«ШАМПАНСЬКИЙ ГАЛОП»


Господи, який же я ідіот! Звісно ж, не лише статуї та кубки можна склеювати суперклеєм. Руки — теж!

Серце навіть не встигло насолодитися паузою і знову істерично закалатало. Чому я не приклеївся до чогось іншого, якщо вже мені судилася така доля? До клаптика паперу, скажімо, який можна затиснути в долоні, запхавши до кишені? Або до вишуканої шовкової хусточки, якою можна помахати своїм багатим друзям?

Не з моїм щастям! Мої руки намертво приклеїлися до цицьок голої жінки.

Я судомно ковтаю. Радше намагаюся ковтнути, бо мобільний досі в роті. Ось-ось задихнуся.

Вочевидь, саме тому мені вдається вирватися з паралітичного трансу, чи що там за стан у мене. Вдається розбудити себе. Я боком вичовгую з душової кабінки з голою жінкою в руках. У голові одна-єдина думка: треба звідси втікати!

Повільно й безгучно просуваюся у протилежний від Терези бік. Схожі на чудернацьку пару шпигунів, ми зі статуєю вислизаємо з дверей із зеленою табличкою. Коли опиняємося у порожньому напівтемному приміщенні з вікнами на подвір’я, я майже не вірю своєму щастю. Невже врятований?

Я встигаю лише виплюнути мобільний на підвіконня, як мій песимістичний мозок знову починає протестувати. Зринає жахлива думка: а якщо я ніколи не зможу визволитися від статуї?!

Я оглядаю статую знизу та зверху й німію. Невже приклеєному суперклеєм ніколи в житті не відклеїтися, і всі зусилля марні? Як отой горезвісний шлюб — доки смерть не розлучить нас?

А якщо мені, Антонові Великому, доведеться ампутувати руки, щоб звільнитися?

Тіло вкривається сиротами. Ні, нізащо!!!

Перед очима пропливає життя в обіймах з холодною голою жінкою. Уже й не знаю, що гірше…

Раптом горло починає душити плач. А я ж мав такі грандіозні плани! Майбутні інвестиції, розкішні автомобілі. І лимонадний апарат! Як я тепер ним користуватимуся?

Нащо мені честолюбство, якщо я назавжди приклеєний до голої статуї!

Найгірше з-поміж усього: що буде з моїм коханням?

Я раптом уявляю, як тато й Анна танцюють вальс на своєму весіллі, на якому і я сподівався потанцювати з Іне. А доведеться вальсувати з твердою й холодною голою статуєю. Це ж зовсім-зовсім не одне й те ж.

Я голосно схлипую. Чому світ такий жахливо несправедливий? Чому хтось має у будинку власний басейн, а іншому залишається хіба намертво приклеєна статуя і підстаркуваті дами, котрі чомусь думають, що ти кохаєш саме їх?

Хочеться щосили зарядити ногою в стіну, але я стримуюся, щоб не почула Тереза.


Злість отямлює мене. Я стаю зосередженим. Щонайменше роблю спробу думати чітко й тверезо.

Я думаю: принаймні я знайшов схованку. Звідси можна бачити у вікно Терезине авто. На жаль, воно досі стоїть за задньому подвір’ї, але ж колись Тереза таки поїде додому. Ось тоді…

І раптом мене мов громом прибиває: І ЩО ТОДІ?

Я ж приклеєний! Навіть в автобус не сяду. Щоб доїхати додому!

І ще одна не менш страхітлива думка. (Щось їх багато сьогодні.) Господи, я надто розрісся!

Розгублено роззираюся. Ще ніколи в моїй голові не було так туманно й порожньо.

Цієї миті я відчуваю себе прибацаним гігантським ірландським оленем: стою з великою, цілком симпатичною жінкою в руках і не можу втекти. Неповороткий, як той олень. І вже скоро вимру, як він.

Рятуй, хто може! Кого просити про порятунок. Весілля тата й Анни я назвав «гівняним», друзям сказав, що волію спілкуватися лише з собі подібними людьми. Хто ж мене врятує?

Я довго думаю.

Правильніше сказати: я довго сушу голову. Насправді, весь час знаю, хто може мені допомогти. Лише одній людині я смію зателефонувати.


Мобільний лежить на підвіконні. Посуваю носом екран, щоб активізувати телефон. Після чисельних спроб мені вдається набрати код. (Мушу визнати, точність набору пальцями і носом дуже відрізняється.)

— Телефонуй Уле! — велю я не надто голосно.

Який же я радий, що сучасна техніка так далеко зайшла.

Уле не забарився.

— Алло, — чується його голос.

— Мені потрібна допомога, — шепочу я. — Я приклеївся. У гольф-клубі. Я… отримав тут роботу.

Уле мовчить у слухавку, але я чую, як він дихає. Довго мовчки дихає.

— Уле? Уле, вибач, що я тебе кинув. Добре?

Далі тиша.

— Уле, залишімося друзями…

Ані звуку. Що ж, я його розумію. Коли Уле ридав над своїм коханням, я просто залишив його напризволяще й подався геть з валізою і розламаною статуєю у ній. Тож він нічого мені не винен.

Невже так усе й скінчиться?

Уявляю заголовок у місцевій газеті: «Хлопчик (13) помер від сорому в гольф-клубі». Або: «Хлопчик (13) похований з голою статуєю».

Я глибоко зітхаю і пробую знову.

— Я допоможу тобі написати листа Софії, якщо захочеш.

Нарешті чую на іншому кінці кахикання. Минає ще трохи часу, доки Уле нарешті озивається.

— Слово даєш? — бурмоче він.

— Обіцяю! — киваю я, бо цієї миті можу пообіцяти Уле навіть чистим золотом покрити його з голови до ніг. — Мені потрібний фургон, — стогну я. — Негайно!

Раптом я здригаюся. Здається, чую кроки.

— Мушу закінчувати, — шепочу я. — Але будь другом, допоможи мені!


Скутий панікою, я стою кілька довгих хвилин. На щастя, усюди тихо.

Я чекаю.

І чекаю.

А тоді, якось мимоволі, стається дещо дуже дивне. Я починаю розмовляти зі статуєю.

— Так-так, ось ми й удвох.

Цілком можливо, що я збожеволів від страху. А з іншого боку, цілком можливо також, що нам доведеться прожити разом до кінця життя.

Я називаю її Анітою.

— Не так легко бути багатим, — пояснюю я.

І хоч я, мабуть, з’їхав з глузду, зізнаюся Аніті, як я боюся. Боюся, що Уле не зуміє знайти фургон. Боюся чудовиська й злюки Івонни.

— І майбутнього боюся, — додаю я. — Важко мислити масштабно весь час, без перепочинку.

Ага, майбутнє, гірко всміхаюся сам до себе. Бо саме зараз дуже виразно його собі уявляю. Існує лише один вихід: доведеться витратити гроші невідомої тітки Ґрейс на приватну клініку в Швейцарії. Сподіваюся, їм вдасться сотворити диво з моїми приклеєними до статуї руками.

А як я доберуся до Швейцарії? Ні, про це я ще не спроможний думати!

Я замовкаю. Дивлюся у вікно й важко зітхаю.


Раптом нас сліпить промінь світла. Спершу ковзає по Аніті, потім — по мені. Автомобільні фари! Я нахиляюся вперед, щоб ліпше бачити.

Мушу сказати, то було чудернацьке видиво!

Не сам автомобіль, звісно. Хоч він був великим та чорним і мав просторіший, ніж у звичайних автах, багажник. Чудернацьким був не сам транспортний засіб, а штука на даху: великий світляний хрест.

Автомобіль, який заїхав на автостоянку гольф-клубу, — справжнісінький похоронний катафалк.

Я аж підстрибую від радості. Хочеться закричати «ура!», хоча, глянувши на авто, розумієш, що радість тут наче й недоречна. Проте цієї миті для мене не існує прекраснішого транспорту на світі. Я розумію, що це найвдаліша адміністраторська оборудка Уле. За кермом батькового автомобіля сидить старший брат Нільса.

Мені аж грудка стає в горлі, коли я бачу решту чотирьох, котрі виходять з авта. Уле, Ейвінн, Нільс та Кароліна. Мої друзі. Уявляєте, вони тут, усі разом!

Лунає дзеленькіт дзвінка. Я чую, як відчиняються двері. Я прихиляюся до самого вікна. Прислухаюся.

Спершу чутно підозріливий голос Терези.

— Я вас слухаю?

Потім — басовитий голос Нільсового брата.

— Це ми… е-е… ми приїхали. Нам треба дещо забрати автом…

Так, наче Тереза мала б знати, що я приклеївся і потребую фургона. Мене аж пересмикнуло від тієї думки.

Тиша триває надто довго. Очевидно, Тереза розглядає катафалк. Великий багажний салон, світляний хрест на даху. Не уявляю, про що вона думає, але не сміється — це точно.

— Нам треба забрати Антона, — хрипко каже брат Нільса після чималенької паузи.

— З-забрати… Антона?

До мене враз доходить: Тереза не знає, хто такий Антон. Вона знає лише кар’єриста Арчі МакСаллівана. Арчі міцно потискає руку й має слабкість до жінок. І ґудзиків-малинок.

— Гадаєте, що… е-е… Антон ТУТ… у клубі?

Тереза промовисто замовкає. Я розумію, що вона подумала про мертвого Антона. Але цього не розуміє Ейвінн.

— …невдаха трохи, — чую я його сміх. — Ви його бачили?

— Слава Богу, ні, — цокотить зубами Тереза. — Він… тут… уже д-д-д-давно?

Як я їй співчуваю! Вона нажахана, що перебувала в одному приміщення з мертвяком. Бо про те, що тільки-но милася в душі поруч із хлопцем, приклеєним до статуї, на щастя, нічого не знає.

— Може, пошукаємо його? — знову озивається Нільсовий брат.

— Е-е… добре, пошукайте, — непритомно мимрить Тереза, але відразу опановує себе. — Але я сама тут не залишуся, ліпше піду з вами.

ЩО? Я здригаюся і вдруге гепаю чолом у потилицю Аніти. Яке там «ліпше»! У мої наміри не входило з’являтися на очі Терезі. Мене мали завантажити в авто, як контрабанду.

Я розпачливо роззираюся на всі боки. Куди втікати?!


Я помічаю двері з написом «комора». Помічаю, що двері прочинені, саме настільки, аби хлопець, приклеєний до статуї, міг відхилити їх ногою.

Уперед! Швидко хапаю зубами мобільний і беру курс на комору.

Двері легко відчиняються, однак… комора вщерть забита відрами й мітлами!

Я стиха лаюся, лізу й втискаюся з Анітою поміж відра й мітли. Потім швидко і якомога щільніше притягаю двері пальцями ніг. Так і стою — з відром на кожній нозі. Серце ось-ось знову вистрибне з грудей.

Скільки ще нещасть має впасти на мою голову?!

От цікаво! Бо, чесно кажучи, я вже втомився впихатися в тісні приміщення разом з голими жінками. А в цій коморі ще тісніше, ніж у душі. На довершення до всього, мою потилицю лоскоче бридка швабра.

У голові крутиться лишень одна думка: хоч би пошукова команда розділилася! Хай хто хоч мене знайде, тільки не Тереза!

Та де там! Уже за секунду я чую Терезин голос у кімнаті, де я щойно ховався.

— Тут нікого немає…

Я навіть бачу її крізь шпарину в дверях. У кімнаті ввімкнули світло. І Уле бачу. І Кароліну, яка набирає номер у мобільному.


І тут мій мисленнєвий процес, звісно, сповільнюється. Я забуваю, що технологічний прогрес може не тільки врятувати, але й зруйнувати чиєсь життя. Та навіть якби згадав, чим це мені зарадило б?

Наступної миті у моїх зубах звучить «Шампанський галоп». «Туделю-туделю-туделю-пафф!» Телефонує Кароліна.

Вступає оркестр, з комори гримить бадьорий марш. Труби й флейти.

Тереза наближається до дверей ніби в сповільнених кадрах кіно. Вигляд у неї такий, наче вона потрапила у фільм жахів. Поволі піднімає руку до клямки й шарпає на себе двері.

А там — я! Бравурна музичка, мобільний у роті, руки на цицьках голої жінки…


Навряд чи я схожий на мертвяка, уся справа, мабуть, у відсвітах телефонного екрана, який світиться з мого рота у темряві комори.

У кожному разі, Тереза верещить, мов навіжена. Нарешті Нільс висмикує телефон мені з зубів, і я, перекрикуючи «Шампанський галоп», вигукую:

— Та це всього лиш я!..

Що ж, «всього лиш я», на Терезу, видно, не діє, хоч вона й замовкає так само несподівано, як розверещалася. Якусь мить вона стуляє й розтуляє рот, ніби ковальські міхи. Нарешті набирає повні груди повітря і вигаркує увесь свій страх просто мені в обличчя.

— Ти! Маленький… дідьчий збоченець!

Щось подібне я вже собі уявляв.

Загрузка...