Антон Великий

У ПАСТЦІ

Нам заборонено приходити до Арнольда. Лише Сіґне можна. Та все ж ми з Уле прокрадаємося на задвір’я будинку й знаходимо залишену там Софією валізу.

А тоді йдемо додому. Сунемо повільніше, ніж зазвичай.

Надворі смеркає. На вулицю Лікесвей осів тьмавий туман, і від цього тиша здається ще німотнішою. Мовби в туманному британському детективі: ми з Уле бредемо в густій імлі з валізкою з розчленованим трупом.

Та хоч на моєму сумлінні не справжнє убивство, моє тіло мовби оніміло. І ноги підгинаються. Я поглядаю на Уле — він теж має не бозна-який щасливий вигляд. Ледве волочить ноги за собою. Так ніби все пропало…

Та воно майже так і є, якщо подумати. Уявляєте, компенсувати 1200 крон! Як пояснити таку витрату нашим друзям по шкільному бізнесу?

І прикрощам не видно ні кінця ні краю. Принаймні моїм прикрощам. На мене ображаються тато з Анною, Іне переконана, що засмок на шиї мені зробила Софія. А на довершення усього: якщо нам не вдасться склеїти статую, увесь мій мільйон спуститься в унітаз!

Надто багато всього нараз! Так багато, аж я серджуся на Уле, що в нього лише одна-єдина проблема. І ще більше злюся на нього, згадавши, що засмок на шиї і відмова Іне розмовляти зі мною — теж його вина. А він ще й страждає, хоч його становище й близько не таке безнадійне, як моє. Несправедливо…

— Тепер ми ніколи не побачимо Софію, — кажу я, бо злий на Уле й хочу, щоб ми ОБОЄ були однаково засмучені — йому ж так подобалося плавати в басейні.

Уле не відповідає, дивиться в інший бік. Якийсь час ми йдемо мовчки.

З кожним кроком злість бере гору над відчаєм. Я дедалі сильніше відчуваю, як несправедливо повелася Івонна, накричавши на нас і звинувативши, нібито ми використовували Арнольда.

О, насправді увесь світ несправедливий! Ось ти щиро намагаєшся бути добрим і помічним, а все обертається проти тебе!

Я щосили копаю ногою брудний шматок криги.

— Івонну цікавлять ЛИШЕ гроші! — ціджу я крізь зуби.

Нарешті озивається Уле. Але спершу я бачу його повні сліз очі, коли він повертається до мене.

— ТЕБЕ теж цікавлять лише гроші, — каже він похмуро й додає хрипким голосом: — І ти надто мало дбаєш про любов.

Любов? Я витріщаюся на нього, нічого не розуміючи.

— Про яку любов? — питаю розгублено.

Іне ж в Ісландії… Крім того, я докладаю купу зусиль, щоб повернути її собі.

— Софія… — Уле ледь не плаче, йому перехоплює горло.

— Що? — ошелешено перепитую я. — Але ж я не закоханий у Софію!

Уле раз у раз моргає, щоб не розридатися. Сльоза стікає з його носа, та все ж він не зводить з мене погляду.

— Ні, не ти… Я закоханий…

Це — Уле, якого я знаю від самого дитячого садка.

Мені відбирає мову, я ледь не випускаю з рук валізу. Усе надто несподівано!

Я ніколи про таке не задумувався, мені завжди здавалося, що Уле — це Уле, завжди, постійно, навіки. І ось раптом він закохується, а я про це навіть не здогадуюся. Він нараз аж ніби чужим стає.

Уле шморгає носом і питає:

— Як думаєш, я можу надіслати їй вірша?

Я дивлюся на нього. Треба щось відповісти, але мені мов заціпило. Де справедливість? Це ж мене треба жаліти, хіба ні? Це ж вина Уле, що я, можливо, втратив свою кохану?

Неправильно й погано, що я повинен проявляти співчуття до його дурної закоханості. Не йому, а мені потрібне співчуття! Це Уле повинен мене втішати!

— Мені треба полагодити скульптуру, — коротко кидаю я і залишаю його самого на тротуарі.

Але я не йду додому. Тягну валізу до крамниці, де зазвичай стоїть Віктор. Розпитую касира, чи він його, бува, не бачив. Касир каже, що бачив ще позавчора. Або й раніше.

Я гірко зітхаю. Варто було сподіватися. Звісно, Віктор притьмом подався до Румунії, продавши дорогий Івоннин браслет. Я не здивований…

Але я дотримуюся свого плану. Йду на автобус, проїжджаю три зупинки. Потім дві години читаю у бібліотеці старі комікси про Дональда Дака, а коли минає шоста вечора, прокрадаюся до сусідньої будівлі.

Щастя, думаю я собі, що маю ключ. Мені аж легше стає на душі, коли повертаю ключ у замку.

У гольф-клубі так само темно, як і надворі. Приміщення здається моторошним і чужим, доки не намацую вмикач. Мене вмить засліплює спалах неонових ламп.

Спершу розглядаюся на всі боки, чи не спить де якийсь гравець, котрий забув піти додому. (Дуже велика ймовірність.) Потім звично підходжу до стійки з шухлядою. Фредрік відчиняв її при мені.

У шухляді лежить суперклей.

Я дуже радію, побачивши, що тюбик клею нікуди не подівся. Ще більше радію, побачивши кубок — той досі стоїть на стійці, наче новісінький.

А найбільше мене тішить, що він бездоганний на дотик. Навіть не видно, де відколовся шматочок. Я задоволено відчиняю валізу, розглядаю дві половини жіночого тіла, які старанно склала Софія.

Що ж, до роботи!

Гола жінка розкололася посередині, між цицьками й стегнами. Я виймаю нижню частину, ту, що без цицьок, — з валізки, а тюбик з клеєм — з шухляди й рішуче беруся до справи.

Відчуваю, як до мене повертається оптимізм. Івонна з її прибацаним браслетом здаються чимось далеким і неважливим. Майже смішним, фактично. Бо, чесно кажучи, що таке отой дріб’язок, як порівняти з мільйоном, який я скоро успадкую? Я відгвинчую корок тюбика й тихенько мугикаю собі під ніс. І промовляю сам до себе, просто аби лиш почути звучання слова: «вітаю», «вітаю»…

Не можу стверджувати, ніби я експерт зі склеювання предметів. Припускаю, що при такій роботі користуються пензликом. Та, коли під руками немає необхідних інструментів, доводиться знаходити альтернативне рішення. Навіщо, до речі, людині пальці?

Я весь липкий. Дурниці, думаю я, головне — зробити роботу.

Дотримуюся лише одного правила безпеки: ретельно пильную, щоб клей не потрапив у очі. Тепер, коли я ось-ось розбагатію, не маю жодного бажання осліпнути.

За кілька хвилин нижній злам статуї повністю покритий клеєм, і я обережно виймаю з валізки верхню частину. З усією старанністю ставлю її на нижню.

Чудово. З великою полегкістю зітхаю. Не менше п’ятдесяти разів.

І вдоволено думаю: Антон Великий — справжній молодець! Розумник-хлопчина, який ніколи не здається!

Тепер треба лише дочекатися, доки клей висохне. Учора, коли я тримав склеєний Фредріком кубок, це зайняло, як я пригадую, близько п’яти хвилин. Я, про всяк випадок, додаю ще п’ять хвилин, бо статуя значно більша за кубок.

Найважливіше міцно притискати склеєні поверхні, щоб вони скріпилися у правильному положенні. Тому я обома руками обхоплюю статую ззаду, відразу під цицьками. Стою отак, подумки рахую секунди й хвилини.

Визнаю, дещо дивна картина, мабуть. Знаю, що багатьох хлопчиськів хвилюють цицьки й голі жінки. Та можу запевнити: нічого романтичного в цьому не вбачаю. Статуя холодна й гладка, і хвилює мене одне: лиш би вона не розкололася, коли я відпущу руки.

Дяка вищим силам за жалюзі на вікнах рецепції! Що подумав би народ, побачивши мене в такій позі? Збоку здається, ніби я хочу танцювати. Антон Альбертсен готовий до самби або ча‑ча-ча з голою жінкою.

Я скоса дивлюся на своє відображення у шибці. І ніяковію, хоча поруч ані душі.

На танцюриста щось зовсім не схожий. Скоріш на збоченця, який підкрався до жінки ззаду. Ото лихо!

А за мить уже ледь не сміюся з абсурдної ситуації. Колись, коли стану дорослим, зможу розповідати цю кумедну історію своїм багатим друзям, попиваючи міцні напої й димлячи сигарою. Обтираючи, наприклад, з вусів червону ікру. (Припускаю, що матиму тоді вуса. І любитиму алкоголь із сигарами.)

Та мій сміх несподівано вривається. Я нараз ціпенію. За вікнами щось РУХАЄТЬСЯ?

На підлозі майнули смугасті тіні, сіючись крізь жалюзі. І ще гірше: я чую вуркотіння автомобіля, який зупиняється просто під вікнами.

Mamma mia, а якщо хтось зайде?!

Я не довго думаю. У шаленій паніці ми зі статуєю чимдуж шкутильгаємо геть із рецепції. Але доводиться повернутися, бо я, звісно ж, забув на стійці мобільний, він може мене викрити!

На частку секунди я зіщулююся від хряскоту автомобільних дверцят і все ж, переборюючи страх, кидаюся до стійки. Обидві руки зайняті, обіймають статую, тож я хапаю телефон зубами.

А вже за секунди чую, як повертається у замку ключ.

Розпачливо роззираюся на всі боки. Бачу перед собою лише ОДНІ двері; щоб їх відчинити, не треба вільної руки. З мобільним у зубах, я клигаю до свого єдиного порятунку.

Чую, як відчиняються вхідні двері, і серце мені гупає, мовби відбійні молотки на будівельному майданчику. Я встиг заховатися за дверима гардеробу, але що далі? Небезпека не минула. А що, як це злодій? Або ще гірше: поліція! Може, гольф-клуб має секретний алярм? Може, будь-якої миті сюди ввірветься ватага качків зі сталевими біцепсами, у бронежилетах!

Серце так бухкає, аж, мабуть, луна котиться приміщенням…

Та раптом я чую чиєсь мугикання. Здається, стара, як світ, пісенька гурту «АВВА». Зазвичай приємно слухати цю веселу, життєрадісну мелодію. Іноді вона впливає заспокійливо. Але зараз мені сипле морозом поза шкіру. Кому я хотів найменше в світі потрапити на очі з голою жінкою?

Та ясно! Це Тереза, мугикаючи, походжає рецепцією. Я виразно чую її кроки. І, ой, лишенько: вони лунають щораз ближче.

Я перелякано розглядаюся в гардеробі. Може, затягнути статую в кабінку для перевдягання? Але я боюся її розбити. Натомість кидаюся у душову й знову розпачливо ціпенію. Бо хоч душі розділені стінками, але не мають шторок. ЧОМУ, НА БОГА, ДУШОВІ КАБІНКИ НЕ МАЮТЬ ШТОРОК? — у відчаї думаю я.

Ради нема, я притьмом заштовхую статую в одну з кабінок.

Але мугикання не стихає. Далі чуються кроки. І… двері відчиняються.

Якби не тримався за цицьки, затулив би від страху обома руками обличчя. Натомість мимоволі гепаю чолом у тверду потилицю статуї.

Та не можуть мене так невідчепно переслідувати нещастя!

Ще й як можуть! Кроки чим раз ближче. Мугикання — теж. Не встигаю я отямитися, як чую по сусідству дзюрчання води.

Тереза миється у душі! У сусідній кабінці!

А я ж так боюся грибка ступнів у публічних душах.

Усе так погано, що гірше вже бути не може. Зовсім недавно репетував, що кохаю її. У туалеті! Що ж репетуватиме ВОНА, побачивши мене тут, у душі, у сусідній кабінці?

Я так глибоко вдихаю, аж у роті клекотить, бо дихати заважає мобільний в зубах.

Цього Тереза, на щастя, не чує. Бо вона з тих людей, котрі співають у душі. «Gimmi, gimmi, gimmi a man after midnight!»

A man after midnight!? Знала б Тереза! Щоправда, зараз ще не північ, але в сусідньому душі таки стоїть чоловік. Ну, хай хлопець.

А чого це Терезі стрелило в голову митися в душі саме тут, після закриття гольф-клубу? І співати? Може, вона така ощадна, економить воду в себе вдома?

Минає не одне століття, доки вона нарешті закриває крани. Спів теж стихає. Ще чути крапання води, але вже тихо.

Я затамовую подих. Ось зараз, думаю я, ось зараз настане крах мого життя. Честолюбний Арчі МакСалліван упійманий на гарячому в душі, з мобільним у зубах, в обіймах з голою жінкою!

Далі чується ляскання по підлозі — Тереза босоніж виходить з кабінки.

Прощайте, багаті друзі, думаю я. Не обтирати мені з вусів червоної ікри. Я міцно зажмурюю очі, намагаюся приготуватись до найгіршого.

Ляп, ляп. Вона, напевно, гола-голісінька.

Ляп…

Ось зараз, ще мить, і вона заверещить від злості. І від переляку. Я щосили стискаю зуби на мобілці. Минає вічність.

Однак чую я лише, як зачиняються двері. І нічого більше. Тиша видається небесною амброзією і нірваною водночас.

Нарешті я розплющую очі. Невже мені аж так пощастило?

Серце й далі гупає десь в голові, хоча на цей раз небезпека й минула. Ноги трусяться.

Я намагаюся думати тверезо. Може, залишити статую тут, а самому крадькома вийти й оцінити ситуацію? Може, мені навіть пощастить знайти запасні двері на задвір’я?

Я дивлюся на статую. Вона як нова, лінії розламу майже не видно. І клей уже, мабуть, давно застиг. Так, вже час. Нарешті я відчеплюся від цієї голої жінки!

Я НАМАГАЮСЯ відчепитися від голої жінки. Намагаюся не раз і не двічі…

І раптом розумію: клей застиг вже давно. Як і я оце зараз — від голови до ніг.

Мої руки приклеїлися до статуї! Суперклеєм!