— Не завжди в цьому світі добре мати НАДТО багато чогось, — учителька обводить поглядом клас. — Гігантські ірландські олені, фактично, вимерли через свої велетенські роги.
Урок природознавства, останній урок четверга. До зимових канікул ще один-однісінький день. Тема уроку — вимерлі тварини.
— Багато ссавців у процесі тисячолітньої еволюції стали більшими, — пояснює вчителька. — Коні, наприклад, кілька мільйонів років тому були завбільшки з собаку. Припускають, що деякі доісторичні ссавці вимерли, бо стали НАДТО великими. Ірландські великорогі олені мали роги до чотирьох метрів у ширину!
— Чому вони вимерли? — цікавиться Фатіма.
— А як гадаєш, легко втікати гущавиною від хижака з такими велетенськими рогами?
Щось подібне, як ті олені, відчуваю і я, коли дзвонить дзвоник з уроку, і ми протискаємося з Уле водночас у двері класу з наплічниками й спортивними торбами зі змінним одягом для фізкультури.
— Забіжимо в крамницю, перш ніж підемо до Нільса? — питаю я.
Скоро зимові канікули, тож можна трішечки відсвяткувати завтрашній останній день у школі.
Мені хочеться булочки. Я недавно отримав таку спеціальну розрахункову картку для підлітків, там вистачить грошей на дві булочки.
Уле вважає, що дві булочки — чудова ідея.
— Want to buy a magazine?
Перед крамницею стоїть чоловік з пачкою журналів. Чоловік з Румунії, стовбичить там ось уже майже рік. Тобто ночами, звісно, не стоїть, але щодня, доки відчинена крамниця. Часто у нього страшенно змерзлий вигляд. Надто сьогодні, коли надворі мінус п’ятнадцять.
Я інколи з ним розмовляю, тому знаю, що його звати Віктор і він грає на акордеоні. Але перед крамницею грати заборонено.
— Hundred крон, — каже Віктор, усміхаючись. — I hope to go to family. To Easter.
Віктор не дуже добре розмовляє англійською, та все ж я розумію: він сподівається заробити трохи грошей, щоб провідати свою родину на Великдень.
— See picture?
З задньої кишені штанів Віктор виймає зім’яту фотокартку. На ній двоє маленьких дівчаток і ще менший хлопчик — усі всміхаються карими оченятами.
— Nice children, — киває він. — Very nice.
— Yes, — відповідаю я.
— Yes? — повторює за мною Уле.
— Е-е, I only have credit card, — кажу я до Віктора. — But I will… check… inside, — показую на вхідні двері.
Віктор киває, вдячно всміхається, а ми з Уле заходимо в крамницю. Там відразу прямуємо до полички, над якою написано «Випічка». Ми заслужили собі на булочки — від самого Різдва ще не мали канікул.
Раптом у моїй кишені дзеленькає.
«Ви маєте бомбу?»
Отже, якщо комусь цікаво: я не терорист. Не кажучи вже про Сіґне Салвесен, стареньку, котра живе поверхом вище. І хоч Сіґне людина доісторичної епохи, вона таки навчилася відсилати смс-ки. Просто іноді не потрапляє пальцями в потрібні літери. Чесно кажучи, ніколи не потрапляє.
«Бомбу?» — перепитую я.
«Бульйон», — виправляє Сіґне.
Старенька часто щось у нас позичає. Здебільшого корицю, бо вона шаленіє за рисовою кашею. До того ж ми часто робимо для неї закупи, тато, Анна чи я. Тому такі смс-ки не дивина.
«Саме в крамниці. Можу купити», — відписую я.
«ХОК», — відписує Сіґне.
Ну, ясно… Мало бути «ОК».
Купивши дві солодкі булочки й пакетик бульйону, я вже не маю сотні крон, щоб купити журнал.
— But next time, — обіцяю я Вікторові, коли ми з Уле виходимо повз нього надвір.
По дорозі до Нільса я розповідаю Уле про одну смс-ку від Сіґне кілька тижнів тому. «Я заб’ю товаришку з автобуса», — написала вона.
Хоч, як вона може забрати товаришку з автобуса, я теж не розумію. Сіґне така стара, що ходить або з двома ціпками, або з ходунцями. Але голова працює нормально.
І раптом у моїй голові чується отаке: дзелень!
— Я знаю, які потреби має наше найближче довкілля! — вигукую я.