Антон Великий

ПЕРЛИ Й ПІЦА

Коли ми повертаємося з прогулянки, перед дверима Арнольда стоїть дівчинка.

— Дідусю! — вигукує вона, побачивши нас.

— То вона, — шепоче Уле. — Янгол з автомобіля!

Я дивлюся на дівчинку з білявим, осяйним волоссям, яка більше схожа на модель, ніж на янгола. ОК, Уле мав рацію, вона насправді існує. Мабуть, донька Івонни, якщо називає Арнольда дідусем.

— Софіє! — усміхається Арнольд. — А я ж думав, ти в таборі верхової їзди.

— Завтра туди їду, — відповідає дівчинка на ім’я Софія. — А я думала, ти вдома…

Арнольд обіймає янгола.

— Ці милі молоді панове сьогодні мені за компанію. Познайомся!

Ми з Уле вітаємося.

— Ой, у тебе кров! — раптом скрикує Софія.

Вона помітила великий палець Уле. (Важко було не помітити, якщо Уле тримав його задертим угору, як норвезький прапор на День незалежності.)

— Маєш пластир, дідусю?

Звісно, Арнольд має пластир. Уле стоїть у ванній, доки Софія, на вигляд, як янгол (чи все-таки фотомодель?), заліплює пластирем його палець, і вигляд у нього дуже задоволений.

Арнольд по-змовницькому кличе мене до себе.

— Гадаю, ви заслужили невеличку винагороду за… мій вигул, — каже він. — Щось маю для вас у гостьовій кімнаті.

Винагорода? Я хитаю головою.

— Ні-ні, — усміхаюся, — нам нічого не треба.

Я щиро так вважаю, намагаюся наголосити на кожному слові, як це зазвичай уміють дорослі (До того ж ми отримаємо платню від Івонни).

Але Арнольд навіть слухати не хоче. Манить мене за собою, поволі човгає коридором, заводить у двері ліворуч. Там він прямує до комода, висуває шухлядку, зазирає досередини.

Я ж навпаки, щосили намагаюся НЕ дивитися. Бо там, просто під дверима, стоїть статуя. І це зовсім не чоловік на баскому коні, який простягає вперед руку, начеб командує: «Там постане місто!» Ні, статуя — жінка. З цицьками і всім іншим. Зовсім ГОЛА!

— Ось, — озивається від комода Арнольд. — Біжутерія, залишилася після моєї покійної дружини. Не маю, на жаль, дрібняків…

Очевидно, я надто шокований голою жінкою, бо не протестую і ось уже тримаю в руках браслет з перлів.

— Але…

Арнольд відмахується рукою.

— Невже старий чоловік у власному домі не має права чинити, як хоче? — мовби сердито буркає він.

Гм, думаю я, навряд чи Івонні сподобалось би, щоб її батько чинив, як йому заманеться, у своєму домі. Надто з жінками. Але ж не казати цього вголос. Та ще й дідуганові, у якого в гостьовій кімнаті стоїть статуя голої жінки!

Тому я чемно дякую і кладу браслет у кишеню куртки, яка висить на вішаку в коридорі.

Арнольд важко суне до вітальні.

Раптом я згадую: їжа! Ми ж повинні припильнувати, щоб Арнольд попоїв. Пригадую, він тільки каву пив досі.

Та, якщо я добре пам’ятаю, Івонна мала залишити для нього харч. Я вирушаю на пошуки їжі, шукаю у звичних для неї місцях. Однак знаходжу лише бляшанку собачого корму на кухонному столі. Собача миска на підлозі порожня, тож я, про всяке, насипаю туди трохи корму.

— Мабуть, уже час трохи перекусити, — кажу я Арнольдові й відчиняю холодильник.

Старі люди зазвичай кажуть «перекусити», а не «поїсти», думаю я собі. Принаймні так каже моя бабуся.

— О, ви зголодніли? — долинає з вітальні голос Арнольда.

Цієї миті з ванни виходить Уле з великим пластирем на пальці й широкою усмішкою від вуха до вуха.

— Так! — не довго думаючи, випалює він.

Хоч, як на мене, таке казати не пасує. Поїсти повинен Арнольд, а не ми.

— Я знаю, що робити, — каже Арнольд. — Замовимо обід. Не кожного дня у мене бувають такі милі гості.

Замовити обід? Не знаю, чи то мені кивати, чи заперечливо хитати головою.

— Що скажеш, Софіє? Піца? Я плачу!

Софія киває. Ми з Уле переглядаємося. Якось не випадає відмовлятися.

Доки Арнольд телефонує, ми всі решта накриваємо у вітальні стіл. І тут я вперше завважую, який великий цей будинок. І який гарний. Стіни увішані великими картинами, зі стелі звисає велетенська люстра. Мені закрадається підозра, що старий Арнольд нівроку багатий «казанова».

Коли ми беремо на кухні тарілки, Софія раптом нахиляється до нас і стишує голос.

— Ви могли б, будь ласочка, не казати моїй мамі, що я тут була? Вона думає, ніби я вже від сьогодні в таборі й повернуся аж пізно ввечері.

Я киваю, але запитально дивлюся на дівчинку.

— Вона хоче послати мене на вечірні курси з математики, — скупо пояснює Софія.

Привозять піцу. Дуже дивне відчуття: ми з Уле сидимо в цьому домі і їмо піцу зі старим мисливцем за спідницями.

— Будьмо! — каже Арнольд, піднімаючи вгору склянку з колою.

Ми цокаємося з ним, і я цілком забуваю, що нам треба припильнувати, аби він добре попоїв, бо піца така смачна, що я нічого не бачу й не чую.

Не встигаємо й оком зморгнути, як усе з’їдено до крихти, а Арнольд, тим часом, устиг розповісти довгу історію про одну жінку, яка колекціонувала кришечки від лимонаду.

— Отже… чи маєте ви якесь хобі? — питає згодом Софія, доки ми складаємо тарілки в посудомийну машинку.

Відповідь не забарилася.

— Гриби! — випалює Уле. — І деко-рослини.

Софія витріщає очі.

— Гриби й дикі рослини?

— Деко-рослини, — виправляє Уле. — Це рослини, які служать окрасою.

Ніби ніхто цього не знає… Але Софія не ображається на пояснення очевидного.

— Моя мама теж любить гриби, — каже вона. — Навіть хоче натренувати Долара на лисичкового собаку.

— Лисичкового собаку? — дивуємося ми обидва.

Мабуть, у мене дещо скептичний вираз обличчя. А ось очі Уле аж сяють.

— Це такі собаки, які вміють винюхувати лисички в лісі, — пояснює Софія.

Уле має такий вигляд, ніби зараз одночасно настали Гелловін і Різдво. Лисичкові собаки — це ж неперевершене поєднання того, що він любить найбільше у світі: гриби й собаки.

— Трубчасті чи справжні лисички? — допитується він.

Але Софія, на жаль, знає не так багато про лисички чи собак.

— А ти? — звертається Софія до мене.

То що ж мене цікавить найбільше? Пережити старшу школу? Чи виправити трояка з фізкультури?

— Настільний теніс, — раптом кажу я.

Тітка Ґрю має тенісний стіл у своєму підвалі, ми часто граємо там з татом, коли приїжджаємо в гості на Різдво. Це, по суті, єдиний доступний мені вид спорту.

— То приходьте до мене в гості, — запрошує Софія. — У нас є в підвалі тенісний стіл.

— Ходімо вже, — нетерпеливиться Уле.

Я ніяковію за Уле, бо навряд чи Софія УЖЕ кличе нас до себе. Мала, мабуть, на увазі десь коли-небудь. Однак Уле вже прямує у коридор, бере з вішака куртку, а я знічено всміхаюся Софії.

— Усе нормально, — заспокоює вона мене. — Я мешкаю неподалік, а самій удома нудно.

— І мені підходить, — рохкає з вітальні Арнольд.

Софія пирхає сміхом.

— Дідусь полюбляє поспати не лише після вечері, але й після обіду.

Коли ми прощаємося з Арнольдом, я відчуваю величезне задоволення від свого першого робочого дня. А ще дуже задоволений, що скоро ми назбираємо достатньо грошей для участі Ейвінна в шкільній мандрівці.

І ще: дуже вигідний бонус — знайомство з людиною, яка має тенісний стіл у підвалі.