Артеміс Фаул. Парадокс часу

ГЛАВА 8: МОКРА УГОДА

НА той час, коли Артеміс спустився вниз, Холлі дивним чином зникла. Він би залишив її в тунелі, але на цьому місці нічого не було, окрім бруду і слідів.

«Сліди, — подумав він. — Мені тільки треба йти по них, і я знайду Холлі. Все-таки потрібно було прочи­тати “Останнього з могікан”».

— Не метушися, йдучи за цими слідами, — пові­домив голос з ями. — Це хибний слід. Я проклав його, щоб велика людина не прийняла нашого друга з ЛЕПрекону за закуску.

— Що ж, це ти добре придумав, — сказав Артеміс, удивляючись через листя. Велика кошлата тінь руха­лася від горбка до нього, поки не перетворилася на Мульча Діггумса. — Але навіщо ти це зробив? Я ду­мав, ЛЕПрекон — ваш ворог.

Мульч показав на нього коротким брудним паль­цем.

— Ти мій ворог, людино. Ти ворог планети.

— Та все ж ти готовий допомагати мені за золото.

— За величезну кількість золота, — виправив Мульч. — І може бути, що іще за смажене курча під соусом барбекю. І велику пляшку пепсі. А курча має бути ще більше.

— Ти голодний?

— Завжди. Гноми можуть з’їсти їжі так само бага­то, як і бруду.

Артеміс не знав, сміятися йому або плакати. Мульч, мабуть, до самої могили веселитиметься, на­віть у серйозних ситуаціях, або, можливо, він тільки намагався створити подібне враження.

— Де Холлі?

Мульч кивком указав на невеликий земляний горбок.

— Я її надійно сховав. Правда, вона дуже голосно кричала.

— Сховав??? У неї ж клаустрофобія.

Артеміс опустився на коліна і почав розгрібати землю голими руками. Мульч дав йому покопати близько хвилини, потім важко зітхнув.

— Із твого дозволу, давай я сам усе зроблю. Ти там порпатимешся цілу ніч.

Він підійшов до горбка і засунув усередину руку. Декілька секунд копошився там, покусуючи свої губи, ніби шукаючи певне місце.

— Оба-на, — промовив гном, смикаючи за корот­ку гілочку.

Горбок завібрував, а потім розсипався грудками глини і гальки. Холлі лежала в ямі, ціла і неушкоджена.

— Ця складна структура називається не-не, — ска­зав Мульч, розмахуючи лозиною.

— Це... Як?

— Це як не-не-не-не-не, не побачиш ти мене, — сказав гном, потім зігнувся, і ляскаючи долонькою по коліну, вибухнув нападом сміху. Артеміс кинув сердитий погляд на нього, потім обернувся до Холлі.

— Холлі, ти мене чуєш? — вимовив він, обережно трясучи її за плечі.

Ельфійка розплющила затьмарені очі, намага­ючись сфокусуватися.

— Артемісе, я... О Господи.

— Усе гаразд. У мене немає лемура... Але, з іншо­го боку, як не дивно, він у мене. Він у іншого мене, але не турбуйся, я знаю, куди він прямує.

Холлі провела по його щоці своїми тонкими паль­цями.

— Я хотіла сказати, о Господи, мені здається, що я тебе поцілувала.

Артеміс нахилив голову, і дивні очі Холлі, здава­лося, загіпнотизували його. У неї все ще було його синє око, попри те, що її тіло стало молодшим після переміщення. Знову парадокс? Але все ж таки Арте­міс почував себе загіпнотизованим, навіть приголо­мшеним, хоча він знав, що не був під гіпнозом. Ні­якої магії Народу тут не було. Артеміс подивився

в ці ельфійські очі, він знав, що ця молодша, якимось чином слабша Холлі відчувала те ж саме під час по­дорожі в часі й просторі, що і він.

«Урешті-решт, ми разом це пройшли. Чи, може, все через нього?»

З пам’яті вирвався один делікатний момент, не­мов величезний кам’яний валун, прорвався крізь павутину.

«Я збрехав їй».

Артеміс подумки повернувся назад.

«Холлі вірить, що заразила мою матір. Я про­вів її».

Він знав, що в даний момент не було ніякого по­рятунку від цього жахливого факту. Якщо він при­знається, то вона ненавидітиме його. Якщо не при­знається, то він ненавидітиме самого себе.

«Має бути щось, що я зможу зробити».

Нічого путного не спадало на думку.

«Мені треба гарненько все обдумати».

Артеміс узяв руки Холлі і, підтримуючи її за лі­коть, допоміг підвестися і вийти з ями, що більше нагадувала могилу.

— Відродження, — глузливо вимовила вона, по­тім ударила кулаком по плечу Мульча.

— Гей, міс. Навіщо ти мучиш мене?

— Не цитуй Герда Флаумбоу при мені, Мульче Діггумс. Не було необхідності «ховати» мене. Невже не можна було просто накрити широким листям?

Мульч потер своє плече.

— Листям не можна створити хороше маскуван­ня. Так або інакше, хіба я схожий на хлопця-папороть? Я — гном, і ми маємо справу із землею.

Артеміс був не проти цього базікання. Воно дало йому хвилинку для того, щоб зібратися. Забути своє юнацьке зніяковіння через Холлі. Згадати матір, умираючу у своєму ліжку. Їй залишилося максимум три дні.

— Дуже добре, солдати, — сказав він з удаваною веселістю. — Давайте скоріше покинемо це місце, як сказав би один мій старий друг. Нам ще треба забра­ти лемура.

— А як щодо мого золота? — запитав Мульч.

— Пояснюю просто. Немає лемура — немає зо­лота.

Мульч стиснув свої губи і всі вісім пальців, а його волосся завібрувало, подібно до щупалець актинії.

— І наскільки ж величезною буде кількість гор­щиків із золотом?

— Це залежить від того, скільки горщиків у тебе є.

Мульч вирішив, що це серйозне питання.

— У мене багато горщиків. Більшість із них за­повнені абичим, але я думаю, що зможу їх звіль­нити.

Артеміс заскреготав зубами.

— Це було риторичне питання. Буде тобі багато горщиків. Стільки, скільки захочеш.

— Якщо ви хочете, щоб я і далі йшов дорогою мавпочки, я маю отримати свого роду аванс. Довір­чий внесок.

Артеміс шльопнув руками по порожніх кишенях.

У нього нічого не було.

Холлі поправила свою сріблясту перуку.

— У мене є щось для тебе, Мульче Діггумс. Дещо трохи краще, ніж величезна кількість золота. Шість цифр, які я скажу тобі, коли ми дістанемося туди.

— Дістанемося куди? — запитав Мульч, який пі­дозрював, що Холлі брехала, щоб він залишився.

— Склад устаткування ЛЕПрекону в Тарі.

Очі Мульча засвітилися мареннями про літальні лижі, підводні пузирі, лазер з кутовим відбивачем і повітряний вакуум. Він намагався зламати склад ЛЕПрекону упродовж багатьох років.

— І я зможу узяти все, що захочу?

— Усе, що зможе влізти у візок. Один візок.

Мульч плюнув у свою долоню крапчастою слиною.

— Потиснемо руки.

Артеміс і Холлі подивилися одне на одного.

— Це твій склад, — сказав Артеміс, засунувши руки в кишені.

— Це в твоїх інтересах, — заперечила Холлі, — Ми тут заради твоєї матері.

Артеміс понуро посміхнувся.

— Ти, Холлі, стаєш такою ж поганою, як і я, — сказав він і скріпив угоду мокрим рукостисканням.