Артеміс Фаул. Парадокс часу

ГЛАВА 11: ГОЛУБИНИЙ ПОСЛІД

Шкіряний базар, Фес Медіна

ХОЛЛІ надула кульку-хамелеон і ки­нула її в тінь під кам’яним балконом, швидким поглядом окинувши шкіря­ний базар Феса. Коли узбережжя спус­тошило, вони з Артемісом протиснулися через вузь­кий прохід і стрибнули на аварійні сидіння. Артеміс ударився підборіддям об коліна.

— Я ж говорила, ти стаєш вищим, — промовила Холлі.

Артеміс скривився:

— І волохатішим.

— Малюк Арті не упізнав себе тільки через волос­ся, тому радій. — Холлі витягнула речовий мішок з кулькою-хамелеоном із зачиненої шафки в Тарі ра­зом з пістолетом «Нейтрино» і відповідним каму­фляжем. На Артемісі була коричнева сорочка по ко­ліна і сандалі з ремінців, а чарівні ознаки капітана сховали під хусткою і абайєю.

Хамелеон був старою портативною моделлю і, по суті, являв собою кулю з прозорим зовнішнім ша­ром, який надимався хромо-газом, що має функцію зміни кольору для імітації довкілля. Це був хай-тек. Ніяких датчиків спрямованої дії, ніякої зброї на бор­ту, тільки односторонній сенсорний екран і два скріплених між собою крісла.

— А очисники повітря є? — поцікавився Артеміс.

— Ні, на жаль, — відповіла капітан, натягуючи на ніс хустку. — Що за запах?

— Зріджений голубиний послід, — проінформу­вав Артеміс. — Висококислотний і, звичайно ж, цін­ний. Використовується, щоб пом’якшити шкіру до фарбування.

Шкіряний базар розтягнувся перед ними у фе­єричному видовищі. Величезні кам’яні чани розта­шовувалися упоперек внутрішнього дворика в щіль­никовому порядку, кожен з яких був наповнений або кислотними пом’якшувачами, або рослинними барвниками, такими як шафран і хна.

Дубильники стояли в чанах з барвниками, ретель­но вимочуючи кожну шкуру, включаючи власну, і, коли шкура набувала бажаного відтінку, її розтягу­вали на довколишньому плоскому даху для просу­шування.

— Кажуть, Генрі Форд винайшов виробничий конвеєр, — сказав Артеміс. — А тут таким самим ме­тодом працюють понад шістсот років.

Базар був обнесений високою білою стіною, за­бризканою фарбою і брудом. Коричнево-жовті пля­ми розкинулися по старовинній цеглі, як зблякла карта якогось екзотичного архіпелагу.

— Чому Кронскі вибрав базар? — поцікавилася Холлі. — Смердить тут нестерпно, і я говорю це як друг Мульча Діггумса.

— Кронскі від народження страждає на відсутність нюху, — пояснив Артеміс. — Він не відчуває запахи. Йому подобається улаштовувати тут свої справи, адже будь-яка людина, з якою у нього тут призначена зу­стріч, буде буквально атакована смородом з кислот­них чанів. Увага відволікається, і він нейтралізований.

— Розумно.

— Розумно. Це туристська пам’ятка, тут прохо­дить багато людей, але ніхто з них у цих місцях на довго не затримується.

— Багато глядачів, але мало свідків.

— Окрім місцевих, у Кронскі, поза сумнівом, є близько дюжини людей в платіжній відомості, які побачать те, що він захоче. — Артеміс подався впе­ред, легко торкнувшись носом пластикової перего­родки.

— А ось і наш диявольський екстинкціоніст. Як за сигналом.

Знизу ринок був переповнений шкіряниками і продавцями, давно вже привченими до гострого за­паху чанів. Групки непохитних туристів мелькали тут і там з твердим наміром зафіксувати все на свої фотоапарати, але не бажаючи страждати від спеки і запаху довше, ніж необхідно, щоб зробити декілька клацань фотоапаратом. І серед них усіх, безтурботно посміхаючись, широкими кроками йшов доктор Деймон Кронскі, що мав безглуздий вигляд у зшито­му на замовлення камуфляжі, доповненому високою генеральською папахою.

Ельфійка відчула відразу до цієї людини через те, що він явно отримував задоволення від навколиш­ньої обстановки.

— Подивися на нього. Як йому все це подобається.

Артеміс промовчав. Кронскі продав лемура, і Ар­теміс уважав, що учинити жахливіше за цей злочин було не можна. Замість відповіді він пошукав у тор­гових рядах ринку свою молодшу копію.

— Онде я. У західному кутку.

Холлі перевела погляд на місце, де був юний Ар­теміс. Той стояв, практично закритий величезною, покритою черепицею урною з м’ятно-зеленою фар­бою. На поверхні урни відбивався срібний диск сон­ця, що заходило.

Артеміс посміхнувся.

— Я пам’ятаю, як стояв саме на тому місці, щоб за­хід відволік увагу Кронскі. Це був єдиний чан, на який у той момент падало сонце. Маленька помета за смо­рід. По-дитячому, напевно, але тоді я був дитиною.

— Здається, цей момент ти пам’ятаєш до дріб­ниць, — зауважила ельфійка.

Артеміс не міг заспокоїтися. До цієї миті його спогад був неточним. Раптом він випрямився. Не­точним. Як він раніше цього не помічав? Ці провали в пам’яті могли означати тільки одне. Часу обмірко­вувати цю думку немає. Обмін під носом. Артеміс провів указівним пальцем по сенсорному екрану, розширюючи межі ділянки. Наблизився до цоколь­ної стіни в центрі ринку. Низький кам’яний майдан­чик був поцяткований канавами і покосився від шкір, що століттями нагромаджували на нього. На його поверхні виблискувала сира хна, підтікаючи по краях, як кров при черепномозковій травмі.

— Ось, — сказав Артеміс. — На цьому місці ми до­мовилися провести обмін. Кронскі кладе свою валізу на валун. Я її передаю.

— Його. Він чоловічого роду, його звуть Джей-джей, — сказала Холлі, повертаючи його до реаль­ності.

— Я передаю Джей-джея. Потім ми розходимося в різні боки, все просто. Ніяких утруднень не виникло.

— Може, варто почекати, поки станеться обмін?

— Ні. Що станеться пізніше, ніхто не може перед­бачити. Принаймні зараз у нас є деякий прогноз на майбутнє.

Ельфійка вивчила сцену досвідченим поглядом.

— Де Батлер?

Артеміс доторкнувся ще до однієї точки на екра­ні. Він злегка запульсував, зігнувся і збільшив обра­ну ділянку.

— У тому вікні. Спостерігає за всім.

Вікно становило високий прямокутник на білій збляклій стіні, забарвлений у чорний колір тінню і глибиною.

— Ти вважаєш себе невидимим, чи не так, дру­же? — прошепотіла Холлі, потім виділила вікно ве­ликим пальцем і активувала фільтр нічного бачення. У несподіваному світлі тепла тіла в отворі з’явилася незграбна фігура, нерухома, як камінь, за виключен­ням серця, що билося.

— Я пам’ятаю, що обмін хотів учинити Батлер, але я його відмовив. Зараз він саме там, оскаженілий.

— Я не маю бажання зблизька дивитися на оска­женілого Батлера.

Артеміс поклав руку їй на плече.

— Тоді не підходь надто близько. Все, що нам по­трібно, — відвернути увагу. Шкода, що в тій шафці не­має комбінезона ЛЕПреконів. Якби ти була невидима і для людей, і для приладів, мені було б спокійніше.

Капітан різко смикнула підборіддям, викликаючи магію, і її контури розчинилися до легкого серпанку.

— Артемісе, не переймайся. — Через вібрацію, що проходить крізь тіло, її голос був схожий на голос робота. — Я і раніше виконувала місії. Ти на ринку не один такий розумний.

Артеміса це ніскільки не підбадьорило.

— Тим більше причин бути обережнішими. Шко­да, що в терміналі немає комплекту крил. У таких шафках немає крил?

— Це шанс, — промовила Холлі голосом, сплива­ючим через затвор порталу, що розширювався. — Ми отримали те, що ми отримали.

— Ми отримали те, що ми отримали, — повторив Артеміс, стежачи за просуванням Холлі вниз по схо­динках і через внутрішній дворик за допомогою ін­фрачервоного фільтру. — Жахлива граматика.

Десятирічний Артеміс почував себе так, немов його занурили у глек з медом і залишили запікатися на сонці. Його одяг прилип до шкіри, і рій мух кру­тився над головою. Горло нагадувало сухий наждач­ний папір, і він відчував своє дихання і пульс, немов на ньому був одягнений шолом.

І сморід. Його ніс гарячий вітер, що віяв у ніс та очі.

«Я повинен витримати, — подумав він, фокусу­ючись на цілісності майбутнього. — Я потрібний та­тові. А ще я не хочу, щоб цей мерзенний тип мене залякував».

Базар був заплутаним калейдоскопом кінцівок, що без кінця гойдалися і розбризкували фарбу, і ве­чірніх тіней. І, з точки зору Артеміса, все навкруги було навіть заплутанішим. Мелькали лікті, урни дзвонили як дзвони, а в повітрі над головою різко звучали гучні вигуки на арабській і французькій. Ар­теміс дозволив собі медитацію із хвилинку. Він за­плющив очі, роблячи неглибокі вдихи ротом. Дуже добре, подумав він. До справи, докторе Кронскі. На щастя, доктор був величезним, і Артеміс, ідучи рин­ком, швидко побачив Кронскі на протилежному розі.

Тільки подивіться на нього. Камуфляжний кос­тюм! Ця людина щиро вірить, що він генерал, який б’ється з тваринним царством?

Артеміс сам притягав здивовані погляди місце­вих, до туристів тут звикли, але поодинокі десяти­річні хлопчики в ділових костюмах з клітками для мавп рідко зустрічалися у будь-якій частині світу.

Це як раз плюнути. Пройти в центр і опустити клітку. Але навіть пересуватися по базару було непро­сто. Робітники метушилися на проходах між чанами, навантажені дюжинами вимочених шкір. Фарба сму­гами забарвлювала одяг туристів та інших робітників. Артемісу довелося кроками прокладати собі шлях, кілька разів поступатися дорогою, перш ніж він, урешті-решт, дістався вільної ділянки в центрі.

Кронскі сидів перед ним, залізши на крихітний складаний табурет з легкого очерету, і пускав клуби диму з тонкої сигари.

— Мені здається, що я пропускаю половину задо­волення, — сказав він, неначе вони просто про­довжували розмову. — У сигарі найкраще — аромат, а я абсолютно його не відчуваю.

Артеміс тихо розлютився. Ця людина почувалася абсолютно комфортно, без краплі поту на лобі. Він видавив із себе посмішку.

— Гроші при тобі, Деймоне? — Він, принаймні, міг надокучати доброму докторові, називаючи його на ім’я.

Кронскі не виявив ані краплі роздратування.

— Вони у мене прямо тут, Ах-темісе, — сказав він, поплескавши по кишені. — Сто тисяч — така дріб’яз­кова сума, мені вдалося засунути всі банкноти в ки­шеню костюма.

Артеміс не зміг стримати кепкування:

— Такого дивовижного костюма.

Фіолетові окуляри Кронскі блиснули в останніх променях сонця, що заходило.

— На відміну від твого, мій хлопчику, який, ма­буть, на такій жарі втрачає форму.

Це було правдою, Артеміс відчував, що єдиною річчю, яка тримає його вертикально, був засохлий піт на хребті. Він був голодним, роздратованим і втомленим.

«Зосередься. Перемога вимагає жертв».

— Ну, взагалі-то лемур при мені, не могли б ми продовжити?

Пальці Кронскі сіпнулися, і Артеміс міг припус­тити, про що він подумав.

«Забери у хлопчика лемура. Просто забери. І не треба розлучатися із сотнею тисяч».

Артеміс вирішив придушити такі думки в за­родку.

— Якщо ти збираєшся зробити необдумані кроки, що порушують нашу угоду, то я скажу тобі тільки одне слово: «Батлер».

Одного слова було досить. Кронскі був у курсі ре­путації Батлера, незалежно від його місцезнаходжен­ня. Його пальці сіпнулися ще раз і застигли.

— Відмінно, Ах-темісе. Давай покінчимо із цією справою. Думаю, ти розумієш, що мені необхідно оглянути товар.

— Звичайно. Я теж упевнений, що ти розумієш, що і мені необхідно оглянути зразок твоєї валюти.

— Чом би й ні, подивися. — Кронскі опустив руку в кишеню і витягнув товстий конверт, набитий пур­пурними п’ятисотками євро. Він недбало вибрав одну і передав її Артемісу.

— Понюхаєш її, га, Ах-темісе?

— Не зовсім. — Артеміс розкрив мобільник й об­рав магнітний сканер валюти з розширеного меню телефону. Він провів банкнотою перед пурпурним кольором, перевіряючи водяний знак і металеву смужку.

Кронскі приклав руку до серця.

— Я вражений. Ех, ображаєш, невже ти міг поду­мати, що я тебе обдурю? Підробити сто тисяч мені б вийшло дорожче, ніж у сто тисяч. Хороший набір столового срібла коштує вдвічі дорожче.

Артеміс закрив телефон.

— Я людина недовірлива, Деймоне. — І ти в цьому упевнишся. — Він поставив клітку на дерев’яний по­стамент. — Тепер твоя черга.

У цей момент поведінка Кронскі повністю змі­нилася. Його безцеремонність поступилася місцем легковажності. Він посміхнувся і порснув зі сміху, навшпиньках підкрався до клітки, як дитина до но­ворічної ялинки.

«Як звичайна дитина, — кисло подумав Артеміс. — Мені новорічний ранок сюрпризів не принесе, дяку­вати рентген-сканеру на мобільному телефоні».

Було очевидно, що Кронскі дуже збуджувала можливість знищення ще однієї іскри життя. Він елегантно нахилився до клітки і, примружившись, зазирнув у вентиляційні отвори.

— Так, так. Усе, здається, в порядку. Але мені тре­ба поглянути ближче.

— Сто тисяч євро дозволять тобі оглядати об’єкт де завгодно і як завгодно.

Кронскі кинув Артемісу конверт.

— О, візьми їх, стомливе хлопчисько. Я так від тебе стомлююся, Ах-темісе. У таких, як ти, не буває багато друзів.

— У мене є один друг, — відповів Артеміс, кладу­чи гроші в кишеню. — І він більший за тебе.

Кронскі відчинив клітку ширше, щоб схопити ле­мура за загривок. Він підняв тварину над головою, як трофей, оглядаючи її зусібіч.

Артеміс відступив на крок назад, кидаючи по сто­ронах підозрілі погляди.

«Напевно, нічого не станеться, — подумав він. — Напевно, ті істоти виявилися не настільки винахід­ливими, як я припускав. Поки що я можу задоволь­нитися ста тисячами».

А потім з’явилися винахідливі істоти.

У Холлі не було крил, але це не означало, що вона не могла влаштувати хаос. У шафці ЛЕПрекону не було зброї, окрім одного-єдиного «Нейтрино», але в ній було шахтарське обладнання, включаючи декіль­ка дюжин вибухових кульок, які ельфійка розкидала по всьому базару в залишені без нагляду чани з фар­бою, а під вікно з Батлером — у подвоєній кількості.

Хоча Холлі була невидимою, рухалася вона з обе­режністю, оскільки застосування захисного екрана без костюма було вкрай небезпечним чаклунством. Будь-які різкі рухи або зіткнення з її тілом привели б до утворення чарівних феєрверків, виникнення яких на порожньому місці мало б щонайменше дивний вигляд.

Тому вона рухалася дуже плавно, це був єдиний спосіб пересуватися. Ельфійка опустила останні кульки, вона почувала себе дуже вразливою, незва­жаючи на свою невидимість.

«Мені так бракує керівництва Фоулі, — подумала вона. — Як добре, коли у тебе є всевидюще око».

Артеміс наче прочитав її думки, і його голос по­чувся в мікронавушнику. Ще один подарунок із шафки.

— Кронскі відчиняє клітку. Приготуйся підірвати кульки.

— Усе готово. Я в північно-східному кутку — на випадок, якщо Джей-джей спробує утекти.

— Я бачу тебе через фільтр. Висаджуй в повітря на власний розсуд.

Холлі видерлася в порожній чан і сконцентрувала всю свою увагу на Кронскі. Той уже витягнув лему­ра, тримаючи його на відстані від себе. Чудово.

Вона провела пальцем уздовж маленької смужки у себе в руці, і всі крихітні вогники позеленіли. На смужці виникло коротке повідомлення.

«Висаджувати в повітря?»

«Безумовно», — подумала капітан і натиснула кнопку «так».

Чан вибухнув, викидаючи в повітря шестиметро­вий стовп червоної фарби. Ще декілька чанів швид­ко пішли слідом за нею, стріляючи, як бомбомети, та з силою запускаючи свій уміст у небо Марокко.

«Симфонія кольору», — подумав Артеміс зі свого сідала. Батлера не було видно.

Нижче в торгових рядах базару відразу почалося стовпотворіння. Шкіряники зашуміли і заволали, як глядачі феєрверку, захоплюючись і показуючи один одному кожен новий фонтан кольору. Деякі усвідо­мили, що на їхні цінні шкіри потрапляють не ті від­тінки фарби і почали гарячково збирати свої вироби та інструменти.

Декілька секунд падав дощ із крапель фарби, і площини між чанами заповнилися несамовитими робітниками і переляканими туристами.

Юний Артеміс стояв нерухомо, не звертаючи ува­ги на фарбу в повітрі, його погляд був прикутий до Деймона Кронскі і лемура в його руці. Стеж за тва­риною. Їм потрібна тварина.

Кронскі вищав при кожному вибуху, балансуючи на одній нозі, як зляканий артист балету.

«Кумедно», — подумав Артеміс і зняв декілька се­кунд відео на телефон. Має статися щось іще, він був упевнений.

І він мав рацію. У Артеміса залишилося смутне враження, що земля розверзається перед ногами Кронскі. Бруд вибухнув, якийсь рух у земляній заві­сі, і лемур зник.

Доктор Кронскі залишився тримати шматок сли­зу, який ледь світився у вечірніх тінях.

Упали останні краплі фарби, і хаос повільно від­ступив. Шкіряники здивовано похитали головами і стали проклинати долю. Заробіток за день пропав.

Кронскі волав декілька секунд після того, як бруд осів, тримаючи ноту як оперний співак. Артеміс злісно посміхнувся.

— Ноту може тримати огрядна леді, а ти, думаю, зараз замовкнеш.

Доктора зупинив тон Артеміса. Він зібрався, сто­ячи на двох ногах і дихаючи так глибоко, що червоні плями виступили на його щоках.

Коли він захотів витерти слиз, то зрозумів, що ле­мура в його руці більше немає.

Не вірячи своїм очам, він дивився на свої руки, відчуваючи, як слиз укриває його пальці і, застига­ючи, перетворюється на мерехтливу рукавичку.

— Що ти зробив, Артемісе?

«Ах, — подумав Артеміс. — Ти раптом зміг вимо­вити моє ім’я».

— Я нічого не робив, Деймоне. Я доставив лему­ра, ти його втратив. Тепер це твої проблеми.

Кронскі почервонів. Він зірвав окуляри і розплю­щив очі, що налилися кров’ю.

— Ти мене обдурив, Фауле. Ти тут якось заміша­ний. Я не можу скликати екстинкціоністів на кон­ференцію без відповідного вступу. Принесення ле­мура в жертву було моїм величезним вітанням кожному!

Телефон Артеміса завібрував, і він поглянув на екран. Коротке повідомлення від Батлера.

«Місію виконано».

Він поклав мобільний у кишеню і широко посміх­нувся Кронскі.

— Відповідний вступ. Я можу тобі з цим допомог­ти. За певну суму, звісно.

Артеміс старший сидів у кулі-хамелеоні, спостері­гаючи за подіями, що розгорталися внизу. Все йшло точно за планом, виключно з чанами з фарбою, які, насправді, перевищили очікування Артеміса.

«Батлера взагалі не видно, — подумав він. А потім усередині раптом похолоднішало. — Звичайно! Я не ставив Батлера в тому вікні. Я поставив туди при­манку, тому що це одне з п’яти місць, куди логічно поставити снайпера. В усі п’ять місць я поставив приманки, а сам Батлер сховався десь у торгових ря­дах базару, на землі, готовий утрутитися, якщо ті до­кучливі лемурокради знову з’являться. А вони могли з’явитися, тому що, мабуть, знали кожен мій рух. Я, Артеміс Фаул, сам себе обдурив.

Раптом його осяяла жахлива думка.

— Холлі, — закричав він у подушечку мікрофона, приклеєну до пальця. — Відбій! Відбій!

— Відповідний вступ. Я можу тобі з цим допомог­ти. За певну суму, природно.

— Що... — почулась шипляча відповідь. — Шум... Я думаю... пошкоджений.

Потім декілька секунд білого шуму, різкий тріск і тиша. Надто пізно. Все, що залишалося Артемісу, —

притиснути палець до екрана і безпорадно дивитися, як один зі шкіряників скинув з плечей ковдру і ви­прямився, виявляючись набагато вищим, ніж був раніше. Звичайно, це був Батлер, а перед собою він направляв ручний інфрачервоний сканер.

— Батлере. Не роби цього, старий друже. Я знаю, тобі мої махінації ніколи не подобалися.

Три швидких широких кроки, і охоронець був біля чана Холлі, він накинув на ельфійку ковдру. Вона чи­нила опір і билася, але в неї не було ні єдиного шансу проти величезної сили Батлера. Через десять секунд ельфійка була зв’язана по руках і ногах і лежала на плечі охоронця. Ще через п’ять секунд Батлер сховав­ся за воротами і загубився в натовпі Медіни.

Усе це сталося настільки швидко, що щелепа у Ар­теміса не встигла відвиснути. В якийсь момент усе було під контролем, і він самовдоволено насолоджу­вався усвідомленням, що він — найрозумніша люди­на в метафоричній кімнаті. Наступної миті він з тріс­ком упав на землю, пожертвувавши королевою за туру, усвідомлюючи, що він був віч-на-віч з кимось таким же розумним, як і він сам, тільки вдвічі без­жальнішим. Він відчув, як блідість відчаю насуваєть­ся на обличчя, залишаючи по собі сліди, що колють.

Холлі у них. Екстинкціоністи катуватимуть її, зви­нувачуючи в тому, що вона дихає людським повітрям.

І тут йому спало на думку...

— У кожного підсудного є право на адвоката.