Коли ми з Уле дзвонимо надвечір у двері Арнольда, нам відчиняє Софія. Мабуть, недавно повернулася з тренувань верхової їзди, бо досі взута в чорні верхові чобітки.
Ще в коридорі ми відчуваємо, як пахнуть на всю хату круасани. А ще я відчуваю, як «красно» й спокійно буває без «красних» наречених і непорозумінь у туалетах гольф-клубу. Нарешті я можу вільно зітхнути.
— Принеси мені, будь ласка, окуляри, Софіє! — чується голос Арнольда. — Вони в гостьовій кімнаті.
Софія кричить «ок», тягнучись до клямки за моєю спиною. Я розшнуровую черевики й загороджую їй коридор.
— Я можу принести, — усміхаюсь я, бо ж іноді буваю «джентльменом».
Доля насправді дуже несправедлива. Вона не прихильна до джентльменів.
Увесь такий милий і привітний, я відчиняю двері й наступаю на розв’язану шнурівку. Не встигаю й оком зморгнути, як впадаю просто в кімнату, налітаю на щось тверде й гладке, яке з хрускотом падає на підлогу.
Хрускіт аж відлунює від стін.
Я теж падаю на підлогу, але хрускочу не так загрозливо.
Якусь мить лежу, паралізований хвилею страху. Потім підводжуся, поволі озираюся на катастрофу, яку спричинив.
А там справді катастрофа! На підлозі лежить гола жінка. Цицьками догори, ще страхітливіша, ніж досі здавалася. Гладка, тверда й, без сумніву, холодна, мов крига. Та найстрашніше: вона розкололося рівно посередині.
Я розбив статую Арнольда!
Найперше мені хочеться голосно заридати. Але в дверях з’являються налякані Уле з Софією, і ми всі троє заціпеніло витріщаємося на голу жінку.
Рятуйте, хто може! Що я накоїв?
Здається, минає ціла вічність, доки нарешті хтось подає голос. І це — Уле.
— А вона ж була символом багатства…
Він повагом киває, точнісінько, як священник на похороні.
Спочатку я не розумію, про що він торочить. Потім раптом згадую, що наплів учора Уле: статуя — мистецтво, а заодно й символ того, про що я мрію.
Я теж скрушно киваю і важко зітхаю. Цієї миті я навіть не помічаю, як непорозуміло дивиться на нас Софія, бо до мене раптом доходить:
— Вона ж, мабуть, дико дорога! — починаю голосити я. — Доведеться нам заплатити Арнольдові купу грошей…
Софія нахиляється над розламаною скульптурою.
— Дідусь не надто переймається грошима… — бурмоче вона.
Та моя паніка не минає.
— А твоя мама? Вона розізлиться не на жарт…
Щодо мами, Софія, на жаль, не має для мене заспокійливих слів. Лише промовляє «гм…». Уле, звісно, повторює за нею «гм…».
Та вже в другій Софіїній репліці трохи більше надії.
— Може, її вдасться склеїти? Ніхто й не помітить?
Я дивлюся на неї, мов на рятувальне коло в бурхливому морі.
— М-маєш клей?
— Ні, але ти міг би забрати її до себе додому й склеїти. Ніхто нічого й не помітить. Мама й дідусь майже ніколи не заходять до цієї кімнати.
Я трохи веселію.
— А як я її винесу?
Софія замислюється.
— Може, у валізі? Гляну, чи дідусь має щось годяще.
Доки Софія нишпорить по будинку, шукаючи валізу, я стою на варті нещасної статуї. Маю достатньо часу на роздуми.
А якщо, попри все, її не вдасться склеїти? Скільки така скульптура могла б коштувати?
Раптом я нажахано згадую, що Софія казала про найбільшу картину у вітальні Арнольда. Та картина коштувала пів мільйона крон!
Мене аж сиротами обсипає від усвідомлення істини: за останні п’ять хвилин я, імовірно, втратив усе своє багатство. Усі 150 000 доларів тітоньки Ґрейс.
Бо якщо картина коштує пів мільйона, то скільки коштує статуя? А вона ж набагато більша за картину!
Зненацька до мене долинає якийсь звук знадвору. Хвіртка на вулицю відчинена нарозтвір, а за нею я бачу біля воріт велике чорне авто з відхиленими дверцятами.
Ситуація така жахлива, аж видається комічною.
Вгадайте, хто простує садком цієї миті? У шубі, за яку, мабуть, віддали життя понад сотню лисиць?
Івонна, хто ж іще!
Боюся, я ось-ось розплачуся. За що мені стільки нещасть на голову?
А стане ж іще гірше! Можу закластися, що Івонна відразу попрямує до гостьової кімнати, хоча зазвичай ніколи туди не заходить. І говоритиме зі мною, як з отим містером Чанґом, крізь зуби, суворо і навіть грізно.
Переляканий не лише я. До кімнати влітає Софія, вона теж збагнула, що на нас насувається.
— Ой-ой, мама ж думає, що я на тренуванні, — гарячково шепоче вона і майже виштовхує мене надвір, а сама зачиняється у гостьовій кімнаті.
Уле виходить за мною, у самих лишень шкарпетках.
Серце вискакує з грудей. Ми заціпеніло стоїмо й дивимося на Івонну, яка піднімається східцями просто на нас. Але вона наче й не збирається заходити в будинок. Зупиняється перед нами, широко розставивши ноги, у позі грізного ковбоя, готового будь-якої миті вихопити зброю.
Моє серце падає у п’яти, бо її вигляд не обіцяє нічого доброго.
— Ага, ось де ви!
Хоч Івонна ще нічого не знає про розбиту статую, вигляд у неї такий, якого я й боявся.
Цього, вочевидь, не розуміє Уле.
— Ага, ось де ми!
Але його безпосередність аж ніяк не рятує! Принаймні не мене, бо я умить розумію, що й до чого. Звісно, Івонна чула хруст розбитої статуї! І ось зараз оббере нас до нитки за завдану шкоду. Іншого пояснення я не бачу.
Ще за мить у мене не залишається жодного сумніву. Івонна пронизує нас поглядом і запитує:
— Нічого не хочете мені розповісти?
Глибоко в душі я знаю, що анічогісінько не хочу їй розповідати. Ліпше позмагатися з носорогом, ніж з нею говорити.
Проте Уле іншої думки. Схоже, має що розповісти Івонні.
— Хочете послухати про гриби? — ввічливо цікавиться він.
— Про гриби?
— О, так, про гриби я розповідаю найохочіше!
Івонна не знає, що Уле з тих людей, котрі все розуміють буквально. Вона скептично поглядає на нього.
— І що, скажи на ласку, ти маєш на увазі?
— Насамперед трубчасті гриби, але й про трутовиків я знаю чимало.
— Труповиків? — Івонні аж подих перехоплює.
— А можу почитати вірші, якщо хочете, — квапиться додати Уле.
Треба негайно рятувати Уле. Доведеться розповісти про розбиту статую. Я, увесь тремтячи, роблю глибокий вдих, та не встигаю нічого сказати, як Івонна гнівно мене уриває:
— Де браслет моєї мами?! З перлів???
Настає тиша. Ми з Уле ґапимося на Івонну з роззявленими ротами. Браслет? Про що це вона каже?
Нарешті я стуляю рота, щоб за мить знову роззявити і бовкнути таке, що зовсім не пасує бовкати людині зі світу багатих.
— Га?!
— Мій батько віддав вам родинну коштовність. Де браслет?
Нарешті в моїй голові починає прояснюватися. Грізна дама має на увазі оту цяцьку, яку я віддав Вікторові?
Івонна прохромлює нас поглядом, а я не можу нічого відповісти, бо в моїй голові нараз стає порожньо. Я щойно розбив навпіл скульптуру голої жінки, а проблемою, виявляється, був браслет! Наші шанси?
— Він коштує 1200 крон, я віддавала його на оцінку, — Івонна говорить швидко й з притиском.
1200 крон! На мить мені темніє в очах, але я намагаюся опанувати себе.
Ага, ми говоримо про гроші. Тож треба думати, як і слід бізнесменові, — про прибутки й про збитки. Зберігати ясність мислення і вирішувати проблему поступово.
Отже: статую можна склеїти, і про це я подумаю пізніше. Зараз найважливіше переконати Івонну, що ми з Уле не скоїли нічого поганого. Бо так воно і є, насправді. Ми лише доглядали старого чоловіка, а той старий чоловік подарував нам браслет.
— Він… сказав, що то… біжутерія, — нарешті видушую я з себе, але моє виправдання звучить зовсім нікчемно.
Очі Івонни вужчають.
— Не треба було вірити словам дідугана, котрий вижив з розуму! Де браслет?!
Уле дивиться на мене, я — на нього. Ніхто з нас не відважується зізнатись.
— Якщо ви його десь запроторили, то сплатите мені 1200 крон. Зрозуміло?
Раптом з дверей вигулькує Софія, хоч і мала б ховатися від матері.
— Але ж, мамо! Це ж дідусь подарував їм браслет!
Івонна гнівно трясе головою.
— Немає значення! Браслет належить мені, й крапка!
Вона навіть ніяк не зреагувала, що Софія тут, а не на тренуванні.
Уле витріщається на Івонну, я потуплюю очі в землю.
Софія обурено розводить руками.
— Але ж, мамо, ти маєш купу мільйонів!
Івонна суворо дивиться на доньку.
— Я їх заробила важкою працею!
Вона переводить подих, видно, ще не все сказала.
— Ще й, як я розумію, піцу вам замовляв? То в цьому полягав ваш замисел, га? Дурити старих людей, виманювати у них подарунки? Використовувати їх?
Ми з Уле ошелешено витріщаємося на Івонну. Софія — теж.
— Ото вже мені цікаво, яку ж саме роботу ви тут виконуєте? Ану, доповідайте!
Кажуть, лихо саме не приходить. Добре, Івонна вже така, як є, але скільки ще прикрощів вона нам наготувала? Невже це ніколи не скінчиться? І що вона хоче від нас почути? Ми й так виконуємо свою роботу понаднормово, бо ж не лише вигулюємо Арнольда. Навіть возили його на художню виставку!
— Що ж, може, й не по цілій годині ми його вигулювали щодня, зате розважали в інші способи!
Івонна дивиться на мене й зневажливо пирхає.
— Розважали? — перепитує глузливо. — Що за дурня! Я не просила його розважати! Я лише хотіла вигулу, щоб він міг побігати й попісяти. Щодня… — а тоді додає тоном адвоката в суді: — То ви направду вважаєте, ніби добре виконували свою роботу?
— Ну, бігав чи ні… — вихоплюється мені, бо ж яке там — «бігав», ми здебільшого возили Арнольда у візку.
— Ну, пісяв чи ні… — бурмоче вслід за мною Уле.
Івонна багатозначно киває і знову прохромлює нас адвокатським поглядом, ніби хоче вицідити всю правду до краплі. Дурна тактика: так можна вицідити хіба лиш ту часточку інформації, яку вона сама хоче почути.
— То в чому причина, що ви не дотрималися умов угоди? — питає вона.
— На першій прогулянці було дуже холодно… — починаю я.
— А ще звідкись взялася собака з тічкою, — додає Уле, показуючи великий палець, досі заліплений пластиром.
Несподівано я стаю більш балакучим.
— Ми пам’ятаємо, ви казали, що він шаленіє за дамочками… але ми… добре пильнували… якби це була не Сіґне, то…
Я ще хотів розповісти, як Сіґне гепнула Арнольда по спині, врятувавши йому, напевно, життя, але Івонна урвала мою розповідь.
— Ти, мабуть, про Сіґґі кажеш, — жовчно виправляє вона мене. — То ЦЕ виправдання?
— Ні, Сіґне, — наполягаю я, хочу пояснити, що й до чого, однак Івонна затикає мені рота.
— Доволі, дякую! Я знаю, що його інстинкти в порядку! — фиркає вона. — А тепер підсумуймо: за угодою, ви отримуєте гроші за щоденний вигул. Натомість тримаєте його вдома, бо якась там Сіґне… має тічку!
— Та не тримали ми його вдома! — заперечую я.
— І ніякої тічки я не маю, — чується зненацька голос.
То Сіґне Салвесен. З ходунцями.
Івонна рвучко обертається, якусь секунду їй наче заціплює.
— Я не питаю, що ВИ маєте чи не маєте! — роздратовано гиркає вона до Сіґне. — Хіба не ви повинні робити зараз педикюр? Ви надто спізнюєтеся!
— Мамо! — стогне Софія.
— Я — не педикюрниця, — пирхає Сіґне.
— Яка різниця? Прибиральниця! — рявкає Івонна і раптом каменіє, ніби щойно завважила, що Сіґне майже дев’яносто. — Що за штат там у вашій конторі? — відразу ж відмахується рукою і каже: — Немає значення, зрештою. Ви звільнені!
— Звільнені? — скрикуємо всі хором, крім Івонни, звичайно.
— Ви — також, — киває до нас. — Господи! Усюди тотальна некомпетентність!
Ми з Уле переглядаємося. Нас звільнили?
І раптом я відчуваю, як у мені наростає злість. Час уже й Івонні почути НАШУ правду!
— А тепер послухайте! — рішуче кажу я. — Ми були з ним кожного дня, їли разом мигдалевий торт… і…
— Мигдалевий торт? — Івонна майже шипить. — Йому не можна давати ТОРТ! Він має лише пісяти, бігати і їсти!
Я розгублено замовкаю. Думаю про Арнольда. І це в нього нечисте сумління, що він більше приділяв уваги грошам, а не доньці! Який майже винить себе в тому, що Івонна майже ніколи не провідує його… Але всьому є межа!
— Не можна змушувати старого чоловіка пісяти за командою! — випалюю я, аж тремтячи від гніву. — І щоб ви знали: Арнольд хоче ходити на виставки, ласувати тортом і кремовими тістечками, а не лише бігати, пісяти й давитися сухим кормом…
Раптом стає тихо.
— Ви давали моєму батькові… сухий корм?
— Ні… ну, намагалися погодувати хрусткими хлібцями, але…
Мої аргументи вичерпуються, бо раптом усе неначе перевернулося з ніг на голову. Десь в закамарках моєї голови поволі починає щось прояснюватися.
Івонна нарешті розтуляє рота, говорить дуже тихо, карбуючи кожне слово, злюща, як і перед тим.
— Це ПСА ви мали годувати сухим кормом. І ПСА ви мали вигулювати. Пес повинен був пісяти надворі. То цього завдання ви навіть не думали виконувати?
Нам з Уле наче хтось вибив з легень усе повітря. То доглядати треба було НЕ за Арнольдом?
Хай там як, але, чесно кажучи, деякі пазли стали на місце. Особливо оте з біганням і пісянням.
— Ми… е-е… доглядали вашого батька, — белькочу я. — Хіба це не рахується?
— Угода є угодою, — відрізує Івонна. — Ясна річ, я не платитиму за невиконану роботу. А ще ви мені винні 1200 крон, — жінка стріпує головою. — Ходімо, Софіє! Їдемо додому!
Розкішне авто озивається клацанням, дверцята з боку водія плавно піднімаються догори.
— Вибачте! — шепоче нам Софія.
Вона має дуже засмучений вигляд. Але, проходячи повз нас, встигає повідомити:
— Я заховала валізку зі статуєю позаду будинку.
— Поквапся! — наказує з авта її мати.