Антон Великий

ПАЄТКИ ТА ІНШІ НЕЗРУЧНОСТІ

Коли ми через пів години стрічаємося з Уле, я нічого не розповідаю йому про гольф-клуб. Сьогодні ми йдемо до Арнольда аж о п’ятій, перед тим ще хочемо навідатися до Софії.

Але спершу готуємо весільні листівки. Мама Уле колись працювала вчителькою рукоділля у молодшій школі й досі має вдома все необхідне для майстрування усього на світі: пряжу, папір і глину. Перед тим як піти на роботу, вона виклала цілу купу речей, які могли б нам стати в пригоді.

Не скажу, що хотів би повернути час назад, але відчуття ностальгії за молодшою школою усе ж закрадається. Як ось цієї миті, коли ми обкладаємося блискітками, глянцевим папером і клейовими олівцями, котрі пахнуть марципаном.

Матеріали чудові, однак листівки виходять з-під моїх рук просто жахливі. І не через брак старанності, а через відсутність таланту.

Принаймні я пишу на них приємні побажання, хай навіть тато й Анна ні про кого не думають, лише про себе.

Я з задоволенням думаю, які докори сумління їх переповнюватимуть, коли вони прочитають мої листівки.

— А ТИ що пишеш? — питаю Уле.

І тут стається дещо незвичне. Уле раптом затуляє рукою свої листівки.

— Нічого, — каже він.

Блискавично запихає щось до задньої кишені штанів, миттю бере новий аркуш і клей-олівець, ніяково кахикає.

— Якщо на клейову поверхню насипати блискіток, буде дуже стильно, — бурмоче він, відчиняючи коробочку з паєтками.

Я дивлюся на нього трохи здивовано. Уле ніколи не має від мене жодних таємниць. Та водночас я відчуваю, що його загадковість мене зараз не надто турбує. Його таємниці ніщо порівняно з моїми масштабами мислення.

— Окей, кинь-но мені клей-олівець, — прошу я натомість.

Уле, як завжди, усе розуміє буквально: жбурляє в мене олівцем, той падає на підлогу, і я, сердитий, нагинаюся за ним під стіл.

(«Колись я платитиму іншим, щоб підбирали з підлоги мої речі», — думаю я.)

Коли підводжуся, і моя голова виринає над столом, в очі мені летить хмара паєток… на які дмухнув Уле.

— Забагато блискіток насипав, літер не видно, — пояснює він.

Я кашляю, оглядаю себе.

— Міг їх просто згорнути в сміття, — невдоволено бурчу я, намагаючись стерти блискітки з обличчя та шиї.

— Sorry!

Уле допомагає мені ганчіркою, такою мокрою, що вода затікає мені у пазуху. Як це схоже на Уле!

Але мокра ганчірка мало помічна, сухий рушник — теж. Попри всі наші зусилля, я маю вигляд фігуристки. Або циркача. Уся шкіра обліплена блискітками.

— Може, спробуємо відчистити тебе пилосмоком? — пропонує Уле.

І хоч я сумніваюся, чи це допоможе, Уле вже витягає пилосмок і вимахує переді мною величезною щіткою.

— Ліпше зніми щітку, — злякано прошу я.

Уле слухається. Пилосмок не такий страшний з тонкою трубою.

Та не все те золото, що блищить, чи як там кажуть? Хоч труба ніби й тонка, а тягне нівроку. Мабуть, в Уле найпотужніший пилосмок на світі.

— Ой! — скрикую я.

Відчуття таке, ніби мою шию втягує досередини тонкої трубки. Уле миттю вимикає пилосмок.

— Боляче!

Я злісно дивлюся на диявольську машинерію, яку Уле й далі націлює на мене. Вигляд у нього винуватий.

— Може, вони змиються у басейні в Софії? — несміливо белькоче він.

Як на мене, не надто добра ідея. Можна подумати, що Софія зрадіє, коли вода вкриється блискітками!

Та все ж я погоджуюся з Уле. Буде ще одна нагода поспілкуватися з грошовитими людьми.

Софія відчиняє нам двері, міряє поглядом наші спортивні торби.

— О, ви знову зібралися купатись? — сміється вона, а тоді дивиться на мене. — Ти навіть причепурився?

Звісно, як не помітити моє обличчя у блискітках. Я й сам бачу, як вони виблискують на моєму носі. Коли трохи скошую очі.

Я розплутую шалик і пояснюю Софії ситуацію.

— А насамкінець Уле намагався убити мене пилосмоком.

Софія розуміє, що я жартую. Але раптом вона вибалушує очі, пильно приглядається до моєї шиї.

— Це там він тебе чистив?

Я киваю.

— Помітно? — питаю я, сподіваючись у душі на крутий вигляд.

Я маю на увазі, що шрами прикрашають чоловіка.

— Більше схоже на засмок, — констатує Софія.

Засмок? Мені негайно хочеться знову загорнутися у шалик.

— Що таке засмок? — питає Уле.

Софія усміхається, трохи ніяково.

— Е-е… це коли закохані цілуюються… е-е… дуже сильно…

Згодом, після того як ми пограли в настільний теніс і похлюпалися у басейні, Уле стурбовано питає:

— То закохані цілуються до засмоків? — і додає: — Іне присмоктується тобі до шиї, Антоне?

— Та нє-є, — заперечую я, а сам червонію по самі вуха. — Іне моя кохана, — пояснюю Софії.

— Круто! — вигукує Софія, виконуючи пірует у воді. — Колись і я мала коханого, але він, здається, був більше закоханий у мій басейн, ніж у мене. Я кликала його в кіно чи на прогулянку, але йому в голові було саме лиш купання.

На цих словах я уникаю її погляду й стрибаю сальто у воду. Я теж ніколи не був би тут, якби Софія не мала будинку, напханого крутецькими речами.

І водночас я ледь не згораю від бажання зізнатися, що скоро нас буде двоє. ДВОЄ багатіїв.

— А зараз маєш коханого? — цікавиться Уле.

— Ні, — усміхається Софія. — Наразі я гуляю лише з Доларом.

Вона пірнає, відштовхнувшись ногами від бортика басейну й здіймаючи стовп бризок.

— Я теж залюбки ходжу гуляти… — починає Уле, але Софія не чує його у воді.

— Те саме відбувається і з більшістю моїх однокласників, — продовжує Софія з середини басейну. — Вони дружать зі мною лише тому, що я багата.

— Це аж так небезпечно? — хрипну я.

— Так! А ще вони думають, що я люблю гроші, — веде далі Софія. — А я не люблю! Мене турбують проблеми навколишнього середовища й нашої планети. Ми з дідусем часто про це розмовляємо. А найважливіше: я хочу, щоб дружили зі МНОЮ, а не з грошима моєї мами!

Ми з Уле запопадливо киваємо. Але мене трохи дратує, що Софія так непоштиво говорить про гроші, які дали їй оце все навколо. Дали те, що я так прагну здобути.

— Але ж ви не такі, ви інакші, правда? — Софія уважно на нас дивиться. — Вас не цікавлять лише матеріальні речі? Ви такі класні, вигулюєте Долара, розважаєте балачками дідуся і таке інше…

— За гроші, — уриває її Уле.

Ото завжди встряне зі своєю чесністю невлад!

Софія сміється.

— Але ми класні, — квапиться запевнити її Уле. — Ми навіть вірші пишемо.

— Вірші?

— Я не пишу віршів, — погордливо пирхаю я, виразно дивлячись на Уле.

Хоча, правду кажучи, дуже хотів би ось саме цієї миті вміти віршувати. Тоді зміг би присвятити вірш татові й Анні. До весілля всього лиш три дні, і мене невпинно мучать докори сумління. Десь глибоко в душі.

— Вірші — це круто, — каже Софія, сидячи на бортику басейну. — А я знаю ось такий німецький віршик: «Wenn die Damen in Baden-Baden baden, baden die Herren mit».

І хоча я ще не став експертом з німецької мови, відразу зрозумів, що це віршик на гру слів про чоловіків та жінок, які «baden», тобто купаються у Баден-Бадені.

— Браво! — вигукую я, плескаючи в мокрі долоні.

Софія робить реверанс у воді.

— Danke sehr! — жартома дякує вона.

— Danke durchfalls, — киваю я.

Софія аж рота роззявляє.

— Треба казати «gleichfalls», — сміється вона. — «Durchfalls» означає…

Софія регоче.

Я не сміюся.

— Що означає? — питаю налякано.

Софія ніяк не нарегочеться. Щоб перестати сміятися, їй доводиться пірнути під воду. Нарешті спромагається на слово.

— Це означає «пронос»…

Пронос. Он воно що. А я ж думав, що веселю німців сконами та ввічливістю. Аж ні! Нарешті я збагнув, чому вся німецька сімейка щоранку збігалася до дверей: чекали на появу дивакуватого норвезького хлопчиська, котрий приходив до них з кошиком і казав: «Дякую, проносе!»

Господи! Німці враз перестають мені подобатися. Це ж як низько треба впасти, щоб потішатися з інших!

Мені не подобається, що Софія далі регоче з мене, а Уле пишається собою, бо ж відразу знав, що я дякую неправильно. Та я щосили вдаю, ніби нічого особливого не сталося.

До того ж потім Софія поводиться цілком приязно. Позичає мені шовкову шаль, щоб я міг ходити вдома з загорненою шиєю і ніхто не помітив мого засмока.

— Хочеш послухати мій вірш? — питає Уле.

Ми нарешті простуємо до будинку Арнольда. Уле мовчки тупцяє поряд зі мною, аж нарешті озивається. Певно, довго обмірковував, чи варто мене про таке питати.

Чесно кажучи, мені не хочеться. На цей момент мене більше цікавлять гроші, ніж мистецтво. Але ж Уле мій друг.

— Може, й хочу, — погоджуюсь я.

Уле вдячно всміхається, виймає з кишені складений аркуш паперу. Папір бузкового кольору, я відразу впізнаю його — на такому ми писали листівки вранці.

Уле декламує:

Ти мов квітка

Без колючок,

Добра, наче собача…

Він на мить замовкає, вичікувально дивлячись на мене.

— Ну? І це все? — питаю я.

Уле киває.

— Подобається?

По-перше, як на мене, вірш надто короткий. Якщо Уле планує стати поетом, то мусить навчитися писати довші поеми. Оплата ж поезії порядкова, як мені здається.

— Ну, незле, — кажу я. — Але виразно відчувається незавершеність.

Уле не зводить очей з папірця. Я бачу його розчарування.

— Я не зумів нічого більше придумати, — зітхає він.

Я підбадьорливо ляскаю його по плечі, як добрий друг, бо ж так і є.

— А куди поспішати… У тебе все життя попереду, щоб навчитися добре писати.

Уле хитає головою і мовчить.

Цього вечора ми дуже ефективно вигулюємо Арнольда. Надворі удвічі морозніше, ніж учора, тож і час прогулянки можна скоротити наполовину.

Арнольд, на щастя, не має нічого проти.

— А ви, до речі, граєте в гольф? — питаю я, штовхаючи візок засніженою доріжкою навколо футбольного поля.

— Гольф? Ні, ніколи не мав на таке часу.

Арнольд якийсь час мовчить, а потім додає:

— Тепер пригадую, що така гра мені не надто подобалася.

— Справді? — встряє Уле.

Арнольд киває.

— Моя дружина… вона розумілася на цьому — завжди прагнула жити сьогоднішнім днем. А я… гай-гай…

Я вражено дивлюся на старого.

— Але ж ви зуміли стати багатим! Таким варто пишатися!

— Гм… Можливо, — завагався Арнольд. — Іноді мені здається, що я міг би почуватися щасливішим, якби був таким, як Сіґне… Вона завжди сама управляла своїм життям. Я ж дозволив грошам управляти моїм…

Що за дурниці! Гроші не можуть управляти життям людей, думаю я. Точнісінько так само, як не можуть управляти нашим життям, скажімо, тостерниці. Це — усього лиш дурня, вигадка поетів.

— Звісно, гроші приносять багато приємного, — говорить Арнольд. — Але не рятують від старості, коли ніхто не приходить у гості.

— Івонна вас не провідує? — питає Уле.

— Зрідка, — хитає головою Арнольд. — Вона залишила мені для розради собаку, та… мене не надто цікавлять собаки. Мені цікаві люди, — старий зітхає. — Добре, що Софія навідується…

Від згадки про Софію Арнольд усміхається.

— Не можу сказати нічого поганого про Івонну. То, певно, моя вина, що вона стала такою. Я ніколи не мав на неї часу.

Дуже незвично слухати, як дорослі зізнаються у своїх помилках. Дивне відчуття, направду. Мені раптом стає шкода Арнольда, він надто суворий до себе.

— Хіба Івонна не отримала всього, чого бажала? — обережно розпитую я.

Можу закластися, що Івонна об’їздила всі чудові південні краї.

— Не певний, — відповів Арнольд.

Коли ми трохи згодом ввалюємося в дім з інвалідним возиком і Арнольдом, я — не знати й чому — згадую про велетенського доісторичного ірландського оленя з такими гігантськими рогами, що він не міг пересуватися у лісі і тому вимер як вид.

Але нам таки простіше.

Тато з Анною, видно, вирішили не згадувати вчорашньої сварки. Коли я повертаюся додому, вони питають лише про найнеобхідніше: «Чи не треба випрати твою білу сорочку перед весіллям?», «Ти не забув приміряти вихідне взуття, чи не виріс з нього?»

Мене таке влаштовує. Звісно, влаштовує. В ігри «ніби нічого не сталося» уміють грати багато людей.

— Якщо підібгати пальці, можна ходити, — кажу я квасним тоном.

— Треба купувати нові? — питає тато.

— Та ні, нащо викидати на мене гроші, — буркаю я.

Тато зиркає на мене, але мовчить.

А я, підбадьорившись, бурчу далі.

— На сорочці маленька дірочка, але її ніхто не помітить, якщо я притискатиму руки до тіла — увесь час…

Усе, що я базікаю, брехня, але так приємно брехати.

— То як, потрібні тобі гроші чи ні? — тато намагається говорити спокійним, буденним тоном.

— Та ні! Гроші мені більше НЕ потрібні! Я знайшов роботу в гольф-клубі.

— Роботу?

Тато приголомшений.

Я сіпаю назад головою, мовби відкидаючи волосся.

— Дехто називає це дитячою працею, але…

Тато швидко й мовчки виходить з кухні.

Увечері я рано замикаюся у своїй кімнаті. А коли тато з Анною починають свої танці під «Дідуся…», я так дратуюся, як ніколи досі.

«Дідусь мій вміє танцювати ще з юних літ…» — блеє з динаміків старечий голос.

Ха! Зате мій тато не вміє, думаю я і зловтішаюся наперед, як тато видурнюватиметься у своєму прибацаному смокінґу.

Ой, гірко він мене розчарував! Чоловік одружується, викидає на весілля гроші, купує нікому непотрібний майонез і витрачає купу туалетного паперу, анітрохи не думаючи про сина.

Такі вчинки треба заборонити.

І хоч я злий та роздратований і почуваюся упослідженою дитиною, дуже швидко відчуваю втому. (Це, мабуть, із трудовим життям пов’язано.) Прочитавши ще раз листа від адвоката, я скручуюся під ковдрою калачиком. Уже майже засинаючи, раптом згадую: я ж не повідомив новин Іне!

Сон миттю кудись запропадається, і я, збуджений до краю, сідаю на ліжку. Тривожно намагаюся відкрутити думки назад і згадати, що востаннє написав Іне.

І лякаюся ще більше: я і вчора забув їй написати! Іне, моїй коханій! От лихо, як я міг? Вона ж неодмінно подумає, що я закохався у Софію!

Серце гупає, я виймаю мобільний, роблю селфі своєї усмішки й натискаю «надіслати».

Аж тоді дивлюся на годинник. Якщо Іне вже спить, то побачить фотку завтра вранці.

Іне не спала.

«ЗВІДКИ В ТЕБЕ ЗАСМОК НА ШИЇ?» — пише вона капслоком.

Я аж гикаю від переляку. Катастрофа! Я зняв шовковий шалик! Мимоволі хапаюся за шию і з відчаєм відписую:

«Я все поясню!»

Але Іне не дає мені такої можливості.

«ЗАБУДЬ!»