Антон Великий

АРНОЛЬД БУШ

— Доброго ранку, Антоне!

Тато Уле зустрічає мене на порозі у фартуху. О пів на восьму ранку. І хоч о такій порі на канікулах я буркотливий і невиспаний, привітно всміхаюся йому й Уле. Бо починається робоче життя. Дуже захопливе, як на мене.

— Духовка вже розігріта, — повідомляє тато Уле й показує нам, як треба замішувати борошно з маслом, подрібнювати горішки й щонайтонше викладати тісто на папір для випікання.

Ми наслідуємо його дії, як уміємо. Результат не найгірший, мушу визнати. На годиннику лише пів на дев’яту, коли ми пробуємо свіжоспечене смакотиння.

Тато Уле задоволено цмокає язиком.

— Хотілось би мені сьогодні бути німцем!

Потім ми позичаємо в мами Уле гарний кошик, накриваємо скони червоним картатим рушником.

Бредучи засніженою дорогою до будинку Кароліниного сусіда, я навіть трохи радий, що більшість однокласників роз’їхалася на канікули. Уле має на голові червону шапку й дуже нагадує перерослу Червону Шапочку, яка весело розгойдує кошиком.

На щастя, двері нам відчиняє зовсім не сірий вовк.

— Guten Morgen! — усміхається нам чоловік у піжамі.

А ми забули вивчити слова, які стосуються купівлі й продажу! Цієї миті пам’ятаю лише, що в жодному випадку не смію сказати «vergiften», тобто отруєний.

Добре, що Червона Шапочка встигає мене випередити.

— Guten Morgen! — відповідає Уле, простягаючи кошик.

— Ah, wie schön! — радісно вигукує німець.

З-поза його спини вигулькує жінка й двоє дівчаток. Відгортають з кошика рушник і всміхаються.

Потім жінка простягає нам сотку.

— Oh, too much, — кажу я, навіть не помічаючи, що говорю англійською, а не німецькою. — Only eighty.

— No, no, you deserve it, — ще привітніше всміхається жінка й махає нам рукою. — Und vielen Dank!

Це, здається, означає «дуже дякую».

Раптом я згадую, що треба відповідати в таких випадках.

— Danke durchfalls, — махаю на прощання привітній родині.

Це означає «дякую навзаєм».

— Здається, треба було сказати «gleichfalls», — завважує Уле, коли ми виходимо.

Але він помиляється. Я цілковито впевнений, що правильно з «durch».

Хай там як: німці — милий народ. Так багато сміються. Їхній сміх чути досі, хоч ми й далеченько вже відійшли.

Ми повертаємося додому до Уле. Але, пройшовши кілька кроків, я раптом зупиняюся як укопаний.

— Як думаєш, не зарано зараз вигуляти старого діда?

Дивлюся спершу на Уле, потім на свій мобільний. Пів на десяту, а старий мешкає зовсім неподалік.

— Моя бабуся завжди прокидається о п’ятій ранку, — повідомляє Уле.

— А моя — о шостій, — киваю я.

То приходимо до висновку, що старі люди рано встають. Хоча й не розумію навіщо. Їм же нікуди поспішати.

Ми відразу беремо курс на вулицю Лікесвей.

— Треба весь час пам’ятати, що він непосидючий, — кажу я.

— І шаленіє за дамочками, — додає Уле.

— Уявляєш, а якщо він такий собі підстаркуватий «казанова» чи як там їх називають. З розстібнутою сорочкою і золотим ланцюжком на шиї.

— А якщо він пожирає дамочок? — висловлює припущення Уле.

Я зупиняюся. Пожирає? Це вже схоже на жорстокого канібала.

— Жінок не пожирають, а шматують.

— Ок! Хай «шматує».

— Але ні те, ні інше не звучить дотепно, — додаю я. — Ні пожирання, ні шматування.

Не знати, що й гірше, думаю собі.

— Сподіваюся, у нього немає рушниці, — раптом здригається Уле.

— Рушниці?

— Якось бабуся вистрелила в такого мисливця за спідницями, — пояснює Уле.

— Ну, не думаю, що старигани полюють з рушницями… Лише бігають за спідницями.

Вираз «мисливці за спідницями» видається мені дуже старомодним. Безліч вишуканих жінок ходять тепер у штанах.

— У кожному разі, певно, грає бісиками в очах, — припускає Уле.

На дверній табличці написано «Арнольд Буш». Коли ми дзвонимо в двері, десь у глибині помешкання починає голосно гавкати пес. Минає чимало часу, доки двері нарешті відчиняються, і ми опиняємося віч-на-віч зі старим «казановою».

Але треба сказати, що він зовсім не схожий на «казанову». Арнольд Буш, одягнений в домашній халат і вовняні кальсони, опирається на ходунці, такі ж, як у Сіґне. Чуб його дуже схожий на чуприну Дональда Трампа, золотих прикрас немає. І ніяких бісиків в очах, наскільки я бачу.

Він розгублено примружується, роздивляючись нас.

— Ну, це — ми, — бурмочу я.

— Справді? — дивується старий.

Схоже на те, що він уявлення не має, хто ми. І що ми повинні приходити щодня упродовж усього тижня.

— Ми маємо вас вигулювати, — пояснює Уле. — Годину щодня.

— Мене вигулювати? — Арнольд Буш переводить погляд з мене на Уле, а тоді з Уле на мене.

— Вона ж казала, що він дивний, — шепочу я до Уле. — Мабуть, пам’ять у нього теж погана.

А вголос кажу:

— Вам лише треба вдягнутися!

Івонна веліла нам поводитися суворо, однак я намагаюся бути якнайлюб’язнішим.

Раптом я помічаю в очах Арнольда оті бісики.

— Ага, — усміхається він. — Ну, якщо ви так кажете…

Господар жестом запрошує нас увійти в коридор.

— Але старому чоловікові треба багато часу, щоб одягнутися. Ідіть, тим часом, на кухню. Пес буде вам за компанію.

Уле не треба просити двічі. Ми роззуваємося і човгаємо на кухню Арнольда. Там, на стіні, висить картина жінки в купальнику.

— От бачиш, — шепочу я до Уле, доки Арнольд в іншій кімнаті, певно, перевдягається. — Таки старий кнур!

Однак Уле цілком байдуже до старого кнура, ласого до жінок у купальниках. Він уже простягнувся на підлозі, запхавши носа в хутро білого з брунатними плямами собаки.

— Я так люблю собак, — щасливо промовляє він.

Уле лежить так довго. Арнольдові треба, мабуть, сто років на вдягання, а коли він нарешті з’являється у кухні, виявляється, що йому конче треба випити кави.

— Це пес моєї доньки, — каже він. — Але вона не має часу його пильнувати.

— А ким вона працює? — цікавиться Уле.

— Пильнує гроші, замість свого пса.

Еге, цілком можливо, думаю я. Івонна має дуже пильний вигляд, якщо можна так сказати.

— Можемо взяти собаку на прогулянку? — питає Уле.

— Звичайно, — усміхається Арнольд, пускаючи бісики. — Його, до речі, звати Долар.

Виявляється, що Арнольда треба вигулювати в інвалідному возику. Його ноги, видно, функціонують лише в приміщенні. Зате ноги Долара дуже добре функціонують надворі. Навіть ЗАНАДТО добре. Схоже, що це пес вигулює Уле, а не навпаки.

Хоч я й намагаюся не відставати, але возик важко посувається уперед.

— Зачекай! — кричу я Уле.

Арнольд сміється. У шапці і з шаликом на шиї, він сидить, закутаний у плед, і має дуже задоволений вигляд. Воно й не дивно. Надворі чудовий зимовий день, блакитне небо й сніг на деревах, від морозу виблискує усе навколо.

Нарешті ми наздоганяємо Уле на перехресті.

— Тут було футбольне поле, коли я був малий, — показує рукою Арнольд. — А тут — маленький лісок. От скажіть мені, ви граєтеся в індіанців і ковбоїв?

Уле і я хитаємо головами. Ми більше дивимося ютуб. Старі дуже не люблять цього нашого захоплення.

Раптом я здригаюся. Бо трохи далі, попереду нас, я бачу те, що, вочевидь, дуже подобається Арнольдові Бушу. Жінку! Правильніше кажучи, Сіґне Салвесен з ходунцями й двома пакетами.

— Поквапся! Бігом на другий бік вулиці! — шепочу я Уле, який перегородив мені шлях з собакою на повідку.

— Га?

— Треба не дати йому занюхати жінку, — ледь не шиплю я. — Ти що, забув?

Правда, як на мене, було б дуже дивно, якби Арнольд ошаленів, побачивши Сіґне Салвесен. Її краса не так зовнішня, як внутрішня.

Але хто б сумнівався: Уле надто довго не допетрує, дивиться то на мене, то на Арнольда, то на Сіґне. Сіґне вже нас помітила й махає рукою. Було б дивно тепер накивувати п’ятами.

Я блискавично розвертаю возик і тягну його за собою.

— Чому ми їдемо назадгузь? — сердиться Арнольд.

— Бо… з того боку гарніший вид, — кажу я, дуже сподіваючись, що Арнольдові сподобається стара маргаринова фабрика.

— О, ви гуляєте? — каже Сіґне, коли ми порівнюємося з нею.

— Та так… Вигулюємо… собаку, — відповідаю я, щосили намагаючись заслонити собою Арнольда у возику.

Звісно, марні мої зусилля. Сіґне зацікавлено зазирає мені за спину.

— І… стільчик, — додаю я.

Ну, це ж правда. Люди іноді провітрюють свої меблі.

— Он як? — каже Сіґне, однак по ній видно, що вона не вірить.

— Тобто стільчик з чоловіком, — шепчу я їй. — Але мені здається він заснув, тож…

— І зовсім я не сплю, — уриває мене голос з возика.

І як тепер діяти? Ми пообіцяли Івонні, що триматимемо Арнольда Буша якнайдалі від дамочок, а тут допустили до, так би мовити, ближнього контакту з екземпляром його ж віку.

— Ой, видно, вже прокинувся, — кажу писклявим голоском. — Уле, можеш йому трохи поспівати колискової?

Я щосили тримаю ручки возика за собою, бо відчуваю, як старий «казанова» взявся за колеса й намагається розвернути возик.

— Тихо-тихо, мій маленький, — пробує співати Уле, а я, як умію, гойдаю інвалідний возик.

— Який я вам маленький! — бурчить старий.

— Арнольд Буш? — раптом вигукує Сіґне.

— Сіґне Салвесен? — вигукує Арнольд.

— О, ні… — тихо бурмочу я, розвертаючи возик з Арнольдом.

Я розумію, де проколовся. Обоє старих зналися вже давніше між собою і впізнали одне одного за голосами.

А з іншого боку: що поганого може статися? Старий мисливець за спідницями гірше тримається на ногах, ніж Сіґне Салвесен, тож ні про яке велике полювання і мови бути не може. Чесно кажучи, не розумію, що в цьому аж такого страшного.

— Ви знайомі? — дивується Уле, дивлячись, як Сіґне й Арнольд потискають руки.

— О, так! — каже Сіґне. — Разом вивчали мистецтво, доки оцей старий дурень не вирішив стати бісовим капіталістом!

«Старий дурень» сміється скрипучим сміхом.

— Ага, доки ця дама не вирішила стати божевільною комуністкою, — рохкає він сміхом.

Ми з Уле приголомшено дивимося на старого дурня й божевільну комуністку.

— Може, підемо далі, — несміливо бурмочу я.

Я не надто добре розбираюся у політиці, але знаю, що комуністи й капіталісти мають дуже багато розбіжностей у поглядах. З іншого боку, якщо вірити Івонні, Арнольд не керується політичними вподобаннями, а бігає за всіма дамочками. Чи ганяється на возику?

Хай там як, а цьому час покласти край.

— Ви вже, мабуть, змерзли? — питаю я Арнольда.

Однак Арнольд і не думає мерзнути. Він не втомився і не змерз. Ось вони з Сіґне вже завели розмову про Пікассо.

Якщо я добре пригадую, Пікассо був тим дядьком, який малював людей з одним оком і трьома вухами чи щось таке.

— У спілці художників буде виставка його ескізів, — каже Сіґне. — Хочеш, підемо туди разом якогось дня?

Бідолашна старенька Сіґне, не тямить, що чинить. Запрошувати ласого до жінок старигана — та ще й бісового капіталіста! — на прогулянку до міста?

— Із задоволенням, — тішиться Арнольд. — Я вже й не пам’ятаю, коли бував там востаннє. Може, післязавтра, десь о дванадцятій, скажімо?

Цей старий кнур не упустить свого шансу!

— Добра ідея! — втручаюсь я, випереджаючи Сіґне. — Ми з Уле можемо вас завезти туди, якщо хочете.

Нізащо в світі не можна залишати Арнольда наодинці з Сіґне! Що скаже Івонна?

— А ви любите Пікассо? — здивована Сіґне.

— Ще й як, — кажу я і додаю: — Особливо його ескізи!

Ми ще довго стояли б і розмовляли про мистецтво, якби раптом Долар не рвонув з місця, і ось уже Уле низько летить на повідку вслід за ним. І хоч міцно намотав повідець на руку, це анітрохи його не рятує. Долар мчить щодуху, Уле шпортається за ним, і вони обоє на скаженій швидкості зникають за кутом.

— Побачимося завтра, — кидаю я на ходу Сіґне, хапаюся за руків’я возика і мчу за Уле й собакою.

Десь не надто далеко заливається гавкотом Долар.

— Уле?! — кричу я.

— Я тут!

Голос звучить приглушено, ніби й близько, і ніби далеко.

— Де?

Я обнишпорюю поглядом все навколо. А тоді нарешті бачу Уле, чи радше його зимові чобітки. Лише вони стирчать з високої снігової кучугури.

По другий бік кучугури й по другий бік Уле чути собачий гавкіт. І жіночий голос — не голос Уле.

— Усе добре?

Уле щось мимрить, але Долар гавкає так голосно, що я нічого можу зрозуміти.

— Наша дівчинка має тічку, — пояснює жіночий голос. — Тому твій песик трішки… здурів.

Гавкіт не вмовкає. Ноги Уле, тим часом, відчайдушно боксують у повітрі і, зрештою, зникають у кучугурі, засипаючись зверху снігом.

Я обертаюся до Арнольда у возику.

— Давно я так не веселився! — задоволено ірже він.

Уле не такий задоволений, як Арнольд. Він нарешті виборсується з кучугури й видибує з садка на дорогу. Однією рукою далі щосили утримує Долара, а другу простягає нам.

— Кров, — стогне він.