Антон Великий

ЧАС ЗМІН

Коли я відчиняю двері помешкання, відсутність розкоші вмить накриває мене з головою. Тобто запах рибних фрикадельок.

Перша думка в голові: от чому на мене вдома не чекає басейн і лимонадний «содастрім»? Або дорога статуя? І чому мої батьки не кажуть: «Категорично ні, містере Чанґ!» — і не мають грошей, як гною?

Світ несправедливий.

І все ж я намагаюся бути милим і привітним. Навіть хвалю рибні фрикадельки.

— Слухай, — каже тато, доки прибираємо зі столу. — Ти ще не виріс зі своїх вихідних черевиків?

Звісно, мова знову про весілля. Тато їздив до міста і взяв напрокат весільний костюм. А тепер і про мене згадав, бо ж мені теж потрібний святковий одяг.

— Не знаю… Потім поміряю!

Тато киває, ставить тарілки в посудомийну машинку. А тоді… він ніби не може довше стримуватися.

— Хочеш, до речі, на нього глянути?

— На кого?

— На мій смокінґ.

Смокінґ? Рятуй, хто може! Якби це був якийсь чужий дядечко-комівояжер, я б відразу відмовився і втікав світ за очі. Але татові відмовити не можу, питаю зі сміхом:

— А що таке «смокінґ»?

— Такий темний офіційний костюм, — пояснює Анна, хитро мені всміхаючись, доки тато мчить до шафи в коридорі.

Тато довго там бабрається і нарешті гордо виструнчується посеред кухні в сірих штанах, камізельці і в такому дивному жакеті, ніби з крилами ззаду. Він повагом марширує туди й сюди, від столу до мийки, Анна ж дивиться на нього несамовито закоханим поглядом.

— Ексклюзивно… — мимрю я.

І це правда. Саме цієї миті він має вигляд багатого татка!

— Дуже дорога оренда! — киває Анна. — Але ж весілля раз у житті!

Я киваю уже не так енергійно.

— До речі, — каже тато, протискаючись повз нас, — нам потрібний у коридорі вішак з плічками. У шафі все напхом напхане. Неможливо нічого знайти.

Вішак з плічками? Я відриваюся подумки від грошей та смокінґів і повертаюся до реальності — згадую про свій подарунок на весілля, який мушу змайструвати власними руками.

Гм… Чи можливо склепати вішак за три дні?

Відразу згадуються мої попередні спроби майстрування з дерева. Шпаківня, в якій виявили бажання поселитися лише оси. Торік вони зліпили всередині велику кулю-гніздо й жалили тата щоразу, як він виходив на балкон попити каву.

Ні, майстрування — то не моє.

— До речі, ви справді не хочете, щоб я купив вам подарунок? — питаю я.

Чесно, я не маю великого бажання витрачати свої гроші, але, з іншого боку, не дуже розумію, що такого зробленого власними руками я міг би їм подарувати. От просто уявлення не маю!

— Категорично не хочемо, — твердо промовила Анна. — Ми й гостям сказали, що подарунків нам не треба.

Я вражено витріщаюся на неї.

— Не треба подарунків? — нарешті видушую з себе.

— З кожною річчю, яку ми купимо собі самі, світ стане теплішим, — пояснює Анна. — І дім наповниться милими серцю речами. Зрештою, ми ж маємо все, чого потребуємо, хіба ні? — Анна вдоволено обводить руками довкола.

Надто вдоволено. Аж мене це дратує.

Я оніміло стою. Посеред кухні… У мені наче великий магніт, який починає притягувати усі несправедливості світу, мов колючу металеву стружку, як з отого досліду на уроці фізики. Стружка несправедливостей колеться і дряпається, а коли дія магніту зникає, усе дурне й прибацане раптом бурхливо вливається у мою кров.

І закипає гнівом.

— Ми НЕ маємо всього, чого нам треба, — злісно шиплю я; лише почувши власний голос, розумію, ЯКИЙ я розлючений. — Усі навколо мандрують на Південь або в затишні літні будиночки! Усі, крім МЕНЕ!

Тато ціпеніє й налякано на мене витріщається. Так налякано, що враз втрачає весь ексклюзивний вигляд у своєму смокінґу. Тепер він схожий на розгубленого директора цирку.

— Але ж, Антоне… — белькоче він.

— Чому саме МИ повинні думати про навколишнє середовище і все таке, коли інші про це НЕ думають? Особисто я потребую лимонадного апарата, щоб ви знали!

Анна розтуляє рота, але я не даю їй навіть слова сказати.

— Якщо вже ви викидаєте стільки грошей на це дурнувате весілля, то хоч щось мали б захотіти собі повернути!

До директора цирку нарешті повертається голос. І той голос дуже суворий.

— Антоне! У цьому домі не розмовляють таким тоном!

— Та ні, розмовляють! — ціджу я крізь зуби. — Бо в цьому домі лише про весілля і думають. А я єдиний з класу ніколи не бував у південних краях!

Це не зовсім правда. Ейвінн точно ніколи не виїжджав далі свого порога. І все ж!

— Ну, досить! — суворо промовляє тато.

Але я з ним нізащо не погоджуюся.

— Дідьче весілля! — викрикую я. — Хай би ви ніколи не зустрілися!

Я гнівно гупаю ногами, вилітаю з помешкання і гримаю за собою дверима так, що Сіґне поверхом вище точно подумає, ніби почався землетрус.

Потім западає дивна тиша.

Я стою на килимку перед своїм помешканням і аж закипаю від люті.

— Дідьче весілля! — шиплю сам до себе.

Ще тричі повторюю прокльони. На душі боляче й солодко водночас.

Мені навіть хочеться трохи поплакати. Бо всім до мене байдуже. Натомість щосили копаю вхідні двері.

Весілля… Вочевидь, лише воно має найвищий сенс!

Потім я двічі намотую кола навколо нашої багатоповерхівки. Минає небагато часу, а я вже каюся, що гримав дверима. (Ліпше було б замкнутися у своїй кімнаті й ігнорувати всі спроби тата й Анни зі мною заговорити.)

Хоч на мені грубий плетений светр, він аж ніяк не годиться для гуляння надворі при мінус п’ять.

Тому я ховаюся у сусідньому під’їзді. Але ні! Хтось поставив там переноску для звірят, яка смердить котячою сечею.

Господи!!! Навіть тваринки проти мене!

Я важко-важко зітхаю. Тоді пишу смс-ку «Scones, data & fitting dogs». Мені треба, щоб хоч хтось рухався би в своїх вчинках у правильному напрямку.

А ще мені потрібне тепле місце, де приткнутися.

— Може, зустрінемося в Уле? — пропоную я.

На щастя, зустрітися можуть усі, крім Ейвінна. Я трохи веселію. Уже за якихось пів години ми сидимо в підвальчику Уле й поглинаємо булочки, які розморозила й розігріла його мама.

Булочки, як завжди, дуже смачні, але не надто поліпшують мій настрій. Ще й враження складається, ніби всі чогось від мене очікують. Хоча це зовсім не робоча нарада.

Попри все, я відчуваю певну відповідальність за загальний настрій, бо ж саме я скликав друзів. Намагаюся позбирати себе докупи. Викинути з голови все неважливе — весілля і довбані смокінґи.

За якусь мить в думках зринає блискуча ідея, яка, звісно, стосується нашого бізнесу, але трохи в інший спосіб. Бо сьогодні ми повинні зосередитися лише на позитиві, думаю я. Не на роботі, яку конче виконати, а на власне прибутку.

(Дуже навіть добре, що Ейвінн не зміг прийти!)

Я усміхаюся якнайпривітніше.

— Отже… на що плануєте витратити свою частку зароблених грошей? — питаю я і додаю, щоб візуалізувати приклад: — Я куплю лимонадний апарат.

Тиша зависає надто надовго. Кароліна дивиться на мене якось дивно.

— Свою частку? — перепитує вона. — Ми заробляємо гроші для Ейвінна!

Я терпляче киваю.

— Звичайно, — трохи зверхньо промовляю я. — Однак я не маю сумніву, що ми заробимо для його поїздки і ще залишиться. А ці гроші зможемо використати для власних потреб, — я сміюся, мені здається, що в моєму сміхові багато шарму. — Для купівлі лимонадного автомата, скажімо…

Та щось ніхто не підтримує мене сміхом. Усі не зводять з мене очей, схиливши набік голови. Загальмовані чи що?

— Ми започаткували наш бізнес для допомоги Ейвіннові, — нарешті озивається Нільс. — Це йому потрібні гроші.

Я здивовано на нього дивлюся. Навіть булочку перестаю жувати.

— От власне, — додає Кароліна. — Мені здавалося, тоді ти був з нами заодно, Антоне?

Уле мовчить.

— Ну, так… — трохи гублюсь я. — Але… мені, чесно кажучи, теж потрібно трохи грошенят. Тато з Анною усе розпустили на весілля, і я не зміг поїхати відпочивати на Південь…

Та де там. Мої слова не справляють аніякісінького враження на присутніх, а Кароліна бере руки в боки.

— Подумай про Ейвінна! — виклично каже вона. — Його тато покинув родину, мама хвора, а ти тут скиглиш про весілля?

Скиглю? А це що таке? Я переводжу погляд з одного на іншого.

Нільс підтримує друзів.

— Чомусь нікому тебе не шкода через те, що ти не поїхав відпочивати в теплі краї!

Я відчуваю, як спалахують мої вуха, хоча Нільс говорить зовсім не жовчним тоном. Його тон більше схожий на татовий чи Аннин, людей, які не можуть збагнути моїх проблем.

Я ще мовчу, але всередині в мені щось рветься назовні. (І це не шматочок непрожованої булки, вона якраз застрягла, приклеїлася до піднебіння.)

— То це тому ти так прагнув підняти ціни на наші послуги? — кривить губи в усмішці Кароліна. — Щоб собі нашкребти побільше грошей? Не думала, що ти такий скупердяй, Антоне!

Кароліна знову сміється і зовсім не вороже куйовдить мені волосся.

Цієї миті я виразно відчуваю, як злість на тата й Анну тліє під самою поверхнею і ось-ось вибухне. Як несправедливо вони зі мною повелися! А тепер ще й друзі готові повестися так само.

Ніби мої бажання нічого не значать. Ніби гроші нічого не значать.

Я злісно думаю про Нільса, який їздив на Родос на осінніх канікулах, і про Кароліну, яка має літній будиночок високо в горах, у мальовничому Бейтустьолені. Де ж їм знати про мої потреби?

Я набираю в легені повітря.

— Немає нічого осудного в бажанні стати багатим, — починаю я.

Голос мій не такий спокійний, як би хотілося. Навпаки, дуже тремтить, і я нічого не можу з тим вдіяти. Та все ж я говорю далі, щосили намагаючись зберігати душевну рівновагу.

— Але дякую, що допомогли мені усвідомити одну важливу річ…

— Яку ж це?

— Що мені треба пошукати собі друзів, які підтримуватимуть мене, — мій голос ледь зривається на фальцет. — І не таких, як ви, котрі нічого не прагнуть добитися у житті!

Ну, трохи переборщив, тепер я це розумію. Але задоволений, що сказав те, що думав. Я обводжу гнівним поглядом невеличкий гурт.

Нільс має доволі настрашений вигляд.

— Ти, сподіваюся, не вважаєш, що гроші важливіші за друзів?

Я пропускаю його запитання повз вуха. Говорю далі, хоч мій голос стає дедалі більше схожим на писк сердитого кролика.

— Ага, я маю вчинити, як забаглося вам! Усі гроші за вигул собак вам, а мені дулю з маком! Ані крони! — я ледь не рюмсаю. — І я ніколи-ніколи не поїду в теплі краї!

Звісно, я змушений дотримуватися угоди, яку ми нібито уклали, — так вони собі думають. Та скоріш за все згодом, добре подумавши, вони відчуватимуть докори сумління.

Нільс, Уле й Кароліна — усі вони бували в теплих краях. Сподіваюся, вони про це згадають, коли отримають усі зароблені мною гроші і коли Ейвінн одержить більше, ніж йому потрібно для поїздки.

Тиша висить так довго, що мені не залишається нічого іншого, як рушити до дверей.

— Що ти надумав? — стишує голос Кароліна.

— Зароблятиму свої гроші. І спілкуватимуся з однодумцями.

Нарешті шматочок булочки відчіпляється від піднебіння, і я, скривившись, ковтаю його.

Я іду геть. Виходжу з дверей на тротуар. Ковзкий, обледенілий і горбистий.

Хай собі чинять, як хочуть, думаю я. Бо в майбутньому саме мені судилося стати переможцем. Сорокарічний Антон обкладеться зусібіч лимонадними апаратами й тостерами, яхтами, а може, й мисливський будиночок матиме.

Отоді пожалкують, усі пожалкують, що мене не послухалися.

Я приходжу додому й безгучно скрадаюся до своєї кімнати. Замикаю зсередини двері й сідаю за комп’ютер.

Певно, уже так на світі ведеться, що сам повинен давати собі раду. Мушу нарешті дійти своїх висновків!

Я зароблятиму власні гроші й неодмінно досягну вершин у житті. І водитимуся лише з тими, хто прагне того ж, що і я.

Я вмикаю комп’ютер, уже зібрався задати в пошук ключові слова «гроші» й «багатство», як завважую, що на пошті висить лист.

Уф-ф, певно, давно прийшов, бо я майже не перевіряю свою електронку.

«Шановний Містере Альбертсене», — починається лист.

На якусь мить закрадається сумнів, чи не татові він адресований?

Та, з іншого боку, коли ми летимо в Трумс, у квитках завжди пишуть «містер». Ні, таки мені…

Хоч лист і написаний дуже поганою англійською, я з кожним словом дедалі більше вибалушую очі. Зрештою, сиджу мов обухом прибитий і почуваюся учасником дива. Ніби доля чи якесь божество звідкись знали, що мені потрібно саме цього дня! Побий мене грім! Я майже не вірю своїм очам!

Мені пише адвокат. Виявляється, я єдиний живий родич такої собі Ґрейс Вілльямс з Монако! Яка померла місяць тому неодруженою і бездітною і залишила по собі 150 000 американських доларів!

Мені наче сонце впало до ніг! 150 000 доларів? Ґуґлю тремтячими пальцями й знаходжу відповідь, що в перерахунку на норвезькі крони це один мільйон. Мільйон крон!

Mamma mia! На мене нападає гикавка, сміх і задуха — усе одночасно. Комусь — смерть, а комусь — радість, як то кажуть. Хоч радіти чиїйсь смерті негоже, усе ж я сиджу, мовби мені заціпило від щастя. Я, Антон Альбертсен, стану мільйонером! Треба лише заплатити адвокатові, містерові Річардсонові, 500 доларів, і тоді він проведе трансакцію, написано в листі.

Трансакція… Я смакую слово, насолоджуюся новим відчуттям.

О, відтепер я часто вживатиму це слово… У новому житті, як Антон Багатий.

Чи ще ліпше: Антон Великий.

Засинаю аж перед третьою ночі. Мої очі ніяк не хочуть заплющуватися…