Артеміс Фаул. Парадокс часу

ГЛАВА 1: ЕСПРЕСО І ПАТОКА

АРТЕМІС сидів у криваво-червоно­му шкіряному кріслі та дивився на Беккета і Майлза. Його мати трохи застудилась і тому зараз була у ліжку. Його батько розмовляв з лікарем у її кімнаті, тож Артеміс зголо­сився допомогти і трохи розважити малюків. А що може бути кращим для малечі, аніж кілька уроків? Він вирішив одягнути небесно-блакитну шовкову сорочку, світло-сірі вовняні штани і мокасини від Гуччі. Його чорне волосся було зачесане назад. Арте­міс зробив радісний вигляд, який був до вподоби ді­тям. Принаймні, так йому казали.

— Артемісу треба до туалету? — поцікавився Беккет, який сидів на туніському килимі, будучи одягне­ним лише у забруднений травою жилет, який він на­тягнув на коліна.

— Ні, Беккете, — сказав Артеміс, яскраво посміха­ючись. — Я намагаюсь здаватися веселим. А хіба ти не маєш носити підгузок?

— Підгузок, — пирхнув Майлз, який сам привчив себе до туалету у віці чотирнадцяти місяців, будуючи драбину з енциклопедій, щоб дістатися до унітазу.

— Ніяких підгузків, — надувся Беккет, ляскаючи муху, що дзижчала, потрапивши у пастку його сплу­таних світлих локонів. — Беккет ненавидить підгузки.

Артеміс сумнівався, що няня знехтувала необхід­ністю надіти підгузок на Беккета, і він хотів знати, де цей підгузок тепер.

— Дуже добре, Беккете, — продовжував Артеміс. — Давай поки що відкладемо питання про підгузок і пе­рейдемо до сьогоднішнього уроку.

— Шоколад на полицях. — Беккет, простягнув пальці вгору, щоб дістатися уявного шоколаду.

— Так, точно. Іноді на полицях буває шоколад.

— І еспресо, — додав Беккет, який мав дивний на­бір улюблених смаків, серед яких була кава-еспресо у пакетиках і патока. І все в одну чашку, якщо йому вдавалося до них дістатися. Одного разу Беккету вдалося проковтнути декілька ложок цієї суміші, перш ніж її відібрали. Малюк не спав протягом два­дцяти восьми годин.

— Може, вивчимо нові слова, Артемісе? — запи­тав Майлз, який хотів повернутися до банки з цвіл­лю у своїй спальні. — Я проводжу сперименти із про­фесором Приматом.

Професор Примат був іграшковою мавпою і під­собним лабораторним партнером Майлза. Ця сим­патична мавпа проводила більшість часу в боросилікатній склянці на спериментальному столі. Артеміс перепрограмував мавпу так, щоб вона могла реагу­вати на голос Майлза. В арсеналі іграшки були два­надцять фраз, у тому числі «Воно живе! Воно живе!» та «Цей день увійде в історію, професоре Майлз».

— Ти незабаром зможеш повернутися до своєї лабораторії, — схвально сказав Артеміс. Майлз був зліплений із того ж тіста, що і він сам, природжений науковець. — Ну, хлопці. Я подумав, що сьогодні ми можемо зайнятися деякими ресторанними термінами.

— Шмарклі на вигляд як хробаки, — сказав Бек­кет, який хотів змінити тему.

Артеміс був збентежений цим зауваженням. Ско­ріше за все, хробаків у меню не було, там могли опи­нитися хіба що равлики.

— Забудь про хробаків.

— Забути хробаків! — сказав Беккет налякано.

— Просто на даний момент, — сказав Артеміс заспокійливо. — Як тільки ми закінчимо нашу гру в слова, ти зможеш думати про все, що тобі подоба­ється. І якщо ви добре впораєтесь, то я зможу повес­ти вас подивитися на коней.

їзда верхи була єдиною формою фізичних наван­тажень, на яку Артеміс наважувався. Головним чи­ном тому, що кінь виконував більшість роботи.

Беккет уже забув про хробаків і показав на себе. — Беккет, — із гордістю сказав він.

Майлз зітхнув.

— Простачок.

Артеміс уже пошкодував, що розпочав цей урок, але все ж таки зібрався на силі й вирішив продов­жувати.

— Майлзе, не називай свого брата простачком.

— Та все гаразд, Артемісе. Йому це подобається. Ти звичайнісінький простачок, чи не так, Беккете?

— Беккет — простачок, — з радістю погодився хлопчисько.

Артеміс склав долоні разом.

— Гаразд, хлопці. Почнемо. Уявіть собі, що ви си­дите за столом у кафе на Монмартрі.

— У Парижі, — сказав Майлз, самовдоволено поправляючи широку краватку, яку він позичив у батька.

— Так, у Парижі. І як би ви не старалися, ви ніяк не можете привернути до себе увагу офіціанта. Що ви зробите?

Діти витріщились на нього, і Артеміс почав думати, чи не занадто складну задачу він їм запропонував. Але тут він полегшено зітхнув і навіть трохи здивувався, побачивши проблиск розуміння в очах Беккета.

— Ммм... скажу Батлеру постриб-стриб-стрибати на голові?

Майлз був уражений.

— Я згоден з простачком.

— Ні! — сказав Артеміс. — Вам просто треба під­няти палець і чітко промовити: «Ici, garçon». [1]

— Яке ще ічі?

— Що? Ні, Беккет, ніяке не ічі.

Артеміс важко зітхнув. Це просто неможливо. Не­можливо. А він ще навіть не показував картки або свою нову модифіковану лазерну указку, яка може або підкреслити слово, або прорізати кілька стале­вих пластин, у залежності від настройки.

— Давайте спробуємо разом. Підніміть палець і скажіть, «Ici, garçon». Усі разом...

Хлопчики зробили так, як було сказано, прагнучи догодити своєму ненормальному братові.

— Ici, garçon, — сказали вони хором, піднявши вгору товстенькі пальці. І Майлз непомітно шепнув своєму брату-близнюку: — Артеміс-простачок.

Артеміс підвів руки.

— Я здаюся. Ви перемогли — більше ніяких уро­ків. Може, трохи помалюємо?

— Чудово, — сказав Майлз. — Я намалюю свою банку із цвіллю.

Беккет підозріло зиркнув на старшого брата.

— Я не буду вчитися?

— Ні, — сказав Артеміс, ніжно скуйовдив братове волосся і тієї ж миті пошкодував про це. — Ти не ви­вчиш нічого нового.

— Добре. Тепер Беккет щасливий, бачиш?

Хлопчик ще раз указав пальцем на себе, особливо на свою широку посмішку.

Троє братів розляглись на підлозі, по лікті замаза­ні плакатною фарбою. До кімнати увійшов батько. Хоча догляд за мамою і виснажив його, та все одно тато залишався у гарній формі. Кроки його були впевнені та граціозні, як у професійного спортсмена, незважаючи на біогібридний протез ноги. Пристрій був сконструйований із титанового протезу з вико­ристанням імплантованих датчиків, щоб Артеміс Старший міг керувати ним за допомогою сигналів мозку. Хоча іноді наприкінці дня він був змушений користуватися гелем, щоб пом’якшити шкіру, але взагалі він поводився так, ніби ця нова нога була його власною.

Артеміс підвівся навколішки, увесь забрьоханий.

— Я відмовився від поповнення їхнього словнико­вого запасу у французькій і приєднався до розваг близнюків. — Він посміхнувся, витираючи руки. — Насправді це досить захоплююче. Ми малюємо паль­цями. Я спробував прочитати їм невеличку лекцію з кубізму, за що був забризканий, на превеликий жаль.

Тут Артеміс помітив, що його батько був більш ніж просто втомлений. Він був стурбований.

Артеміс із батьком відійшли від близнюків і стали біля високої, від підлоги до стелі, книжкової шафи.

— У чому справа? Мамі стало гірше?

Батько Артеміса поклав руку на роликову драби­ну, намагаючись перенести вагу з протеза. Вираз його обличчя був настільки дивний, що Артеміс на­віть і не пригадував, щоб він бачив батька у такому стані.

Він зрозумів, що його батько був більш ніж стур­бований. Артеміс Фаул Старший був наляканий.

— Тато?

Артеміс Старший стиснув щабель із такою силою, що деревина аж заскрипіла. Він відкрив рота сказати щось, але потім, здається, роздумав.

Тепер Артеміс уже сам занепокоївся.

— Тато, я маю знати.

— Звичайно, — промовив його батько так, ніби він тільки-но згадав, де перебуває. — Я повинен тобі сказати...

На його сорочку впала сльоза, залишивши темно-синій слід.

— Я пам’ятаю, коли вперше побачив твою ма­тір, — сказав він. — Я був у Лондоні, на приватній ве­чірці в Айві. Кімната, повна негідників, найбільшим з яких був я сам. Вона змінила мене, Арті. Розбила моє серце, а потім зібрала його знову. Анджеліна врятувала мені життя. А тепер...

Артеміс почав сильно нервувати. Кров стукотіла у вухах, немов штормові хвилі.

— Мама помирає? Ти намагаєшся мені сказати це?

Ідея здавалася безглуздою. Неможливою.

Його батько закліпав, ніби отямившись від сну.

— Фаули просто так не здаються, чи не так, син­ку? Прийшов час тобі здобути свою власну репу­тацію.

Очі Артеміса Старшого блищали з відчаю.

— Хоч би там що, синку. За всяку ціну.

Артеміс відчував паніку, яка прокидалась усере­дині нього.

«Хоч би там що?»

«Спокійно, — сказав він собі. — Ти здатен це ви­правити».

У Артеміса ще не було всіх фактів, але проте він був досить упевнений: що б не сталося з його матір’ю, усе це можна вилікувати за допомогою чарівної ма­гії. І він був єдиною людиною на Землі, у жилах якої була ця магія.

— Тато, — сказав він обережно, — лікар уже пішов?

На мить здалося, що це питання спантеличило Артеміса Старшого, але туї’ він отямився.

— Пішов? Ні, він у холі. Я подумав, що ти міг би поговорити з ним. У разі коли є питання, які я про­пустив...

Артеміс був трохи здивований, побачивши у холі доктора Ганса Шальке, провідного європейського експерта у галузі рідкісних захворювань, а не зви­чайного сімейного лікаря. Мабуть, батько послав за Шальке, коли стан здоров’я Анджеліни Фаул погір­шився. Шальке чекав під філігранним родовим гер­бом Фаулів. Біля його ніг розмістився товстий шкі­ряний саквояж, схожий на гігантського жука. Лікар підперезував паском свій сірий плащ і розмовляв зі своєю асистенткою досить гострим тоном.

Увесь вигляд доктора був гострим, починаючи із загостреної чуприни над чолом і закінчуючи вістрям його вилиць і носа. Блакитні очі за товстими лінзами окулярів здавалися величезними, а рот, навпаки, був ледь помітним і залишався майже нерухомим під час розмови.

— Усі симптоми, — сказав він. Акцент видавав у ньому німця. — По всіх базах даних. Ви розумієте?

Його асистентка, мініатюрна міс у дорогому сіро­му костюмі, кілька разів кивнула, набираючи інст­рукції на екрані свого смартфону.

— По університетах також? — запитала вона.

— Скрізь, — сказав Шальке, супроводжуючи свою відповідь нетерплячим кивком. — Хіба я не сказав скрізь? Ви не розумієте мій акцент? Це тому, що я прибув з Німеччини?

— Вибачте, докторе, — сказала асистентка з жа­лем. — Скрізь, звичайно.

Артеміс підійшов до доктора Шальке і простяг­нув руку. Лікар не відповів йому.

— Забруднення, містере Фаул, — сказав він, без жодного натяку на вибачення або симпатію, — Ми не визначили, чи є стан вашої матері заразним.

Артеміс затиснув пальці у долоні та заховав руку за спиною. Звичайно, лікар мав слушність.

— Ми ніколи не зустрічалися, докторе. Не були б ви такі люб’язні описати мені мамині симптоми?

Доктор роздратовано зітхнув.

— Гаразд, юначе, але я не звик мати справу з ді­тьми, тож не буде ніяких сюсюкань.

У Артеміса в горлі раптом пересохло.

Сюсюкання.

— Стан вашої матері, можливо, унікальний, — сказав Шальке, жестом відрядивши свою помічницю назад до роботи. — 3 того, що я можу сказати, її орга­ни, здається, вийшли з ладу.

— Які саме органи?

— Усі, — сказав Шальке. — Мені потрібно привез­ти сюди обладнання з моєї лабораторії в Трініті-коледжі. Вочевидь, вашу маму не можна транспортува­ти. Моя асистентка Імоджин, міс Бук, буде доглядати її до мого повернення. Міс Бук не лише мій прес-агент, але також чудова медсестра. Практичне поєд­нання, чи не так?

Боковим зором Артеміс побачив міс Бук, яка зни­кла за рогом, щось бурмочучи у свій смартфон. Він дуже сподівався, що прес-агент/медсестра виправ­дає покладені на неї сподівання у догляді за його ма­мою.

— Здається, що так. Відмовили всі мамині орга­ни? Абсолютно всі?

Шальке був не з тих, хто повторює двічі.

— Її хвороба нагадує вовчак, але в більш агресивній формі, у поєднанні зі всіма трьома стадіями хвороби Лайма. Одного разу я спостерігав схожі симптоми в Амазонському племені, але не такі суворі. При таких темпах погіршення стану здоров’я вашій мамі залиши­лись лічені дні. Чесно кажучи, в мене є сумніви стосов­но того, чи буде у нас час, щоб завершити всі обстежен­ня. Тут може врятувати лише чудодійний засіб, та мій великий досвід показує, що чудодійних ліків не існує.

— Можливо, що існують, — промовив Артеміс неуважно.

Шальке взяв свій саквояж.

— Радше вам довіритися науці, — порадив лі­кар. — Наука служитиме вам краще, ніж якась таєм­нича сила.

Артеміс відчинив двері і спостерігав за тим, як доктор Шальке крокує до свого колекційного мерсе­десу. Автомобіль був сірим, як грозові хмари над го­ловою.

«Немає часу на науку, — думав хлопець. — Магія — це мій єдиний шанс».

Коли Артеміс повернувся до кабінету, його бать­ко сидів на килимі з Беккетом, який дерся по ньому, ніби мавпа.

— Тепер я можу побачити маму? — запитав Ар­теміс.

— Так, — відповів Артеміс Старший. — Іди. Поди­вимось, що ти зможеш довідатись. Вивчи її симпто­ми для своїх досліджень.

«Моїх досліджень? — замислився Артеміс. — По­переду скрутні часи».

Велетень-охоронець, Батлер, чекав на Артеміса внизу біля сходів. Він був споряджений для кендо. Батлер зсунув захисну маску і відкрив свої мужні риси обличчя.

— Я був у додзьо, проводив спаринг із гологра­мою, — пояснив він, — Ваш батько зателефонував і ска­зав, що я терміново потрібен тут. Що відбувається?

— Мама, — сказав Артеміс, проходячи повз нього. — Вона дуже хвора. Хочу подивитися, що я можу зробити.

Батлер поспішив за господарем, брязкаючи своїм нагрудником.

— Будьте обережні, Артемісе. Магія — це не на­ука. Ви не можете її контролювати. Адже ви не хоті­ли б випадково погіршити стан місіс Фаул.

Артеміс піднявся нагору і нерішуче простягнув руку до кришталевої дверної ручки спальні так, ніби вона була наелектризована.

— Боюся, що її стан уже не може стати гіршим...

Артеміс увійшов усередину сам, залишивши охо­ронця за дверима знімати шолом для кендо і нагруд­ник хон-нурі. Насподі він носив спортивний костюм замість традиційних шароварів. Батлер увесь спіт­нів, але проігнорував бажання вирушити в душ. Він залишився пильнувати за дверима, намагаючись не підслуховувати.

Батлер був єдиною людиною (окрім самого Арте­міса), яка знала всю правду про магічні витівки хлопця. Він завжди був поруч із ним у їхніх різнома­нітних пригодах, борючись з ельфами і людьми на всіх континентах. Але подорож у часі до втраченої колонії Артеміс здійснив сам і повернувся звідти ін­шою людиною. Тепер частина молодого підопічного була магічною, і не тільки через ліве каре око, яке він отримав замість свого блакитного від капітана Холлі Шорт під час подорожі у часі. На шляху від Землі до втраченої колонії і назад Артемісу якимсь чином удалося вкрасти трохи магії у ельфів, атоми яких змішались з його власними у потоці часу. Коли він повернувся додому із утраченої колонії, Артеміс пе­реконав батьків, за допомогою потужних чар, просто не думати про те, де він був протягом кількох остан­ніх років. Це був не дуже вишуканий план, тому що його зникнення наробило чимало галасу по всьому світу, і ця тема порушувалася на кожному прийомі за участі Фаулів. Але допоки Артеміс не роздобув у ЛЕП який-небудь пристрій для стирання пам’яті або замість цього не розробив свій власний, він мав задовольнятися тим, що є. Він переконав батьків, що коли хтось запитає про нього, вони мають заявити. що це сімейна справа, і попросити поважати їхнє приватне життя.

«Артеміс — людина з магічними здібностями, — подумав Батлер. — Єдина у світі.»

І тепер Артеміс збирався використати свою ма­гію, щоб спробувати вилікувати маму. Це була небез­печна гра; магія не була властива йому від природи. Хлопчик цілком міг видалити один набір симптомів і замінити його іншим.

Артеміс повільно увійшов до спальні батьків. Близнюки гарцювали тут і вдень, і вночі. Вони застрибували на ліжко з балдахіном, щоб поборотися з мамою або батьком, але Артеміс такого ніколи не робив. Його дитинство було епохою порядку і дис­ципліни.

«Завжди стукай, перш ніж увійти, Артемісе, — інструктував його батько. — Це ознака поваги».

Але батько змінився. Зіткнувшись зі смертю сім років тому, він зрозумів, що саме в житті було дійсно важливим. Тепер він завжди був готовий обійняти своїх улюблених дітей і погратися з ними.

«Для мене це вже занадто пізно, — подумав Арте­міс. — Я занадто старий для ігор з батьком».

Мати була зовсім іншою. Вона ніколи не була хо­лодною, лише під час її нападів депресії, коли батько зник безвісти. Але магія і повернення коханого чо­ловіка врятували її від цього, і тепер вона знову була сама собою. Принаймні до цього часу.

Артеміс повільно перетнув кімнату, побоюючись того, що він побачить у її глибині. Він обережно йшов по килиму, намагаючись не наступати на візе­рунок з виноградною лозою.

«Наступив на лозу — порахуй до дев’яти».

Це була звичка ще з часів дитинства, давній забо­бон, який тихенько шепотів його батько. Артеміс ні­коли не забував про це і завжди рахував до дев’яти, щоб відвернути невдачу, щоразу, коли випадково торкався лози на килимі.

Ліжко з балдахіном стояло у кінці кімнати, напо­вненої сонячним світлом, яке пробивалося крізь штори. Вітерець колихав шовковий балдахін, ніби то були вітрила піратського корабля.

Мамина рука звисала з ліжка. Бліда і тонка.

Артеміс жахнувся. ІЦе вчора з мамою все було га­разд. Невеличка нежить, але, як і раніше, це була вона, ніжна і радісна.

— Мамо, — промовив він, побачивши її обличчя. Він почувався так, ніби це слово просто вибили з нього.

Це було неможливо. Лише за одну добу його мама перетворилась на скелет. Її вилиці стали гострими, мов кремінь, а очі запали.

«Спокійно, — сказав собі Артеміс. — За кілька се­кунд мамі стане краще, і тоді я зможу з’ясувати, що тут сталося».

Прекрасне волосся Анджеліни Фаул тепер було сплутане і нагадувало павутину, яка обплела її по­душку. У кімнаті стояв дивний запах її тіла.

«Лілії, — подумав Артеміс. — Солодкий запах з від­тінком хвороби».

Раптом очі Анджеліни розплющились. Вони були сповнені паніки. Її спина вигнулась так, ніби вона намагалась проштовхнути повітря через звужену трахею, хапаючись за нього своїми скорченими пальцями. Вона так само раптово ослабла, і Артеміс на якусь мить злякався, що вона пішла.

Але тут її повіки затремтіли, і вона простягнула до нього руку.

— Арті, — прошепотіла мати. — Який дивний сон.

Таке коротке речення, але їй знадобилась ціла вічність, щоб його закінчити, хрипло зітхаючи після кожного слова.

Артеміс узяв руку матері. Яка ж вона була тонка. Кістки, обтягнуті шкірою.

— А може, це відбувається насправді, а все інше — то просто сон.

Артемісу було боляче чути такі слова; це нагаду­вало йому часи нападів її депресії.

— Ти не спиш, мамо, і я тут з тобою. У тебе неве­личка застуда і зневоднення, от і все. Немає про що турбуватися.

— Як я можу бути бадьорою, Арті, — сказала Ан­джеліна, і її очі потонули в темних колах, — коли я відчуваю, що смерть наближається? Як я можу бути бадьорою, відчуваючи таке?

Ці слова підірвали удаваний спокій Артеміса.

— Це... це лихоманка, — запнувся він. — Ти ди­вишся на речі в трохи дивному світлі. Невдовзі усе буде гаразд. Я обіцяю.

Анджеліна заплющила очі.

— І мій син тримає своє слово, я знаю. Де ти був усі ці останні роки, Арті? Ми так хвилювались. Чому ти не виглядаєш на сімнадцять?

У маренні Анджеліна Фаул побачила істину крізь завісу магії. Вона раптом зрозуміла, що його не було три роки, а додому він повернувся ані трохи не до­росліший.

— Мама, мені чотирнадцять. Скоро буде п’ятна­дцять, тож я ще дитина. А тепер просто заплющ свої очі, а коли ти їх розплющиш, усе вже буде гаразд.

— Що ти зробив з моїми думками, Артемісе? Звід­ки в тебе ця сила?

Артеміс спітнів. Тепло кімнати, запах хвороби і його власне занепокоєння.

«Вона знає. Мама все знає. Якщо він її вилікує, вона буде все це пам'ятати?»

Не має значення. Із цим можна розібратися пізні­ше. Зараз головне — вилікувати маму.

Артеміс стиснув її слабку руку у своїх долонях і відчув, як хрустять кістки. Він уже вдруге збирався почаклувати над своєю мамою.

Магія не була його природною здібністю і викли­кала напади головного болю щоразу, як він її вико­ристовував. Хоча він і був людиною, та все одно за­кони магії мали над ним певну владу. Він був змушений жувати пігулки від морської хвороби, коли заходив у дім без запрошення, а при місяці вповні Артеміса часто можна було знайти в бібліоте­ці. Він сидів і слухав музику на повну гучність, щоб стишити голоси в голові. Там юрбилась ціла зграя магічних істот. Ельфи мали потужну спадкову па­м’ять, через що їх періодично накривала хвиля емо­цій разом з нападами мігрені.

Іноді Артеміс запитував себе, чи не було викра­дення магії помилкою, але останнім часом симптоми припинились. Більше ніякої мігрені чи нудоти. На­певно його мозок змирився з тим, що хлопець став тепер чаклуном.

Артеміс, лагідно тримаючи мамині пальці, заплю­щив очі і сконцентрувався.

«Магія. Тільки магія».

Магія мала потужну силу, яку потрібно було контролювати. Якби Артеміс дозволив своїм думкам блукати, то його чаклунство могло б призвести до непередбачуваних наслідків. Наприклад, він міг роз­плющити очі й побачити, що його мати все ще лиша­ється хворою, але її волосся стало різнокольоровим.

«Зцілись, — подумав він. — Хай із тобою все буде гаразд, мамо».

У відповідь на його бажання магія розлилась по руках з легким гудінням і поколюванням. Сині іскри кружляли навколо зап’ястків, ніби то плескалась зграйка маленьких рибок. Немов ті іскри були живі.

Артеміс згадав, якою була мама раніше. Він бачив її сяючу шкіру, її очі, що світилися від щастя. Почув її сміх, відчув її дотики на своїй шиї. Згадав силу лю­бові Анджеліни Фаул до своєї родини.

«Це те, чого я хочу».

Іскри відгукнулись на його прохання і заполонили тіло Анджеліни Фаул, занурюючись під шкіру і ніби мотузками обвиваючи її виснажені руки. Артеміс стиснув її сильніше, і ціла ріка чарівного мерехтіння пролилась від його пальців до маминих.

«Зцілись, — подумав він. — Витисни хворобу».

Артеміс і раніше користувався своєю магією, але цього разу все було інакше. Він відчув опір, ніби ма­мине тіло не хотіло зцілюватись і тому відштовху­вало його чарівну силу. Іскри шипіли на її шкірі, мерехтіли і згасали.

«Ще, — подумав Артеміс. — Сильніше».

Він стиснув мамину руку ще міцніше, не зверта­ючи уваги на засліплюючий головний біль та сильну нудоту.

«Зцілись, мамо».

Магія огорнула жінку, перетворивши її на єгипет­ську мумію, і підняла на п’ятнадцять сантиметрів від матрацу. Вона тремтіла і стогнала, тіло її парувало і цей пар починав шипіти, стикаючись із блакитни­ми іскрами.

«Їй боляче, — подумав Артеміс, трохи розплющив­ши одне око. — Вона страждає. Але я не можу зараз зупинитися».

Артеміс занурився глибоко в середину себе, нама­гаючись відшукати там залишки магічних сил.

«Усе. Віддайте їй усе до останньої іскри».

Магія не була невід’ємною частиною Артеміса; він викрав її і зараз віддавав назад, спрямувавши всі свої зусилля на зцілення матері. І все одно нічого не виходило. Навпаки, її хвороба посилювалась. Вона відштовхувала кожну синю хвилю, позбавляючи іс­кри їхнього кольору і сили і спрямовуючи угору, аж до самої стелі.

«Щось не так, — подумав Артеміс. Його нудило і го­стрий біль пронизав ліве око. — Усе має бути інакше».

Остання крапля магії із силою покинула його тіло, й Артеміса відкинуло від маминого ліжка. Він полетів шкереберть, покотився по підлозі та розтяг­нувся біля шезлонгу. Анджеліна Фаул востаннє здригнулась і повалилась на матрац. Її тіло потонуло в дивному прозорому мареві. Магічні іскри мерехті­ли і згасали в цьому тумані, який розтанув майже так само швидко, як і з’явився.

Артеміс лежав, обхопивши голову руками і чека­ючи, поки вгамується хаос у його мозку, не в змозі рухатись або думати. Здавалось, ніби його власне ди­хання роздирало голову на шматки. Зрештою, біль зник, залишивши по собі лише відгук, і переплутані слова самі по собі склалися у речення.

«Магія зникла. Вичерпалась. Тепер я просто людина».

Артеміс почув скрип дверей у спальню. Він роз­плющив очі і побачив Батлера і свого батька, які стурбовано дивились на нього.

— Ми почули гуркіт. Певно, ти впав, — сказав Артеміс Старший, піднімаючи сина за лікоть. — Я в жодному разі не повинен був залишати тебе тут са­мого, але я подумав, що, можливо, ти зможеш щось зробити. У тебе є певні таланти, я знаю. Я сподівав­ся... — Він розправив сорочку сина і торкнувся його плеча. — Це було нерозумно з мого боку.

Артеміс прибрав батькові руки зі своїх плечей і підійшов до маминого ліжка. Знадобився лише один погляд, щоб зрозуміти те, що він уже знав. Ар­теміс не вилікував матір. На її обличчі не з’явився рум’янець, а дихання анітрохи не стало легшим.

«Їй стало гірше. Що я накоїв?»

— Що трапилось? — запитав батько. — Що, в дідь­ка, з нею не так? При таких темпах погіршення її ста­ну менш ніж за тиждень моя Анджеліна буде... — Батлер різко перервав його. — Ще не час здаватися, джентльмени. У всіх у нас є зв’язки з нашого мину­лого, які б змогли кинути світло на стан місіс Фаул. Люди, з якими в іншій ситуації ми воліли б не зв'язу­ватись. Ми їх знайдемо і якомога швидше доставимо сюди. Проігноруємо такі нюанси, як паспорти чи візи — і справу зроблено.

Артеміс Старший закивав, спочатку трохи не­впевнено, а потім з усе більшим ентузіазмом.

— Так. Так, хай йому дідько. Це ще не кінець. Моя Анджеліна — справжній боєць. Чи не так, люба?

Він лагідно взяв її за руку, так, ніби вона була зро­блена з дивовижного кришталю. Вона не відповіла ні на його дотик, ні на голос.

— Ми розмовляли з кожним хіропрактиком в Єв­ропі стосовно моїх фантомних болей у нозі. Можли­во, один з них зможе допомогти нам зараз.

— Я знаю одну людину в Китаї, — сказав Батлер. — Він працював з мадам Ко в Академії Особистого За­хисту. Він творив дива за допомогою трав. Живе в горах. Він ніколи не виїжджає за межі провінції, але, думаю, для мене зробить виняток.

— Добре, — сказав Артеміс Старший. — Чим біль­ше думок ми почуємо, тим краще. Він повернувся до сина. — Слухай, Арті, може, ти знаєш когось, хто міг би допомогти. Будь-кого. Можливо, у тебе є якісь контакти в злочинному світі?

Артеміс прокрутив доволі вигадливу каблучку на середньому пальці, так, що її чільний бік опинився в долоні. Ця каблучка насправді була прихованим комунікатором для зв’язку з ельфами.

— Так, — сказав він. — У мене знайдеться кілька знайомих.