає він і сміється.

О, невже? Він питає про хобі? Саме те, що треба. Ясна річ, я маю хобі!

— Я трохи вивчаю економіку, — випалюю я і пишаюся, як доречно вжив слово «вивчаю».

— Он як!

Я відразу проймаюся надією, що оте з «економікою» неймовірно зацікавить Арнольда. Що він дасть мені корисні поради й, може, навіть трохи стартового капіталу, якщо я коли-небудь закладу свій бізнес.

Арнольд підтримує розмову.

— То які плани?

— Купівля-продаж золота, — не задумуючись, відповідаю я, хоча ґрунтовно цю тему ще не обмірковував, але мені здається, що багатії не люблять невпевненості.

— Ага, — тільки й каже Арнольд і, на моє превелике розчарування, звертається до Уле. — А тебе що цікавить?

Уле спершу трохи вагається, а тоді бовкає:

— Я почав писати вірші.

Я аж рота роззявляю. Вірші? Мені не почулося?

— Дуже мило, — киває Арнольд. — Гадаю, тобі треба серйозно взятися до віршування.

— Але це важко… Висловити те, що лежить на душі.

Арнольд задумливо киває. Судячи з усього, його більше зацікавили вірші Уле, ніж мої гроші. Але, може, він демонструє цікавість просто з ввічливості.

— А ви знаєте якісь вірші? — питає Уле.

Видно, що він не розбирається у людях. Ясно ж мов білий день, що Арнольдові в голові винятково гроші.

— Ну-у… я знаю лише один вірш напам’ять. Але він такий гарний, аж мені шкода, що я не знав його у вашому віці.

— Прочитайте! — просить Уле.

І Арнольд читає. Спершу театрально прокашлюється, а тоді декламує.

Вірш дуже коротенький. (Я б і сам зумів такий написати.) У ньому йдеться про чоловіка, який наводить лад у своїх речах і раптом починає підозрювати, що не він володіє речами, а речі володіють ним. Закінчується вірш так: якщо володієш вісьмома речами, то вже не володієш собою. І що б це мало означати?

Арнольд штурхає мене під бік.

— Гадаю, це ти мусиш узяти собі в життя, — каже він.

Узяти собі в життя? Вірш? Я побоююся, чи не почав Арнольд з’їжджати з глузду. Речі ж не можуть володіти людьми! Не уявляю, як тостер може володіти, скажімо, Анною. Він же не має мозку…

— Як називається вірш? — цікавиться Уле.

— «Тиранія речей». Автор — данець Піт Гейн. Я тобі позичу його поетичну збірку.

Ха! Ну, ясно, лише поети можуть писати такі незрозумілі віршики. Мій однокласник Сіндре вважає за чисте божевілля те, що прибацане мистецтво оплачується з наших податків. Здається, я готовий з ним погодитися.

І ще я майже певний, що Арнольд бреше, кажучи, ніби знає лише ОДИН вірш. У старого мисливця за спідницями голова, мабуть, вщерть забита усілякими любовними віршами, які він шепоче на вушко жінкам.

Дорогою додому Уле кидає на мане серйозний погляд.

— У гостьовій кімнаті Арнольда стоїть гола жінка, — розповідає він.

Я усміхаюся. Ну, так, Арнольд послав його туди розшукати поезію Піта Гейна.

— Ага, статуя, — киваю я з таким виглядом, ніби вона моя давня знайома.

А що Уле був цього дня у ролі знавця мистецтва, мені раптом і самому закортіло чимось похвалитися.

— Вважай це мистецтвом… Символом…

Мені мої слова звучали мудро. Мистецтво ж завжди щось символізує, хіба ні?

— Символом чого? — звісно, допитується Уле.

— Ну… багатства…

Нічого іншого мені на думку не спадає. Та й це правда, принаймні для мене. Статуя — символ багатства й усього дорогого й вишуканого, чим володіє Арнольд.

Без сумніву, статуя такий інвестиційний об’єкт, який з часом лише зростає у ціні. Що ж, якщо добре подумати, то стати багатим колекціонером мистецтва не така вже й безглузда ідея.

Коли ми з Уле розходимося і я сам прямую додому, почуваюся не надто й вдоволеним. Тротуар заледенів, я бреду відгорненим на край снігом і думаю:

Щось отой процес багатіння надто повільний.

Де взяти вчителя, який би навчив мене, як це робиться?

Арнольд говорить лише про вірші й хрусткі хлібці, Софія демонстративно голосно зітхає, щойно я заводжу мову про гроші. Команда у нашій бізнесовій компанії більше зусиль докладає, щоб бути милими й приязними, а не дбає про економічне зростання.

Мені бракує потужного джерела натхнення.

Я знову ступаю на слизький тротуар, щоб обійти собачий послід на снігу. І, звісно, гепаю на задницю, хоч і не боляче.

Залишається хіба Івонна. Але вона більше відлякує мене, ніж надихає.

Я обтрушую з себе сніг і думаю, що мені згодилось би хоч якесь диво.

Навіть Біллу Ґейтсу десь випадково пощастило…