Антон Великий

ПИЛЬНУЙТЕ ГРОШІ

— Бізнес іде добре, як розумію?

Ранок. Тато Уле поплескує мене по плечі. Це допомагає остаточно прокинутися, бо дуже важко вставати на світанні.

— Так, двадцять крон і чайові від німців. А завтра веземо дідусика на художню виставку.

— Молодці! — хвалить тато Уле.

Уле схвильовано питає.

— Як думаєш, песика можна взяти з собою?

— Думаєш, песик любить мистецтво? — усміхається тато Уле.

Уле хитає головою.

— Зате Я люблю песика!

Тато куйовдить йому волосся.

— Я знаю.

Правду кажучи, сьогодні нам уже не потрібна допомога тата Уле, ми січемо масло з борошном, аж куриться по всій кухні. Тож тато вирішує, що він зайвий, і йде зі своїм айпадом до вітальні.

— Нам треба максимально збільшити прибутки і мінімізувати витрати, — шепочу я до Уле.

Той запитливо дивиться на мене.

— Більше заробляти, менше витрачати, — пояснюю я. — Додамо до сконів наполовину менше родзинок і горішків!

Уле в своєму фартушку, пошитому на уроках рукоділля, стоїть посеред кухні й вагається.

— Але ми ще маємо два пакетики родзинок і три пакетики горішків!

— Не проблема! Зайве можна продати твоїм батькам, — запевняю я.

Хоч Уле й вагається, але подітися нікуди. Хто взявся за бізнес, мусить думати про гроші.

Мушу зізнатися, що відучора я лише про гроші й думаю. От, наприклад, я думав, що коли ми достатньо заробимо для шкільної мандрівки Ейвінна, то надлишок зможемо розділити між собою. А ще думав, що надлишок мав би бути чималенький.

(Вчора я так багато думав, що навіть спати не міг.)

Тому маю великі сподівання на нашу фінансову нараду ввечері. О сьомій.

Німці і сьогодні були дуже щасливі. Трохи навіть, я б сказав, сповненні великих очікувань. Усі сімейка стояла на порозі з наготованою стокроновою банкнотою.

— Vielen Dank! — сказали вони хором.

Мені здалося, що вони з нетерпінням чекають на мою відповідь. Не розчаровувати ж їх, я радий, що можу продемонструвати свою німецькомовну ввічливість.

— Danke durchfalls! — кажу, як і вчора.

Ті німці дуже веселі. Весь час сміються!

По дорозі до Арнольда дзвонить мій телефон. Новий рінґтон, який я встановив учора. Туделю-туделю-туделю-пафф! Він називається «Шампанський галоп», музика з однойменного дансько-шведського мюзиклу. І посеред музики в оркестрі вистрілює справжній корок.

Я собі придумав, що цей рінґтон допоможе мені сфокусуватися на меті: стати багатим. Бо багаті однозначно весь час п’ють шампанське.

Телефонує Івонна.

— Я забула сказати, що сьогодні йому добре було б дати трохи сухого корму. Щоб стимулювати жувальний рефлекс.

Я роззявляю рота і стуляю знову. Жувальний рефлекс? Невже Арнольдові справді це необхідно? Він же такий старий, як Сіґне Салвесен, а Сіґне завжди зрізає тверді скоринки з хліба.

Мені дуже кортить запитати, що Івонна має на увазі. Але ці багатії не надто люблять пустопорожні балачки. Їм більше подобається, коли з ними відразу погоджуються і не ставлять зайвих запитань.

— Буде виконано! — чітко відповідаю я, наче дворецький чи ще там хтось.

Відчуваю, що так потроху влиюся у світ багатих. От тільки достатньо грошей зароблю!

Припускаю, що Івонна, мабуть, має на увазі хрусткі хлібці. Нічого сухішого серед їстівного я не знаю. (Уле вважає, що печиво «Марія» ще сухіше.)

Сьогодні Арнольд теж дуже довго вдягається.

Доки він зайнятий, Уле бавиться з собакою, а я знову весь у пошуках корисних порад, як заощадити грошей на лимонадний апарат і басейн.

«Знайди багатого наставника, — читаю я. — Добре було б, мільйонера, і наслідуй його систему збагачення».

У моєму випадку доведеться наслідувати «її», а не «його». Івонна, без сумніву, найбагатша з усіх, кого я знаю.

Я знову роззираюся навсібіч у будинку Арнольда. Шукаю в інтернеті його ім’я. Ну, Арнольд не просто багатий «казанова». Він казково багатющий!

Я знову дивлюся на екран мобільного.

Там ще написано таке: «Пильнуй гроші».

— Як ви заробили свій перший мільйон? — питаю я в Арнольда, коли ми викочуємо його у візку на тротуар, під промені зимового сонця.

— Свій перший мільйон? — Арнольд стиха ірже. — Знаєш, то були найщасливіші часи. Я відкрив свою крамницю і з кожним роком заробляв дедалі більше. Івонна була маленькою і… — він на мить замовк. — Ех, якби ж то можна було прожити життя заново.

— Але як вам вдалося? — не відстаю я. — Ви знали якийсь секрет? Ну, секрет, як стати багатим?

— Секрет у тому, щоб не розпорошуватися на зайве, — мовив Арнольд. — Але…

Але Уле зруйнував усі мої плани.

— Ви любите хрусткі хлібці? — раптом питає він ні з того, ні з сього.

А може, і з чогось… я знаю, що він постійно думає про той сухий корм. Та Арнольд, на жаль, уже втратив нитку розмови.

— Хлібці я не конче люблю…

Я починаю дратуватися. Мій багатий наставник ось-ось готовий був передати мені ключик до збагачення, а тут влазить Уле зі своїм сухим кормом! Я глибоко вдихаю, готуюся повернутися до розмови про гроші.

Та де там! Арнольд воліє продовжити гастрономічну тему.

— Знаєте, що я люблю найбільше? Круасани! Часто замовляю собі доставку…

Уле пускається в розлогі балачки про їстівні гриби. Усе пропало! Я важко зітхаю і дуже шкодую, що з нами нема Долара. Уле десь летів би попереду на повідку в Долара, а ми з Арнольдом могли б спокійно поговорити про гроші.

Але Уле чітко дав зрозуміти, що більше не має бажання опинитися услід за собакою у кущах. Я теж би цього волів уникнути. Тож ліпше гратися з Доларом в Арнольдовому садку, коли ми його вже достатньо вигуляємо. Арнольда тобто…

Нинішня прогулянка довго не триває, надворі кусючий мороз, і Арнольд мерзне.

— Може, пограємо в «дурня», що скажете? — питає Арнольд.

Ми не дуже радо погоджуємося, але спокушає те, що знову опинимося в теплі.

У коридорі помешкання Уле зупиняється перед фотографією на стіні: молоді чоловік і жінка біля старовинного автомобіля.

— Хто це?

— Я і моя дружина, — відповідає Арнольд. — Колись давно… Ще до мільйона, — киває він мені.

Добре, що Уле вистачає клепки не запитати, де тепер його дружина. Відповідь очевидна. Якщо Арнольд такий схиблений на жінках, як стверджує Івонна, то дружина недовго змогла це витримати.

А що схиблений, сумніву немає. Інакше нізащо б у світі не поставив у гостьовій кімнаті голу статую!

— Я пошукаю, що б нам поїсти, — кажу я.

Згадавши Івонну, я відразу згадав, яка вона сувора.

Це ж таке придумати — сухий корм для старого!

— Я подумав, що ми могли б почати з сухариків, — пропоную я.

Намагаюся говорити натхненно, приношу кілька сухарів, знайдених глибоко в кухонній шафці Арнольда.

— Це дуже добре для жувального рефлексу.

Арнольд зневажливо пирхає. Жодної поваги до Івонниної турботи про здоровий стан зубів.

— Зубам старого чоловіка вже не конче бути гризучими, — вважає Арнольд. — Їм потрібне щось м’яке.

І все ж я вперто намагаюся переконати його в зворотному, доки ми граємо в карти.

Вламати старого з’їсти хоч шматочок сухаря просто неможливо. Арнольд зціплює зуби й хитає головою, усміхаючись. Коли він встає з-за столу, щоб принести чогось поїсти, я нарешті капітулюю.

На користь круасанів. Але пакетик з сухариками залишаю на кухонному столі, щоб Івонна побачила, що я намагався виконати її інструкції.

Після трьох «дурнів» і пів пачки круасанів з кремом, які Арнольд мав намір таки доїсти, ми йдемо додому.

— Треба ще зайти за плавками, — пояснюю я старому. — Ми зібралися поплавати у Софії.

Арнольд киває, сміється.

— Тут я вас підтримую!

Звісно, підтримує, думаю я. Арнольд знає, що таке втіха від купання (ну, і від жінок, ясна річ). Не сумніваюся, що він тисячі разів купався у басейнах і на островах Океанії. Жив у своє задоволення, так би мовити!

Одне я знаю напевне: Арнольд Буш прожив дуже щасливе життя.