Артеміс Фаул. Парадокс часу

ГЛАВА 6: Я ДО СЕБЕ

КОЛИ наземна тварина потрапляє у воду, на мить вона відчуває замішан­ня. І неважливо, хто це: людина або ча­рівна істота. Поверхня вибухає бризка­ми, і всі почуття несподівано прокидаються. Уколи холоду, сповільнені рухи, в очах — розмиті кольори і вибухи бульбашок. Потік часу схожий на цю мить. Не можна сказати, що до подорожі через океан часу можна звикнути. До однієї річки двічі не уві­йдеш. Чаклун-демон Кван, у якого був найбільший досвід у плані подорожей у часі, написав у своїй автобіографії-бестселер, «Кван: Зараз — мій час»: «По­дорож у часі схожа на політ через кишки гнома. Є дуже милі відрізки, де ти летиш вільно, а повернеш за ріг — і можна наштовхнутися на сморідну безви­хідь. Проблема в тому, що часовий потік будується в основному на емоціях, він убирає в себе почуття оточення з реального часу, який він омиває. Якщо наштовхнешся на відрізок, в якому смердить, можна ручатися, що люди там когось убивають».

Артеміса і Холлі тягнуло через відрізок часу, в якому смерділо, що відповідало руйнуванню цілої екосистеми в Південній Америці. На собі вони від­чули увесь жах тварин і навіть запах лісу, що обву­глився. Артеміс відчув, що Холлі губиться в урагані емоцій. Народ, на відміну від людей, чутливіший до навколишнього світу. Якщо Холлі втратить самовла­дання, то її атоми розсіються і будуть увібрані пото­ком часу.

— Сконцентруйся, Холлі, — скомандував Артеміс у часовий потік. — Згадай, хто ти і навіщо ти тут.

Це було важко для обох. Частки їхньої пам’яті вже були ослаблені подорожжю до чистилища, і спо­куса розтанути в потоці часу була дуже велика.

Артеміс уявив свою матір, щоб зміцнити власну цілісність.

«Я знаю, де і коли я хочу опинитися, — думав він. — Точно де і коли...»

Родовий маєток Фаулів, приблизно вісім років тому

Артеміс і Холлі покинули потік часу і потрапили в кабінет десятилітнього Артеміса. З точки зору фізі­ології цей досвід подорожі в часі був м’яким, схожим на стрибок з низького старту на товстий килим, але з погляду емоцій саме ця подорож була схожа на де­сятихвилинний вихор найжахливіших спогадів їх­нього життя. Правду кажуть, що двічі в один і той же потік часу увійти не можна.

Холлі плакала по своїй матері декілька хвилин, але, врешті-решт, постійне цокання старовинного підлогового годинника нагадало їй, де і в якому часі вона перебуває. Похитуючись, вона підвелась, роззирнулась і побачила, що Артеміс попрямував до шафи. Його вид підбадьорив її.

— Ба як ти розігнався, — сказала вона.

Артеміс рився в одязі, що висів на вішаках.

— Ясна річ, нічого не підійде, — бурчав він собі під ніс. — Усе занадто мале.

Холлі протиснулася до шафи.

— А мені підійде, — сказала вона, стягуючи з ві­шака темний костюм.

— Мій перший костюм, — з любов’ю промовив Артеміс. — Для різдвяної сімейної світлини. Я навіть не уявляв, як носити його. Пам’ятаю, як я хвилював­ся, коли мені його підганяли. Замовили заздалегідь у Zegna.

Холлі розірвала захисний поліетиленовий пакет. — Який довгий!

І тільки у цей момент Артеміс трохи отямився й усвідомив жарт Холлі.

— А що ти мала на увазі, коли сказала, що я розі­гнався?

Холлі розкрила стулку дверей так, щоб дзеркало відбивало профіль Артеміса.

— Подивися на себе, — сказала вона.

Артеміс подивився. У дзеркалі він побачив висо­кого стрункого хлопця, з волоссям до плечей і навіть щетиною на підборідді.

— А, ясно.

— Дивуюся, що до тебе дійшло, — сказала Хол­лі. — Крізь таку-то шевелюру.

— Прискорене дорослішання. Побічний ефект подорожі в часі, — байдуже припустив Артеміс. — Коли ми повернемося, це має минути. — Він зробив паузу, очікуючи реакції Холлі.

— Тобі теж не завадить подивитися на себе в дзеркало. Змінився не лише я.

Холлі відштовхнула його вбік, думаючи, що він жартує, але її напівпосмішка зникла, коли вона по­бачила себе у дзеркалі. Це було її обличчя, але воно відрізнялося від колишнього, бракувало пари шра­мів і пари десятиліть.

— Я помолодшала, — видихнула вона. — Помоло­дшала.

— Та ти не засмучуйся, — швидко сказав Арте­міс. — Це тимчасово. Ми наче переодягнулися. Моя фізична зрілість, твоя молодість. Це зникне за секун­ду або дві, після того, як ми повернемося в потік часу.

Але Холлі засмутилася. Вона зрозуміла, як це ста­лося.

«Я думала про матір. Про наші останні години разом. Про те, якою я тоді була».

І тому вона так змінилася.

«Подивіться на мене. Тільки з Академії. За люд­ськими термінами, навряд чи старша за Артеміса».

Чомусь ця думка її турбувала.

— Штани одягни, — огризнулася вона, застібаючи хрустку білу сорочку на шиї. — І продовжимо обго­ворювати твої теорії.

Артеміс скористався додатковими сантиметрами свого зросту, щоб стягнути з шафи велику коробку. У коробці акуратними шарами лежав одяг, призна­чений для однієї з благодійних установ Анджеліни Фаул. Він кинув Холлі сріблясту перуку.

— Костюмована вечірка в сімдесятих, — пояснив він. — Мені здається, я можу уявити, як моя мати вбиралася пілотом зорельота. А зараз прикрий свої загострені вуха.

— З капелюхом було б простіше, — сказала Холлі, натягуючи перуку на свій темно-рудий їжачок.

— Боюся, це невдала ідея, — зітхнув Артеміс, ви­бравши з одягу спортивний костюм. — Це не зовсім Харродс, але на якийсь час згодиться.

Легкі шкіряні мокасини Артеміса добре підійшли Холлі, в коробці також була пара батьківських кросі­вок, а ті, що були на ньому, здавлювали пальці.

— Добре, що ми одягнулися, ми ж ідемо красти мавпу, — заявила Холлі.

Артеміс закотив рукава спортивного костюма.

— Одягатися зовсім не обов’язково. Ми просто перечекаємо декілька хвилин, доти, доки моя мама майже впіймає Батлера, що крастиметься нагору з лемуром. Я пам’ятаю, як він просунув клітку через дверний отвір, а потім я відніс її назад нагору. Щойно сюди потрапить клітка, ми її схопимо, знімемо цей безглуздий одяг і повернемося до Номера Один.

Холлі поглянула на себе у дзеркало. У неї був ви­гляд охоронця президента з іншої планети.

— Звучить просто.

— Це і буде просто. Мабуть. Батлер тоді навіть у кабінет не заходив. Усе, що ми маємо зробити, — стояти тут і чекати.

— А як ти знайшов саме цей момент у часі?

Артеміс відкинув з лоба густу шевелюру, розплю­щивши сумні очі, що не збігалися за кольором.

— Слухай, — сказав він, указуючи вгору, кудись у стелю.

Холлі заправила за вухо пасмо срібного волосся, нахиливши голову в один бік, щоб напружити слух. Вона почула старовинний підлоговий годинник, биття сердець мандрівників у часі, але все це пере­кривав скрипучий істеричний голос.

— Мама, — сказав Артеміс, опустивши очі. — Це було вперше, коли вона мене не впізнала. Зараз вона погрожує зателефонувати до поліції. Через секунду вона бігтиме вниз до телефону і побачить Батлера.

І Холлі зрозуміла. Як син може забути такий мо­мент? Це, напевно, було настільки ж легко, наскіль­ки боляче.

— Я чітко пам’ятаю. Ми щойно повернулися з Ратдаунського парку, приватного зоопарку, і я по­думав, що потрібно перевірити, як вона себе почуває перед відльотом у Марокко. Через місяць вона вже не зможе потурбуватися про себе.

Холлі стиснула його руку.

— Артемісе, все гаразд. Усе вже в минулому. Че­рез декілька хвилин твоя мама отямиться. І любити­ме тебе, як завжди любила.

Артеміс сумно кивнув. Він знав, що це — правда, але він також знав, що примара цього спогаду ніко­ли не покине його. На верхньому поверсі голос Ан­джеліни Фаул перемістився зі спальні поверхом вище, залишаючи по собі верескливі нотки. Артеміс притиснув Холлі до стіни.

— Батлер зараз підніматиметься сходами. Про всяк випадок нам потрібно триматися в тіні.

Холлі не могла не нервувати.

— Ти впевнений, що він залишиться зовні? Вос­таннє, коли я зустріла Батлера як ворога, зі мною був увесь ЛЕПрекон. Мені якось ніяково через те, що я озброєна тільки сріблястою перукою.

— Капітан, спокійно, — сказав Артеміс, несвідомо опікуючись нею. — Він залишиться зовні. Я це на власні очі бачив.

— Що на власні очі бачив? — запитав Батлер, з’явившись в отворі арки позаду них, пройшовши через суміжні двері спальні.

Артеміс відчув, як кров запульсувала в кінчиках його пальців. Як це могло статися? Усе пішло геть не так. Артеміс ніколи раніше не відчував на собі пильний погляд Батлера, і вперше в житті усвідомив, наскільки страхітливим міг бути його охоронець.

— А ви, дітки, рилися в шафі Фаулів, я дивлю­ся, — продовжив Батлер, не отримавши відповіді на своє питання. — Вам потрібен скандал або ви хочете піти по-тихому? Давайте я вам натякну: правильна відповідь — піти тихо.

«Магія — єдиний вихід», — усвідомила Холлі. Вона різко повернула своє підборіддя, щоб викликати свою чарівну силу. Якщо вона не може оглушити Батлера, то вона його загіпнотизує.

— Засни, людський сине, — співучо вимовила Холлі, наповнивши голос гіпнотизуючою силою. Але месмер — дракон з двома головами, тут потрі­бен і візуальний, і слуховий контакт.

Батлер чув чарівні слова, але через тінь візуаль­ний контакт був неповним.

— Що?.. — здивовано запитав він, — Як ти...

У незграбного охоронця було досить часу зрозу­міти, що його гіпнотизують. Якимсь чином ці дітки намагалися опанувати його волю. Він відсахнувся назад, ударившись плечем об арку.

— Засни, Батлере, — сказала маленька дитина в перуці пілота зоряного корабля.

«Вона знає мене?»

Це серйозно. У цієї парочки була інформація про охорону будинку, і вони все одно вирішили сюди за­братися.

«Я повинен нейтралізувати їх до того, як відклю­чуся, — думав Батлер. — Якщо я піддамся, молодий хазяїн Артеміс і місіс Фаул залишаться без захисту.»

У нього були два виходи: впасти на маленьких злодіїв або вистрілити в них з пістолета-транквілізатора, який він узяв на випадок запланованого викра­дення тварини в Ратдаунському парку.

Він обрав другий. Принаймні, транквілізатори не задушать цих двох і не переламають їм кістки. Бат­лер відчував провину за своє рішення приспати па­рочку діточок, але невелику; врешті-решт, він пра­цював на Артеміса Фаула і відмінно знав, наскільки небезпечними можуть бути діти.

Пілот зоряного корабля вийшов з тіні, і Батлер чітко побачив її очі. Одне блакитне, друге — золо­тисто-коричневе.

— Засни, Батлере, — знову мелодійно вимовила дівчина, знижуючи голос. — Повіки тяжчають. Спи.

«Вона мене гіпнотизує!» — усвідомив Батлер. Він намагався витягнути пістолет пальцями, які неначе спочатку опустили в розплавлений каучук, а потім обсипали кульковими підшипниками.

— Ти спи, — промимрив він, а потім вистрілив дівчині в стегно.. Холлі недовірливо втупилася на дротик, що стирчав з її ноги.

— Тільки не Батлер, — простогнала вона і рухнула на підлогу.

Свідомість одразу прояснилася.

Другий пронира не зрушив ні на сантиметр.

«Із цих двох маленька дівчинка — професіо­нал», — подумав Батлер підводячись і замислившись над тим, який вклад вносить нечесаний індивід у цей тандем.

Артеміс швидко зрозумів, що у нього немає іншо­го вибору, крім як сказати, хто він і спробувати до­мовитися з Батлером.

«Це буде важко. У мене немає ніяких доказів, окрім приблизної схожості зі мною, тільки молодшим».

Але він мав спробувати зробити це до того, як план рухне остаточно.

— Послухай, Батлере, — почав він. — Мені треба тобі дещо сказати...

Батлер не побажав почути продовження.

— Ні, ні, ні, — швидко промовив він, стріляючи Артемісу в плече. — Ні з ким із вас я більше не гово­ритиму.

Артеміс витягнув дротик, але було надто пізно. Крихітна капсула заспокійливого спорожніла.

— Батлере! — видихнув він, падаючи на коліна. — Ти в мене стріляв.

— Усі знають, як мене звуть, — зітхнув охоронець, нагинаючись, щоб перекинути пронир через плече.

— Я заінтригований, — промовив десятирічний Артеміс Фаул, оглядаючи двох індивідуумів у багаж­нику «Бентлі». — Тут сталося щось екстраординарне.

— Навряд чи екстраординарне, — сказав Батлер, перевіряючи пульс у дівчини. — Двійко злодіїв яки­мось чином пробралися в будинок.

— Вони обійшли всі охоронні пристрої. Датчики руху нічого не засікли?

— Нічого. Я просто наштовхнувся на них під час звичайного обходу. Ховалися в тіні, напнули обнос­ки з шафи.

Артеміс потер підборіддя.

— Гм. Так ти не знайшов їхній одяг?

— Ані клаптика.

— Що означає, що вони пробралися сюди, обій­шовши всі охоронні пристрої в нижній білизні.

— А це щось екстраординарне, — визнав Батлер.

Артеміс витягнув з кишені піджака ліхтарик у ви­гляді авторучки, посвітив ним на Холлі, примушу­ючи пасма її срібної перуки виблискувати, як дискотечна куля.

— Ось із цією щось не те. Дуже незвичайна струк­тура кісток. Вилиці високі — слов’янські, напевно, а брови широкі й дитячі. Але пропорції голови і ту­луба дорослі, недитячі.

Батлер пирхнув від сміху.

— Що, інопланетяни?

— Хлопець — людина, а вона — щось інше, — за­думливо мовив Артеміс. — Можливо, генетична мо­дифікація. Він направив пучок світла уздовж її вили­ці. — Поглянь. Вуха загострені. Вражаюче.

Артеміса осяяло. Тут щось відбувається. Щось важливе. На таких обставинах можна неодмінно за­робити купу грошей.

Він енергійно потер долоні.

— Відмінно. Але зараз це не повинно мене відволі­кати. У перспективі на цій дивній істоті можна зібрати статок, але в даний момент нам треба дістати лемура.

Батлер підупав духом, але приховав це, хлопнув­ши кришкою багажника. Він сподівався, що про мавпу забудуть.

— Я знаю декілька технік ведення бою, але жодна з них не дає захисту від мавпи.

— Батлере, це лемур. І я в курсі того, що ти вважа­єш цю операцію нижчою за нашу гідність, але на кону життя мого батька.

— Звичайно, Артемісе. Як скажете.

— Точно. Отже, ось наш план. Ми попрямуємо до Ратдаунського парку, як запланували, а після завер­шення угоди з екстинкціоністами я зможу прийняти рішення, що робити з двома нашими гостями. Спо­діваюся, у багажнику вони залишаться цілими й неушкодженими?

Батлер пирхнув.

— Ви жартуєте?

Артеміс не посміхнувся.

— Ти, напевно, помітив, Батлере, що жартую я рідко.

— Ви маєте рацію, молодий хазяїне. Ви не жартів­ник. Може, коли-небудь, еге ж?

— Ймовірно, коли я знайду батька.

— Так. Імовірно тоді. А щоб відповісти на ваше запитання... Це машина вашого батька, і в цьому ба­гажнику побувало більше в’язнів, ніж ви відсвятку­вали своїх днів народження. Мафія, Тріада, Якудза, картель із Тихуани, Янголи Пекла. Назви банду, і хоча б двійко з неї провели ніч у цьому багажнику. Ваш батько спеціально його модифікував. Там є кон­диціонер, нічник, м’яка підвіска і навіть питна вода.

— Він надійний? Згадай, наші полонені вже вломлювалися у будинок.

Батлер зачинив багажник.

— Титановий замок, посилені двері. Жодного ви­ходу. Ці двоє будуть усередині доти, доки ми їх не випустимо.

— Чудово, — сказав Артеміс, прослизаючи на за­днє сидіння «Бентлі». — Зараз мені треба трохи часу на цю маленьку справу, тому забудемо про них і зо­середимося на лемурові.

— Чудово, — піддакнув Батлер, а потім прошепо­тів: — Справа мавп. Моя улюблена.

Ратдаунський парк, графство Віклоу, Ірландія

Попри те, що Холлі була на п’ять кілограмів легша від Артеміса, вона отямилася раніше за нього. Хол­лі зраділа пробудженню, оскільки їй наснився жах­ливий сон. Уві сні вона колінами і ліктями билася об металеві стінки багажника «Бентлі», і їй здавало­ся, що вона перебуває на підводному човні ЛЕПрекону.

Холлі лежала, скорчившись і примружившись у темряві. Вона намагалась здолати страх. Її мати за­гинула в металевій коробці, а тепер вона сама була усередині такої коробки.

Але саме думки про матір заспокоїли Холлі. Вона розплющила очі і стала очима і кінчиками пальців обстежувати обмежений простір. Незабаром вона виявила нічник, убудований в сталеву стіну. Вона клацнула ним і побачила Артеміса, який лежав, при­тулившись до металевої кришки багажника, що закруглялася за його рукою. Її власні ноги в позиче­ному взутті лежали на виблискуючому вигині надколісної дуги. Вони були всередині авто.

Артеміс застогнав, сіпнувся і розплющив очі.

— Продавайте долю Фонетікс, — випалив він, а по­тім згадав Батлера і дротик зі снодійним. — Холлі, Холлі?

Холлі поплескала його по нозі.

— Я в порядку, Артемісе, — сказала вона гномського на той випадок, якщо в автівці установлений жучок. — Я тут. Де ще мені бути?

Артеміс відсунувся у свій бік, забившись спиною, чорне волосся приховувало вираз його обличчя, і теж заговорив гномського.

— Нам укололи однакові дози транквілізатора, ти легша, а опритомніла швидше. Магія?

Бік, в якому було обличчя Холлі, тонув у глибокій тіні.

— Так, особлива магія Номера Один — штука сильна.

— Досить сильна, щоб витягнути нас звідси?

Холлі близько хвилини вивчала поверхню багаж­ника, обмацуючи пальцями кожен зварний шов. Урешті-решт, вона похитала головою, срібляста пе­рука засяяла.

— Жодного слабкого місця. Навіть вихідний отвір кондиціонера повністю заглушений. Виходу немає.

— Звичайно, немає, — сказав Артеміс. — Ми все­редині «Бентлі». Багажник є сталевою коробкою з титановим замком. — Він глибоко вдихнув прохо­лодне повітря.

— Як це могло статися? Все по-іншому. Батлер мав залишити клітку в моєму кабінеті. Замість цього він проникає у спальню й усипляє і тебе, і мене. За­раз ми не знаємо, де ми і де лемур. Він уже у них?

Холлі притиснулася вухом до кришки багажника.

— Я знаю, де ми.

Зовні в повітрі відлунювали звуки тварин, що со­путь і хропуть.

— Ми поряд з тваринами. Думаю, це парк або зоопарк.

— Ратдаунський парк, — вигукнув Артеміс. — А цей факт говорить нам, що насправді у них немає лемура. Ситуація змінилася, план теж міняється.

Холлі замислилася.

— Артемісе, ситуація вийшла з-під нашого конт­ролю. Можливо, настав час визнати поразку і повер­нутися додому, коли ти молодший приведеш нас до маєтку. Можливо, ти знайдеш ліки в майбут­ньому.

Артеміс чекав на цю пропозицію.

— Я це врахував. Лемур залишається нашим кра­щим варіантом, і ми за кілька кроків від нього. Дай мені п’ять хвилин, і я витягну нас звідси.

Зрозуміло, чому Холлі сумнівалася.

— П’ять хвилин? Навіть великий Артеміс Фаул не зможе зламати сталеву коробку за п’ять хвилин.

Артеміс прикрив очі, зосередився, намагаючись не звертати уваги на тісняву, пасма волосся, що лоскотали щоки, і щетину, яка колола підбо­ріддя.

— Подумай про це, Артемісе, — нетерпляче сказа­ла Холлі. — Ми застрягли.

Навіть у Мульча Діггумса, напевно, були б про­блеми з таким замком, якби він, проходячи мимо, спробував би відімкнути його.

Артеміс повів бровою, роздратований цим утру­чанням. Але потім посмішка осяяла його обличчя. При їхньому освітленні це мало жахливий вигляд.

— Мульч Діггумс десь поруч, — прошепотів він. — Наскільки це можливо?

— Нуль, — сказала Холлі. — Абсолютно жодних шансів. Б’юся об заклад на свою пенсію.

Цієї миті щось або хтось зовні покрутив диск ко­дового замка на кришці багажника.

Холлі округлила очі.

— Ні. Тільки не зараз...

Артеміс самовдоволено посміхнувся.

— А яка у тебе пенсія?

— Я не вірю. Я відмовляюся вірити. Це немож­ливо.

Ще один поворот диска, за яким почувся легкий скрип і приглушені нецензурні вислови.

— Який горловий голос, — сказав Артеміс. — Дуже схоже на голос гнома.

— Це може бути Батлер, — почала сперечатися Холлі, розсерджена самовдоволеними висловлюван­нями Артеміса.

— Лаються гномською. Навряд чи.

Металевий шум зовні посилився.

Шшшник. Чанк. Клакак.

І кришка багажника гойднулася вгору, відкрива­ючи шматок зоряного неба з мерехтливим силуетом оглядової вишки на його фоні. Брудна голова влізла в отвір, і показалися вимазані брудом неправильні риси обличчя. Таке обличчя може любити тільки мати, та й то, якщо вона короткозора. Темні, близь­ко посаджені очі стирчали з густої бороди, яка трохи тремтіла, як водорість у течії. Зуби, великі і квадрат­ні, здавалися ще більш непривабливими через вели­ку комаху, яка сіпалася між двома корінними.

Це був, поза всяким сумнівом, Мульч Діггумс. Гном підчепив язиком нещасну комаху, а потім делі­катно її пожував.

— Жужелиця, — кайфуючи від смаку, сказав він. — Leistus montanus. Чудовий букет! Тверда зем­листа оболонка, але коли вона лопається у роті, на піднебінні відчувається справжній вибух присмаків.

Він проковтнув нещасне створіння і, склавши нерівні губи в трубочку, смачно відригнув.

— Ніколи не відригуйте, коли ви в тунелі, — по­радив він Артемісу й Холлі, настільки природно, не­наче вони сиділи за круглим столиком у кафе. — Бруд іде вниз, а повітря — вгору. Погана ідея.

Холлі добре знала Мульча. Це базікання потрібне було для того, щоб відвернути увагу, поки він потай­ки оглядався.

— А зараз до справи, — врешті-решт сказав гном, викидаючи з бороди мертвий волосок, яким він зламував замок. — Здається, у мене є чоловічок та ельф, замкнені в авто. Тому я ставлю собі питання — а чи треба мені їх випускати?

— І що ти собі відповідаєш? — запитав Артеміс, ледве стримуючи нетерпіння.

Чорні очі Мульча заіскрилися в місячному світлі.

— Отже, Людина Бруду розуміє гномську. Цікаво. Тоді утям, людино. Я вас випущу, тільки-но отри­маю свої гроші.

«Ага, — подумала Холлі. Уся справа в грошах. Ці двоє одного разу уклали угоду».

Холлі занадто довго терпіла цю в’язницю.

«Мульч мені ще не друг, — подумала вона, — тому немає потреби бути ввічливою».

Вона підтягнула коліна до підборіддя, упира­ючись обома руками в підлогу для того, щоб під­стрибнути вище. Мульч зрозумів, що вона зібралася зробити.

— Гей, ельфійко, ні...

Але він не встиг нічого зробити, як кришка ба­гажника вдарила його по обличчю. Гном упав назад у ту саму яму, з якої нещодавно вибрався, залиша­ючи по собі зіпсоване повітря і бруд.

Холлі видерлася по Артемісу на свіже повітря. Вона з жадністю дихала, піднявши своє обличчя вгору.

— Вибач, — сказала вона між вдихами. — Там мало місця. Я не люблю, коли мало місця.

— Клаустрофобія? — запитав Артеміс, вивалю­ючись із багажника.

Холлі кивнула.

— Була раніше. Я думала, що я її здолала. Але останнім часом...

У ямі, де був гном, почувся якийсь шум. Жахлива лайка і скрегіт. Холлі відразу ж отямилася, стрибну­ла в заглиблення і схопила Мульча до того, як він зміг відкрити щелепу і зникнути.

— Він може нам згодитися, — промукала вона, зв’язуючи протестуючого гнома. — І він нас бачив, це може нам зашкодити.

— Це незаконно, — заволав Мульч. — Ви з ЛЕПрекону.

Він зачепив бородою перуку Холлі і зірвав її.

— Я знаю тебе. Холлі. Капітан Шорт. Одна з улюб­лених підлеглих Джуліуса Рута.

Раптом опущені брови гнома злетіли в замішанні.

— Але це неможливо.

Артеміс ще не встиг порадити Холлі не ставити запитань, як вона запитала:

— Мульче, чому це неможливо?

Мульч не відповів, але його видав винуватий по­гляд, який він кинув через плече на потертий рюк­зак, що висів за його спиною. Холлі вправно розвер­нула гнома і відкрила головне відділення сумки.

— О, а у нас тут скарб, — сказала вона, риючись у рюкзаку. — Медичний комплект, пайок, липучки.

І, поглянь, старий омнітул. — А потім вона розібрала вигравіюваний лазером напис на руків’ї. — Це мій старий омнітул.

Незважаючи на роки дружби, Холлі зі злістю на­кинулася на Мульча.

— Де ти його взяв? — закричала вона. — Як він у тебе опинився?

— Подарунок, — запинаючись, спробував пояс­нити Мульч. — Від мого... еее...

Він покосився на напис на основі.

— Від мами. Вона завжди називала мене Холлі, через мій, еее... колючий характер.

Артеміс ще не бачив Холлі настільки злою.

— Кажи, Діггумсе. Правду кажи!

Мульч подумував про бійку. Це можна було по­мітити в тому, як він скрутив пальці і вишкірив зуби, але все це швидко минуло, і до нього повернулася його звичайна пасивність.

— Я викрав цю дрібничку в Тарі, — признався він. — Я ж злодій, еге ж? Але я скажу на свій захист, що у мене було важке дитинство, яке вилилося в низьку самооцінку, яку я проеціював на інших, і карав їх, крадучи їхні речі. Тому істинна правда по­лягає в тому, що я жертва. І... я вибачаю себе.

Звичайне базікання Мульча нагадало Холлі її дру­га, яким він колись стане, і її гнів випарувався так само швидко, як і виник. Вона провела пальцем по вигравіюваному лазером напису.

— Мені подарувала його моя мама, — тихо вимо­вила вона. — Це був найнадійніший омнітул, який у мене був коли-небудь. А одного разу вночі в Гам­бурзі мій полонений замкнувся в авто. Я потягнула­ся за зброєю, а вона зникла. Я втратила свого першо­го полоненого, і його упіймала людина. Командирові Руту довелося відправити для стирання пам’яті ці­лий загін техніків. Це була катастрофа. І весь цей час це був ти.

Мульч був спантеличений.

— Увесь цей час? Я витягнув його з особистої скриньки в Тарі годину тому. Я бачив тебе там. Що тут узагалі відбувається...

Потім Мульч примружився і ляснув у волохаті долоні.

— О боже, благослови мій відкидний клапан. Ви мандрівники в часі.

Холлі зрозуміла, що бовкнула зайве.

— Це нісенітниця.

А гном тим часом непомітно розгойдувався.

— Ні. Ні, так воно і є. Ви говорите про майбутнє в минулому часі. Ви відправили в минуле послання, щоб я прийшов сюди і витягнув вас звідси. — Мульч з підробленим жахом приклав руки до щік, — Те, що витворяєте ви, набагато більш протизаконне в по­рівнянні зі всім, що я коли-небудь робив. Тільки уявіть, яку я отримаю винагороду, якщо здам вас Джуліусові Руту.

— Відправили в минуле послання? — зі знущан­ням вимовила Холлі. — Це абсурд, чи не так, Арте­місе?

— Звичайно, — підтвердив Артеміс. — Але навіть якби хто-небудь і захотів би відправити послання в минуле з майбутнього, куди і в який час вони б його відправили?

Мульч ткнув пальцем у Холлі.

— Поряд з її шафкою була розподільна коробка. У неї був такий вигляд, ніби її не чіпали роками. Я в неї заліз, тому що іноді всередині трапляються де­які цінні технічні штучки. А в цій не було, але був кон­верт, адресований саме мені. А в ньому записка, в якій мене просили прийти в це місце і звільнити вас.

Артеміс посміхнувся. Він був задоволений.

— Гадаю, за звільнення тобі обіцяли винагороду? Борода Мульча пожвавилася.

— Велику винагороду. Ні... Величезну винагороду.

— Величезну, еге ж? Дуже добре, ти її отримаєш.

— Коли? — з жадністю запитав Мульч.

— Скоро. Треба, щоб ти зробив мені ще одну по­слугу.

— Я знав це, — сказав гном крізь зуби. — Гроші вперед. Чому я повинен вам вірити?

Артеміс зробив крок уперед, звузив очі за пеле­ною темного волосся.

— А тобі не треба мені вірити, Мульче. Тобі треба мене боятися. Я — Людина Бруду з твого майбут­нього, і в минулому я тебе теж зможу знайти, якщо ти не погодишся співпрацювати зі мною. Я знайшов тебе раз, і знову знайду. Наступного разу, коли ти за­лізеш у багажник, усередині на тебе чекатиме полі­цейський з гарматою.

Мульч відчув, як почали закручуватися волоски на його бороді, а його борода рідко помилялася. Ще його бабуся приговорювала: «Довіряй своїй бороді, Мульче. Довіряй бороді». Ця людина була небезпеч­на, а у нього в житті і так вистачало проблем.

— Гаразд, Людино Бруду, — неохоче поступився він. — Ще одна послуга. І у тебе має бути купа золота для мене.

— Буде. Не бійся, мій колючий друже.

Гном був ображений до глибини душі.

— Не називай мене другом. Просто скажи мені. Що. Ти. Хочеш. Щоб. Я. Зробив.

— Просто слідуй своїй природі і викопай тунель. Мені треба викрасти лемура.

Мульч кивнув, неначе викрадення лемурів було найприроднішою річчю на світі.

— А у кого ми його крадемо?

— У мене.

Мульч спохмурнів, потім до нього дійшло.

— Ааа... Подорожі в часі і такі фокуси дозволяє, га? Холлі опустила омнітул у свою кишеню.

— Поговори мені ще, — сказала вона.