Артеміс Фаул. Парадокс часу

ГЛАВА 13: ОДИН ІЗ ВОЛОХАТИХ ПОМРЕ

БАТЛЕР швидким кроком пройшов із штаб-квартири на шкіряний базар. Артеміс чекав у будівлі, яку вони вико­ристали для вчорашнього обміну. При­сутність поліції у Фесі обмежувалася декількома пат­рулями, не більше однієї-двох осіб у кожному, отже, для когось із досвідом Батлера прокрастися непоміт­ним було раз плюнути. Але абсолютно неможливо злитися з натовпом туристів або скидатися на доб­рочесного громадянина з мусульманського кварта­лу, коли в тебе за спиною висить здоровенна гвин­тівка.

Батлер, зігнувшись, пробрався в темний закут і швидко розібрав рушницю для стрільби по тарілках майже на дюжину частин, потім спішно сховав їх у сміттєвих баках. Можливо, він міг би просто дати ха­баря митникам в аеропорту Фес Саіс, а потім просто провезти зброю під сидінням, але зараз краще відразу забезпечити повну безпеку, аніж потім жалкувати.

Десятирічний Артеміс сидів на заздалегідь підго­товленій снайперській позиції біля вікна, змахуючи неіснуючу порошинку з рукава піджака.

— Отже? — запитав він, приготувавшись до від­повіді.

— Жінка в мінусі, — сказав Батлер. Він вирішив не згадувати, що довговолосий чоловік усе тримав під контролем, поки не прибуло відео Артеміса.

Артеміс запідозрив каверзу.

— Жінка? Інший теж там був?

— Волохатий мертвий, — кивнув Батлер. — Він спробував урятуватися, але йому це не вдалося.

Артеміс зітхнув.

— Мертвий? — перепитав він. — Мертвий?

— Повторення слова не змінює його значення, — нетерпляче вимовив Батлер. — Він намагався вряту­вати свою подругу, і Кронскі пристрелив його за це. Але що зроблене, те зроблене, еге ж? Урешті-решт у нас є діаманти. — Він подивився на годинник. — Час вирушати до аеропорту. Потрібно швидко про­йти всі перевірки перед польотом.

Артеміс залишився сидіти, зачарований і тихий, не в змозі відвести очі від діамантів, які дивилися на нього зі свого місця на його колінах і немов звинува­чували.

У Холлі був невдалий день. Її поле було таким слабким, що вона його вимкнула, щоб зберегти жа­люгідні залишки магії для лікування — а раптом зна­добиться? У будь-якому разі, раніше, чим вона від­криється, жоден з громил Кронскі її не засіче і не розповість про це решті. Зараз вона бігла щосили че­рез мусульманський квартал, щоб Артеміс був на місці зустрічі і не забув захопити скутер.

Пострілу не було. Це було дивним і бентежило, якщо тільки Кронскі не вирішив пристрелити її осо­бисто.

Немає часу думати про це. Зараз головне — вижити.

У мусульманському кварталі було тихо ввечері, траплялися окремі туристи, і найнастирливіші тор­говці все ще тинялися вулицями. Холлі проскочила повз них, тримаючись якнайнижче, в страху перед охоронцями, що йдуть за нею. Вона перевернула купу кошиків, заповнених доверху кебабом, зупини­лася і перевернула стіл зі спеціями, а потім побігла до білої стіни, до різнокольорових арок.

Гуркіт кроків позаду не відставав ані на секунду. Її тактика не спрацювала. Охоронці були просто гро­милами, вони взяли й пройшли крізь перепони.

«Прискорся і петляй. Загубися в алеях».

Цей метод приніс не більше плодів, ніж попере­дній. Її переслідувачі знали цей район, вони розділи­лись на групи і пішли по вуличках, виганяючи Холлі на шкіряний базар.

«Там я буду як на долоні. Легка мішень».

Ельфійка прискорилася. Туфлі Артеміса врізали­ся їй у п’ятки. Крики і прокляття летіли їй услід, поки вона безпардонно розпихувала групи туристів і рознощиків чаю, посилаючи підноси з чаєм у політ.

«Я у них на гачку, — з розпачем думала вона. — Тобі краще бути на місці, Артемісе».

Вона вела увесь гурт переслідувачів прямо до Ар­теміса, але іншого вибору не було. Якщо Артеміс там, він може допомогти, якщо ж ні... доведеться вибиратися самій.

Вона кинулася ліворуч, але четверо громил заго­родили прохід, діставши свої жахливі довгі ножі. «Гадаю, мені в інший бік», — вирішила ельфійка.

Ну, добре. Холлі прослизнула на шкіряний базар, її п’ятки здіймали клуби пилу. «Де ж ти, Артемі­се»? — подумала вона.

Холлі кинула швидкий погляд на місце зустрічі, але там не було нікого і нічого. Навіть найменшої ознаки того, що тут хтось ховається.

«Він не тут».

Вона відчула, як страх гризе її серце. Капітан була прекрасним бойовим офіцером, але вона була не на своїй території, без друзів поруч, поза своїм часом, урешті-решт.

Шкіряний базар був зараз пустинним і мовчаз­ним, лише деякі роботяги дубили шкіру на дахах бу­динків. Ліхтарі під дахом потріскували, а величезні урни зачаїлися, наче якісь іноземні істоти. Запах був такий само мерзенний, як і вчора, а може, й навіть гірший, оскільки за сьогодні він уже встиг настояти­ся. Запах відходів ударив Холлі хворобливо-м’якою рукою, проникаючи в найвіддаленіші куточки мозку.

«Біжи далі. Знайди затишне містечко».

Капітан витратила півсекунди, подумавши, яку частину тіла вона зараз віддала би за зброю, потім побігла до дверей.

З’явився громило і дістав ніж із-за пояса. Лезо було червоним. Може, від крові, а може, від іржі. Холлі різко змінила напрямок руху, втративши чере­вик на повороті. Вікно було поверхом вище, але стіна була побита часом — можна було залізти вгору.

Ще двоє. Посміхаються. Один тримає сіть, як гла­діатор.

Ельфійка різко загальмувала.

«Ми ж у пустелі! Що у нього в руках робить не­від»?

Вона спробувала ще раз. Алея, ледь достатня зав­ширшки для однієї людини. Холлі була майже там, коли товстун-охоронець із хвостом на голові й ро­том, повним жовтих зубів, посміхаючись, перегоро­див прохід.

«У пастці. Я в пастці! Виходу немає, магії не ви­стачить ні на екран, ні навіть на простий гіпноз».

Складно було залишитися спокійною в такій си­туації, незважаючи на її досвід і тренованість. Капі­тан відчувала, як свідомість поступається місцем первісним інстинктам.

«Виживи. Роби те, що вважаєш за потрібне».

Але що вона могла зробити? Одна неозброєна ельфійка проти команди громил.

Вони сформували правильне коло навколо неї і стали повільно його звужувати, широко розставив­ши руки і водячи ними зверху вниз, на випадок, якщо здобич вирішить вислизнути. Кожне з їхніх жадібних, блискучих очей сфокусувалося на її об­личчі.

Вона подивилася в небо.

— Допоможи! — закричала вона.

І почався дощ із діамантів.

Біля штаб-квартири екстинкціоністів

— Це не лемур, — повторила Опал Кобой, постуку­ючи стрункою ніжкою по підлозі. — Я знаю, що це зовсім не лемур, оскільки у нього немає хвоста і до того ж він носить одяг. Це людина, Мервелле. Люди­на Бруду.

Другий піксі з’явився в дверях. Мервелл Брілл. Один з тих самих братів Брілл, які декількома рока­ми пізніше витягнуть Опал із психлікарні. Його об­личчя було сумішшю замішання і жаху. Це нікого не красить.

— Я не розумію, міс Кобой, — сказав він, покручу­ючи верхній ґудзик свого лабораторного халата. — Все було налаштовано на лемура. Ви особисто гіпно­тизували Кронскі.

Ніздрі Опал стали роздуватися.

— Ти намагаєшся сказати, що це я якимсь чином винна в цьому? — Її шия напружилася, неначе сама ідея могла задушити її.

— Ні, ні, ні, ні, ні, — поспішно сказав Мервелл. — Це не може бути вина міс Кобой, адже міс Кобой — сама досконалість, а досконалість помилок не при­пускається.

Нормальна людина сприйняла б це обурливе ви­словлювання як раболіпні лестощі, але Опал воно здалося раціональним і точним.

— Точно. Гарно сказано, Мервелле. Шкода, що у твого брата немає і десятої частини твоєї муд­рості.

Мервелл затремтів і посміхнувся. Посміхнувся на знак того, що приймає комплімент, а затремтів від згадки про свого близнюка, який зараз був замкне­ний у клітці з червоною річковою свинею на кару за те, що не оцінив нове взуття Опал.

У міс Кобой поганий день. Насправді два дні із семи були поганими. А коли бувало ще гірше, брати, незважаючи на високу зарплату, подумували про зміну роботи.

Мервелл вирішив відвернути боса.

— Вони там угорі всі божевільні. Палять зі зброї, влаштовують дуелі на ножах... Ці екстинкціоністи такі ненадійні.

Опал, обіпершись на Артеміса, почала обережно сопіти й викручувати пальці, щоб подивитися, чи не прокинеться людина.

— Цей лемур був останнім. Я була така близька до всемогутності!

— Наскільки близька? — запитав Мервелл.

Опал зиркнула на нього.

— Ти що, смієшся?

— Ні. Я дійсно думав...

— Це ти тільки думав, що думав, — відрізала піксі, прямуючи до головної кімнати.

— Тільки думав... — повільно кивнув Мервелл. — А що робити з людиною?

Опал не зупинилася.

— О, ти можеш його обробити. Людський мозок — відмінний зволожувач. Потім збираємося і самі шукаємо лемура.

— Патране тіло скинути до звіриної ями?

— О, небо! — сплеснула руками Опал. — Я що, маю говорити тобі, як робити все на світі?! Прояви трохи ініціативи!

Мервелл завісив вхід за своїм босом.

«Отже, до звіриної ями», — подумав він.

Шкіряний базар

Діаманти сипалися вниз виблискуючим водоспадом. Падаючі зірочки спалахували у світлі ламп.

«Це ж здобич молодого Артеміса, — промайнуло у неї в голові. — Він кидає мені рятівну ниточку»!

На мить громили були вражені. Вираз їхніх облич нагадував дитину, що прокинулася зранку і виявила, приміром, плитку шоколаду, що відразу додало їй гумору. Вони розчепірили пальці, зачаровано дивля­чись за тим, як падають і відскакують від стін діа­манти.

Потім один з них отямився.

— Des diamants! — закричав він.

Почувши крик, його приятелі струснули заціпенін­ня і впали на коліна, повзаючи по темній землі у пошу­ках прекрасних каменів. Інші пірнали у бочки з ріди­ною, почувши як камінчики сплескують по поверхні.

«Відволікаючий маневр, — подумала Холлі. — Чу­дово».

Вона кинула погляд угору, саме вчасно, щоб по­бачити руку, яка зникла в чорному квадраті вікна.

«Що змусило його зробити це? — роздумувала вона. — Це так не схоже на Артеміса».

Громило проповз коло її ноги, нагадавши їй, що стан речей далекий від нормального.

«Жадібність змусила їх забути про мене, та вони згадають про свої обов’язки, коли зберуть камені».

Капітан обрала момент, щоб відсалютувати юно­му Артемісу, а потім пішла з його поля зору, шмиг­нувши в найближчу алею. Тільки щоб зіткнутися ніс до носа з Деймоном Кронскі, що відсапувався.

— Два з двох, — пропихтів він. —-Я дістав вас обох. Схоже, у мене вдалий день.

«Та коли ж це скінчиться?! — не вірячи своїм очам, подумала Холлі. — Чому все це триває»?

Кронскі давив на неї, як розлючений слон, на­суплені брови здіймались за стеклами кольорових окулярів, піт цівками стікав по обличчю, скрапував з пухких губ.

«Відволікаючий маневр, — подумала Холлі. — Чу­дово».

«Яка іронія. Вдихати запах голубиного посліду пе­ред смертю».

Вона чула, як тріщать ребра.

«Хотіла б я, щоб Кронскі учув цей запах».

Ідея спалахнула в мозку — останній намір умира­ючої істоти.

«А чом би йому не відчути це? Це останнє, що я можу зробити».

Капітан пішла глибоко в себе у пошуках останньо­го заклинання. Було якесь світіння глибоко всереди­ні. Недостатньо для екрана і навіть для гіпнозу, але, можливо, достатньо для слабкого зцілення.

Зазвичай цілюща магія використовувалася для поранених, а відсутність нюху у Кронскі була при­родженою. Його повернення могло бути небезпеч­ним і абсолютно точно хворобливим.

«От і добре, — подумала Холлі. — Якщо йому буде боляче, нехай буде боляче».

Вона підвела руку, минувши передпліччя на сво­єму горлі, просуваючись по обличчю Кронскі та за­кликаючи всю магію в пальці.

— У чому справа? — Кронскі не був стривоже­ним. — Що відбувається? — Граєш у «Впіймав твій ніс»?

Холлі не відповіла. Замість цього вона заплющила очі і сунула два пальці в ніздрі Кронскі, а потім по­слала останні іскри магії вперед.

— Зціляй, — сказала вона.

Сказано — зроблено.

Кронскі був здивований, але спочатку ніяк не зре­агував.

— Гей, що в біса... — почав він, а потім чхнув. Ачхи був такий сильний, що вдарив по вухах і ско­тив його з жертви. — Ей, ти що — дитина, що ти пхаєш мені пальці в носа?.. — Він чхнув ще раз, те­пер іще сильніше. З кожної ніздрі вирвався стру­мінь пари.

— Яка жалюгідна спроба! Ви, люди, насправді ду­маєте...

Третій ачхи пронизав усе тіло. Сльози потекли по обличчю Кронскі. Ноги тремтіли, окуляри бовтали­ся на одній дужці, лінзи розтріскалися.

— О боже мій, — пропихтів Кронскі, коли його кінцівки знову стали слухняними. — Щось не так. Щось змінилося...

І тут запах ударив йому в ніздрі.

— Ааррргх... — здавлено вимовив Кронскі і по­чав кричати. Його суглоби стискалися, ноги сіпали­ся, пальці робили діри в повітрі.

— Ого, — тільки і сказала Холлі, масажуючи гор­ло. — Його реакція сильніша, ніж я чекала.

Запах був огидним, але, глянувши на Кронскі, можна було подумати, що він помирає. Чого не вра­хувала Холлі, так це сили нюху доктора, порівнянно­го з першою в житті картиною, коли ледь-ледь на­родившись, уперше розплющуєш очі або з ейфорією від першого зробленого кроку. А площа забезпечила те ж саме, але в гірший бік. Візьміть отруйну кульку, намажте колючки гноєм, замотайте бинтами з гно­єм, прокип’ятіть у котлі з послідом, піднесіть це до свого носа і ви зрозумієте, що відчув Кронскі. Цей запах зводив його з розуму. Він ліг на спину, виря­чившись у небо.

— Погань, — сказав він, повторюючи слово знову і знову, як заклинання, — Погань, погань. Фаул, Фаул. [3]

Холлі опустилась на коліна і сплюнула на сухий пісок. Уся її істота була відокремлена від душі. Одно­го погляду на Кронскі було досить, щоб зрозуміти:

немає сенсу запитувати його про щось. Цієї миті президент екстинкціоністів був позбавлений здат­ності мислити зв’язно.

«Можливо, це на краще, — подумала Холлі. — Зате він деякий час не очолюватиме різні всесвітні орга­нізації».

Капітан дещо помітила. Одна з лінз розкололася остаточно, відкриваючи око. Райдужна оболонка була дивного фіолетового кольору, майже такого ж темного, як і окуляри. Але не це привернуло увагу Холлі. «Його загіпнотизували, — зрозуміла Холлі. — Хтось із Народу контролює його».

Вона звелася на ноги і в одному черевику покуль­гала у бік алеї, а голоси жаднюг-громил, що б’ються, стихали позаду.

«Якщо в цю справу вплутаний хтось із Народу, то все не таке, яким здається. А якщо все не таке, яким здається, то, може, Артеміс усе ще живий».

Біля штаб-квартири екстинкціоністів

Мервелл Брілл розглядав себе в дверях морозильної камери.

«А я красунчик, — думав він. — І халат, що при­криває черевце, мені дуже личить».

— Брілле! — покликала Опал зі свого офісу. — Як там справи з мозковою рідиною?

Мерв аж підстрибнув.

— Якраз викачую, міс Кобой.

Піксі навалився на каталку з людиною і покотив її коротким коридором, що вів до самої лабораторії. Застрягти в цьому дільці з Опал Кобой — це вам не прогулятися парком. Трійця, що день за днем вика­чує мозкову рідину. Опал могла б найняти тисячу помічників у лабораторію, але вона була параноїком щодо секретності. Її манія переслідування була така сильна, що вона стала підозрювати речі й рослини у шпигунстві.

— Вороги можуть вирощувати камери! — надри­валася вона на одному інструктажі. — Хтозна, чого досяг цей нікчемний кентавр Фоулі у своїх дослідах з імплантації шпигунського устаткування в рослини. Отже позбавтеся всіх квітів. І каменів теж — я їм не довіряю. Маленькі підлі зрадники...

Отже близнюки Брілл витратили півдня на те, щоб очистити лабораторію від усього, що могло міс­тити жучки. Навіть від освіжувачів убиральні — Опал підозрювала, що ті її фотографують, коли вона ними користується.

«Утім, у міс Кобой є всі підстави для параної, — визнав Мерв, проштовхуючи каталку через подвійні двері лабораторії, — Якщо ЛЕП коли-небудь дізна­ється, чим вона тут займалася, вони упечуть її за ґра­ти довіку».

Подвійні двері вели в довгу трирівневу лаборато­рію. Це було місце мук. Клітки з пійманими тварина­ми були підвішені до стелі. Тварини стогнали, плака­ли, намагалися перегризти ґрати і кидалися на двері.

Робот — рознощик їжі із дзижчанням їздив між клітками, де сиділи тварини, і закидав у них сірі по­живні кульки.

У центральній зоні була купа якихось операцій­них приладів. Безліч тварин лежали догори черевом, зв’язані, як і Артеміс, міцними ременями. Артеміс упіймав погляд сибірського тигра, що лежав лапами догори. На голові в того були поголені смужки з тон­ким шаром речовини на кшталт печінки. Коли вони проїжджали повз, шар видав плямкаючий звук, і сигнальний світловий діод на носі тигра спалахнув червоним.

Мерв зупинив каталку, і Артеміс побачив жах ти­гра, коли внизу шару з дюжини отворів хлинула рі­дина.

— Ви повні по самі вінця, міс генетично модифі­кована москітна п’явка. Ви мерзенні й огидні, так-так, але ви знаєте, як висмоктати мозкову рідину. Я б сказав, що у вичавлюванні вам немає рівних.

Мерв припинив спостереження і натиснув педаль у підлозі, щоб відчинити найближчий холодильник. Він став перебирати мензурки, поки не знайшов по­трібну.

— А ось і вона. СибТиг МР.

Брілл поставив мензурку в затиск, схопив п’явку і став стискати її, як губку, поки вся рідина не опинилася в мензурці. Потім він викинув п’явку у сміт­тя за непотрібністю.

— Обожнюю вас, — сказав Мервелл, поверта­ючись до каталки з Артемісом. — Міс, ви наливаєте.

Артеміс усе бачив через трохи відкриті повіки. Це було огидно і жахливо. Йому треба вибиратися звідси.

«Холлі прийде за мною, — подумав він, а потім зга­дав, що не прийде. — Вона ж думає, що я мертвий. — Від цієї думки кров застигла в жилах. — Я пропав».

Отже, час рятувати себе самого. Не первина. Будь вимогливим, а коли надасться шанс — будь готовий скористатися ним.

Мервелл знайшов операційну секцію і помістив каталку прямо в неї.

— І він ставить її в невимовно малий простір! Ка­жуть, це неможливо, але вони помиляються! Мер­велл Брілл, король парковки каталок! — Піксі блювонув. — Щоправда, це не те майбутнє, про яке я мріяв замолоду.

Потім він з відразою занурив друшляк у воду і во­див ним доти, доки той не наповнився суперп’явками, що звивалися.

«О ні, — подумав Артеміс. — Тільки не це».

Мервелл озирнувся і наблизив Фаула до себе, по­дивившись прямо на нього.

«Він точно бачив, як сіпнулися плечі. Він уведе мені снодійне, а тоді все буде втрачено».

Проте Мервелл нічого не помітив.

— У-у-у, як я вас ненавиджу. Огидні тварюки. Скажу тобі, людино, якщо ти підсвідомо чуєш мене, радій, що спиш. Ти не захочеш пройти через це про­кинувшись.

Артеміса це майже вивело із себе. Але він подумав про те, що у його матері залишилось менше дня, і затих.

Він відчув, що його ліву руку тягнуть, почув хрип­ке дихання Мервелла.

— Закріплено туго. Секундочку...

Артеміс відчув, що затиск знятий, він сприймав рух Мервелла вухами і носом. М’який животик доторк­нувся до його ліктя. Дихання виривалося поряд з його вухом. Мервелл обходив його біля лівого плеча.

Артеміс трохи розплющив праве око, якраз до­сить, щоб підглядати в щілинку. Потужна лампа була просто над його головою, закріплена на товстій, гладкій, хромованій ручці.

Хромованій. Що віддзеркалює.

Артеміс стежив за діями піксі попереду. Мервелл набирав щось на контрольному тачпаді «Октобон», переробленому під гномську мову. Потім, наспіву­ючи популярну поп-пісню піксі, він увів свій пароль. Одну цифру, щоразу, як звучав приспів.

— Піксі нереально розпалюють! — співав він. — О так... Круті піксі нереально розпалюють, дітки!

Артемісу так не здавалося, але він був радий пісні, вона давала йому час запам’ятати пароль Мервелла.

Мервелл відстебнув один з ременів, якими був зв’язаний Артеміс, щоб розпрямити його руку. На­віть якщо раптом людина прокинеться, вона зможе тільки безсило тріпатися в путах.

—-А тепер, моя маленька п’явко, роби свою бруд­ну роботу для тітоньки Опал, і я нагороджу тебе ви­чавлюванням у пробірку і викиданням. — Він зі­тхнув. — І чому мої кращі фрази витрачаються на хробаків?

Потім він узяв п’явку з друшляка, розім’яв її, щоб зробити присоски липкими, а потім приліпив її Ар­темісу до зап’ястка.

Артеміс негайно відчув розслаблення і нічого більшого.

«Мене паралізує, — зрозумів він. — Старий тролячий трюк. Розслабся перед смертю. Гарний план, не гірший за інші, та і врешті-решт, чи так уже погана смерть? Життя було суцільним випробуванням».

Мервелл перевірив годинник. Його брат страшенно довго був у карцері за кару. Ця червона річкова свиня могла вирішити підкріпитися порцією піксятини.

— Просто перевірю, — вирішив він. — Повернуся, перш ніж п’явка наповниться. Спочатку кров, а по­тім — мозок. Тобі треба було просто захопитися туфлями міс Кобой, братику.

І він пошкандибав униз, до центрального проходу, повз клітки з тваринами, стукаючи по прутах ґрат, що зводило тварин з розуму.

— Піксі нереально розпалюють! — виспівував він. — Круті піксі нереально розпалюють, дітки!

Артемісу було складно змусити себе зробити що-небудь. Набагато простіше дати всім проблемам ви­текти з руки разом із кров’ю.

«Коли вирішуєш померти, — ліниво подумав Ар­теміс, — уже неважливо, чи багато хто хоче твоєї смерті».

Він дійсно хотів, щоб тварини замовкли. Їхня тріскотня і цвірінькання змішувалися з його стого­нами.

Десь навіть був папуга, що повторював фразу.

— Хто твоя мама? — запитував він знову і зно­ву. — Хто твоя мама?

«Моя мама Анджеліна Фаул. — Очі Артеміса роз­плющилися. — Мама. Мати».

Він підняв вільну руку і зняв незапрошену п’явку, поклавши її на ремені, що зв’язували його. Кров і слиз потекли з півдюжини ранок на зап’ястку Арте­міса. Було схоже, що його зап’ясток проткнули списами-голками маленькі солдатики.

«Зараз буде боляче», — подумав Артеміс.

Горло Артеміса пересохло, шия ослабіла, зір був розпливчастим. Але, незважаючи на це, у нього за­йняло менше хвилини активувати термінал, увести код Мервелла і прибрати ремені.

«Якщо за відключенням ременів пролунає триво­га, я матиму проблеми».

Але не було ні дзвінка, ні інших видимих сигналів тривоги. Не прибігали за ним і піксі.

«У мене є час. Але його не надто багато».

Він прибрав паразита зі свого тіла, здригаючись не від болю, а від вигляду червоних точок на своєму зап'ястку. Струмочки крові бігли з кожної ранки, але вони були повільними і водянистими. Він не помре від утрати крові.

«Загусник крові в п’явках. Звичайно».

Артеміс, як зомбі, попрямував лабораторією, обе­режно обходячи вузли. Тисячі очей дивилися на нього. Тварини стихли, їхні носи, морди і дзьоби ви­сунулися з-за ґрат і дивилися за тим, що відбуваєть­ся. Єдиним звуком був звук робота — рознощика їжі, що виконував свої звичайні функції.

«Усе, що мені треба зробити, — це втекти. Немає потреби в протиборстві або в порятунку світу. За­лиш у спокої Опал і біжи».

Але, звичайно, у світі Артеміса нічого ніколи не ро­билося легко і просто. Артеміс виявив екранні окуля­ри, що висіли на стіні, активував їх з v-подібної клаві­атури і ввів пароль Мервелла, щоб увійти до мережі. Йому треба було дізнатися, де він і як йому вибратися.

Плани підприємства лежали просто на робочому столі. Прямо так, без пароля, незашифровані. Та й навіщо? Навряд чи коли люди вештатимуться тут, під землею, а навіть коли і будуть, вони все одно не знають гномської.

Артеміс вивчав плани з обережністю і наростаючим занепокоєнням. Підприємство складалося зі сполуче­них кімнат, створюючи тунелі під кварталом екстинк­ціоністів, проте виходів було всього два. Він міг вийти саме там, де і ввійшов, точніше, де його протягнули, але цей варіант його як мінімум не влаштовував, оскільки він вів прямо до Кронскі. Аби міг вибрати шахту шат­тлу, що означало викрадення і пілотування останнього. Але шанси обійти складні противикрадні системи шат­тлу, перш ніж Опал перетворить його, Артеміса, на купку попелу, були мінімальні. Доведеться здаватися.

— Подобається моя маленька лабораторія? — сказав голос.

Артеміс утупився поверх окулярів. Сама Опал стояла перед ним, руки в боки.

— Ну і місцинка, чи не так? — закінчила вона. — І всі ці тунелі були тут, наче чекали нас. Чудово. Що­йно я знайшла їх, одразу зрозуміла, що вони — те саме місце, яке мені потрібне. Я переконала доктора Кронскі віддати їх мені.

«Інформація — це влада, — думав Артеміс. — Отже не дай їй ані краплини».

— Ти ще хто? — запитав він.

— Я — майбутня королева цього світу, довіку. Можеш звертатися до мене «Міс Кобой» наступні п’ять хвилин. А потім можеш звернутися до мене «АААРРРРРГГГХХХ!!!», надірвати горло, померти з криками і таке інше, і таке подібне.

«Така ж пихата, як я її пам’ятав».

— Я, схоже, більший за вас, міс Кобой, і ви, як я бачу, не захопили з собою зброї.

Опал розсміялася.

— Зброї? — Вона перейшла на крик, розкинувши руки. — Ці тварюки дали мені всю зброю, якої я потребувала! — Вона махнула на сплячого тигра. — Ця велика кішечка посилила мій контроль над розумом. Равлики сфокусували мої енергетичні промені. Шматочок висушеного дельфінового плавника, змі­шаний з точно відміряною дозою отрути кобри, омолодив на сотню років.

— Так це фабрика з виробництва зброї, — видих­нув Артеміс.

— Точно, — сказала Опал, удоволена тим, що хтось нарешті її зрозумів. — Завдяки цим тварюкам і їхнім рідинам я стала наймогутнішим магом, від­коли зникли демони-чарівники. Екстинкціоністи ловили для мене всіх цих істот, які мені були такі потрібні. Дурні, обдурені дешевим трюком з голо­графічним полум’ям. Начебто я убила б ці диво­вижні створіння, перш ніж вип’ю їхні соки. Ви, люди, такі дурні, ваші уряди витрачають стільки сил у пошуках влади, а вона ось де, у них під боком, у джунглях.

— Оце так промова, — сказав Артеміс, набираючи щось на клавіатурі так, щоб тільки йому було видно.

— Скоро я буду...

— Ні, нічого не говори, скоро ти будеш непере­можною.

— Узагалі-то ні, — сказала Опал з неймовірним терпінням. — Але скоро я зможу управляти самим часом. Усе, що мені треба, — це...

Несподівано у Артеміса все стало на свої місця. Все про її задумку. І він знав, що йому знадобиться можливість утекти.

— Лемур. Усе, що тобі треба, — це лемур.

Опал заплескала в долоні.

— Точно, розумнику, Хлопче Бруду. Цей прекрас­ний лемурий мозок — останній інгредієнт у моїй формулі для посилення магії.

— Формула для посилення магії? — зітхнув Арте­міс. — Ви тільки послухайте її...

Опал пропустила кепкування повз вуха. Можли­во тому, що взагалі майже не слухала.

— У Людей Бруду була ціла купа лемурів, але ЛЕП забрала їх усіх, щоб зробити протиотруту від якоїсь там чуми, і я втратила решту у вогні. Усі мої тестові зразки пропали, а їхню рідину неможливо клонува­ти. Залишився ОДИН, і він мені потрібний. Він мій зразок для Клонування. З цим лемуром сам час мені скорятиметься... — Опал замовкла на секунду, по­стукуючи пальцем по своїх губах. — Почекай секун­ду, людино, що ти знаєш про мого лемура? — Вона забрала палець від рота і направила його на Артемі­са, створивши вогняну кулю, від якої лак на її нігтях почав плавитися. — Хлопче Бруду, я тебе запитую, що ти знаєш про лемура?

— Чудові туфельки, — сказав Артеміс, клацанням пальця обираючи опцію на екрані.

«Ви дійсно хочете відкрити всі клітки?» — запи­тав комп’ютер.

Екстинкціоністи пробиралися назад у свою штаб-квартиру, ведені Томмі, який тримав свій незаряджений пістолет з більшою упевненістю, ніж він від­чував насправді.

— У мене є деякі речі в штаб-квартирі, — повто­рював він натовпу, що йшов за ним. — Цінні речі. І я не збираюся їх тут залишати.

У решти теж залишилися деякі «цінні речі», і за­раз, оскільки Кронскі валявся непритомний на база­рі, і його охорона розбіглася, накивавши п’ятами, з’явилася прекрасна можливість зібрати лахи і піти геть, і чимдалі, тим краще. Спершу в аеропорт.

На думку Киркенхазарда, штаб-квартира була аб­солютно пустою, його щільну групу могли налякати тільки тіні, зникаючі на марокканському вітру.

«Я нікого не зможу пристрелити з незарядженого пістолета, — думав він. — Але нічого кращого теж не можу придумати».

Вони дісталися дверей головного холу, які висіли в отворі на одній петлі.

— О’кей, народе! — сказав Киркенхазард. — Но­сильників тут немає, отже манатки збираємо самі.

— О боже мій! — сказала графиня Ірина Косто­вич і втратила свідомість, упавши прямо на руки шотландському нафтовому магнатові.

— Забирайте все, що можете, зустрінемося тут че­рез п’ятнадцять хвилин.

Графиня щось пробурмотіла.

— Що це було?

— Вона сказала, що у неї вранці педікюр...

Киркенхазард підняв руку, вслухуючись.

— Ні, я не про це. Хто-небудь іще чув гуркіт?

Тварини рвонули у відчинені дверцята кліток з диким задоволенням, стрибаючи, плануючи, літа­ючи. Леви, леопарди, різні мавпи, газелі, тисячі істот з однією думкою в голові: «Втекти».

Проте Опал було весело.

— Не можу повірити, що ти це зробив, бруднуле. Я вичавлю твій мозок як губку.

Артеміс пригнув голову, абсолютно не піклуючись ні про мізки, ні про губки. Якщо він уникне прямого зоро­вого контакту, то загіпнотизувати його буде неможливо. Якщо тільки збільшеної сили Опал не вистачить на те, щоб проникнути в його мозок без оптичного зв’язку.

Навіть якби він не пригнувся, усе одно був би зне­сений потоком тварин, який поглинув його, і цей потік кусався, штовхався і бився.

«Це курям на сміх, — думав він, коли мавпячий лі­коть вибив повітря з його легенів. — Навіть якщо Опал не дістанеться до мене, тварини мене вб’ють. Треба спрямувати їх в інший бік».

Артеміс сховався під одним з операційних столів і пішов прямо у вир звіриних ніг, до потрібної тва­рини. Крапельниця з анестезією для тигра відрива­лася від столу у міру його просування.

Опал заричала на суміші їхніх мов. Це був низь­кий, схожий на буріння звук, від якого тварини ста­ли обходити її з двох боків. У міру того, як вони про­ходили, Опал стріляла впритул згустками енергії, що виривалися з її пальців і проходили через шеренги тварин, збиваючи їх з ніг і залишаючи без тями. Кліт­ки падали, як цілі будинки, холодильники розпліс­кували свій уміст на кахельну підлогу.

«Здається, мій відволікаючий маневр скоро ви­черпає себе, — подумав Артеміс. — Мій вихід».

Він побачив копита, що наближаються, і приготу­вався до стрибка.

«Це квага, — усвідомив він у стрибку. — Напівкінь, напівзебра, таких уже сотню років ніхто не ба­чив. Не породистий жеребець, але доведеться обі­йтися тим, що є».

Поїздка проходила складніше, ніж ті, до яких Ар­теміс звик на арабському ранчо Фаулів. Ні поводів, ні сідла, ні стремен, не кажучи вже про те, що квага був необ’їжджений, ним зараз рухав тільки страх.

Артеміс обхопив могутню шию тварини.

«Тільки посміятися, — думав він. — Потрібно всім. Мертвий хлопчик утікає на вимерлій тварині».

Артеміс схопив квагу за гриву, спробувавши на­правити його до відчинених дверей. Той брикався, підкидав і вивертав голову, намагаючись схопити Артеміса сильними зубами. Артеміс тільки обхопив ногами могутні боки і намагався утриматися.

Опал була зайнята тим, що захищала себе від хвилі звіриної помсти. Деякі великі хижаки були не такі полохливі, як їхні менші родичі, і вирішили, що кра­щий спосіб усунути загрозу, якою була Опал Ко­бой, — це з’їсти її.

Маленька піксі крутилася в пекельному балеті, кидаючи згустки магічної енергії, яка скупчувалася біля її плечей, отримуючи силу від сфер, що хилита­лися у неї на ліктях, і проходила далі, підживлю­ючись від рідин.

Артеміс ніколи нічого подібного не бачив. Твари­ни, що атакували, просто зависали в повітрі, їхні сили вмить закінчувалися і вони, як статуї, падали на землю. Нерухомі у всьому, окрім їхніх переляканих, бігаючих очей.

«Вона сильна, це точно. Я ніколи не бачив такої сили. Ні за що не можна дозволити Опал схопити Джей-джея».

Магія Опал закінчувалася. Її заряди розсипалися в повітрі або вибухали як петарди, відлітаючи далеко від мети. Вона залишила їх і вихопила із-за пояса два пістолети. Один був негайно вибитий з її руки ти­гром, що вирішив приєднатися до бійки, але Опал не розгубилася. Вона перемкнула інший пістолет у ре­жим стрільби чергами, і водила стволом з одного боку в інший, випускаючи віяло сріблястої енергії.

Тигр упав першим, вираз його обличчя говорив: «Тільки не знову». Інші теж падали, підрізані чергою на піввдиху, на скрику, на свисті.

Артеміс потягнув на себе пошарпану гриву кваги, примушуючи того перестрибнути через операцій­ний стіл. Звір пирхнув і брикнув, але зробив це, не­наче на знак згоди, пролетівши над першим столом і перестрибнувши через інший.

Опал палила в їхньому напрямку, але постріл за­губився в зграї кондорів.

Двері були прямо перед ними, Артеміс боявся, що квага підведе і зупиниться, але ні — тварина проско­чила крізь двері в коридор, що веде до кімнати з го­лографічним полум’ям.

Артеміс швидко відкрив контрольну панель ви­крадених з лабораторії окулярів, і вибрав установки підйомника.

За декілька божевільних секунд, які знадобилися платформі, щоб витягнути себе, Артеміс привчав тва­рину до незапрошеного сідока, примушуючи її ходи­ти кругами, щоб зробити їх обох складнішою мішен­ню для Опал, якщо вона йшла за ними по коридору.

Орел спостерігав згори, залишивши кігтями по­дряпину на щоці. Ондатра вибралась у нього із-за пазухи, плигаючи на платформу.

Угорі було світло. Слабкі хвилі штучного світла. Але все-таки світла.

— Давай, дівчинко, — сказав Артеміс, відчуваючи себе більш крутим, ніж ковбої. — Йиии-хааа!

Усі зібралися навколо піднятого вгору пальця Томмі Киркенхазарда, уважно вслухуючись, неначе звук виходив прямо з пальця.

— Ох, я нічого не чую, — зізнався Томмі. — Мож­ливо, мені почулося. Врешті-решт, це була важка для нас нічка.

І тут двері неначе вибухнули — були захоплені потоком тварин.

Киркенхазард звалився під ноги групі африкан­ських бабуїнів, продовжуючи рефлекторно натиска­ти курок незарядженого пістолета, вистрілюючи знову і знову з криками:

— Але ми ж вас убили, чорт забирай, убили!

Хоча летальних кінців у штаб-квартирі цієї ночі не сталося, вісімнадцять осіб було госпіталізовано з укусами, опіками, переламами і зараженням різни­ми інфекціями. Найгірше припало Киркенхазарду: бабуїни зжерли його пістолет разом з рукою, що тримала його, а потім кинули невдаху втомленому тигрові, який був дуже не в гуморі.

Жоден з екстинкціоністів не помітив, як із-за шта­бу піднявся маленький чорний шаттл. Він пролетів навколо центрального парку і підібрав довговолосого молодика з чогось, що скидалося на смугастого віслючка. Потім шаттл стрибнув у вузьку арку, пролетів її і помчав у нічне небо, неначе кудись поспішав.

Усілякі СПА-процедури і педікюр наступного дня були скасовані.

Останньою краплею для Опал стало те, що попри все інше її туфельки розвалилися.

— Що це за плями? — запитала вона у Мервелла і його нещодавно звільненого брата, Дисканта.

— Не знаю, — пробурмотів Дискант, який усе ще був брудний після ув’язнення в карцері.

— Це якийсь послід, — швидко зайшовся Мер­велл. — Судячи з виду і розміру, у однієї з великих кішок розгулялися нерви.

Опал сіла на лавку, витягнувши ногу з туфелькою.

— Зніми її, Мервелле.

Вона поставила ступню на лоб Мервелла і давила доти, доки той не впав на спину, стискаючи в руках вимазану в посліді туфельку.

— Це Хлопчина Бруду. Він знає про мого лемура. Ми повинні піти за ним. Якщо він мічений, я візьму його.

— О так, — підтвердив Мервелл. — Усі новопри­булі обприскуються при приземленні. У нього в кож­ній порі тіла радіоактивні відбитки. Нешкідливі, але на цій планеті йому ніде від нас сховатися.

— Добре. А взагалі-то чудово. Я про все подбала, чи не так?

— Це точно, міс Кобой, — монотонно пробубо­нів Дискант. — Ви сліпучі. Ви приголомшливо диво­вижні.

— Що ж, спасибі тобі, Дисканте, — сказала Опал, як завжди пропустивши сарказм повз вуха. — Я ду­мала, ти будеш злегка розсерджений після ув’язнення зі свинею. До речі, дивовижна — не слово. Якщо ти тільки не думаєш написати про те, яка я прекрасна, у своєму щоденнику.

— Візьму на замітку, — серйозно сказав Дискант.

Опал простягнула Мервеллу іншу ногу.

— Добре. Тепер установимо системи саморуйну­вання в цьому місці і приготуємо шаттл. Я хочу зна­йти цю людину й одразу вбити. Ми занадто няньчи­лися з цими п’явками. Цього разу негайна смерть.

Мервелл здригнувся. Він тримав туфлі, вимазані в тигровому посліді, але він швидше б надів їх, чим став би на місце цієї людини.

Артеміс лежав на спині у вантажному відсіку, роз­думуючи, чи не спав він у минулі хвилини. Суперп’явки, сплячі тигри і розсерджений квага.

Він відчував вібрацію підлоги під собою і знав, що вони кілька разів переходили звуковий бар’єр. Не­сподівано вібрація зникла, змінившись спокійним дзижчанням. Вони скидали швидкість!

Артеміс поспішив у кабіну, де Холлі втупилась поглядом у радар, неначе могла змінити те, що він показував. Джей-джей сидів у кріслі другого пілота, і здавалося, що він керує кораблем.

Артеміс показав на лемура.

— Може, це безглузде питання, але Джей-джей випадково не...

— Ні. Автопілот. І до речі, рада бачити тебе жи­вим. Завжди приємно врятувати тебе ще раз.

Артеміс доторкнувся до її плеча.

— Я знову зобов’язаний тобі життям. Не хотів би переходити від вдячності до роздратування, але чому ми скинули швидкість? Час спливає. У нас було тіль­ки три дні, пам’ятаєш? А зараз лише кілька годин.

Капітан постукала по радару.

— Хтось у штаб-квартирі помітив нас. Чийсь комп’ютер відстежив наш маршрут. Можеш щось про це сказати?

— Опал Кобой, — сказав Артеміс. — За всім цим стоїть Опал. Вона витягала рідини з тварин, щоб збільшити свої магічні здібності. Якщо вона отримає Джей-джея, вона буде непереможна.

У ельфійки не було часу дивуватися.

— Чудово. Опал Кобой. Я знала, що в усій цій справі відсутній якийсь божевільний елемент. Якщо Опал нас засікла, незабаром вона буде у нас на хвості, на чомусь більше озброєному, ніж ця розвалина.

— Екрани?

— Нічого особливого. Людські радари вона обду­рить, шаттл Народу — ні.

— І що ми можемо зробити?

— Мені треба утримати нас на авіалініях, разом з людськими машинами. Ми підемо на субзвуковій швидкості і не привертатимемо уваги. В останню мить щосили рвонемо до маєтку Фаулів. Неважливо, що тоді Опал нас побачить, адже коли вона діста­неться нас, ми вже будемо в часовому потоці.

Мульч Діггумс сунув голову в поштову скриньку.

— Нічого особливого. Тільки декілька золотих монет. Може, мені взяти їх собі? І до речі, тут гово­рили щось про Опал?

— Не хвилюйся про це. Все під контролем.

Мульч гмикнув.

— Як усе було під контролем у Ратдаунському парку, і потім, на шкіряному базарі?

— Ти не бачив нас у нашому кращому прояві, — визнав Артеміс. — Але прийде час, і ти поважатимеш капітана і мене.

Мульч сумнівався в цьому.

— Мені краще піти і пошукати слово «повага» у своєму словнику, оскільки, мабуть, у моєму розу­мінні воно означає дещо інше, ніж у твоєму, чи не так, Джей-джею?

Лемур ляснув у свої лапки і зайшовся сміхом.

— Схоже, ти знайшов собі брата за розумом, Мульче! — сказала ельфійка, повертаючись до інст­рументів. — Шкода, що він не дівчинка, а то ти міг би на ній одружитися.

Мульч зобразив шок.

— Романтика — явно не твій фах. Як огидно! Який же збоченець хоча б поцілує того, хто навіть не належить до його виду?

Артеміс потер свої скроні, що несподівано за­пульсували.

«До Тіпперарі шлях неблизький, — думав він. А звідти до Дубліна — як рукою кинути».

— Шаттл? — сказала Опал. — Шаттл Народу?

Шаттл самої Кобой летів на висоті тридцяти миль, на межі з космосом. Світло зір грало на корпусі її ма­тово-чорного шаттлу, а земля лежала внизу, вкрита хмарами.

— Так показують сенсори, — сказав Мервелл. — Стара гірничопрохідницька модель. Не особливо за­хищена і повністю позбавлена озброєння. Ми могли упіймати їх.

— Могли? — сказала Опал, витягаючи щиколот­ку, щоб помилуватися на свої нові червоні туфлі. — Чому «могли»?

— Ну, вони були у нас на гачку деякий час, а по­тім перейшли на субзвукову швидкість. Я здогаду­юся, що їхній пілот полетить по людських авіалініях, поки вони не відчують себе у безпеці.

Опал диявольськи посміхнулася. Вона обожню­вала змагання.

— О’кей, давайте використаємо наші переваги. У нас є швидкість і зброя. Все, що нам треба, — по­летіти в потрібному напрямку.

— Що за схожість ідей, — посміхнувся Дискант.

Опал поморщилася.

— Будь ласка, Дисканте, використовуй короткі слова. Не примушуй мене перетворити тебе на купку попелу.

Це була порожня загроза, оскільки після сутички під штаб-квартирою у неї не залишилося на це до­статньої кількості магії. Вона як і раніше володіла початковою магією — гіпноз, левітація та інше, але перш ніж знову творити блискавки, їй доведеться гарненько поспати. Проте братам Брілл необов’яз­ково було про це знати.

— У мене є ідея. Я запустила записи розмов через розпізнавач голосу і запустила відповідність по сві­тових регіонах. Ким би хто не був, він живе в цен­тральній Ірландії. Ймовірно в Дубліні. Я хочу, щоб ми спустилися так швидко, наскільки це можливо, Дисканте, і коли шаттл спуститься з авіаліній... — Вона стиснула в кулаці уявну комашку, видавлюючи з її тіла кров. — Ми чекатимемо.

— Неймовірно, — сказав Дискант.

Маєток Фаулів

Сонце вже зійшло і знову сідало, тоді як Холлі вела тремтячий шаттл через обгородження маєтка Фаулів.

— У нас скоро закінчиться час, а цей шматок сміт­тя скоро розвалиться, — сказала вона Артемісу. Хол­лі поклала руку на серце. — Я відчуваю іскру Номера Один, умираючу всередині, але у нас ще є час.

Артеміс кивнув. Вид маєтка якимсь чином змусив його сприймати стан матері ще гірше.

«Мені потрібно додому».

— Чудово, Холлі. Ти це зробила. Посади нас на задньому дворі. Ми зможемо увійти до маєтка через двері на кухні.

Ельфійка натиснула якісь кнопки.

— Позаду й навкруги. Знайшла два і третій захо­ваний. Датчики руху, якщо не помиляюся. Один керується дистанційно, інші на самозабезпеченні. Вимкнути керований датчик?

— Так, Холлі, вимкни, будь ласка, тривогу. Удома хто-небудь є?

Капітан перевірила термодатчик.

— Одне тепле тіло. Верхній поверх.

Артеміс полегшено зітхнув.

— Добре. Тільки мама. Вона напевно приймає снодійне. Молодший я тюки не міг повернутися.

Холлі посадила шаттл так м’яко, як могла, але пе­редачі були зламані, а амортизатори — порожні.

У стабілізаторах були вибоїни, і гіроскоп обертався як флюгер. Шаттл, що приземлявся, оголив ряд бу­лижників, які розлетілися в сторони, як шматки зем­лі під плугом.

Артеміс узяв Джей-джея на руки.

— Чи готовий ти до нових подорожей, хлопчику?

Круглі очі лемура були повні сумнівів, він поди­вився на Мульча у пошуках підтримки.

— Завжди пам’ятай, — сказав Мульч, почухавши йому підборіддя. — Що ти розумник.

Гном знайшов старий байковий рюкзак і почав складати в нього все, що залишалося в холодиль­нику.

— У цьому немає потреби, — сказала Холлі. — Ко­рабель твій. Забирай його, відкопуй усе, що награбу­вав, і відлітай куди-небудь чимдалі. Скинь цю купу заліза в море і живи на зароблене декілька років. Тільки обіцяй мені, що не торгуватимеш з людьми.

— Тільки сміттям, — сказав Мульч. — І ти сказала, що я можу залишити собі шаттл?

— Я взагалі-то попросила тебе його викинути. Зроби мені послугу.

Мульч посміхнувся.

— Я щедрий гном. Я міг би зробити тобі таку по­слугу.

Холлі теж посміхнулася.

— Добре. І запам’ятай, коли знову зустрінемося, нічого цього не було, або, ймовірно, не буде.

— Мій рот на замку.

Артеміс підійшов до нього.

— Я б заплатив за те, щоб подивитися на Мульча Діггумса із закритим ротом.

— Мені теж завжди приємно з тобою зустрічати­ся. Мабуть, у майбутньому я тебе пограбую.

Артеміс потиснув гному руку.

— Хочеш вір, хочеш ні, але пограбуєш. У нас бу­дуть гарні часи.

Джей-джей підійшов для рукостискання.

— Доглянь за людиною, Джей-джею, — серйозно сказав Мульч. — Він трохи темний, але казанок у нього варить.

— До побачення, містере Діггумс.

— До зустрічі, майстре Фаул.

Опал була на третьому обороті мантри Гола Свим, коли Мервелл увірвався до її особистої кімнати.

— Ми знайшли шаттл, міс Кобой, — задихаючись, промовив Мервелл, притискаючи до грудей голопроектор. Вони перейшли на надзвук менше ніж на хви­лину, над Середземним морем. Але цього було досить!

— Хумм хумм хаа. Рахмуммм хумм хаа, — моно­тонно проспівала Опал, завершуючи мантру. — Світ усередині мене, згода оточує мене, всепрощення — мій шлях. Тепер, Мервелле, покажи мені, де цей Хлопець Бруду, щоб я змогла впхнути йому в глотку його тельбухи.

Мервелл показав голопроектор.

— Червона точка. Східне узбережжя.

— Військовий об’єкт?

— Що дивно, ні. Це резиденція. Взагалі ніякого захисту.

Опал вилізла зі свого затишного крісла.

— Добре. Зробіть кілька сканів. Розігрійте гарма­ти і віднесіть мене вниз.

— Так, пані Кобой.

— І Мервелл...

— Пані Кобой?

— Гадаю, маленький Дискант на мене запав. Він сказав мені, що я дуже фотоприваблива. Бідолашний дурник. Чи не перекажеш йому, що я не для нього? Якщо ні, доведеться його вбити.

Мерв зітхнув.

— Перекажу, пані Кобой. Переконаний, що це його охолодить.

Артеміс спіймав себе на тому, що чухає голову Джей-джея, поки вони йшли маєтком.

Спокійно, хлопче. Тепер тебе ніхто не скрив­дить. Ми в безпеці.

Холлі піднімалася сходами за ним, прикриваючи ззаду, витягнувши два пальці. Звісно, пальці — не вогнепальна зброя, але кістки вони зламають, бо силу мають неабияку.

— Давай, Артемісе! Номер Один слабшає, нам по­трібно швидше стрибати.

Артеміс обійшов детектор ваги на підлозі на два­надцятому кроці.

— Майже на місці. Залишилися секунди.

Його студія була такою самою, якою він її зали­шив, гардероб відчинений, краватка звисає з верх­ньої полиці, як змія.

— Добре, — сказав Артеміс. Його упевненість зростала.-— Це місце. Потрібне місце.

Холлі задихалася.

— Саме час. Мені важко утримувати сигнал. Не­наче біжиш за запахом.

Артеміс поклав руку їй на плече. Трійця — втом­лені, голодні, але задоволені.

Плечі Холлі опустилися — увесь цей час їй дово­дилося приховувати виснаження і напруженість.

— Я думала, ти помер, — сказала вона.

— Я теж так думав, — признався Артеміс. — А по­тім зрозумів, що не помру. Не в цьому часі.

— Я сподіваюся, ти поясниш мені.

— Після. За вечерею. А зараз не могла б ти відкри­ти потік часу, подруго?

За цим почувся різкий свист — це фіранки на ве­ликому вікні відчинилися. Молодший Артеміс і Бат­лер були тут, одягнені в костюми з фольги. Батлер розстебнув свій костюм, щоб дістати з нагрудної ко­бури пістолет.

— Що ви там говорили щодо тимчасового пото­ку? — запитав десятирічний Артеміс.

Мульч Діггумс закопував у землю золоту монету, коли земля під ним вибухнула, і він виявив себе та­ким, що висить на лезі носа-криголама шаттлу.

«Я навіть не чув, як вони наблизилися, — подумав він. — Ось тобі і Замша».

Перш ніж він устиг звестися на ноги, його скину­ло в купу сріблястого деревного попелу стволом «Нейтрино», що реагував на рух його адамова яблу­ка. Волоски на його бороді інстинктивно відчули, що зброя недружня, і сплелися навкруги ствола.

— Чудовий шаттл, — сказав Мульч, щоб потягну­ти час, поки не згаснуть зірочки в очах. — Припущу, що з тихохідним двигуном.

Три піксі стояли перед ним. Двоє чоловіків і жін­ка. Взагалі-то піксі не були особливо небезпечними істотами, але чоловіки були озброєні, а жінці досить було подивитися в очі.

— Закладаюся, — сказав Мульч, — що ви спалите весь світ, тільки щоб подивитися, як він горить.

Опал надрукувала це порівняння в маленькому електронному блокноті у своєму покетбуці.

— Дякую за це. Тепер скажи мені все.

«Спочатку трохи посперечаюсь, а потім дезінформую її», — подумав Мульч.

— Я тобі нічого не скажу, піксі-дияволице! — ска­зав він, і його адамово яблуко нервово ворухнулося під стволом гармати.

— Ох, — сказала Опал, розлючено притупуючи. — Ну, невже ніхто мене не боїться?

Вона зняла рукавичку і поклала великий палець Мульчу на скроню.

— А тепер покажи мені все.

І останніми іскрами вкраденої магії вона висмокта­ла всю пам’ять Мульча про останні з минулих днів. Це було б неприємною сенсацією, навіть для тих, кому доводилося стирати величезні шматки його особи. Мульч бурмотав і відштовхувався, у міру того, як події останніх днів зникали з його голови. Як тільки Опал отримала те, що хотіла, гном без тями впав на землю.

Він прокинеться часом пізніше, зі стартовим чі­пом від шаттлу ЛЕПрекону в кишені і не маючи уяви про те, як він сюди потрапив.

Опал заплющила очі, переглядаючи свої нові спо­гади.

— Ах, — сказала вона посміхаючись. — Часовий потік.

— Зараз не час для цього, — наполягав Артеміс.

— А я думаю, що саме час, — стояв на своєму десятирічний Артеміс. — Ви знову увірвалися в мій буди­нок, так хоча б поясніть цю фразу щодо «потоку часу». Я вже не говорю про той факт, що ви все ще живі.

Артеміс старший прибрав волосся з обличчя.

— Тепер-то ти точно мусиш мене впізнати.

— Це не реклама шампуню, перестань, будь ласка, відкидати волосся.

Холлі майже роздвоїлася.

— Поспіши, — прохрипіла вона. — Або я йду без тебе.

— Будь-ласка, — попросив Артеміс. — Нам треба йти. Це питання життя і смерті.

Юний Артеміс був непохитний.

— У мене було почуття, що ви повернетеся. Це все почалося тут, прямо на цьому місці. Я перезапус­кав записи прослуховування. Ви просто з’явилися тут, потім ішли за мною в Африку, отже я подумав, що якби я рятував життя цієї тварюки, то повернув­ся б сюди з моїм лемуром. Ми просто заблокували наше теплове випромінювання, і ось ми тут.

— Дуже крихке обґрунтування, — сказав Артеміс старший. — Нам явно був потрібен лемур. І як тіль­ки ми його отримаємо, навіщо нам сюди поверта­тися?

— Я усвідомлюю, що в моїх висновках існують ве­личезні діри, але втрачати мені було нічого. І, як те­пер видно, було що отримувати.

У Холлі бракувало терпіння для серії взаємного обговорення Фаулів.

— Артемісе, я знаю, у тебе є серце. Ти хороша лю­дина, навіть якщо сам цього ще не знаєш. Ти по­жертвував діамантами, щоб урятувати мене. Хіба тобі важко відпустити нас?

Юний Артеміс обмірковував ці обтяжливі півто­ри хвилини.

— Дійсно, — несподівано сказав він. — Мені треба знати всю правду про вас. Що ви за істоти? Чому ВІН здається таким знайомим? Що робить цього лемура особливим? Усе.

Артеміс старший притиснув Джей-джея до гру­дей.

— Дай мені ножиці, — сказав він.

Опал вбігла в маєток, відчуваючи напад магіч­ної нудоти, що спіткає всіх незапрошених до бу­динку.

«Часовий потік, — думала вона. — Нарешті я пере­вірю свої теорії».

Управління часом уже давно було головною ме­тою Опал. Щоб контролювати переміщення крізь час, треба було володіти величезною силою. Але її магія без лемура була недостатньо сильна. Потрібні були цілі команди чаклунів ЛЕПрекону, щоб на де­кілька годин зупинити час. Щоб відкрити тунель часу, знадобилася б колосальна магічна сила. Наба­гато простіше збити Місяць із небес.

Опал набрала це в електронний блокнот.

«Збити Місяць із небес? Можливо?»

Але якби їй удалося дістатися входу в тунель, Опал була упевнена, що змогла б швидко розплутати наукову головоломку.

«У мене дуже гарна інтуїція, і я, врешті-решт, ге­ній».

Вона вибігла по сходах, у нестямі від того, що ви­сокі людські сходинки пошкодили її туфельки. Мер­велл і Дискант пленталися позаду, здивовані таким ставленням до взуття.

— Мене кинули в камеру зі свинею через її ту­фельки, — пробурмотів Дискант. — А ці вона рве в клапті. Типова непостійність Кобой. Здається, я став язвою.

Опал добігла до кінця сходів і негайно побігла до відчинених дверей.

— Звідки вона знає, що це потрібні двері? — по­думав уголос Дискант.

— Ох, я не знаю, — сказав Мервелл, уперши руки в коліна. Ходити людськими кроками непросто для піксі. У них великі голови, короткі ноги і слабкі ле­гені. — Може, через магічне червоне сяйво з-під дверей, або, можливо, через оглушливе завивання тимчасових вітрів.

Дискант кивнув.

— Ти можеш мати рацію, братику. І не думай, що я не чую сарказму в твоєму голосі.

Опал стомлено вийшла з кімнати, її обличчя було темним, як ніч.

— Вони пішли, — оголосила вона. — І тунель май­же закрився. До того ж, мої туфельки знищені. Так що, хлопці, мені потрібний хтось.

Брати Брілл подивилися один на одного, потім розвернулися і побігли настільки швидко, наскільки дозволяли їхні тонкі ніжки.

Недостатньо швидко.