Антон Великий

Я ДОКЛАДАЮ МАКСИМУМ ЗУСИЛЬ

На нараду ми збираємося у Нільса, так найзручніше.

— Вітаю! — промовляю я, усміхаючись своєю найщирішою усмішкою.

Я ж збираюся спілкуватись з людьми з такими ж прагненнями, як мої, і це повинні бути симпатичні мені люди. Усе просто: я мушу спонукати нашу бізнесову компанію «Scones, data & fitting dogs» прагнути того ж, чого прагну я. Тому я повинен стати натхненником, думаю я, і повести всіх за собою.

Я прошу Нільса позичити мені ноутбук. Знаходжу відео хлопаки з небезпечними для життя трюками, де він мчить на скейті понад кам’яним стрімчаком із зав’язаними очима.

І кажу словами, яких начитався учора:

— Наша компанія має скористатися своїм шансом, як цей хлопець. Ми повинні бачити не лише те, що Є, але й те, що може БУТИ!

— …нещасний випадок? — питає Кароліна, киваючи на екран, де хлопчисько на скейті ледве уникає смерті.

Я вдаю, наче її не чую.

— Ми повинні не боятися робити високі ставки! — кажу я з притиском.

Я вимикаю ноут і починаю крокувати туди й сюди кімнатою. Так, на мою, думку, мав би поводитися багатий бізнесмен. Я навіть зализав волосся назад, змастивши його гелем.

— Ми повинні використати час і енергію на самопідготовку, — повчаю я. — І викластися для цього до решти. Бо викладатися наполовину — недостатньо, як каже Кордоне.

Мою натхненну промову сприймають без належного захоплення.

— Це такий собі курс самодопомоги? — іронізує Кароліна.

— Хто такий Кордоне? Якийсь твій друг? — питає Нільс.

Я відповідаю дещо зверхньо.

— Це — фінансовий гуру. Та хтозна, може, колись ми й станемо друзями.

Кароліна закочує очі, але її реакція не привід опускати руки. Тож я веду добродушним тоном далі.

— Гаразд, а як кон’юнктура?

(Я, власне кажучи, не знаю, що таке «кон’юнктура», але решта — я впевнений — теж не знають.)

— Ми повернулися до старих розцінок, якщо ти це маєш на увазі, — каже Нільс.

Я зводжу догори брови.

— Що, даруйте?

— Для старих це було надто дорого.

Мушу визнати, я трохи випадаю з ролі. Усе не так, як я собі планував.

— А ви можете гарантувати, що вони вас не використовують? — питаю я. — Я читав, що старі люди мають купу заощаджених грошей. Нівроку скупердяї.

— Вони відмовилися від наших послуг за новими цінами, — зітхає Ейвінн. — Ми більше заробимо, ставлячи нижчу ціну. Ліпше мати замовлення, ніж їх НЕ МАТИ.

Я обводжу друзів скептичним поглядом.

— А ви для цього достатньо доклали зусиль?

— Доклали, не доклали… Але чому не піти назустріч добрим людям?

Я зітхаю.

— Білл Ґейтс ніколи не розбагатів би, якби йшов усім назустріч, — кажу я з уже меншим запалом, але мене ніхто не чує.

— А ВИ підняли ціни? — раптом напирає на мене Нільс.

— Аякже! Німцям доведеться доплачувати за родзинки й горішки.

— І там, де вигулюєте собак? — втручається Ейвінн.

Ейвінн знайшов мою болючу точку. Бо я нізащо в світі не відважуся попросити Івонну про підвищення платні.

— Ми… перебуваємо в стані переговорів, — бурмочу я.

На якусь мить западає тиша. І я трохи підбадьорююся.

— До речі, хтось із вас хотів би повчитися… грати в гольф?

Потім Нільсовий брат відвіз мене додому. У чорному авті-катафалку. (Він часто позичає службове авто свого батька, коли інше зайняте. Чи коли батько відсутній.)

— Нільс розповів мені, що ви збираєте гроші для Ейвінна, — каже він, коли я вже виходжу з авта. — Дуже круто придумали!

Я гордо всміхаюся.

— А навіщо ж іще друзі?

Я дякую і зачиняю дверцята. Брат Нільса від’їжджає, а я ще довго стою, задумавшись.

А НАВІЩО, власне кажучи, друзі?

Не зрозумійте мене неправильно. Я люблю своїх друзів. Та водночас міркую: хіба друзі не повинні підтримувати одне одного в усіх ситуаціях?

Не можу сказати, що відчув нині бозна-яку підтримку з їхнього боку. Хоч від когось…

— Щось ти останнім часом дуже забіганий, — каже тато, коли я переступаю поріг дому.

Він стоїть, схилившись, над плиткою, помішуючи томатний суп. З пакетика.

— Трохи є… Ми ж маємо бізнес-компанію…

Анна накриває на стіл.

— Ану, розкажи!

І я, хоч і вважаю, що все це сорому варте, починаю оповідати про Арнольда, і художню виставку, і про картини з голими жінками.

— Таке мали б заборонити! — обурююсь я.

— Заборонити? — сміється Анна, вона — і це очевидно — на боці Сіґне. — Живопис Пікассо — мистецтво. Хотіла б мати хоч одну його картину на стіні у вітальні!

Я вибалушую очі. На стіні у вітальні?? Ніколи! Анна, без сумніву, передумала б, якби побачили оті всі ескізи зблизька. Вони таки добряче травмували мою психіку.

Ха! Якщо Анна готова повісити на стіну Пікассо, то я цілком можу й сам намазюкати свій весільний подарунок. Достатньо накидати на картині трохи зайвих вух та очей.

Я тихенько зітхаю. Та ні, ліпше подарувати на весілля татові й Анні журнал «Твої гроші».

Я саме завважив, що дехто в нашій хаті безбожно переводить туалетний папір. А ще ми купуємо найдорожчий майонез.

Але тато однозначно більше переймається приготуваннями до весілля, ніж надмірним використанням туалетного паперу. Бо згодом, коли ми сідаємо до столу, він каже Анні:

— Мама і Ґрю написали нам пісню. Цікавляться, скільки копій видрукувати.

Анна виймає зі стосика з весільними нотатками список гостей.

— Стара тітка Сульвейґ зовсім недавно зламала кульшовий суглоб. Отже, гостей всього лиш п’ятдесят.

Усього лиш П’ЯТДЕСЯТ?!

Я маю тільки одне запитання:

— Ви хочете заплатити за весільний обід усім п’ятдесятьом?

Тато сміється.

— Звичайно! Вони ж наші гості!

Ага, думаю я. Сподіваюся, хоч подарунки вони принесуть гарні. Апарат для газованої води, наприклад. І тостер.

Але вголос нічого не кажу. І сьорбаю порошкову зупку без нарікань. Хоча добре розумію, як непросто бути сином такого марнотратного тата.

Принаймні доки я зароблю свій перший мільйон.

«Ти мені брешеш!»

Іноді щось таки може грубо висмикнути з ліжка. Принаймні зараз я з нього вискакую, мов обпечений (а щойно ж заснув!), і ошелешено витріщаюся на телефон. Повідомлення Іне мов грім з ясного неба!

«Про що ти кажеш?» — відписую я тремтячими пальцями.

«Учора ти сказав, що працював усенький день. А це що?»

Іне надсилає мені фотку: я з Софією у басейні.

Ой, матінко! Це ж Уле нас учора сфотографував. Але навіщо він послав фото Іне?

Я хитаю головою, хоч Іне й не може мене бачити.

«Ти не зрозуміла».

«Що я не зрозуміла?»

«Це теж своєрідна робота», — пишу я, але мої спроби виправдатися жалюгідні.

«Робота? Купатися в басейні з гарненькою дівчиною?»

Гарненькою? Я здивовано витріщаюся на повідомлення Іне. Бо ніколи не думав про Софію як про гарненьку дівчину. Лише як про багату…

Але чого дивуватися: Іне ж не була свідком мого великого перетворення за час її відсутності.

«Я лише намагаюся навчитись, як заробляти гроші, — пояснюю я. — А Софія багата. Ну, це цілком випадково…»

Якийсь час триває пауза.

«До речі, відколи це ти почала перейматися, гарні люди чи ні?» — дописую я, бо така реакція абсолютно нетипова для Іне.

Відповідь з Ісландії надходить блискавично.

«І зовсім я не переймаюся. Хочу лише, щоб люди говорили правду».

Ага, ось цю Іне я знаю. Іне, яка завжди думає про справедливість, правду й таке інше. Але цього разу вони помиляється.

«Я кажу ПРАВДУ!»

Однак моє запевнення щось не діє. Я довго чекаю, аж нарешті Іне відповідає:

«Невже?»

З товстим знаком запитання.

Якийсь час я сиджу, думаю. А потім пишу великими літерами, щоб таки переконати Іне у правдивості своїх намірів.

«Я ЛИШЕ СПОСТЕРІГАЮ ЗА ЇЇ ГРОШИМА».