Артеміс Фаул. Парадокс часу

ГЛАВА 2: НАЙБІЛЬШИЙ У СВІТІ

Гавань у Ґельсінкі, Балтійське море

ГІГАНТСЬКИЙ морський монстр, кракен, пускав закручені в спіраль щу­пальця поверхнею океану, тягнучи поза­ду своє роздуте тіло. Його єдине око кру­тилося в очній ямці, а його кривий дзьоб, розміром як ніс шхуни, був широко відкритий, фільтруючи воду, що мчиться через його злегка пульсуючі зябра. Кракен хотів їсти, і коли він плив до порома, у його крихітному мозку вистачало місця лише для однієї-єдиної думки.

Убити... Убити... УБИТИ...

— От же ж дідько, — сказала капітан ЛЕПРекону Холлі Шорт, приглушуючи звуковий файл у своєму шоломі. — З одного боку, кракен не має щупалець, і що стосовно убити... убити... убити...

— Я знаю, — сказав Фоулі, який контролював її місію через комунікатор. Я думав, що ти могла б на­солоджуватися цією подорожжю. Просто посмійся. Пам’ятаєш, як сміятися?

Холлі було не смішно.

— Це настільки типово для людей — узяти щось абсолютно природне і демонізувати це. Кракени — ніжні істоти, а люди перетворюють їх на якихось смертоносних гігантських кальмарів. Убити. Уби­ти. Убити. Ох, давай відпочинемо.

— Облиш, це просто вигадка. Ти знаєш людей та їхню уяву. Відпочинь.

Фоулі мав рацію. Якби вона втрачала самовладан­ня щоразу, коли людські ЗМІ уявляли у перекруче­ному світлі міфологічні істоти, вона провела б поло­вину життя в гніві. Протягом століття чиновники спостерігали Народ і змінили правду про ці зустрічі майже до невпізнання.

Викинь це з голови. Є пристойні люди. Наприклад, Артеміс і Батлер.

— Ти бачив людські фільми з кентаврами? — за­питала вона кентавра, що перебував на іншому кінці комунікатора її шолома, — Вони були благородні і спортивні. Мій меч для вашої величності і тільки потім для полювання. Стрункі кентаври — ось це дійсно мене розсмішило.

За тисячі миль, десь у мантії Землі під Ірландією, Фо­улі, технічний консультант ЛЕП, погладив свій животик. «Холлі, не кепкуй. Кабалліна любить мій животик». Фоулі одружився, або зчепився, як кентаври називали цю церемонію, тоді, коли Холлі була далеко з Артемісом Фаулом, рятувала демонів у чистилищі. Чимало змінилося за ці три роки, поки вона була далеко, й інко­ли Фоулі було важко згадувати про це. У Фоулі була нова наречена, з якою він проводив увесь свій вільний час. Старий друг Холлі, Трабл Кельп, був підвищений до майора ЛЕПрекону, а вона повернулася до роботи в оперативній групі «Годинник Кракена» Рекону.

— Вибач, друже. Це було грубо, — сказала Хол­лі. — Я теж люблю твій животик. Вибач, що не помі­тила на тобі стягуючого пояса.

— Я теж. Наступного разу.

Холлі посміхнулася.

— Упевнена. Це станеться.

За традицією, кентаври-чоловіки можуть мати більше однієї жінки, але Кабалліна була сучасним представником чарівного народу, і Холлі сумнівала­ся, чи буде вона терпіти нову кобилу у своїй сім’ї.

— Не хвилюйся, я жартую. Ти маєш поводитися краще, тому що я зустрічаюся з Кабалліною на ку­рорті цими вихідними.

— Як твій новий пристрій? — сказав Фоулі, по­спішно змінюючи тему.

Холлі широко розвела руки. Вона відчувала, як ві­тер проходить між її пальцями і побачила, як ви­блискує Балтійське море посеред білих і синіх хвиль.

— Це чудово, — сказала вона. — Абсолютно чу­дово.

Капітан ЛЕП Холлі Шорт літала широкими не­спішними колами над гаванню Ґельсінкі, насоло­джуючись свіжим скандинавським повітрям, прони­каючим під її шлем. Була лише п’ята година ранку за місцевим часом, і промені сонця, що сходило, заме­рехтіли золотистим світлом на маківці Успенського собору.

Уже засвітилися ліхтарі на знаменитому міському ринку, оскільки прибули продавці, щоб рано-вранці розпочати торгівлю, і помічники нетерплячих полі­тичних діячів пробиралися до синьо-сірого фасаду будівлі муніципалітету.

Ціль Холлі була далеко від того, що незабаром стало б галасливим центром торгівлі. Вона ворухну­ла пальцями, і датчики в її броньованих рукавичках перевели рухи в команди для механічних крил на спині. Ельфійка поступово знижувалась до малень­кого острівця Єнісаарі, який був розташований за півмилі від порту.

— Датчики тіла хороші, — сказала вона. — Дуже чутливі.

— Вони максимально наближають наші можли­вості до можливостей птаха, — сказав Фоулі. — Ти не хочеш їх імплантувати?

— Ні, дякую, — різко сказала Холлі. Вона любила літати, але не настільки, щоб дозволити хірургові ЛЕПрекону залізти в її мозок.

— Дуже добре, капітан Холлі, — сказав Фоулі, пе­ремикаючись на ділову розмову. — Доексплуатаційна перевірка. Три Ws, будь ласка.

Три Ws були контрольним списком офіцерів роз­відувального корпусу особливого призначення пе­ред наближенням до зони операції. Крила, зброя і дорога додому.

...Холлі перевірила прозорі індикатори на екрані свого шолома.

— Заряд енергії повний. Зброя на зеленому. Кри­ла і костюм повністю працездатні. Жодного черво­ного кольору.

— Чудово, — сказав Фоулі. — Перевіряти, переві­ряти і перевіряти. На моєму екрані те ж саме.

Холлі почула клацання клавіш, оскільки Фоулі зробив запис цієї інформації в реєстраційному жур­налі місії. Кентавр був відомий своєю любов’ю до старої шкільної клавіатури, навіть при тому, що він сам запатентував надзвичайно ефективно працюючу новинку — v-подібну клавіатуру.

— Пам’ятай, Холлі, це — лише розвідка. Спустися і перевір датчик. Цим речам двісті років, і проблема, мабуть, у перегріванні. Іди туди, куди я скажу, і роби те, що я накажу. Жодної безладної стрілянини з бластера. Зрозуміло?

Холлі пирхнула.

— Я розумію, чому Кабалліна обрала тебе, Фоулі. Ти такий чарівний.

Фоулі захихикав.

— Я більше не реагую на глузування, Холлі. Одру­ження пом’якшило мене.

— Пом’якшило? Я повірю в це, коли ти десять хвилин пробудеш у кімнаті з Мульчем не брика­ючись.

Гном Мульч Діггумс за різних часів був ворогом, партнером і другом Холлі та Фоулі. Його найбіль­шим задоволенням у житті було напхати свій рот, і дещо меншим — мати можливість дратувати своїх ворогів, партнерів і друзів.

— Можливо, мені потрібно ще кілька років шлю­бу, перш ніж я буду настільки лагідним. Точніше, по­над століття.

Тепер острів на екрані Холлі став більшим і був оточений піною, як чернечим каптуром. Настав час, щоб припинити базікання і продовжити місію, хоча Холлі хотілося покружляти в повітрі ще, аби можна було ще деякий час поговорити зі своїм другом. Зда­валося, що з моменту її повернення із чистилища це було вперше, коли вони змогли по-справжньому по­говорити. Фоулі жив своїм життям минулі три роки, але для Холлі її відсутність тривала лише декілька годин і, хоча вона не постаріла, але відчувала себе обдуреною за ті роки.

Психіатр ЛЕП повідомив, що всі її страждання — це «зсув після подорожі у часі», і запропонував при­значити відповідний укол, щоб підбадьорити її. Хол­лі довіряла «уколам щастя» приблизно як мозковим імплантатам.

— Я заходжу, — сказала вона коротко. Це була її перша одиночна місія відтоді, як вона відзвітувала після повернення, і вона хотіла отримати бездоган­ний результат, навіть якщо це був лише «Годинник Кракена».

— Записую, — сказав Фоулі. — Ти бачиш сенсор?

На острові були встановлені чотири біодатчики, які передавали інформацію на Поліцейську Плазу. Три пульсували ніжним зеленим кольором на дис­плеї шолома Холлі. Четвертий датчик був червоним. Червоний міг означати чимало. У даному разі кожен параметр був вищий за нормальний рівень. Темпе­ратура, пульс, мозкова активність. Усе на небезпеч­ному рівні.

— Це напевно збій, — пояснив Фоулі. — Інакше інші датчики показали б щось.

— Я бачу. Сигнал хороший.

— Добре. Зведи захисний екран і до діла.

Холлі різко, до хрускоту шийних хребців, повер­нула своє гостре підборіддя ліворуч — таким чином вона викликала магію. Це не було необхідністю, оскільки магія залишалася здебільшого функцією мозку, але Народ розробляв власні трюки. Вона до­зводила силі перетекти на кінцівки і завібрувала, пе­реходячи в невидимий спектр. Мерехтливий костюм повторив її частоту і збільшив дію чарівної сили.

— Я — невидима і готова працювати, — підтвер­дила вона.

— Зрозуміло, — сказав кентавр. — Будь обережна, Холлі. Майор Кельп переглядатиме це відео, отже дотримуйся правил.

— Ти пропонуєш мені покірно дотримуватися за­конів? — сказала Холлі, очевидно шокована цією думкою.

Фоулі захихикав.

— Я не пропоную тобі придбати звід законів, але навіть якби ти і мала такий, то все одно б ніколи не відкрила його.

«Справедливо», — подумала Холлі, спускаючись до поверхні Єнісаарі.

Кити думають, що вони є найбільшими у світі ссавцями. Ні. Кракен може вирости до п’яти кіло­метрів завдовжки. Він став головним героєм скан­динавської легенди тринадцятого століття, коли з’я­вився в сазі про Одде Стреле — у вигляді лінгбакра, що вселяє страх.

Ранні описи кракена є найточнішими. Ці морські тварини сягали розмірів плавучого острова, причо­му реальну небезпеку для суден становила не сама іс­тота, а вир, який виникав, коли вона опускалася в океан. Але у Середньовіччі легенда про кракена була переплутана з історіями про гігантського каль­мара, і кожному приписували ознаки іншого як іс­тоти, що вселяє найбільший страх. Кальмар був зма­льований великим як гора, тоді як мирний кракен виростив щупальця і розвинув жагу крові, щоб кон­курувати у смертоносності з акулами.

Це було дуже далеко від правди. Кракен — слухня­на істота, головним захистом якої був її розмір; купа панцирів, газу і жирових клітин оточували малень­кий, розміром із диню мозок, інтелекту якого виста­чало лише на те, щоб прогодувати себе і скидати пан­цири. Під кіркою з каменів, водоростей і коралів кракен нагадує не що інше, як звичайного жолудево­го молюска, хоча такий молюск може легко надати місце одному або двом олімпійським стадіонам.

Кракен живе до декількох тисяч років, завдяки неймовірно повільному метаболізму і величезній міцній броні, що оточує його м’яке тіло. Кракени оселяються там, де багато їжі або чарівне довкілля і залишаються там доти, доки їжа або енергія не за­кінчуються. Малюк у центрі архіпелагу поряд з люд­ським портом забезпечує собі не лише камуфляж, але й рясне джерело прожитку. Таким чином, там, де кракен прикріплюється до дна гігантськими присо­сками, він починає втягувати в себе міське сміття, подібно до пилососа, і переробляти його у своєму величезному шлунку на метан. Але якщо людське сміття — його порятунок, то це також і його проклін, оскільки все більш і більш високі рівні токси­нів зробили кракена безплідним, і тепер залишилося усього-навсього близько півдюжини давніх істот, що живуть в океані.

Цей кракен був найстарішим з усіх. Згідно зі ски­нутими панцирами, старий Шеллі, як маленький по­жирач сміття, був згаданий «Годинником Кракена» понад десять тисяч років тому, і був замаскований під острів у гавані Ґельсінкі в шістнадцятому століт­ті, коли місто було відоме ще як Гельсінгфорс.

За весь цей час Шеллі зробив небагато, лише їв і спав, не бачивши жодного сенсу мігрувати. Мож­ливо, у нього колись і була потреба в міграції, але з часом вона притупилася, внаслідок фільтрації від­ходів від лакофарбової фабрики, заснованої на його спині понад сто років тому. Що б там не було, Шеллі був нерухомий і зробив лише декілька викидів мета­ну з інтервалом понад п’ятдесят років. Таким чином, не було жодної причини вважати, що цей червоний колір датчика був чимось більшим, ніж пошкодже­ним контактом, і робота Холлі полягала в його ви­правленні. Це був звичайний робочий день у вигляді місії. Жодної небезпеки, жодних обмежень у часі та дуже маленький шанс зробити відкриття.

Холлі, спускаючись, повернула свої долоні за віт­ром, поки її черевики не торкнулися даху маленько­го ресторану на острові. Фактично, було два острови, з’єднаних маленьким мостом. Один був справжнім островом, а інший — здебільшого гніздом Шеллі у скелі. Холлі запустила швидку теплову перевірку і знайшла лише декілька гризунів і ділянку тепла, яке йшло від сауни, що, ймовірно, була на таймері. Вона звірилася з екраном свого шолома, щоб дізна­тися точне місце розташування датчика. Він був нижче за скелястий виступ, під водою на глибині чо­тирьох метрів.

Під водою. Ну звичайно.

Вона склала свої крила в повітрі, потім занурила ноги в Балтійське море, рухаючись по спіралі, щоб зменшити сплеск. Не те щоб люди були досить близько, щоб почути, просто про всяк випадок. Са­уна і ресторан були зачинені до восьмої, а найближчі рибалки були на материку, їхні вудки м’яко колива­лися, як ряди голих флагштоків.

Холлі зірвала газові балони із шолома, щоб змен­шити плавучість, і занурилася у воду. На екрані ви­світилося, що температура води була трохи вища за десять градусів, але мерехтливий костюм рятував її від переохолодження і навіть стиснувся, щоб ком­пенсувати невелике збільшення тиску.

— Використай мікроби, — сказав Фоулі, його го­лос здавався абсолютно чистим через навушник.

— Зникни з моєї голови, кентавре.

— Уперед. Використай мікроби.

— Я не потребую приладдя для пошуку ушко­джень. Це поряд.

Фоулі зітхнув.

— Тоді вони помруть невикористаними.

Пристрої для пошуку ушкоджень насправді були мікроорганізмами, закодованими на пошук випро­мінювання тієї самої частоти, що посилав об’єкт. Якщо ви знаєте, що треба знайти, то повідомте Фо­улі, і його мікроби знайдуть потрібне. Хоча вони дуже маленькі, але можуть подати звуковий сигнал на ваш екран, якщо ви перебуваєте за декілька мет­рів від датчика праворуч від мене.

— Добре, — простогнала Холлі. — Я б хотіла, щоб ти припинив використовувати мене як морську свинку.

Вона підняла водонепроникну стулку на рука­вичці, випускаючи хмару палаючих помаранчевих кліщів у воду. Вони на мить зібралися в купку, а по­тім помчали геть рваною стрілкою у напрямку дат­чика.

— Вони плавають, вони летять, вони ховають­ся, — сказав Фоулі, переляканий своїм власним до­сягненням. — Бог благословляє їхні крихітні серця.

Мікроби залишали палаючий помаранчевий слід, показуючи Холлі, куди плисти. Вона пірнула під го­стрий виступ, аби відшукати мікроби, що вже очищують поверхню навколо датчика.

— Зараз наближайся. Він під рукою. Скажи мені, що вони не приносять користі оперативникам.

Вони були дуже корисні, враховуючи, що капітан мала запас повітря тільки на десять хвилин.

— Шолом із зябрами був би корисніший, особли­во коли ти дізналася, що датчик був під водою.

— Але повітря тобі вистачить, — підтримував Фо­улі. — Тим більше що мікроби очищують ділянку на­вколо.

Мікроби об’їдали скелю і мох, що вкривав датчик, поки він не засяяв, як того дня, коли зійшов з конве­йєра. Щойно їхня місія була закінчена, мікроби за­мерехтіли і загинули, розпадаючись у воді з ніжним шипінням. Холлі увімкнула прожектор на шоломі, фокусуючи обидва промені на датчику. Своїм розмі­ром і формою він нагадував банан і був покритий електролітним гелем.

— Вода досить чиста завдяки Шеллі. Я отримую пристойну картинку. Холлі зменшила плавучість свого костюма на декілька ділень, щоб можна було вільно зависнути у воді.

— Добре, що ти бачиш?

— Те ж саме, що і ти, — відповів кентавр. — Дат­чик із червоним світлом, що спалахнуло. Мені треба зняти декілька свідчень, якщо ти здогадаєшся до­торкнутися до екрана.

Холлі поклала свою руку на гель так, щоб різно-спрямований датчик на її рукавичці міг синхронізу­ватися з давнім інструментом.

— Дев’ять із половиною хвилин, Фоулі, не забувай.

— Будь ласка, — захихикав кентавр. — Я можу на­лаштувати флотилію супутників за цей час.

«Може, й справді», — подумала капітан. Через свій шолом вона могла спостерігати за перевіркою систем на датчику.

— Гм, — зітхнув Фоулі через тридцять секунд.

— Гм? — повторила Холлі нервово. — Не кажи «гм», Фоулі. Я не в ладах з наукою, але не говорю «гм».

— Здається, із цим датчиком усе гаразд. Він пре­красно працює. Що означає...

— ...Те, що інші три датчики працюють зі збо­ями, — закінчила Холлі. — Так, ваша геніальносте?

— Не я проектував ці датчики, — сказав Фоулі об­ражено. — Це — старий винахід Кобой.

Холлі затремтіла, її тіло скаламутило воду навкру­ги. Її старий ворог Опал Кобой була одним із провід­них винахідників Народу, поки не вирішила, що вва­жає за краще стати злочинницею, щоб назвати себе королевою світу. Тепер вона перебувала у спеціаль­но побудованому кубі, установленому у в’язниці Ат­лантиди, і проводила час, поштою розсилаючи полі­тикам прохання і передчасні вдячності.

— Вибач, що сумнівалася відносно твого чудово­го інтелекту. Гадаю, я маю перевірити інші датчики. На суші, сподіваюся.

— Гм, — сказав Фоулі знову, — Будь ласка, припи­ни. Може, доки я тут, мені перевірити інші датчики?

На мить настала тиша, поки Фоулі читав декілька нових файлів, а потім він заговорив короткими фра­зами, у міру того, як вивчав інформацію. — Інші дат­чики. Це неважливо. Зараз. Те, що ми дійсно повин­ні знати, — це те, чому у Шеллі з’явилася «червона риска» на цьому датчику. Почекай, я зараз подивлю­ся. Якби ми раніше мали ці дані...

Холлі нічого не залишалося, окрім як підтримува­ти контакт із датчиком. Її ноги злегка погойдували­ся, а вона дивилася на екран, як знижується рівень запасів повітря.

— Добре, — сказав, нарешті, Фоулі. — Є дві причи­ни «червоної риски». По-перше — у Шеллі з’явилася кракен-дитина, але це неможливо, тому що він — безплідна чоловіча особина.

— А по-друге? — запитала Холлі, упевнена, що їй не сподобається друга причина.

— По-друге, скоро станеться викид метану.

Капітан Холлі полегшено звела очі.

— Викид метану. Це звучить не дуже страшно.

— Узагалі-то, це трохи страшніше, ніж звучить.

— Що ти маєш на увазі під словом «трохи»? Я би хотіла знати другу причину.

— Чом би тобі замість того, щоб слухати мої по­яснення, не відлетіти звідти з такою швидкістю, на яку ти тільки здатна?

Холлі не треба було повторювати двічі. Якщо Фо­улі радив оперативникові забиратися до того, як він прочитає одну зі своїх улюблених лекцій, ситуація дуже серйозна. Вона широко розвела руки, і цю дію повторили крила на її спині.

— Увімкніться, — сказала вона, вказуючи обома руками на поверхню. Двигуни запрацювали, вири­ваючи її з-під поверхні вод Балтики і залишаючи за собою киплячу воду. Нарешті вона з’явилася в по­вітрі. Її костюм одразу висох, оскільки був зшитий із водовідштовхувального матеріалу для запобіган­ня короткого замикання. Останні краплі води поніс із собою вітер, що з’явився із-за опору повітря її стрімкому зльоту. За декілька секунд вона підняла­ся на сто метрів, стурбована голосом Фоулі, що ква­пив її.

— Кракен скидав свою оболонку одного разу, і ми записали, як Шеллі зробив це три тисячі років тому. Так ми дізналися, що цей острів живий.

— Але чому зараз?

— Гадаю, Шеллі прожив достатньо довго, щоб знову зробити це.

— 1 чому ми спостерігаємо за ним?

— Ми ведемо спостереження, тому що кракен скидає свою броню за допомогою дуже сильного ви­буху. Нова броня вже наросла, і Шеллі необхідно по­збавитися старої. Для цього він підпалює шар осе­редків метану і зриває оболонку.

Холлі хотіла переконатися, що вона правильно все зрозуміла.

— Отже, ти говориш, що Шеллі освітлює своє пукання?

— Ні, Шеллі збирається освітлювати саме це пукання. Він зберігає достатньо метану, щоб освітлю­вати всю гавань упродовж року. Подібного пукання не було з останніх зборів усього племені гномів.

Змодельований на комп’ютері вибух з’явився на екрані її шолома. Більшості представникам Народу зображення здалося не більше плями, але офіцери ЛЕПрекону були вимушені розвивати бічний зір, щоб прочитати необхідні дані з екранів і водночас бачити, куди вони йдуть у цей час.

Завдяки змодельованому вибуху Холлі зрозуміла, яким великим буде радіус ураження. Вона труснула головою і обернулася обличчям до кракена.

— Чи можемо ми щось зробити?

— Окрім декількох знімків — нічого. Надто піз­но. Залишилося лише декілька хвилин. Температура внутрішнього заряду Шеллі вже наближається до точки займання, отже вмикай свій фільтр від яскра­вого світла і спостерігай.

Капітан Холлі зменшила яскравість.

— Це буде новиною у всьому світі. Острови ще не вибухали.

— Саме так. Вулканічна діяльність, витік газу, різні нещасні випадки на хімічних заводах. Повір мені, якщо люди насправді щось уміють, так це — поясняти вибух. Американці придумали зону 51

тільки тому, що сенатор розбив реактивний літак об гору.

— А на материку безпечно?

— Мабуть. Може прилетіти трохи скалок.

Холлі розслабилася у ширянні на крилах у повітрі. Не було нічого, що вона могла б зробити, і нічого, що вона була повинна робити. Це було природним про­цесом, і кракен мав право скидати свою оболонку.

Вибух метану. Мульчеві б це сподобалося.

Мульч Діггумс нині управляв приватним детек­тивним агентством у Гавані разом з піксі Дудою Дей. Свого часу Мульч сам викликав вибухи метану. Щось м’яко заблимало на екрані Холлі. Брудно-червона пляма теплового індикатора на екрані. На острові хтось був, і не самі комахи або гризуни. Багато людей.

— Фоулі. У мене щось є.

Капітан Холлі змінила розмір вікна з миготливи­ми точками, щоб розшукати їхнє джерело. У сауні були чотири гарячих тіла.

— У сауні, Фоулі. Як ми їх пропустили?

— їхні тіла були тієї ж самої температури, що й цегляні стіни, — відповів кентавр, — Думаю, що один із Людей Бруду відчинив двері.

Холлі збільшила зображення на екрані в шість ра­зів і побачила, що в дверях сауни була тріщина, і пара клином виходила через цю дірку. Будівля охолоджу­валася швидше, ніж люди, і тепер вони з’явилися на її сканері.

— Що тут роблять Люди Бруду? Ти ж сказав, що все зачинено до восьмої ранку.

— Я не знаю, Холлі. Звідки мені знати? Це люди. Настільки ж непередбачувані, як збожеволілі під мі­сяцем демони.

Чому люди були там, не мало значення і не було часу дивуватися.

— Я маю повернутися, Фоулі.

Фоулі помістив камеру перед собою, передаючи своє зображення на шолом Холлі.

— Подивися на моє обличчя, Холлі. Ти бачиш цей вираз? Я серйозний. Не роби цього, капітане. Не повертайся на острів. Люди помирають щодня, і ми не втручаємося. ЛЕП ніколи не втручається.

— Я знаю правила, — сказала Холлі, приглушуючи рик кентавра.

«Там вирішується моя кар’єра. Знову», — подума­ла вона, розгортаючи крила так, щоб круто пірнути У воду.

Четверо чоловіків сиділи в передбаннику сауни, почуваючи себе дуже задоволеними, тому що вони ще раз обдурили владу острова і зуміли знайти віль­ну сауну до початку роботи. Що дійсно допомогло, так це те, що один із чоловіків був охоронцем Єнісаарі і мав доступ до ключів і невелику плоскодонку з двигуном у п’ять кінських сил, яка і доставила цих чотирьох друзів разом з відром пива «Карелія».

— Сьогодні в сауні гарна температура? — сказав один.

Другий протер скельця окулярів:

— Мені здається, що трохи спекотно. Я навіть відчуваю, як підлога обпалює ноги.

— Тоді сходи, пірни у Балтику, — сказав охоро­нець, невдоволений тим, що його зусилля недостат­ньо оцінили. — Це охолодить твої бідні пальчики.

— Не звертайте на нього уваги, — сказав четвер­тий чоловік, надіваючи свій годинник. — У нього дуже чутливі ноги. Вічні проблеми.

Чоловіки, друзі дитинства, сміючись, потягували пиво. Усі різко замовкли, коли частина даху несподі­вано спалахнула і розсипалася.

Охоронець закашлявся з повним ротом пива.

— Хто палив? Я ж сказав...

Навіть якби один з його приятелів відповів, то охоронець усе одно не почув би, оскільки приму­дрився вилетіти через отвір у даху.

— Але мої ноги дійсно обпалює, — сказав чоловік в окулярах. Він неначе сподівався змусити нові про­блеми зникнути, дотримуючись старої геми розмови.

Інші проігнорували його, зайняті тим, що чолові­ки зазвичай роблять у небезпечній ситуації, — вони надягали свої штани.

Не було часу, щоб входити через двері або пред­ставлятися, тому Холлі вихопила свій «Нейтрино» і вирізала двометровий отвір у даху. Вона виявила чотирьох блідих, напіводягнених Людей Бруду, тремтячих від переляку.

«Я не здивована, що вони тремтять, — подумала вона, — адже все тільки починається!»

Поки вона летіла, то намагалася вирішити про­блему: як за декілька хвилин витягнути людей із зони ураження.

Раніше в неї була б іще одна проблема — сама будівля. Згідно з Книгою, представникам Народу заборонялося входити в людські будівлі без запро­шення. Цим чарам було понад десять тисяч років, але вони досі діяли, викликаючи нудоту і втрату магічних сил у будь-кого, хто піде наперекір їм. За­кон був анахронізмом і дуже заважав ЛЕП прово­дити операції, тому після ряду громадських дебатів і референдуму чари були зняті чаклуном-демоном Номер Один. Маленькому демонові знадобилося лише п’ять хвилин, щоб розплутати чари, які спан­теличували магів Народу впродовж багатьох сто­літь.

Повернемося до поточної проблеми. Чотири здо­рованя. Великий неминучий вибух.

Вибрати, кого витягнути першим, труднощів не становило. Він закривав собою доступ до інших і був одягнений тільки в рушник і кепку охоронця, що на­гадувала горіх на голові ведмедя.

Холлі скорчила гримасу.

— Я повинна прибрати його з моїх очей якнай­швидше, інакше я ніколи не забуду цю картину. У цієї Людини Бруду м’язів більше, ніж у троля.

Тролі! Ну звичайно.

Поки Холлі була у чистилищі, до стандартного комплекту озброєння додалося дещо винайдене і за­патентоване, звичайно ж, Фоулі. Одним із цих до­датків був новий набір дротиків для її «Нейтрино». Кентавр назвав їх «антигравітаційні дротики», але поліцейські прозвали їх «плаваючими штучками».

Принцип дії дротиків ґрунтувався на ідеї місяч­ного паска Фоулі, який зменшував земне тяжіння в п’ять разів. Місячний пасок призначався в основ­ному для транспортування важкого устаткування. Але патрульні поліцейські швидко пристосували його для власних потреб. Щоб полегшити транспор­тування ув’язнених, злочинців прив’язували до крю­ків, і зменшували їхню вагу.

Фоулі винайшов дротик, що дає такий самий ефект, як і його місячний пасок. Дротик використо­вував тіло утікача як провідник для енергії, що роби­ла його тіло майже невагомим. Навіть троль здавав­ся не таким страшним, коли він, як повітряна кулька, погойдувався від легкого вітерця.

Холлі відчепила дротики від паска і встановила їх у «Нейтрино».

«Дротики, — подумала вона. — Назад у кам’яний вік».

Величезний охоронець здавався їй квадратним, його губи роздратовано скривилися.

«Для цієї Людини Бруду лазерний приціл навряд чи знадобиться, — подумала вона. — Зовсім не знадо­биться».

І він не знадобився. Крихітний дротик уколов чо­ловіка в плече, і він на мить затремтів, поки антигравітаційне поле не оточило його.

— Ох, — сказав він. — Це трохи...

Тут капітан приземлилася біля нього, схопила його за бліду ногу і шпурнула в небо. Він полетів швидше за повітряну кульку, залишаючи по собі здивоване «ох-х».

Інші чоловіки поспішно закінчували натягувати штани. Двоє в поспіху сильно махали руками, тро­щачи все навколо. Тарілки з помідорно-сирними бу­тербродами відлетіли вбік; пивні пляшки впали і по­котилися по кахлях.

— Мої бутерброди, — вигукнув один чоловік, б’ю­чись зі своїми фіолетовими джинсами.

«Немає часу для паніки», — думала Холлі, тихо і непомітно ковзаючи між ними. Вона різко нахили­лася, ухиляючись від рук, і швидко випустила ще три дротики.

Дивний спокій опустився на сауну, коли троє вра­жених чоловіків плавно підлітали до діри в даху.

— Мої ноги! — несамовито кричала людина в окулярах.

— Та замовкни ти про свої ноги! — закричала лю­дина з бутербродами, сильно вдаривши його кула­ком. Це Фоулі порушив мовчання ельфійки.

— Д’арвіт, Холлі. У тебе залишилося декілька се­кунд. Секунди! Виходь негайно! Навіть твій костюм не зможе захистити від вибуху такої сили.

Обличчя ельфійки почервоніло і спітніло, незва­жаючи на клімат-контроль у шоломі.

«Секунди йдуть. Скільки часу я слухала його? Не­має часу для ніжностей».

Вона лягла на спину, прокручуючи налаштування на своєму «Нейтрино», щоб обрати режим динаміч­ної хвилі, і вистрілила широким променем прямо перед собою.

Хвиля повітря направила чоловіків угору, поді­бно до стрімкої річки, що несе бульбашки, примушу­ючи людей відскакувати від стін і один від одного, доти, доки вони, врешті-решт, не вилетіли в діру в даху, який ще іскрив.

Останній чоловік, що вилетів, подивився вниз, розсіяно ставлячи питання, чому це він ще не кри­чить у паніці. Хіба політ не причина для істерики?

«Це, ймовірно, настане пізніше, — вирішив він, — Якщо це пізніше настане для мене».

Йому здалося, що крізь пару в сауні він побачив маленьку людиноподібну фігуру, що лежить на під­лозі. Крихітна фігурка з крилами, яка підстрибнула і попрямувала слідом за чоловіками.

«Усе правильно, — подумав чоловік. — Як у “Во­лодарі кілець”. Фантастичні істоти. Усе правильно».

Потім острів вибухнув, і людина припинила пік­луватися про фантазії, і почала хвилюватися про свої штани, які щойно зайнялися.

Коли всі четверо чоловіків опинилися в повітрі, Холлі вирішила, що час давати драла з цього остро­ва. Вона стрибнула вгору з положення навпочіпки, в повітрі увімкнула крила і стрілою полетіла до вра­нішнього неба.

— Просто чудово, — сказав Фоулі. — Ти знаєш, що вони називають цей рух «зліт Холлі», га?

Холлі дістала зброю, щоб за допомогою серії ко­ротких пострілів відтягнути невагомих чоловіків по­далі від острова.

— Я рятую їхні життя, Фоулі. Поговоримо пізніше.

— Шкода, подруго. Я хвилююся. Я багато говорю, коли хвилююся. Кабалліна думає, що це — спосіб са­мозахисту. У будь-якому разі, це — зліт Холлі. Ти так само злетіла під час тієї перестрілки на даху в Дармштадті. Майор Кельп побачив це на відео. Те­пер вони використовують знятий матеріал в Акаде­мії. Ти не повіриш, скільки кадетів зламали собі кіс­точки, пробуючи повторити його.

Холлі вже зібралася попросити свого друга за­ткнутися, коли Шеллі запалив метан, спустошуючи свої старі запаси і посилаючи тонни уламків угору.

Ударна хвиля, подібно до велетенського кулака, під­кинула ельфійку вгору, і вона почала перекидатися в повітрі. Холлі відчула, як її костюм стиснувся, щоб зменшити силу удару, а його крихітні лусочки зімк­нулися проти ударної хвилі подібно до щитів ба­тальйону демонів. Почулося невелике шипіння, коли в шоломі спрацювали подушки безпеки, захи­щаючи головний і спинний мозок. Дані на екрані за­мерехтіли, різко підскочили, а потім усе прийшло в норму.

Світ замигтів блакитним і сірим. Штучний гори­зонт на її екрані зробив декілька обертів і, нарешті, зупинився, хоча Холлі зрозуміла, що насправді обер­талася вона, а не екран.

«Жива. Усе ще жива. Потрібно менше сперечатися».

Голос Фоулі увірвався в її думки.

— Серце в нормі, хоча я не знаю чому. Могла б подумати над тим, що з ними робити зараз. Ти бу­деш рада дізнатися, що ці чотири людини врятовані, але ти ризикувала своїм життям і моїми технологі­ями через них. А що, коли одна з моїх «плаваючих штучок» потрапила б у людські руки?

Намагаючись повернути контроль над устатку­ванням, Холлі використала комбінацію жестів і ми­гань, щоб на кілька секунд увімкнути деякі з двана­дцяти двигунів її крил.

Вона трохи підняла свій шолом, щоб відкашлятися, а потім відповіла на звинувачення.

— Я в нормі, дякую, що запитав. А все устатку­вання ЛЕП оснащене дистанційними детонаторами. Навіть я! Таким чином, твої дорогоцінні дротики можуть потрапити в людські руки тільки в тому разі, якщо твоє устаткування буде невдалим.

— Це дещо нагадало мені, — сказав Фоулі. — Я маю позбавитися тих дротиків.

На землі було справжнє стовпотворіння. Здава­лося, вже половина жителів Ґельсінкі почала спус­кати свої яхти на воду. Ціла флотилія судів, на чолі з катером берегової служби, вирушила до місця ви­буху. Два потужні гвинти розігнали катер до такої швидкості, що ніс піднімався над водою. Сам кракен був прихований димом і пилом, але обвуглені фрагменти його броні сипалися дощем униз у ви­гляді вулканічного попелу, вкриваючи палуби судів і утворюючи темну ковдру над поверхнею Балтій­ського моря.

За двадцять метрів ліворуч від Холлі, в повітрі над брижами, що потроху заспокоювалися після ви­буху, пропливали чоловіки з щасливими обличчями, штани лахміттям висіли на їхніх торсах.

— Я здивована, — сказала Холлі, змінюючи масш­таб зображення чоловіків. — Ніяких криків і ніхто навіть не наклав у штани.

— Трішки заспокійливого в дротиках, — захихикав Фоулі. — Так, так, тільки одна крапелька. Досить, щоб заспокоїти троля, що залишився без своєї матусі.

— Тролі іноді їдять своїх матусь, — прокоменту­вала Холлі.

— Точно.

Фоулі зачекав, поки чоловіки не спустилися до висоти трьох метрів над поверхнею океану, і послав сигнал, щоб підірвати крихітні бомби в кожному дротику. Чотири маленьких вибухи супроводжува­лися чотирма гучними сплесками. Чоловіки перебу­вали у воді лише декілька секунд, потім їх підібрала берегова служба.

— Добре, — сказав кентавр, явно заспокоївшись. — Відвернене потенційне лихо, і ми сьогодні зробили добру справу. Піднімайся і повертайся на станцію до шаттлу. Я не сумніваюся, що майор Кельп захоче по­чути детальний звіт.

«Зажди хвилинку — я прочитаю пошту. Я повин­на прочитати її, Фоулі. Це важливо».

Іконка пошти, що спалахнула на дисплеї капітана, була помічена ім’ям Артеміса. Артеміс і Холлі зако­дували кольором свої поштові іконки. Зеленими були загальні листи, синіми — ділові, а червони­ми — термінові. Іконка пошти в дисплеї Холлі пуль­сувала яскраво-червоним. Вона моргнула на іконку, відкриваючи коротке повідомлення.

«Мати помирає, — прочитала вона. — Будь ласка, приїзди швидше. Приведи Номера Один».

Холлі відчула холодний жах у животі, і світ, зда­валося, похитнувся перед її очима.

Мати помирає. Приведи Номера Один.

Ситуація має бути відчайдушною, якщо Артеміс просив, щоб вона привела могутнього чаклуна-демона.

Вона повернулася в день із минулого, вісімнадцять років тому, коли померла її власна мати. Минули май­же два десятиліття, але втрата все так само заподіюва­ла біль, як відкрита рана. Раптом її уразила думка.

Це було не вісімнадцять років тому, а двадцять один. Мене не було три роки.

Корал Холлі була доктором судна ЛЕПу, яке па­трулювало Атлантику, очищуючи море після людей і захищаючи вимираючі види. Її було смертельно по­ранено, коли особливо огидний на вигляд танкер скинув на їхню субмарину радіоактивні відходи. Брудна радіація — отрута для Народу, і її матері ви­стачило тижня, щоб померти.

«Я змушу їх сплатити за все, — присягалася Холлі, плачучи біля ліжка матері у клініці Гавани. — Я ви­стежу кожного з тих Людин Бруду!

— Ні, — сказала її мати з дивовижним зусиллям. — Я побудувала свою кар’єру на порятунку живих іс­тот. Ти повинна зробити те саме. Руйнування не ста­не моїм спадком.

Це була одна з останніх речей, які вона вимовила. Через три дні Холлі у своїй зеленій парадній формі, застебнутій до підборіддя, з кам’яним обличчям сто­яла на церемонії рециркуляції її матері. Омнітул, який мати подарувала їй на закінчення навчання, висів у кобурі на паску. Порятунок істот. Так Холлі прийшла в розвідку.

І тепер мати Артеміса помирала. Холлі зрозуміла, що вона ніколи не думала про Артеміса як про люди­ну, тільки як про друга.

— Я маю потрапити в Ірландію, — сказала вона.

Фоулі не став сперечатися: він крадькома стягнув термінову пошту з екрана Холлі.

— Лети. Я можу прикрити тебе на декілька годин. Я скажу, що ти проводиш Ритуал. Нам пощастило, що сьогодні ввечері буде місяць уповні, і в нас є декілька чарівних ділянок біля Дубліна. Я пошлю повідомлення до Восьмої Секції. Можливо, Кван відпустить Номера Один з чаклунської лабораторії на декілька годин.

— Дякую, старий друже.

— Будь ласка. Тепер лети. Я збираюся вийти в їхні мережі, провести там трохи часу, контролюючи їхнє базікання. Можливо, я зможу посіяти декілька ідей у людських ЗМІ. Мені подобається думка про під­земну кишеню природного газу. Це — майже правда.

Майже правда.

Холлі не змогла утриматися від застосування цієї фрази до пошти Артеміса. Так ірландський хлопчик часто управляв людьми, кажучи їм майже правду.

Вона тихо докорила собі. Звичайно, ні. Навіть Ар­теміс Фаул не брехав би про такі серйозні речі.

У кожного є свої межі.

Чи не так?