Артеміс Фаул. Парадокс часу

ГЛАВА 9: ПРИНЦ-ЖАБА

Реактивний літак Фаулів, десь над Бельгією

МОЛОДШИЙ Артеміс Фаул за допомогою свого ноутбука намагався через відеодзвінок зв’язатися з давнім містом Фес, що в Марокко. Очікуючи підключення, Артеміс увесь кипів зі злості через те, що взагалі доводилось здійснювати цей міжконти­нентальний переліт. Навіть подорож до Касабланки була б зручнішою. Марокко сама по собі — країна спекотна, не говорячи вже про подорож до Фесу.

Щось клацнуло, і на екрані з’явилось віконце, в яке ледь умістилась величезна голова доктора Дей­мона Кронскі, одного з найбільш ненависних людей у світі, але дуже шанованого в певних колах. Деймон Кронскі був нинішнім президентом організації «Екс­тинкціоністи». Або, як сказав Кронскі у своєму най­більш горезвісному інтерв’ю: «Екстинкціоністи — це не просто організація. Ми — релігія». Це твердження не вселило любові до нього у миролюбних церков світу.

Це інтерв’ю вже декілька місяців маячило на сай­тах новин в Інтернеті, і щоразу згадувалось, як «Екс­тинкціоністи» потрапляли на перші шпальти газет. Артеміс також прочитав його вранці, і йому не спо­добався чоловік, з яким він збирався вести справи.

«Я плаваю з акулами, — зрозумів він. — І я готовий стати однією з них».

Деймон Кронскі був величезним на зріст. Його руда голова майже одразу переходила у плечі, шкіра була напівпрозорою, усіяною веснянками. Він носив фіолетові окуляри, затиснуті між дугами брів та що­ками. І в нього була широка, блискуча та нещира усмішка.

— Маленький Артеміс Фаул, — сказав він, про­мовляючи слова на розтяг, як це було прийнято в Новому Орлеані. — Ти все ще не знайшов свого батька?

Артеміс стиснув підлокітник стільця, залишаючи вм’ятини в шкірі, але його усмішка була такою ж ся­ючою та неправдоподібною, як і у Кронскі.

— Ні. Ще ні.

— Що ж, дуже шкода. Якщо я можу чимось допо­могти, лише дай знати своєму дядькові Деймону.

Артеміс подумав, чи міг би жест люб’язного дядь­ка Кронскі обдурити хоча б п’яного недоумка. Зда­ється, що ні.

— Дякую вам за пропозицію. Вже за кілька годин ми, можливо, зможемо допомогти один одному.

Кронскі радісно заплескав у долоні.

— Ти знайшов мого шовковистого лемура.

— Так, знайшов. Цікавий екземпляр. Самець. Три роки. Понад метр завдовжки від голови до хвоста. Він точно вартий ста тисяч.

Кронскі прикинувся здивованим.

— Ста тисяч? Ми дійсно домовлялись про сто ти­сяч євро?

В очах Артеміса виблискувала рішучість.

— Ви ж чудово пам’ятаєте, що домовлялись, док­торе. До того ж витрати. Реактивне паливо недеше­ве, ви ж знаєте. Хотілося б почути, що ви підтвер­джуєте нашу угоду, інакше я повертаю літак назад.

Кронскі нахилився близько до камери, його об­личчя розпливлося по екрану.

— Я взагалі-то добре розбираюся в людях, Ар­темісе, — сказав він. — Я знаю, на що вони здатні. Але ти... Я не маю жодного уявлення, що ти міг би зроби­ти. Я думаю, це тому, що ти ще не дійшов до своєї межі.

Кронскі відкинувся на спинку стільця, шкіра за­скрипіла під ним.

— Ну що ж, дуже добре. Сто тисяч євро, як ми і домовлялися. Але попереджаю...

— Та-ак? — сказав Артеміс, розтягуючи слова, як це було модно в Новому Орлеані, щоб продемонструвати відсутність страху.

— Якщо ти загубиш лемура, мого маленького сі­факу, тоді краще будь готовий покрити мої витрати. У суді все готово, а мої люди не люблять розчару­вань.

Слово витрати звучало більш зловісним, коли його промовляв Кронскі.

— Не хвилюйтесь, — різко обірвав Артеміс. — Ви отримаєте свого лемура. Просто підготуйте мої гроші.

Кронскі широко розвів руками.

— У мене тут ріки золота, Артемісе. У мене гори алмазів. Єдине, чого в мене немає, — так це шовко­вистого лемура. Тому поспішай, хлопчику, і зроби моє життя щасливим.

І він повісив слухавку, за секунду до того, як Ар­теміс зміг натиснути кнопку завершення виклику.

«Психологічно Кронскі отримав перевагу наді мною, — подумав Артеміс. — Я маю навчитися швид­ше управлятися з мишею».

Він опустив кришку ноутбука і відкинувся на кріслі. Зовні, в небі, сонце пробивалося крізь нижні шари туману і хвіст літака вимальовував вигадливі візерунки.

«Повітряний простір усе ще зайнятий. Сподіва­юсь, що ненадовго. Як тільки ми дістанемося до Аф­рики, потік значно зменшиться. Мені потрібно по­спати кілька годин. Завтра буде довгий і неприємний день».

Він спохмурнів.

«Неприємний, так, але необхідний».

Артеміс поклав голову на спинку крісла і заплю­щив очі. Більшість хлопців його віку обмінювались картками із зображенням відомих футболістів або стирали пальці на ігрових приставках. Він же був у літаку на висоті шести тисяч метрів над Європою, плануючи винищення рідкісного виду разом зі ска­женими екстинкціоністами.

«Можливо, я занадто юний для всього цього».

Але зараз вік не мав значення. Якщо він не докла­де зусиль, Артеміс Фаул Перший буде назавжди за­гублений у Росії, а цього Артеміс Другий аж ніяк не хотів допустити.

З гучномовця пролунав голос Батлера.

— Попереду все тихо, Артемісе. Як тільки ми ді­станемося до Середземного моря, я збираюся поста­вити літак на автопілот хоча б на годину і спробува­ти відпочити...

Артеміс повернувся у бік свого невидимого спів­розмовника. Він відчував, що Батлер хоче сказати щось іще. Спочатку не було чути нічого, окрім тріс­коту і гудіння динаміка, а потім...

— Сьогодні, коли ви наказали мені стріляти у ле­мура, ви блефували, чи не так, Артемісе?

— Ні, не блефував, — сказав Артеміс твердим го­лосом. — Я зроблю все, що знадобиться.

Трансферний порт у Тарі, Ірландія

Доступ до трансферного порту у Тарі був перекри­тий кількома сталевими дверима, різними сканера­ми і кодами, захищений від злодійства біозамками і системою комп’ютерного спостереження з раді­усом огляду у 360 градусів на вході, яку не так уже і просто було встановити. Звичайно, все це можна обійти, якщо знаєш таємний хід.

— Звідки ви знаєте, що у мене є таємний хід? — надув губи Мульч.

У відповідь на це Артеміс і Холлі просто подиви­лися на нього так, ніби він був ідіотом, який чекає, коли впаде пенні.

— Дурна подорож у часі, — пробурмотів гном. — Напевно, сам вам усе про нього розповів.

— Розповіси, — підтвердила Холлі. — І я не розу­мію, чому ти такий засмучений. Я все одно не зможу нікому про це сказати.

— Точно, — поміркував Мульч. — І там скрізь ці чудові трофеї.

Уся трійця сиділа у вкраденому мінікупері, біля паркану ферми Макгрейні, під якою був розташова­ний трансферний портал. Десять тисяч кубічних метрів терміналу, приховані молочною фермою. Один промінь світанку прорізав темряву, і незграб­ні силуети корів повільно поплелися по луках. За рік або два Тара стане жвавим туристичним цент­ром чарівників, але на даний момент увесь туризм був припинений унаслідок спалаху епідемії спелл­тропії.

Мульч скоса подивився через заднє вікно на най­ближчу тварину.

— Ви знаєте, щось я трохи зголоднів. Цілу корову я з’їсти не зможу, але з радістю відгриз би великий шмат від однієї з них.

— Екстрене повідомлення! Мульч Діггумс голод­ний, — холодно прокоментував Артеміс.

Він відчинив водійські дверцята і вийшов на узбіччя, поросле травою. Легкий туман огорнув об­личчя, і запах чистого сільського повітря збадьорив його.

— Нам потрібно йти. У мене немає сумнівів, що лемур уже на висоті шести тисяч метрів над землею.

— А цей лемур досить спритний, — захихикав гном. Він переліз через переднє сидіння і вивалився з машини.

— Гарна глина, — сказав він, покуштувавши зем­лю. — Смак здобичі.

Холлі вилізла з пасажирського сидіння і злегка копнула Мульча ногою.

— Ти не отримаєш ніякої здобичі, якщо ми не зможемо потрапити до терміналу непоміченими.

Гном підвівся.

— Я думав, ми маємо бути друзями. Полегше зі штовханням і тумаками. Ти завжди така агресивна?

— Ти можеш упоратись із цим завданням чи ні?

— Звичайно, можу. Адже я сказав це, чи не так? Я носився по цьому терміналу протягом багатьох років. З того часу, як мій двоюрідний брат...

Артеміс утрутився в розмову.

— З того часу, як твій кузен — Норд, якщо я не помиляюся, — з того часу, як Норд був заарештова­ний за звинуваченням у забрудненні навколишнього середовища і ти визволив його. Ми знаємо. Ми все про тебе знаємо. Тепер давайте перейдемо до обго­ворення плану.

Мульч повернувся спиною до Артеміса і випадко­во розстібнув клапан на штанях. У його арсеналі це була одна з найобразливіших витівок, друга у списку образ. Першою була так звана туба — гучний спуск газів у напрямку образника. Жорстокі війни розпа­лювались через неї.

— Гаразд, шефе. Зачекайте тут іще хвилин п’ятна­дцять, а потім вирушайте до головного входу. Я би взяв вас із собою, але цей тунель занадто довгий, щоб утримувати все у собі, якщо ви розумієте, про що йдеться. Він хитро підморгнув. — Якщо будете стояти дуже близько, точно зрозумієте.

Артеміс натягнуто посміхнувся.

— Дуже дотепно. Через п’ятнадцять хвилин, міс­тере Діггумс, годинник цокає.

— Цокає? — сказав Мульч. — Магічні годинники не цокають уже багато століть.

Потім він роззявив пащу і з вражаючою грацією занурився у землю, ніби дельфін, що розсікає хвилі, але без милої посмішки і сонячних відблисків.

І хоча Артеміс бачив це десятки разів, він усе одно був уражений.

— Дивовижні істоти, — зауважив він. — Якби во­ни хоча б на мить могли почати думати не шлунка­ми, а головами, правили б світом.

Холлі вилізла на капот, спиною обіпершись на ло­бове скло і відчуваючи теплі промені сонця на сво­єму обличчі.

— Можливо, вони просто не хочуть правити сві­том на відміну від тебе, Арті.

«Знову Арті».

Нутрощі скрутило почуття провини. Він поди­вився на знайомі тонкі риси обличчя Холлі і усвідо­мив, що не може більше їй брехати.

— Шкода, що довелося вкрасти цей автомобіль, — продовжувала Холлі, заплющуючи очі. — Сподіва­юсь, що наша записка допоможе власнику легко знайти його автівку.

Артеміс не дуже переймався через машину. У ньо­го були важливіші проблеми.

— Так, автомобіль, — сказав він неуважно.

«Мені потрібно їй зізнатися. Я маю все їй ска­зати».

Поставивши ногу на переднє колесо, Артеміс за­ліз на капот поряд з Холлі. Так він сидів протягом

декількох хвилин, зосередившись на спогадах і на­магаючись їх відігнати.

Холлі крадькома подивилася на нього.

— Вибач за те, що було. Ну, ти розумієш.

— Маєш на увазі поцілунок?

— Так. Я не знаю, що зі мною відбувається. Ми ж зовсім різні. І коли повернемось, знову будемо самі собою.

Холлі затулила обличчя рукою.

— Тільки-но послухайте мене. Що за безглузде ба­зікання. І це каже єдина жінка — капітан ЛЕПрекону. Через цей потік часу я стаю схожою на підлітка.

Це було правдою. Холлі стала геть іншою.

— А якщо я такою і залишуся? Це не буде так уже й погано, еге ж?

Питання повисло між ними у повітрі. Питання, сповнене невпевненості та надії.

«Якщо ти відповіси на таке питання, це буде най­гіршим, що ти коли-небудь робив».

— Ти не винна, Холлі, — випалив Артеміс. Його обличчя палало, увесь спокій розлетівся вщент.

Холлі застигла з дещо збентеженою усмішкою на обличчі.

— У чому не винна?

— Це не ти заразила мою матір. Це я. Це зробив я. У мені залишилось трохи магії після нашої подорожі тунелем часу, і я скористався нею, щоб змусити бать­ків забути про те, що мене три роки не було вдома.

Посмішка Холлі зникла.

— Я не винна... але ж ти сказав мені...

Вона зупинилась на середині речення. Гірка прав­да залишила на її обличчі якийсь хворобливий від­биток.

Артеміс продовжував свої виправдання, сповне­ний рішучості роз’яснити цей учинок хоча б самому собі.

— Я був змушений приховати правду, Холлі. Мати помирає... тобто, буде помирати. Мені потріб­ні були гарантії того, що ти допоможеш... Будь лас­ка, зрозумій...

Він замовк, усвідомлюючи, що немає жодних по­яснень його діям. Артеміс дав Холлі декілька хви­лин, щоб отямитись, а потім знов заговорив.

— Якби я мав інший вихід, Холлі, повір, я б...

Ані слова у відповідь. Обличчя Холлі було ніби висічене з каменю.

— Благаю, Холлі. Скажи що-небудь.

Холлі злізла з капоту.

— П’ятнадцять хвилин уже минуло, — сказала вона. — Час іти.

Дівчина перейшла через межу ферми Макгрейні, навіть не подивившись назад і залишаючи по собі дві колії у темно-зеленій траві. Ранкове сонячне світ­ло виблискувало у кожній стеблині, тож її шлях через луки був схожий на хвилясту доріжку, зіткану зі спалахів сяйва.

«Неймовірно, — подумав Артеміс. — Що ж я про­пустив?»

Йому не залишалось нічого, окрім як піти за нею.

Мульч Діггумс чекав на них усередині гологра­фічного чагарника біля прихованого входу у транс­ферний порт. Незважаючи на товстий шар бруду, на його обличчі легко можна було прочитати самовдо­волений вираз.

— Омнітул вам не знадобиться, капітан, — сказав він. — Я сам відчинив двері.

Холлі була більш ніж здивована. Щоб відкрити го­ловні двері порту, потрібні двадцятизначний код плюс проходження сканування долоні, а вона знала, що Мульч був настільки ж технологічно підкований, як і смердючий хробак. Та все ж треба визнати, що Холлі відчула полегшення, оскільки вона очікувала на тридцятихвилинне виснажливе переналаштування даних, якби їй довелось самостійно відчиняти двері.

— Ну що ж... Розкажи, як тобі це вдалося.

Мульч указав униз по коридору в бік підземного ескалатора. Маленька фігура лежала розпластана на підлозі, головою — у калюжі чогось слизького.

— Командир Рут і його команда евакуювались. Залишився один охоронець.

Холлі кивнула. Вона знала, куди подівся Джуліус Рут. Назад до Небесного міста, чекати на її доповідь із Гамбурга.

— Він проходив тут, охороняючи приміщення, саме коли я пробурився. Довелося проковтнути його тієї ж миті і дати йому можливість скуштувати гном'ячої слини. Кожен по-різному реагує, отриму­ючи слизовий шолом. Цей малий ельф намагався втекти. Він проломив сканер, видав пароль, а потім, хитаючись, повештався трохи навколо, доки заспо­кійливе не зробило свою справу.

Артеміс підійшов до вхідного тунелю.

— Здається, удача нарешті повертається до нас, — сказав він, відчуваючи, як Холлі подумки встромлює йому кинджали в потилицю.

— Шкода, що він не відкривав блокування, — зіт­хнув Мульч. — Тоді я міг би обманути вас і втекти на шаттлі.

Артеміс завмер.

— На шаттлі?

Він хоробро витримав ворожий погляд Холлі і за­питав.

— На шаттлі. Як ти думаєш, чи ми ще встигнемо обігнати молодшого Артеміса на шляху до Марокко?

Її погляд і тон залишались спокійними.

— Можливо. Це залежить від того, скільки часу мені знадобиться, щоб відшукати його слід.

Шаттл був таким, що пілоти ЛЕПрекону назва­ли б його «грохоталкою», він і був «грохоталкою», але з утилізацією відходів. Артеміс знав, що Батлер буде прямішим в оцінці транспортного засобу. Він міг почути голос охоронця у своїй голові.

«Я управляв багатьма машинами свого часу. Але ця машина...»

— ...з кам’яного віку, — пробурмотів Артеміс, по­нуро хихикнувши.

— Ще один жарт? — запитала Холлі. — Ти сьогод­ні дійсно в чудовій формі. Що цього разу? Ви розпо­віли якому-небудь бідному довірливому дурневі, що він викликав чуму?

Артеміс із стомленим виглядом повернув голову. Це може тривати впродовж багатьох років.

Мульч наштовхнувся на цей шаттл, коли прокла­дав хід до стіни терміналу і відірвав лист металевого облицювання від стіни обслуговуючого тунеля. Він знав, що тунель буде вільний, оскільки використав його як вхід при попередніх відвідуваннях. Шаттл стояв на блоках, біля предмета, покритого тентом. Та­ким чином, Мульч не міг не поглянути, що там. А там виявився тунельний скрепер, призначений для того, щоб переобладнувати шаттли, — основний засіб для перестрибування по мережі підземних тунелів Наро­ду. Для Холлі було дуже просто цілком змінити не­зграбний шаттл, щоб вивести його по монорейковій дорозі до шлюзу. Тим часом Артеміс помітив сліди, видаляючи все, що залишилося від їхнього відвіду­вання верхнього терміналу, — стирав пам’ять відео-кристалів, замінюючи стерте тимчасовими петлями.

Не можна було нічого зробити із спрайтом, що валявся в несвідомому стані або цінним устаткуван­ням ЛЕПрекону, яке вони забрали, заздалегідь від­кривши склад, але Мульч не вважав це за проблему.

— Гей, я вже державний ворог номер один, — ска­зав він. — Наче я зможу піднятися ще на більш висо­ке місце в списку.

Тепер вони сиділи в тунельному скрепері, який перебував на початку спуску, за декілька хвилин від стикування, перш ніж полетіти до прірви. Холлі в цей час писала фальшиве повідомлення для охоро­ни тунелю, в якому викладала те, що це судно було модернізоване згідно із замовленням влади, і те, що було потрібне північному африканському порту для очищення одного тунелю від сміття. Нібито прохо­дить політ безпілотного шаттлу, оскільки їм був не потрібний постійний струм.

Артеміс був повний рішучості закінчити цю місію успішно. Наскільки можливо успішно, попри те, що «мости були спалені». Він відчував, що потрібно поставити питання.

— Це спрацює?

Холлі знизала плечима.

— Я сумніваюся. Напевно, з іншого боку дверей на нас чекає самонавідна ракета.

— Серйозно?

— Ні, я брешу. Не дуже приємно, чи не так?

Артеміс із нещасним виглядом похитав головою. Він повинен був знову добитися довіри Холлі, при­наймні частково.

— Звичайно, це спрацює. На даний момент, при­наймні. На той час, як у Поліцейській Плазі все пере­вірять, ми повинні вже повернутися в майбутнє.

— І ми зможемо поїхати без ковша?

Капітан і Мульч вибухнули реготом і перекинули­ся кількома фразами гномською мовою, занадто швидко, щоб Артеміс розібрав. Йому здалося, що він почув слово "cowpog", що перекладалося як «ідіот».

— Ми можемо полетіти без ковша, якщо ти, зви­чайно, не плануєш очищати стіни тунелів. Я зазви­чай залишаю це роботам.

Артеміс забув, якою різкою може бути Холлі з людьми, котрих ненавидить. Мульч став наспівува­ти стару людську пісеньку «Ти забула, що означає відчувати». Він стояв біля Холлі, тримаючи в руці уявний мікрофон. Капітан зовсім не посміхалася.

— Ти зараз точно перестанеш відчувати, якщо не заткнешся.

Мульч помітив вираз обличчя капітана і зрозумів, що зараз не час, щоб підколювати її. Холлі вирішила, що вже час вирушати. Вона дистанційно відчинила люк і забралася в шаттл.

— Пристібайте ремені, хлопчики, — сказала вона і скинула маленьке судно у величезний отвір, як ара­хіс у рот голодного гіпопотама.