Антон Великий

ГІГАНТСЬКИЙ ІРЛАНДСЬКИЙ ОЛЕНЬ

На противагу Терезі, ніхто з моїх друзів не репетує. О ні, вони регочуть до сліз. І тоді, коли притримують широко двері для мене з Анітою, і коли кладуть нас обох у салон катафалка.

Я мовчу — ні пари з уст. Лежу в катафалку під світляним хрестом і думаю: Антон Великий помер. Залишився звичайнісінький Антон. Безсилий і слабкий.

Перед від’їздом Нільс укриває нас з Анітою вовняним пледом.

— Щоб вам було затишно тулитися, — підсміюється він, зачиняє дверцята й сідає за кермо.

Оце вже ні, не хочу я тулитися ані на секунду довше, ніж вимушений. І мені зовсім не смішно, не те що решті.

У душі я почуваюся дурним на всю голову бараном. Я, котрий віддав перевагу грошам перед друзями. І ось тепер мене врятували зовсім не гроші. Не багаті пожирачі ікри з гольф-клубу. А мої друзі!

Я тихо зітхаю під пледом.

А гроші? Мій мільйон, за який я хотів купити лимонадний апарат і розкішні яхти, тепер доведеться витратити на щось зовсім інше.

Я ледь не плачу.

— Відвезіть мене до приватної клініки в Швейцарії чи кудись іще, — жалібно пищу я з-під пледа. — Я успадкував гроші від невідомої родички.

Раптом чути сміх Нільсового брата.

— Тільки не кажи, що ти отримав емейл кострубатою англійською мовою? — питає він.

— Так, треба лише виплатити 500 доларів, і тоді я отримаю…

— Спершу ми спробуємо розчинити клей змивачем лаку для нігтів, — уриває мене брат Нільса.

Доки ми спокійно трясемося до головної дороги, брат Нільса розповідає про поширену схему шахрайства. Насправді, нема в мене ніяких багатих родичів. Милий адвокат, який невтомно розшукує спадкоємців тітоньки Ґрейс, звичайнісінький шахрай. Заробляє гроші на дурнях, які платять йому за пересилання грошей, які він ніколи не пересилатиме.

— Чувак бере гроші й зникає, а телепень, котрий йому заплатив, бідніє на багато тисяч крон. Sorry, Антоне!

Я стогну. Прошу дуже, ось лежить телепень, який ледь не віддав гроші липовому адвокатові. Телепень, який не вірить своїм вухам.

Невже існують такі підступні люди? Готові на все заради грошей? Що довше я думаю, то більше впевнююся в правдивості слів Нільсового брата. Звідки б то в мене могла взятися багата тітонька в Монако?

Усі татові родичі з Трумса, мамині — з Єрена, наскільки я знаю. Не думаю, що серед них були аж такі кар’єристи…

Яким же довірливим дурнем я був! Та найгірше: я ніколи не стану мільйонером. Ніколи не поїду в теплі краї і ніколи не об’їдатимуся червоною ікрою. Навіть лимонадного апарата мені зроду не бачити…

Я лежу в катафалку — той самий, що й раніше. Антон звичайний. Крапка.

Нарешті трясучка стихає. Ми зупиняємося. Я намагаюся побачити, що відбувається за затемненими шибками авта.

— Де ми? — питаю я.

— У Софії, — повідомляє Кароліна. — Її мама має змивач для нігтів.

— Івонна?! — налякано квакаю я.

— Івонна на роботі, — заспокоює Уле. — Вдома лише Софія.

Якби я мав при собі золоту фарбу, то вимастив би нею Уле з голови до ніг. Якби він, звісно, захотів. Бо Уле все владнав у тисячу разів ліпше, ніж я навіть міг мріяти.

І в тисячу разів ліпше, ніж я на те заслуговував.

Бідолашна Софія щосили стримує сміх, побачивши нас з Анітою. Але не витримує. Падає, зрештою, на коліна, гикає і трясеться усім тілом.

— З тобою усе гаразд? — питає Уле, обережно торкаючись її плеча, хоча всі навколо розуміють, що з нею усе пречудово, втішання їй не потрібні.

Софія киває, насилу спинається на ноги. Вона не перестає сміятися навіть тоді, коли Уле крадькома забирає свою руку з її плеча, і приносить пляшечку змивача лаку.

— Так смішно мені вже давно не було, — стогне вона.

Дивно, що саме Софія це каже, думаю я.

Потроху сміх стихає, залягає зосереджена тиша. Софія поволеньки, один по одному відчіпляє мої пальці від статуї, решта затамували подих. У кімнаті раптом стає зовсім тихо. Бо тепер, коли всі пересміялися, герої-рятівники не знають, що казати.

Я кілька разів кахикаю, але це не надто допомагає розрядити загальне заціпеніння.

Я не раз чув, як дорослі казали в таких випадках про слона в кімнаті. Про щось важливе й урочисте, про що всі знають, але не наважуються назвати вголос.

Та в цій кімнаті немає слона. Тут, на жаль, стоїть пришелепуватий гігантський олень. Зарозумілий олень, який уявляв себе великим, а насправді виявився занадто великим:

Антон Занадто Великий.

Тепер я розумію, як це — застрягнути крислатими рогами в густому лісі. Чи приклеїтися до голої жінки.

— Я усе зіпсував, — зітхаю нарешті. — Не маю грошей, заборгував Івонні за браслет.

І хоч поруч стоїть Софія, я мушу розповісти, як ми з Уле прокололися, думаючи, що треба вигулювати діда замість собаки. Як завищили ціни на скони. Як віддали подарований нам дорогий браслет.

Я стою, потупившись у перський килим, боячись підвести очі на друзів.

— Усе буде добре, — першим озивається Ейвінн. — Гроші — не найголовніше в світі.

Я дивлюся не нього. Знову ніяковію. Дуже ніяковію. Бо це ж для нього, для Ейвінна, ми мали заробити грошей.

Та водночас його бадьорість видається мені трохи бравурною. Трохи несправжньою. Так, ніби цю фразу він повторював дуже часто, на автопілоті.

Відразу пригадується його мама, яка придумала, чому її син не поїде в шкільну мандрівку, а нам усім треба було б удавати, що ми цьому повірили.

Чи не зачасто Ейвінн прикидається, наче в нього все чудово?

— Люди мають право вважати, що в світі існує несправедливість, — раптом кажу я. — Справедливо вважати, що хтось має надто багато, а хтось — надто мало.

Я забуваю, що Софія має надто багато, але вона начеб не ображається. Ейвінн часто кліпає повіками, і стає тихо. Знову стає тихо.

— Можливо, я напишу про це вірш, — за мить озивається Уле. — В газету…

Ніхто не сміється з його слів, але напруга спадає.

— Геть капіталізм! — сміється Нільсів брат, а я не розумію, серйозно він це каже чи жартує.

Раптом ми забуваємо все, бо нарешті розчинилися рештки клею, і обидві мої руки звільнилися. І ними я обіймаю Уле.

— Дуже дякую, що ти мене врятував!

На радощах я піднімаю Уле вгору, хоч він і довший за мене.

— Слава Уле! — вигукує Софія.

Уле кидає на неї погляд, у якому все, що я вже знаю.

Ми знову кладемо Аніту в катафалк. Нільс і його брат запевняють, що вона може спокійно полежати там до післязавтра. Їхні батьки, на щастя, святкують свій п’ятдесятилітній ювілей. Далеко на півночі, у Будьо. І це потриває довго.

— До речі, — каже Нільс. — Я добре розумію бажання поїхати в теплі краї.

— Справді? — дивуюсь я.

— Ага, — усміхається Нільс. — Добре пам’ятаю той день, коли вперше побачив пальму.

Я намагаюся уявити свою першу пальму, хоча навколо хурделить. У голові зринає зовсім несподівана думка: мене єдиного з-поміж моїх друзів ще очікує щастя уперше побачити пальму.

Усе ще попереду.

Я, Уле й Софія махаємо вслід катафалку, який викочується з під’їзної алеї. З авта нам махають усі решта, окрім Аніти. І Ейвінн, і Кароліна, і Нільс з братом.

Я чомусь почуваюся дуже сентиментально, коли світляний хрест губиться внизу на дорозі — у заметілі.

— Спасибі за все, Аніто, — бурмочу я сам до себе.

Бо ми якийсь час були дуже близькими. У буквальному сенсі.

— Дуже веселий був вечір, — каже Софія, коли автомобіль зникає з очей.

Ми ще стоїмо, у її голосі вчувається сміх, з неба сипле снігом.

— Шкода, що мама скоро прийде, — додає вона.

Я дивлюся на годинник.

— Так, уже скоро.

Я краєм ока зиркаю на Уле. Той підкидає носаком черевика крижану грудку.

— Так, скоро, — підхоплює він.

Софія щільніше горнеться у куртку. Уле далі копає крижану грудку. Та, зрештою, не витримує.

— Можна приходити до тебе час від часу, хоч твоя мама й сердиться? — швидко питає він. — Please?

Софія усміхається, очі її майже зникають за віями.

— Звичайно! Вона ж не може заборонити мені радіти!

Ми обіймаємося на прощання. Уле найдовше.

— До того ж мами майже ніколи не буває вдома, — додає Софія.

Коли ми вже далеченько відійшли від Софіїного будинку, долинає її оклик:

— Знаєте що? Я ще ніколи не мала таких класних зимових канікул!

А тоді ще голосніше:

— Ніколи в житті!

— Вибачте, — голосно кажу я, заходячи до помешкання.

У бізнесі, мабуть, проводять спеціальні тренінги, як правильно поступатися і просити вибачення. Це починає ставати для мене звичним. У моїй ситуації треба працювати на випередження.

— Я дуже радий, що ви одружуєтеся! — вигукую я.

Першим у коридор виходить тато. Знічено кахикає.

— Ми знаємо… я, думаю… ми теж повинні попросити вибачення. Треба було поговорити з тобою заздалегідь. Про… канікули і таке інше, — тато знову кахикає. — Вибач, Антоне!

Потім з’являється Анна.

— …бо ми розуміємо, як тобі хочеться поїхати в теплі краї, — каже вона. — Ми обов’язково поїдемо. Обіцяю!

Вона підморгує татові.

— Ми ж лише цього року справлятимемо весілля, правда?

Тато закохано й пришелепувато всміхається Анні, пригортає її до себе.

— Не знаю, як хто, а Я не маю намірів одружуватися багато разів, — сміється він, простягає руку до мене й теж обіймає.

Коли тобі тринадцять, від таких групових обіймів стає трохи ніяково, та все ж приємно. Принаймні я точно знаю, що моя діафрагма на місці. А може, селезінка? У кожному разі, я вже давно не почувався так добре.

Лише одне не на місці. Хоч я й посилав увесь вечір фото, повідомлення й серденька, від Іне не дочекався ані звуку.

А вона ж має післязавтра прилетіти з Ісландії просто на весілля. Ми ж повинні танцювати. Без Аніти…

Я зітхаю. Моя кохана… Справжня, найкласніша й найкрутіша.

Перед сном я посилаю останню пригорщу серденьок. Жодної відповіді.