Артеміс Фаул. Парадокс часу

ГЛАВА 12: ТІ, ЩО ПІШЛИ НАВІКИ

Володіння людей, територія екстинкціоністів, Фес

МОЛОДШИЙ Артеміс погодився відвідати маєток доктора Кронскі, роз­ташований неподалік від Медіни. Авто­мобіль Кронскі був розкішніший, ніж орендований Артемісом. Він мав потужний конди­ціонер і кулер, сидіння його були драпіровані шку­рою білого тигра. Артеміс пропустив хутро крізь пальці і зовсім не здивувався, виявивши, що воно справжнє.

— Непогані сидіння, — прокоментував він сухо.

Кронскі не відповів. Він був не дуже-то балаку­чий, відколи втратив лемура, лише бурмотав упівго­лоса, проклинаючи несправедливість усієї події. Та­кож не було схоже, що він надто переймався тим, що фарба з його костюма в’їдалася в хутро дорогої дра­піровки.

Хоча шлях до маєтку зайняв не більше п’яти хви­лин, Артеміс використав цей час, щоб обдумати план подальших дій. На той час, коли автомобіль минув укріплені ворота, він вирівняв усі неточності у своїй стратегії. Дві хвилини, що залишилися, він присвя­тив одній з романтичних новел, які він час від часу писав під псевдонімом Віолетти Цирблоу.

Машина проїхала під аркою чотириметрової сті­ни. Артеміс дивився на всі боки, відмічаючи озбро­єних охоронців, що патрулювали маєток, розташу­вання джерел енергії і службових приміщень.

Інформація — сила.

Маєток був побудований у стилі пляжних коте­джів Каліфорнії: з плоским дахом, величезною кіль­кістю скла і штучним пляжем з хвильовою установ­кою і рятувальником. Поряд з маєтком було зведено величезну будівлю для конференцій, на даху якої ви­сочів шпиль. Двоє чоловіків закінчували зміцнення мідного зображення на верхівці шпиля. Попри те, що велика частина зображення була закрита полот­ном, Артеміс бачив достатньо, аби зрозуміти: це людська рука, що стискає світ у кулаці. Символ екс­тинкціоністів.

Водій Кронскі зупинив машину біля входу, і док­тор мовчки пройшов усередину будинку. Він жестом указав на покритий шкурою диван і пішов у спальню.

Артеміс сподівався прийняти ванну і змінити одяг, але напевно Кронскі був такий засмучений подією, що забув про ввічливість, тому Артеміс був вимуше­ний смикати в різні боки комір сорочки і чекати на повернення хазяїна будинку.

Зал прийому Кронскі був жахливим місцем. Одна стіна була заповнена сертифікатами екстинкції. До кожного сертифікату додавалася світлина нещасної тварини і дата, коли екстинкціоністам удалося вбити останнього представника виду.

Артеміс нашвидку проглянув світлини на стінах. Тут були зображення японського морського лева й озерного дельфіна, гуамської літаючої лисиці і балійського тигра.

Усі вони пішли. Навіки.

Є тільки один спосіб побачити цих тварин: потріб­но якось розвинути швидкість переміщення більшу, ніж швидкість світла, і повернутися в минуле.

Меблі в кімнаті, що вказують на цілі організації, викликали жах і відразу. Диван був обтягнутий шку­рою фолклендської лисиці. Абажуром торшера слу­гував череп західного чорного носорога.

Артеміс з усіх сил намагався зберегти спокій.

«Я повинен якнайшвидше залишити це місце».

Але слабкий голос совісті нагадав йому, що його від’їзд не означатиме того, що це місце не існуватиме далі, а продаж дивної істоти Кронскі тільки притяг­не увагу людей до дій цієї організації.

Артеміс подумки уявив собі батька.

Чого б це не було варте. Що б не довелося зро­бити.

Кронскі з’явився в кімнаті в чистому, спадаючому вільними складками каптані. Його очі були червони­ми, начебто він плакав.

— Сядь, Артемісе, — сказав він, указуючи жестом на диван.

Артеміс окинув поглядом диван:

— Ні. Я залишуся стояти.

— Ах, розумію. Занадто великий диван. Важко за­лишатися серйозним, коли твої ноги не дістають до підлоги, — сказав Кронскі, сідаючи в офісне крісло.

Доктор потер очі міцними пальцями і надів фір­мові сонцезахисні окуляри.

— Ти навіть уявити собі не можеш, як це: бути та­ким, як я, Ах-темісе. Переїжджати переслідуваним з країни в країну через віру, наче якийсь криміналь­ний злочинець. І тепер, коли я нарешті знайшов міс­це, яке можу називати будинком; тепер, коли я умо­вив комітет проводити збори тут, — я втратив лемура. Цей лемур був основною метою конференції.

Голос Кронскі був спокійним, і здавалося, що док­тор поступово оговтується після невдачі, що спітка­ла його.

— Члени комітету екстинкціоністів — дуже впли­вові люди, Ах-темісе. Вони звикли до зручностей і комфорту. Марокко навряд чи можна назвати зруч­ним. Я побудував цей будинок, щоб притягнути сюди комітет, для цього пообіцяв грандіозну відкри­ту конференцію. А тепер усе, що я можу показати, — порожні руки.

— Ще не все втрачено, докторе, — м’яко сказав Артеміс. — Я можу надати вам щось таке, що урізно­манітнить вашу організацію і зробить її всесвітньо важливою.

Погляд Кронскі був скептичним, але він нахилив­ся вперед, його руки злегка напружилися.

Його обличчя говорить «ні», подумав Артеміс, але мова його тіла говорить «так».

— Що ти продаєш, Ах-темісе?

Артеміс відкрив галерею в телефоні й обрав світ­лини.

— Це, — сказав він, передаючи телефон Кронскі.

Доктор вивчив світлини, і скептицизм на його об­личчі помітно виріс.

— Що це? Світлини — підробка?

— Ні. Вони непідробні. Ця істота жива.

— Гаразд, Ах-темісе. Лише латекс і кісткові імп­лантати. Нічого більшого.

Артеміс кивнув:

— Це нормальна реакція. Ви не заплатите, поки самі не переконаєтеся в достовірності цієї істоти.

— Я вже заплатив.

— Ви заплатили за лемура, — заперечив Арте­міс. — Це невідкритий вид. Можливо, загроза люд­ству. Це якраз те, чим займаються екстинкціоністи. Уявіть, скільки учасників організації вимагатимуть пожертвування для вашої церкви, коли ви розкри­єте цю загрозу.

Кронскі погодився:

— Ти наводиш гарні аргументи для десятирічно­го хлопчиська. Скільки я маю заплатити?

— П’ять мільйонів євро. Це не обговорюється.

— Готівкою?

— Діамантами.

Кронскі Незадоволено стиснув губи:

— Ти не отримаєш жодного каменя, поки я не буду переконаний у достовірності цієї істоти.

— Це буде справедливо.

— Чи не занадто ти зговірливий, Фауле? Звідки ти знаєш, що я не обдурюю тебе? Після всього я цілком упевнений, що ти доклав руку до події на базарі. Чим обернулася для мене чесна гра, яку я вів?

— Ти можеш обдурити мене, Деймоне. Але ти не обдуриш Батлера. Ти ж не безглуздий чоловік.

Кронскі був уражений:

— Непогано, хлопче. Ти все передбачив. — Док­тор подивився на свої руки. — Ти коли-небудь думав, Ах-темісе, що така дитина, як ти, опинилася проти такого старого шахрая, як я?

— Я не розумію, в чому ваше питання, — чесно зі­знався Артеміс.

Кронскі заплескав у долоні і розсміявся.

— Ти захоплюєш мене, Ах-темісе, — сказав він. — Який ще хлопчик живе так, як ти?

Його сміх обірвався несподівано, неначе відріза­ний гільйотиною.

— Тепер перейдемо до справи. Коли я зможу ви­вчити цю істоту?

— Негайно, — відповів Артеміс.

— Чудово. Тоді телефонуй своєму Батлерові, щоб він приїхав, швидше. Припустимо, на те, щоб діста­тися сюди, у нього піде близько тридцяти хвилин, ще десять, щоб минути охорону. Ми можемо зустрі­ти його у Великій Ложі за годину.

— Я сказав негайно, — сказав Артеміс, клацнувши пальцями.

Батлер зробив крок уперед із-за фіранки. У руках у нього була сумка марки кевлар.

Кронскі пронизливо закричав, а потім закотив очі.

— Ні, я не можу це контролювати... Через цю справу з коалою з Клівленда. Це занадто турбує мене.

«Відкласти і зберегти, — подумав Артеміс. — Ко­ала з Клівленда».

— У будь-якому разі... — продовжив Кронскі. — Як ви сюди проникли?

Батлер знизав плечима:

— Так само, як і ви.

— Ви були в машині, — здогадався Кронскі, — дуже розумно.

— Загалом, не дуже. Кожна неточність у вашому плані має вигляд продуманої деталі в нашому.

— Я запам’ятаю це. Товар у вас?

Батлер стиснув губи. Артеміс знав, що ліміт його лояльності на межі. Продаж лемура була досить поганою справою, але ця істота в сумці була якоюсь мірою жінкою.

Не кажучи ні слова, охоронець поставив сумку на стіл. Артеміс зібрався відкрити сумку, але Батлер зу­пинив його.

— У неї є деякі гіпнотичні здібності. Одного разу я зустрів хлопця з Лаосу, який міг зурочити вас, але я ніколи не бачив нічого подібного до цього. Вона намагалася застосувати свої чари на мені на базарі, і я трохи не зіткнувся з верблюдом. Тому я заклеїв їй рот скотчем. Так само ми знаємо, що вона може ста­вати невидимою. Коли я відкрив сумку вперше, то не побачив її. Я подумав, що вона втекла. У неї можуть бути й інші можливості — хтозна, що вона може зробити своїми вухами. Ви згодні піти на цей ризик?

— Так, — відповів Кронскі, починаючи злитися, — абсолютно згоден. Відкрийте сумку.

Батлер прибрав руку, і Артеміс розстебнув блис­кавку, показавши фігуру всередині.

Артеміс посміхнувся. Доктор попався на гачок.

— П’ять мільйонів, — сказав він. — Плюс витрати.

Артеміс старший їхав на доладному скутері ЛЕПрекону. Іфранські дороги за межею прекрасного міста були частиною родючого басейну річки Феса. По краях дороги росли оливкові дерева, а далі були майданчики для гольфу.

«Античність і сучасність. Співіснування».

Зорі над головою здавалися ближчими і яскраві­шими, ніж удома в Ірландії; вони сяяли, як вогні ста­діону, нібито Африка якимсь чином була ближча до Всесвіту.

Я втратив її. Втратив Холлі.

Але в нього був план. Загалом, непоганий план. Усе, що йому треба, — деякі чарівні технології, щоб відчинити кілька дверей. І тоді у них буде шанс. Тому що без Холлі все втрачає сенс. Ні в кого з них не буде майбутнього, якщо з Холлі щось трапиться.

Йому знадобилася майже година, щоб знайти поле для гольфу, де Холлі залишила шаттл ЛЕПреко­ну. Не те щоб на полі було багато відмітних ознак: Холлі зупинила шаттл заглибившись у сухий пісок і виставила захисний щит. Артеміс знайшов шаттл тільки завдяки безпосередній допомозі навігаційних систем скутера.

Він кинув скутер усередину диска розміром з літа­ючу тарілку і спустився вниз.

Мульч Діггумс крутився навколо себе в стільці пілота.

— Це мій скутер, — сказав він. — Він відірвався від вагонетки, тому я заберу його із собою.

Артеміс зачинив люк.

— Де лемур? Де Джей-джей?

Мульч відповів питанням на питання:

— Де Холлі? Ти її втратив?

— Так, — похмуро визнав Артеміс. — Хлопчисько перехитрив мене. Він знав, що ми прийдемо за лему­ром, і використав це, щоб упіймати Холлі.

— Розумний, — сказав Мульч. — Так чи інакше, я пішов... До зустрічі...

— До зустрічі? До зустрічі? Один з твоїх чарівних товаришів у біді, а ти збираєшся просто так піти?

Мульч підняв руки вгору:

— Гей, спустися на землю. Співробітники ЛЕПрекону — мені не товариші. У нас була угода: я допомагаю вам упіймати маленьке хутряне звірятко, а ви віддаєте мені шаттл. Роботу виконано, обидві сторони щасливі.

Цієї миті Джей-джей висунув голову із круглих дверей убиральні.

— Що він там робить?

Мульч усміхнувся:

— Угадай із двох спроб.

— Лемури не уміють користуватися вбиральнею.

— Як знаєш. Що б він там не робив, я довіряю Джей-джею.

Він поманив того волохатим пальцем, і лемур швидко видерся по його руці на голову.

— Бачиш, він визнає мене за головного. — Мульч смикнув бровами. — Сподіваюся, ти не збираєшся міняти його на капітана Холлі?

— Немає сенсу, — сказав Артеміс, відкриваючи базу даних ЛЕПрекону. — З тим самим успіхом мож­на спробувати поміняти шпильку на Екскалібур.

Мульч стиснув губи.

— Я трохи знайомий з історією Екскалібура, тому знаю, що ти намагаєшся сказати. Шпилька — не по­трібна; Екскалібур — дивовижний і таке інше. Але в деяких випадках шпилька набагато корисніша. Те ­пер, якби ти сказав гумова шпилька... Розумієш, що я хочу сказати?

Артеміс не звертав на нього уваги, люто стукаючи по v-подібній клавіатурі. Йому потрібна була вся можлива інформація про екстинкціоністів, і Фоулі зберігав величезну кількість файлів про цю органі­зацію.

Мульч лоскотав Джей-джея під підборіддям.

— Мені не байдужа доля капітана Холлі, хоча це йде всупереч моїм правилам. Я думаю, що можу під­копати маєток і викрасти її.

Це була щира спроба допомогти і гарна пропози­ція, тому Артеміс згаяв дорогоцінний час, щоб від­повісти.

— Неможливо. Кронскі вже бачив наш поряту­нок через тунель, і він не допустить цієї помилки. За моїми розрахунками, ти не зможеш витримати тем­пературу впродовж дня. Навіть під землею ти не бу­деш у безпеці. Земля настільки суха, що тріщини можуть йти вглиб на п’ятнадцять метрів. Один ма­ленький неточний рух удень, і ти тріщатимеш, як стара книга в хатньому каміні.

Мульч здригнувся.

— Зрозуміло. Твій опис дуже наочний. І що ж ти збираєшся робити?

Артеміс використав чарівні технології, щоб роз­друкувати карту із зображенням леопарда і срібляс­тою голограмою екстинкціоністів.

— Я піду на конференцію сьогодні ввечері, — ска­зав він, легенько клацнувши по карті вказівним пальцем — Окрім цього, у мене є запрошення. Все, що мені потрібно, — трохи маскування і деякі меди­каменти.

Мульч був уражений.

— План дійсно дуже гарний. Ти майже так само хитрий, як і я.

Артеміс повернувся назад до v-подібної клавіату­ри. Йому був потрібний час, щоб зміцнити свій май­бутній образ.

— Ти навіть не уявляєш як, — сказав він.

Майбутня конференція екстинкціоністів повніс­тю залежала від Кронскі, і його нерви були на межі. Він танцював по будинку в одному банному рушнику;

його думки крутилися навколо мелодії з мюзиклу «Джозеф і його дивний різнокольоровий плащ снів». Кронскі часто мріяв, що він носитиме різнокольоро­ве пальто, вишите шкурами рідкісних тварин, яких він убив. Ця мрія завжди примушувала його посмі­хатися.

«Усе має бути ідеальним. Ця ніч буде кращою в моєму житті. Дякую, маленький Ах-темісе».

Майбутній банкет задасть тон вихідних, отже, і всій конференції.

Що може бути важливішим, ніж відкриття нового виду? Екстинкціоністи стануть усесвітньо відомими.

І саме вчасно. Правду кажучи, екстинкціоністи перестали бути новинкою. Пожертвування знижува­лися, і, вперше після відкриття, на конференції бу­дуть присутні не всі члени організації. На початку все було чудово — багато захоплюючих видів тва­рин, на яких можна було полювати, щоб повісити на стіни. Але тепер країни захищали своїх рідкісних тварин, особливо великих. Більше не було польотів в Індію для полювання на тигрів: жителі районів, розташованих на південь від Сахари, були налашто­вані дуже агресивно, коли зустрічали добре озбро­єних людей-екстинкціоністів, що полювали на сло­нів. Ці полювання завжди розкривали, особливо в країнах, де уряд не брав хабарів.

Була й інша проблема екстинкціоністів, хоча Кронскі ніколи не говорив про неї вголос. Організа­ція була заснована найбільш ревними прибічника­ми. Але її щира ненависть до тварин притягнула кровожерних божевільних, які не можуть бачити, як кулі влучають у мовчазних тварин. Вони ніколи не зрозуміють філософію організації. Людина — ко­роль, а тварини можуть продовжувати існувати лише доти, доки це вигідно їхнім господарям. Тва­рини, які не використовуються в яких-небудь цілях, а тільки витрачають дорогоцінне повітря, мають бути знищені.

Але ця істота змінила все. Усі захочуть побачити її. Камери зніматимуть увесь процес суду і страти, а потім стрічка потрапить у ЗМІ, і світ ляже до ніг Деймона Кронскі.

Один рік пожертвування, думав Кронскі, і я змо­жу насолоджуватися моїм багатством.

П’ять мільйонів. Ця фея або ким би вона не була, коштує вдесятеро більше. У сто разів більше.

Кронскі близько хвилини постояв під сильним потоком повітря кондиціонера, а потім обрав кос­тюм з шафи, що відчинилася.

«Пурпур, — подумав він, — сьогодні я буду імпе­ратором».

Подумавши трохи, він дістав капелюх, прикраше­ний щіточкою шерсті каспійського тигра.

Особистий літак Фаулів, 10 000 метрів над Гібралтаром

Десятирічний Артеміс намагався розслабитися в одному з шикарних шкіряних крісел літака, але нервовий вузол в його голові не давав йому цього зробити.

«Мені потрібний масаж, — подумав він, — або від­вар з трав».

Артеміс прекрасно розумів, звідки взялася ця на­пруга.

«Я продав істоту... особину для екстинкціоністів».

Оскільки Артеміс був дуже розумний, він без зу­силь зміг знайти виправдання своїм діям.

«Її друзі звільнять її. Вони практично розумніші за мене, і вони, поза сумнівом, розумніші за Кронскі. Ця фея вже, можливо, вирушила назад з лемуром у руках, звідки б вона не з’явилася».

Артеміс відвернув себе від цього сумнівного аргу­менту, зосередившись на Кронскі.

Треба щось зробити із цією людиною.

Титановий Powerbook м’яко загудів на розклад­ному столику. Артеміс розбудив екран і відкрив свій персональний Інтернет-браузер, розроблений як шкільний проект. Завдяки потужній, але незаконній антені у вантажному відсіку літак міг приймати радіо-, телесигнали та сигнал Інтернету практично в будь-яких частинах світу.

«Такі організації, як екстинкціоністи, живуть і помирають залежно від репутації, — думав Арте­міс. — Це буде цікавою вправою — знищити репута­цію Кронскі, використовуючи силу Інтернету».

Усе, що для цього було треба, — пошукова систе­ма і розміщення невеликого відео на деяких най­більш популярних сайтах мережі.

Через двадцять хвилин, коли Батлер увійшов до його кабіни, Артемісу залишалося зробити кілька за­вершальних штрихів.

— Зголодніли? — запитав охоронець. — У холо­дильнику є хумус, і я збираюся приготувати йогурт і фруктовий коктейль.

Артеміс виклав відео на останній веб-сайт.

— Ні, дякую, — пробурмотів Артеміс, — я не голо­дний.

— Відчуття провини краятиме вашу душу, — ска­зав Батлер, відчиняючи холодильник, — як зрадника на старих кістках.

— Дякую за порівняння, Батлере, але що зробле­но, то зроблено.

— Чи треба було залишати зброю Кронскі?

— Будь ласка... Я встановив заряд самоліквідатора на мій жорсткий диск. Ти дійсно думаєш, що така прогресивна раса залишить свої технології незахищеними? Я не здивуюсь, якщо пістолет зараз тане в ру­ках Кронскі. Я мусив залишити зброю для ефекту.

— Не думаю, що істота зараз тане.

— Припини, Батлере. Я здійснив операцію, і да­вай більше не говорити про це.

Батлер сів навпроти.

— Хмм. Тобто тепер вами керує свого роду ко­декс. Честь серед злочинців. Цікаво... Отже, що ви придумуєте на своєму комп’ютері?

Артеміс розтирав напружене місце на шиї.

— Будь ласка, Батлере. Усе це — для мого батька. Ти знаєш — це має бути зроблено.

— Одне питання, — сказав Батлер, розриваючи плас­тикову упаковку від столових приборів, — чи хотів би ваш батько, щоб це було зроблено таким шляхом?

Артеміс не відповів, тільки сидів і розтирав на­пружене місце на шиї.

Через п’ять хвилин Батлер зглянувся над десяти­річним хлопчиком.

— Я подумав, що ми можемо розвернути літак назад і надати невелику допомогу цій дивній істоті. Аеропорт Феса відкритий, тому на це піде лише кіль­ка годин.

Артеміс звів брови. План Батлера був правиль­ним, коли доведеться діяти в ситуації, що склалася, але це був не його профіль.

Батлер згорнув паперову тарілку Артеміса разом з їжею.

— Артемісе, я хочу повернути літак назад, і я зби­раюся зробити це, якщо тільки ви не скажете мені не робити цього. Усе, що вам треба, — сказати одне слово.

Артеміс бачив, як його охоронець повертається в кабіну пілота, але не сказав ні слова.

Марокко

Маєток Кронскі гудів від екстинкціоністів, що по­стійно під’їжджали з аеропорту. Кожен з них ніс свою ненависть до тварин на руках, або на голові, або на ногах. Кронскі упізнав леді у високих чоботях зі шкіри кам’яного козла. З Піренеїв, якщо він не по­милявся. Потім він побачив старого Джеффрі Кунц-Мейєрса, одягненого в костюм зі шкіри кваги, і гра­финю Ірину Костович, бліда шия якої була захищена від вечірнього холоду хутром хондоського япон­ського вовка.

Кронскі посміхався і тепло вітав на ім’я майже кожного. Щороку було декілька новачків, допуще­них у коло впливових людей, але скоро все змінить­ся, після судового процесу. Кронскі пройшов до бен­кетного залу.

Зал був розроблений компанією Шиллер-Хауз у Мюнхені, і насправді був величезним збірним комплектом деталей, які прибули в контейнері і були встановлені німецькими фахівцями менш ніж за чо­тири тижні. Дійсно неймовірно. Зал вражав своєю формою, навіть більше, ніж традиційно красивий маєток. Але серйозні справи мають відбуватися тут. Суд над феєю і страта.

«Суд над феєю», — подумав Кронскі і зареготав.

Головні двері охороняли двоє сильних чоловіків з Марокко, одягнених у вечірні костюми. Кронскі спочатку хотів, щоб охоронці були одягнені в пара­шутні комбінезони, але потім передумав, вирішив­ши, що це занадто схоже на Бонда.

Я не Доктор Ноу. Я Доктор Ноу-Звірів.

Кронскі швидко пройшов повз охоронців, спус­тився вниз по коридору, покритому розкішним ки­лимом, та увійшов до банкетного залу зі стелею по­двійної висоти. Стеля була зроблена з триразового збільшувального скла, тому зорі були так близько, що, здавалося, можна простягнути руку і схопити одну з них.

Оформлення залу зі смаком поєднувало в собі класику і сучасність. За винятком зроблених із лап горили попільничок на кожному столі і ряду віде­рець для охолодження пляшок шампанського, зро­блених зі слонових ніг. Кронскі вийшов через по­двійні двері, пройшов через кухню і увійшов до морозильної камери.

Істота сиділа в оточенні трьох охоронців. Вона була прив’язана до дитячого пластикового стільчи­ка, запозиченого з дитячого садка персоналом маєт­ку. Обличчя її було похмуре і насторожене. Її зброя лежала неподалік на залізному візку.

«Якби вона могла стріляти поглядом, — подумав Кронскі, піднімаючи невелику зброю і зважуючи її в руці, — я був би схожий на решето».

Він направив пістолет на одну із заморожених тварин, що висіли в ряд під стелею, і натиснув на ку­рок. Не було ні бабах, ні спалахів світла, але окіст ди­мів і був готовий до вживання. Кронскі підняв темні окуляри фіолетового кольору, які носив удень і вно­чі, аби впевнитися, що зір його не підвів.

— О боже, — сказав Кронскі здивовано, — це наче іграшка.

Він подивився на істоту.

— Цього разу ніяких тунелів, — попередив він, — і нічого схожого на те, що ти робила на базарі. Ти говориш англійською, істото? Ти розумієш, що я тобі кажу?

Істота закотила очі.

Я б відповіла тобі, говорив вираз її обличчя, але мій рот заклеєний скотчем.

— І для виправдання, — сказав Кронскі, — ми всі знаємо про твої гіпнотичні здібності. І невидимос­ті, — Він ущипнув її за щоку. — Твоя шкіра практич­но як людська. Що ти? Фея, чи не так?

Ще одне зведення очей.

«Якби зведення очей було спортом, то ця істота була б золотим медалістом, — подумав доктор. — Утім, можливо, срібним. Золото, поза сумнівом, ви­грала б моя колишня дружина».

Кронскі звернувся до охорони.

— Вона рухалася? — запитав він.

Чоловіки негативно похитали головами. Це було безглузде питання. Як вона могла рухатися?

— Чудово. Дуже добре. Все йде згідно з моїм пла­ном.

Тепер Кронскі закотив очі.

— Послухайте мене. Усе йде згідно з моїм планом. Схоже на доктора Ноу. Я маю йти і зробити собі за­лізні руки. Що ви про це думаєте, джентльмени?

— Залізні руки? — запитав новий охоронець, не­звичний до гучних слів Кронскі. Двоє інших добре знали, що більшість питань доктора риторичні, осо­бливо пов’язані з Ендрю Ллойдом Вебером і Джейм­сом Бондом.

Кронскі проігнорував нового хлопця. Він при­клав на секунду палець до губ, щоб позначити важ­ливість моменту, і заговорив глибоким шепотом.

— Гаразд, джентльмени. Усі слухають? Цей вечір найважливіший. Від нього залежить майбутнє органі­зації. Все повинно бути максимально ідеальним. Не спускайте очей з ув’язненої. Нікуди не переносьте її і не відкривайте їй рот. Ніхто не повинен бачити її до початку суду. Я заплатив п’ять мільйонів у діамантах за привілей грандіозного виявлення цієї істоти, тому ніхто не повинен увійти сюди, окрім мене. Зрозуміло?

Це було не риторичне питання, проте, новому хлоп­цю було потрібно дещо, секунда, щоб зрозуміти це.

— Так, сер. Зрозуміло, — випалив він після решти.

— Коли щось піде не так, то ваш вечір закінчить­ся похоронним обрядом. — Кронскі підморгнув но­вому охоронцеві. — І ви знаєте, як то кажуть: один пішов, інший прийшов.

Атмосфера на бенкеті була трохи в’ялою — доти, доки не подали їжу. Більшість екстинкціоністів були дуже прискіпливі до їжі. Деякі так ненавиділи тва­рин, що були вегетаріанцями, а це істотно обмежува­ло меню. Але цього року Кронскі вирішив запросити кухаря з вегетаріанського ресторану в Единбургу.

Першою стравою був помідорно-перцевий суп у панцирах маленьких черепах. Потім легка партія смажених овочів, змішана з невеликою кількістю грецького йогурту, поданих на підносі з черепів мавп. Усе було дуже смачне, до того ж вино розсла­било гостей.

Через хвилювання Кронскі не міг з’їсти ані шма­точка, що було дуже незвичним для нього. Востаннє він відчував таке запаморочення під час свого пер­шого бенкету в Остіні, який був дуже давно.

«Я на краю величі. Скоро моє ім’я згадуватимуть так само, як Боббі Джо Хаггарда або Джо Боббі Саггарта. Я буду великим євангелістом екстинкціоніс­тів. Деймон Кронскі — людина, що зберегла світ».

Тільки дві речі зроблять цей бенкет найзначимішим з усіх проведених.

Основна страва і страта.

Основна страва вразить усіх. І м’ясоїдів, і веге­таріанців. Вегетаріанці можуть і не куштувати її, але в будь-якому разі вони оцінять спосіб приготу­вання.

Кронскі ударив у невеликий гонг біля свого кріс­ла і підвівся, щоб представити страву відповідно до традиції.

— Леді і джентльмени, — почав він, — дозвольте мені розповісти вам історію вимирання одного виду. У липні 1889 року професор Д. С. Джордан відвідав Подвійні озера в Колорадо. У 1891 році професор описав свої дослідження в Бюлетені американської комісії з риб. Він оголосив, що відкрив новий вид риб — жовтий плавник-головоріз. У своїй статті Джордан описує рибу серебристо-оливкового ко­льору, з широкими лимонно-жовтими смугами вздовж тіла, нижніми плавниками яскраво-золотого кольору і темно-червоною смужкою біля горла — тому і «головоріз». Приблизно до 1903 року жовтий плавник продовжував мешкати в Подвійних озерах. Проте ця риба вимерла невдовзі після того, як в озе­ра запустили райдужну форель. Інша форель схре­щувалася з райдужною, але жовтий плавник швидко зник і згодом повністю вимер.

Ніхто не заплакав, але чимало слухачів зааплоду­вали.

Кронскі підняв руку.

— Ні, ні. Це не привід для радості. Кажуть, жов­тий плавник був дуже смачною рибою, з особливим солодким присмаком. Який жаль, що ми ніколи не зможемо упізнати цей смак, — настала драматична пауза — або зможемо...

У кінці кімнати від’їхала величезна стіна, показу­ючи червоні вельветові штори. Кронскі натиснув кнопку на пульті дистанційного керування, і штори розсунулися. За ними стояли візки, які були наван­тажені мініатюрними льодовиками.

Гості зацікавилися.

— Що, коли сто років тому на Подвійних озерах був несподіваний сплеск замерзання?

Серед присутніх почувся шепіт. Ні.

Звичайно, ні. Неможливо.

— Що, коли заморожений шматок озера застряг на глибині в майже нульовій течії?

Тоді б це означало, що...

Усередині шматка...

— Що, коли цей шматок сплив близько шести тижнів тому і був виловлений моїм добрим другом Томмі Киркенхазардом? Одним з наших відданих членів.

Томмі підвівся і вклонився, махнувши ковбой­ським капелюхом зі шкури сірого техаського вовка. Хоча він і посміхався, його очі стріляли в Кронскі вогнем. Усім у кімнаті було відомо, що ці двоє нена­видять одне одного.

— Тоді було б, може, невиправдано дорого і складно, але можливо доставити шматок льоду до цієї кімнати. Шматок, що зберіг жовтого плавника-головоріза. — Кронскі шумно зітхнув, щоб позначи­ти неймовірність того, що відбувається. — Тоді ми, дорогі друзі, могли б стати першими людьми за останні сто років, хто спробує цю рибу на смак.

Ця перспектива сподобалась навіть вегетаріанцям.

— Дивіться, екстинкціоністи. Дивіться і захоп­люйтеся.

Кронскі клацнув пальцями, і дюжина спеціально підготовлених чоловіків розвернули важкі візки в центрі банкетного залу, де вже був установлений залізний гриль. Робітники зняли форму, під якою виявилися костюми мавп.

«Чи не переборщив я з костюмами мавп? — за­сумнівався Кронскі. — Може, це занадто схоже на Бродвей?»

Але, поглянувши на своїх гостей, зрозумів, що вони в захваті.

Робітники насправді були навченими цирковими акробатами одного з цирків du Soleil, що імітують подорож північчю Африки. Вони були тільки раді виділити декілька днів програми, щоб улаштувати спеціальне шоу для екстинкціоністів.

Робітники обступили крижані блоки, озброєні ланцюговими пилами, полум’яними мечами і вогне­метами, що, здавалося, з’явилися нізвідки.

Це було воістину захоплююче видовище. Лід розлітався в різні боки, потрапляючи на гостей; машини оглушливо гули. Незабаром косяк жовтого плавника-головоріза був вивільнений з блакитного мороку льоду. Риби були заморожені в півоберта, застиглі із широко розплющеними очима.

«Що за приголомшливий спосіб померти, — поду­мав Кронскі, — ні про що не підозрюючи. Чудово».

Робітники почали вирізати рибу з блоків льоду і передавати її кухарям. Потім умілі кухарі підсма­жили філе риби в маслиновій олії з дрібно нарізани­ми овочами і подрібненим часником.

Для вегетаріанців було приготовано різотто з шам­панським і грибами, хоча Кронскі не думав, що воно знадобиться. Вегетаріанці їли рибу, тільки щоб завда­ти збитку природі.

Вечеря мала величезний успіх, і захоплені відгуки переповнювали зал.

Кронскі зміг з’їсти тільки частину філе, тому що надто переймався.

Чудово. Вишукано.

«Вони вирішили, що це основна частина програ­ми, — подумав Кронскі, — насправді ж вони ще нічо­го не бачили».

Після кави, коли екстинкціоністи ослабили паски і дістали сигари, Кронскі скомандував робітникам обладнати зал суду.

Ті відреагували швидко, не гірше за команду Фор­мули-1. Це було не дивно після трьох місяців трену­вань. Буквально. Робітники прибирали візки, деякі прибирали залишки жовтого плавника. Закривши цю частину кімнати, робітники відкрили другу її частину.

Два подіуми і лава підсудних в’їхали в центр залу. Обидва подіуми були оснащені комп’ютерами, а де­рев’яна лава підсудних містилася всередині клітки. Клітка була закрита леопардовою шкурою.

Гості замовкли: усі вичікувально дивилися на кліт­ку. Всі давно чекали цього моменту, ці мільйонери і мільярдери сплачували величезні гроші, щоб відчу­ти необмежену владу, адже майбутнє виду залежало від їхнього рішення. Показати всій планеті, хто тут хазяїн. Гості не знали, що з метою безпеки зал оточе­ний озброєними людьми, на той випадок, якщо істо­та проявить нові магічні здібності. Можливість під­земного підкопу була незначна, тому що зал був установлений на фундаменті із заліза і бетону.

Кронскі відтягував момент, підводячись зі свого місця і повільною ходою прямуючи до подіуму про­курора.

Він склав пальці хрестиком, розуміючи важли­вість моменту.

— Щороку ми судимо рідкісну тварину.

Серед глядачів почувся свист, але Кронскі проіг­норував його.

— Справжній суд: з прокурором і один з вас буде захисником. Ідея проста. Якщо ви зможете переко­нати журі...

Ще свист.

— ...що ця істота в клітці здатна приносити ко­ристь людству, то ми звільнимо її. Так, хочете вірте, хочете ні, сталося одного разу в 1983 році. Незадовго до мого часу, але я впевнений, що це дійсно сталося. Якщо ж захист не зможе довести користь цієї твари­ни, то я натисну на цю кнопку.

Кронскі повертів у руках дистанційний пульт з великою червоною кнопкою.

— І тварина буде кинута з клітки до ями, де лазер­ний промінь активує вогняний струмінь. Вуаля: мит­тєва кремація. Дозвольте мені продемонструвати. Це тішить мені серце, яма абсолютно нова. Я тесту­вав її весь тиждень.

Він кивнув одному зі співробітників, який по­тягнув важіль залізних ґрат. Кронскі вибрав диню ЗІ столу і кинув її у яму. Усі почули звуковий сиг­нал, що супроводжувався синьо-білим полум’ям. Диня була спалена, залишилися лише чорні вуг­линки.

Деякі захоплено зааплодували, але не всі оцінили цей ефект.

Джеффрі Кутнез-Мейєрс склав руки рупором:

— Жвавіше, Деймоне. Що за істота цього разу? Тільки не мавпа. Щороку це мавпа.

Зазвичай Кронскі дуже дратувало, коли його пе­ребивали, але не сьогодні. Сьогодні всі грубіяни, на­віть дотепні, будуть відправлені на другий план.

— Ні, Джеффрі, не мавпочка. Що коли...

Джеффрі Кутнез-Мейєрс важко зітхнув:

— Будь ласка, більше ніяких «що коли». Нам було достатньо історії з рибою. Покажи нам прокляту іс­тоту.

Кронскі зображував уклін:

— Як ви забажаєте.

Він натиснув на кнопку дистанційного пульта, й опустився величезний екран. Потім натиснув на іншу кнопку, і завіса, що приховувала істоту в клітці, плавно від’їхала вбік.

Холлі була прив’язана до дитячого стільчика. Її погляд був гострим і оскаженілим.

Першою реакцією було замішання. Хто ця ма­ленька дівчинка? Це ж дитина.

Кронскі з’їхав з глузду? Я знав, що він високої думки про себе, але це?

Коли ж екстинкціоністи подивилися на екран, то побачили зображення камери, установленої всере­дині клітки. О, боже. Її вуха. Подивися на її вуха.

Вона не людина.

Хто це? Що це?

Томмі Киркенхазард підвівся.

— Для тебе буде краще, якщо це не розіграш, Дей­моне. Або ми повісимо тебе.

— Дві речі, — м’яко сказав Кронскі, — по-перше, це не розіграш. Я виявив новий вид; як факт — я вірю, що це фея. По-друге, якби це і був розіграш, ви б усе одно нікого не повісили, Киркенхазарде. Мої люди убили б вас, до того як ви б змахнули своїм безглуздим капелюхом і закричали йа-ху!

Іноді є щось добре в тому, щоб змусити людей здригнутися. Нагадати їм, де влада.

Щось хороше.

— Звичайно, я розумію ваш скептицизм. Аби пе­реконатися, що це не розіграш, мені потрібний во­лонтер із глядачів. Як щодо тебе, Томмі?

Томмі Киркенхазард залпом випив півсклянки вина, щоб заспокоїти нерви, і потім пішов до клітки.

«Гарне виконання, Томмі, — подумав Кронскі. — Начебто ми не домовлялися про цей невеликий спектакль, щоб додати більшої переконливості».

Киркенхазард постояв біля Холлі, неначе набира­ючись хоробрості, потім простягнув руку і повільно помацав її вуха.

— О господи, це не витвір. Вони справжні, — він зробив крок назад, і реальність того, що відбувалося, змусила його посміхнутися, — ви упіймали фею.

Киркенхазард кинувся до Кронскі і став потиску­вати йому руку і ляскати по спині.

«Отже, мій найбільший критик виправився. Інші йтимуть за його прикладом, як вівці. Корисні твари­ни ці вівці».

Кронскі подумки привітав себе.

— Я буду як обвинувач, така традиція, — сказав Кронскі натовпу. — Але хто буде захисником? Не­вдалий учасник, який витягне чорну кулю. Хто це?

Кронскі кивнув метрдотелеві.

— Принесіть мішок.

Як безліч старих організацій, екстинкціоністи до­тримувалися традицій, і одна з цих традицій поляга­ла в тому, що істоту на суді може захищати будь-який із членів організації за бажанням або, якщо ніхто не висловить такого бажання, то захисник буде вибраний за допомогою лотереї. Мішок з білими ку­лями і лише однією чорною.

— Немає потреби в мішку, — пролунав голос у на­товпі. — Я захищатиму істоту.

Голови глядачів обернулися на голос. Це був мо­лодий чоловік з цапиною борідкою й блакитними пронизливими очима. На юнакові були трохи затем­нені окуляри і легкий лляний костюм.

Кронскі помічав його раніше, але не міг згадати його імені, що дуже дратувало.

— І хто ви? — запитав Кронскі, поглядаючи на комп’ютер, установлений на подіумі.

Молодий чоловік посміхнувся.

— Чом би не дати вашій комп’ютерній програмі декілька секунд, щоб відповісти вам на ваше питання?

Кронскі натиснув enter, і через п’ять секунд ком­п’ютер, обробивши світлину, видав інформацію про учасника організації, з особистих архівів екстинкці­оністів.

Малачі Пастер. Молодий французько-ірландський спадкоємець бойні. Робив великі пожертвування в казну екстинкціоністів. Його перша конференція. Як і більшість присутніх, що пройшли обряд ініціа­ції, вніс великі пожертвування, щоб отримати право бути на конференціях.

Кронскі був зачарований.

— Містере Пастер, ми раді вітати вас у Марокко. Але, скажіть мені, чому ви захотіли захищати цю іс­тоту? Її загибель уже практично схвалена.

Молода людина зійшла на подіум.

— Мені подобаються складні задачі. Це інтелек­туальне завдання.

— Захист злочинця — інтелектуальне завдання?

— Особливо злочинців, — відповів Пастер, підні­маючи кришку ноутбука. — Легко захищати раб­ських, корисних тварин, таких, як корови. Але це? Це буде нелегка битва.

— Буде шкода програти битву таким молодим, — сказав Кронскі, і його губи склалися в удаваній сим­патії.

Пастер постукав пальцями по подіуму.

— Я завжди любив ваш стиль, докторе Кронскі. Вашу відданість ідеалам екстинкціонізму. Роками я стежив за вашою кар’єрою, ще відтоді, коли я був дитиною в Дубліні. Останнім часом, проте, мені зда­ється, що організація збилася з наміченого шляху, і це не лише моя думка.

Кронскі стиснув зуби. Он як. Виклик його керів­ництву.

— Будьте обережні в тому, що ви говорите, Пас­тере. Ступаєте на небезпечну землю.

Пастер подивився на підлогу під ним, де була роз­лита вода.

— Ви маєте на увазі, що я можу заснути з рибка­ми? Ви вб’єте мене, докторе? Простого юнака. Не ду­маю, що це збільшить довіру до вас.

«Він має рацію, — подумав Кронскі, — я не можу вбити його; я повинен виграти цей суд».

Доктор натягнуто посміхнувся:

— Я не вбиваю людей. Тільки тварин. Таких, як тварина в цій клітці.

Деякі учасники підтримали Кронскі оплесками, але було багато й тих, що утрималися.

«Було помилкою прийти сюди, — несподівано усвідомив Кронскі. — Занадто далеко. Ніде призем­литися приватному літаку. Наступного року я спро­бую знайти містечко в Європі. Я оголошу про пере­їзд відразу ж, як тільки розітру на порох цього нахабу».

— Дозвольте оголосити правила, — продовжив Кронскі, думаючи: «Оголошення правил дозволить мені виграти декілька голосів, з психологічної точки зору».

— У цьому немає потреби, — сказав Пастер різ­ко. — Я прочитав декілька версій. Обвинувач ви­кладає свою точку зору, захисник — свою. Декіль­ка хвилин живих дебатів, після чого проводиться голосування. Не могли б ми почати, докторе? Ні­кому з тут присутніх не хочеться даремно витрача­ти час.

«Розумно, юначе. Поставити себе по один бік з присяжними. Не має значення. Я знаю цих людей, а вони нізащо не виправдають звіра, яким би милим той не здавався», — подумав Кронскі.

— Ну що ж. Приступимо. — Він узяв документи зі свого столу. Його вступна промова. Кронскі знав її напам’ять, але все-таки той факт, що слова були пе­ред очима, заспокоював.

— Люди говорять, що ми ненавидимо тварин, — почав Кронскі. — Але суть не в цьому. Ми не відчува­ємо ненависті до бідних тварин, швидше, ми люби­мо людство. Ми любимо людство і зробимо все необхідне, аби переконатися, що воно проживе на­стільки довго, наскільки це можливо. Ресурси цієї планети не безмежні, і я вважаю, що вони мають бути в нашому розпорядженні. Чому люди мають го­лодувати, тоді як тварини жиріють на очах? Чому люди мають мерзнути, тоді як звірі ніжаться в теплі свого хутра і шкір?

Малачі Пастер видав звук, щось середнє між каш­лем і сміхом.

— Насправді, докторе Кронскі, я прочитав де­кілька варіантів цієї промови. Щороку, здається, ви повторюєте одні й ті самі наївні аргументи. Не могли б ми сфокусуватися на істоті, що перебуває перед нами?

Легкий сміх пронісся серед запрошених на бенкет гостей, і Кронскі довелося зробити зусилля, щоб стримати себе. Адже зовсім нещодавно здавалося, що результат битви був уже в його руках. Ну що ж, подивимося.

— Що найдивовижніше, хлопчику, я збирався бути з тобою ласкавішим, але тепер жарти скінчи­лися.

— Нам приємно це чути.

«Нам? Нам? Пастер повернув екстинкціоністів на свій бік, а ті навіть і не підозрювали про це.»

Кронскі призвав залишки харизми з глибин своєї особи, звернувшись до молодості, до тих літніх днів, які він проводив, спостерігаючи за своїм татусем-євангелістом, що надихав людей під навісом тенту.

Він зчепив пальці і підняв руки, витягнувши їх до хрускоту в суглобах.

— Ми говоримо не про це, люди, — прогримів він. — Не думаю, що ми пройшли шлях сюди, щоб по­дивитися на цікаву словесну перепалку. Ось у чому суть екстинкціоністів. — Кронскі вказав нерухомим пальцем на Холлі. — Позбавити нашу планету від та­ких істот, як вона.

Кронскі бічним зором поглянув на Пастера, який подався вперед, опустивши підборіддя на долоні, на обличчі у нього застиг відсутній погляд. Звичайна поведінка людини, що не погоджується.

— Ми виявили новий вид істот. Небезпечних істот. Істот, які можуть ставати невидимими і на­віть гіпнотизувати через мову. Ця істота була озброєна!

І, щоб викликати вигуки натовпу, Кронскі дістав «Нейтрино» Холлі зі своєї кишені.

— Чи хоче хто-небудь із нас зіткнутися з майбут­нім, де ці штуки направлятимуть вам в обличчя? Чи хочемо ми цього? Відповідь, уважаю, однозначна — «ні». Більше того, я збираюся стверджувати, що ця істота — не остання. Я абсолютно упевнений, що тисячі подібних до неї ельфів, або чужих, або як би вони не називалися, перебувають серед нас. Але чи означає це, що ми повинні принизитися перед ними і випустити цю маленьку істоту? Я кажу ні. Я кажу: ми покажемо їм. Стратимо одну, і решта зрозуміє, що ми не жартуємо. Світові уряди зневажають нас, але завтра вони стукатимуться в наші двері, проха­ючи поради, — настав час останнього аргументу. — Ми екстинкціоністи, і наш час настав!

Це була гарна промова, що викликала декілька хвиль овацій, під час яких Пастер не знімав з облич­чя відсутні вирази, таким чином намагаючись вийти з невигідної для себе ситуації.

Кронскі прийняв оплески, роблячи боксерські рухи, після чого звернувся до трибуни опонента.

— Зал ваш, хлопчику.

Пастер розпростав плечі і прочистив горло.

...Артеміс розпростав плечі і прочистив горло. На­кладна борода, приклеєна до його підборіддя до біса чухалася, але він опирався імпульсу здерти її. У чесно­му бою він би знищив аргументи Кронскі за п’ять се­кунд, але бій, у якому він брав участь зараз, був далеко не чесним і навряд чи його можна було назвати ро­зумним. Ці люди були кровожерними, пересиченими мільярдерами, що використали свої гроші, аби купи­ти враження, отримані від протизаконних дій. Убив­ство було тільки ще однією річчю в списку купленого. Йому треба було вкрай обережно працювати з цим натовпом. Натиснути на потрібні кнопки. Передусім, треба було виставити себе як одного з них.

— Що ж. Коли я був молодий, і моя сім’я прово­дила зиму в Південній Африці, мій дідусь розповідав мені історії про часи, коли люди правильно стави­лися до тварин. «Ми вбивали їх, якщо нам це було треба, — говорив він мені. — Коли вони могли задо­вольнити наші потреби». У цьому вся суть екстинкціонізму. Види не були під захистом, якщо людям не було користі від їхнього існування. Ми вбивали їх, якщо це приносило нам вигоду. Якщо тварина ви­користала ресурси планети і не давала прямої корис­ті нашому здоров’ю, ми її знищували. Ось так усе просто. Це було ідеалом, за який билися. За це варто було вбивати. Але це... — Артеміс указав на яму під ним і Холлі у клітці. — Це цирк. Ця зневага пам’яті наших предків, які витрачали свій час і гроші на по­треби екстинкціоністів.

Артеміс старався щосили, намагаючись тримати зоровий контакт з якомога більшою кількістю лю­дей, на мить затримуючи його на кожному.

— У нас є слушна нагода більше дізнатися про цю істоту. Ми повинні віддати належне предкам і дізна­тися, що вона може нам дати. Якщо це справжній ельф, то хтозна, якою магією вона володіє. Магією, яка може стати вашою. Якщо ми вб’ємо цього ельфа, ми ніколи не дізнаємося, яке неймовірне багатство може померти разом з нею.

Артеміс уклонився. Він висловив свою точку зору. Він знав, що вимовлене ним не змусить кровожер­них екстинкціоністів змінити свою думку, проте цього буде досить, щоб змусити Кронскі почувати себе менш самовпевненим.

Доктор простягнув свої руки, перш ніж згасло відлуння голосу Артеміса.

— Скільки разів ми повинні вислуховувати поді­бні аргументи? — роздумував він. — Містер Пастер звинувачує мене в тому, що я повторююся, тоді як сам повторює слова будь-якого адвоката, якого нам тільки доводилося чути. — Кронскі склав свої губи в гримасі жаху. — О, давайте не вбиватимемо істоту за її потенційні можливості, які можуть бути джере­лом нашої влади і багатства. Пам’ятаю, я сам свого часу пробував щастя з молюском без черепашки, про якого говорили, що він може вилікувати артрит. Усе, що я отримав, був дорогий слиз. Усе це тільки при­пущення.

— Але ця істота володіє магією, — протестував Ар­теміс, ударяючи по трибуні кулаком. — Ми всі чули, що вона може ставати невидимою. Ви заклеїли їй рот, щоб вона не змогла загіпнотизувати нас. Уявіть сили, які ми зможемо мати, якщо розкриємо секрети цього дару. Якщо ж вона ні на що подібне не здатна, то змо­же трохи краще підготувати нас до зустрічі з іншими їй подібними.

Головною проблемою Кронскі було те, що він по­годжувався з більшою частиною аргументів свого супротивника. Було абсолютно зрозуміло, що, для того щоб урятувати істоту, йому доведеться вимани­ти з неї усі її секрети, проте він не міг собі дозволити відмовитися від цього аргументу. Якщо йому не вдасться, він може перехопити лідерство.

— Ми намагалися допитувати її. Наші кращі люди намагалися, але вона не сказала нам ні слова.

— Важко говорити із заклеєним ротом, — сухо по­мітив Артеміс.

Кронскі піднявся на весь свій зріст, для більшого ефекту знизивши тембр голосу. — Людська раса зіт­кнулася зі смертельним найнебезпечнішим ворогом, а ви хочете втертися їй у довіру? Екстинкціоністи так не вчиняють. Якщо є загроза, ми її знищуємо. Так це було і буде завжди.

Ця репліка викликала схвальний рев натовпу, оскільки кровожерливість завжди бере гору над ро­зумом. Декілька учасників кричали стоячи. На їхню думку, час аргументів вийшов, і вони хотіли рішу­чих дій.

Обличчя Кронскі осяяла звитяжна посмішка.

«Йому здається, що все скінчено, — подумав Арте­міс. — Бідолаха. — Наступною його думкою було... — Як же чухається ця борода!»

Він почекав, поки настане тиша і згасне виклика­ний фурор, після чого виступив із задньої частини трибуни.

— Я хотів пожаліти вас, докторе, — сказав він, — Тому що дуже вас поважаю.

Кронскі піджав губи.

— Пожаліти мене, містере Пастер?

— І ви знаєте чому. Я думаю, що ви достатньо довго відводили усім очі.

Кронскі анітрохи не переймався. Хлопчисько програв, і все, що йому залишалося, — це роздрато­ване базікання. І все ж таки, чому Пастер ще не ви­рив собі яму?

— І що ж ви маєте на увазі?

— Ви точно хочете, щоб я продовжував?

Зуби Кронскі оголилися в посмішці.

— О, абсолютно точно.

— Як побажаєте, — сказав Артеміс, підходячи до справи. — Ця істота не є нашим початковим підсуд­ним. До вчорашнього дня ним мав стати лемур. Не те що б мавпочка, містере Киркенхазард, але щось до­сить близьке. Я кажу, що у нас був лемур, але насправ­ді у нас майже був лемур. Його втратили в момент ку­півлі. Потім, і це важливо, потім ми купили цю істоту у того ж самого хлопченяти, яке майже продало нам лемура, на плату за якого пішли гроші із коштів фон­ду екстинкціоністів. Нікому не здається це підозрі­лим? Мені, наприклад, так здається. Це хлопченя за­лишило собі лемура і продало передбачуваного ельфа.

Вигляд у Кронскі більше не був самовпевненим. Цей Пастер знав чимало.

— Передбачуваного ельфа?

— Абсолютно правильно. Передбачуваного. Єди­ний доказ, який у нас є, це ваше слово, і, зрозуміло, слово цього містера Киркенхазарда, який, поза сум­нівом, є вашим заклятим ворогом. Ніхто не купився на цей трюк, я вас запевняю.

— Чи не хочете перевірити істоту особисто? — випалив Кронскі, намагаючись відвести звинувачен­ня від Киркенхазарда. Цим простим аргументом я виграю собі перемогу.

— Дякую вам, докторе, — сказав Артеміс. — Я без­перечно був би не проти.

Артеміс наблизився до клітки. Тепер йому зна­добиться спритність рук і координованість — та складна частина плану, яку зазвичай проробляв Батлер.

Його кишеня трохи відстовбурчилася, оскільки в ній лежало кілька пластин лейкопластиру, запози­чених з аптечки Мульча. Охороні довелося сказати, що це нікотиновий пластир, щоб йому дозволили пронести його на бенкет. Пластир ставав липким при зіткненні зі шкірою і набував форми, текстури і кольору того, до чого його прикладали.

Пальці Артеміса полізли в кишеню, але був ще не час торкатися пластиру. Приклеїти його до своєї руки не становитиме труднощів. Замість цього він поліз в іншу кишеню і дістав телефон, украдений з «Бентлі» в Ратдаунському парку.

— Цей телефон для мене безцінний, — сказав він екстинкціоністам. — Він трохи більший за інші, але це все тому, що я роками удосконалював його. Це дійсно дивовижна дрібниця. Окрім стандартних функцій я можу дивитися кіно, перевіряти котиру­вання своїх акцій. У нім також є вбудована камера, працююча в рентгенівському діапазоні, та екран. За­чекайте секунду. — Артеміс натиснув декілька кно­пок, сполучаючи телефон за допомогою блютузу з лептопами, а звідти з великим екраном.

— Ось, дивіться, — сказав Артеміс, проводячи телефоном зверху своєї руки. На екрані виникли фаланги пальців; п’ясткова кістка і кістки зап’ястка були темніші за світлі ділянки плоті. — Ви ясно бачи­те кістки в моїй руці. Хочу вас привітати, докторе Кронскі. У вас чудовий проектор.

Посмішка Кронскі була такою ж фальшивою, як і звернені до нього привітання.

— У вас є думка, Пастере, або ми повинні переко­натися в тому, наскільки ви розумні?

О, в мене є думка, докторе. І вона полягає в тому, що коли б не ці широкі надбрівні дуги і заго­стрені вуха, ця істота дуже сильно нагадувала б ма­леньку дівчинку.

Кронскі пирхнув.

— Вуха і надбрівна дуга. Це і є всі ваші аргументи?

— Точно, — сказав Артеміс і провів телефоном перед обличчям Холлі. На екрані йшов короткий Ві­деоролик, який він зробив у шаттлі. Він показував череп Холлі з темними ущільненнями правильної форми в ділянці скронь і на вухах.

— Імпланти, — зрадів Артеміс. — Абсолютно оче­видно, результат хірургічного втручання. Цей ельф — майстерна підробка. Ви намагалися обдурити нас, Кронскі.

Протести Кронскі потонули в реві натовпу. Екс­тинкціоністи піднімалися зі своїх місць, засуджуючи спробу такого зухвалого обману.

— Ти брехав мені, Деймоне, — гримів Томмі Киркенхазард, начебто його ранили. — Брехав мені!

— До ями його, — кричала графиня Ірина Косто­вич, її обличчя палало люттю вовка, чия шкура ле­жала на її плечах.

— Нехай Кронскі сам вимре. Він змусив нас при­їхати сюди, і після всього цього він заслуговує на таку долю.

Кронскі додав звук мікрофона на своїй трибуні.

— Це безглуздо. Вас обманюють так само, як і мене. Ні! Я не вірю в це. Це хлопченя, цей Пастер, він бреше. Мій ельф справжній. Дайте мені шанс, і я доведу це.

— Я не закінчив, докторе, — кричав Артеміс, важ­ко ступаючи по подіуму. В обох руках він тримав лейкопластир, який устиг приліпити до своїх долонь під час галасу. Він відчував, як жар коле йому руки у міру того, як активувалася клейка частина пластиру. Йому доведеться діяти швидко, або успішність його плану серйозно похитне пара шматочків ткани­ни кольору його власної шкіри.

— Ці вуха мені здаються несправжніми. А ваш друг містер Киркенхазард був надто обережний з ними.

Артеміс скрутив лейкопластир, так що липкий бік більше не стикався з його пальцями. Він просунув другу руку між прутів ґрат і зробив вигляд, що із зу­силлям тре кінчики вух, тоді як насправді приклею­вав другий лейкопластир до вуха Холлі, укриваючи ним увесь кінчик вуха і велику частину вушної рако­вини.

— Воно віддирається, — пробурмотів він, переко­навшись, що закрив камеру, встановлену в клітці, своїм ліктем. — Воно у мене.

Секундою пізніше лейкопластир висох і одне з вух Холлі стало повністю видне. Артеміс подивив­ся їй в очі і підморгнув.

Очі казали «підіграй» та обіцяли поміч.

Принаймні, сподівався Артеміс, підморгування передавало цю його думку, і в нім не було натяку на можливість ще одного поцілунку.

Час повертатися до справи.

— Це підробка, — крикнув Артеміс, піднімаючи стислий у руці пом’ятий лейкопластир тілесного ко­льору. — Він відклеївся і впав прямо мені в руку.

Холлі послужливо підставила свій профіль у поле зору вебкамери. Вухо більше не було загостреним.

Лють — так можна було описати реакцію, що пі­шла з боку переважної більшості екстинкціоністів. Кронскі обдурив їх усіх, або, що ще гірше, його об­дурило якесь хлопченя.

Артеміс тримав передбачуване підробне вухо, стискаючи його так, ніби це була отруйна змія.

— І це та людина, якій ми довірили очолювати нас? Чи має в такому разі доктор Кронскі право судити?

Артеміс шпурнув «вухо» на землю.

— Імовірно, ця істота може всіх нас загіпнотизу­вати. Я швидше повірю, що її рот заклеєний з тією метою, щоб вона не могла говорити.

Одним швидким рухом він зірвав скотч із рота Холлі. Та здригнулася і вистрілила в Артеміса суво­рим поглядом, але потім швидко розплакалася, без­доганно граючи роль людини-жертви.

— Я не хотіла цього робити, — схлипувала вона.

— Робити що? — запитував її Артеміс.

— Доктор Кронскі забрав мене із сирітського притулку.

Артеміс підвів брову. З притулку? Холлі явно імп­ровізувала.

— Він сказав мені, що коли у мене є імпланти, то я можу жити в Америці. Після операції я передума­ла, але доктор не дозволив мені піти.

— Притулок, — сказав Артеміс. — Чому, це просто неймовірно.

Підборіддя Холлі впало.

— Він сказав, що уб’є мене, якщо я проговорюся.

Артеміс розгнівався.

— Він сказав, що уб’є тебе. І ця людина править нашою організацією?! Людина, яка полює на людей як на тварин. — Звинувачуючи, він указував пальцем на нічого не розуміючого Кронскі. — Ви, сер, ще гір­ший, ніж тварини, яких ми усі зневажаємо, і я вима­гаю від вас звільнити бідну дівчинку.

Кронскі був знищений, і він усвідомлював це. Але з цього непорозуміння ще можна було вибратися. У нього ще були номери рахунків групи, і він був єдиним, хто знав комбінацію до сейфа. Через дві години він буде далеко звідси з достатньою кількіс­тю грошей, щоб безбідно прожити декілька років. Усе, що йому треба зробити, — це як-небудь зупини­ти це хлопченя Пастера, яке переграло його.

І тут він згадав. Іграшка!

— А як щодо цього? — прогримів він, розмаху­ючи пістолетом Холлі. — Вважаєте, це теж підробка?

Екстинкціоністи подалися назад, залазячи під си­діння.

— Ясна річ, — розсміявся Артеміс. — Дитяча іг­рашка. І більш нічого.

— Готові посперечатися на своє життя?

Артеміс, здавалося, почав коливатися.

— Не варто драматизувати, докторе. Визнайте, ви програли. Прийміть це.

— Ні, — сказав Кронскі різко. — Якщо пістолет справжній, значить, істота теж справжня. А якщо вона не справжня, значить, як ви наполягаєте, вам нічого боятися.

Артеміс призвав свою хоробрість.

— Дуже добре, зробіть свою найжахливішу по­милку. — Він стояв, розставивши ноги перед малень­кою голкою зброї, підставивши груди.

— Ви зараз помрете, Пастере, — сказав Кронскі без симпатії в голосі.

— Можливо, якщо ви дозволите зняти пістолет із запобіжника, — сказав Артеміс, нібито підганяючи доктора до дії.

— Тоді побачимося в пеклі! — прогавкав Кронскі і натиснув на кнопку.

Але нічого не сталося. Лише вискочила іскорка і пролунало невелике дзижчання зсередини зброї.

— Він зламався, — видихнув доктор.

— Хто б говорив, — сказав Артеміс, який дистан­ційно з шаттлу знищив «Нейтрино».

Кронскі розвів руки: хлопчику, ОК. Дай мені по­міркувати.

— Просто відпустіть дівчинку, докторе. Збережіть хоч би крихітку гідності. Ми ж не страчуємо людей.

— Я тут головний. Тільки мені потрібна секунда, щоб зібратися на думці. Цього не повинно було ста­тися. Вона про це не попереджала...

Доктор поклав лікті на кафедру, протираючи очі під темними окулярами.

«Вона про це не попереджала? — думав Артеміс. — Хто іще замішаний у тому, що відбувається?»

Поки Артеміс був збитий з пантелику і світ Крон­скі рушився навколо його широких плечей, мобільні телефони підняли дзвін на весь зал. Безліч людей не­сподівано отримали повідомлення. За кілька секунд кімната наповнилася немилозвучною симфонією тролей, зумерів і поліфонічних мелодій.

Кронскі ігнорував дивність події, але Артеміс за­турбувався. У нього було все під контролем і допо­мога не була потрібна, якщо мати на увазі під нею повну перемогу над Кронскі.

Реакцією на повідомлення, що входять, була су­мішшю шоку і веселощів.

— Боже мій. Це правда? Це дійсно так??

— Програй це ще раз. Додай звуку.

— Не можу в це повірити. Кронскі, ви ідіот.

— Це остання крапля. Ми стали посміховиськом. Екстинкціонізму настав кінець.

Артеміс усвідомив, що всі ці повідомлення на­справді були одним і тим самим. Хтось, у кого була база даних екстинкціоністів, надсилав їм усім один і той же Відеоролик.

Телефон Артеміса трохи завібрував. Ще б він не завібрував, адже йому вдалося провести підробну істоту по всіх базах екстинкціоністів, які він тільки зміг знайти. І, оскільки його телефон усе ще був під­ключений до великого екрана, відео, що надійшло, почало автоматично відтворюватися на ньому.

Артеміс відразу ж упізнав місце дії. Шкіряний ба­зар. І головною дійовою особою був Кронскі, що сто­яв на одній нозі та вищав на високій ноті, як у струме­ня, що виходить із порваної шини. Слово «комічність» не було найбільш відповідним терміном, яким можна було описати те, що відбувалося. Безглуздість, фарс і патетика — ось слова, які краще за все підходили до цього дійства. Одне було безсумнівно: будь-хто, хто прогляне цей Відеоролик, якщо він при своєму розу­мі, більше не поважатиме цю людину, і, що іще менш імовірно, не дозволятиме собою керувати.

Під час відтворення відео під ним став пробігати рядок з коротким повідомленням.

«Тут ми бачимо доктора Деймона Кронскі, прези­дента екстинкціоністів, що показує дивовижну спритність для людини своїх розмірів. Нашому ко­респондентові стало відомо, що Кронскі повстав проти тварин, як його укусила коала, коли він зі сво­їм батьком перебував у політичному турі, щоб зару­читися підтримкою жителів Клівленда. Свідки того, як його укусили, повідомили, що маленький Деймон «вищав таким тонким голосом, що від його крику могли полопатися скляні келихи». Цей талант, як ми бачимо, доктор доніс до наших днів. Вищіть же, діт­ки, вищіть».

Артеміс зітхнув.

— Це моїх рук справа, — зрозумів він. — Це явно мій почерк.

Іншим разом він би оцінив цей жарт, але зараз для нього був украй непідходящий момент. Не те­пер, коли він був такий близький до того, щоб звіль­нити Холлі.

До речі, про Холлі.

— Артемісе, допоможи мені звідси вибратися, — прошипіла вона.

— Так-так, зараз. Час діяти.

Артеміс, міркуючи, порився у своїх кишенях і діс­тав носову хустку. Усередині хустки були три довгих, грубих волоски, які дав йому Мульч Діггумс. Волосся гномів насправді є антеною, якою вони корис­туються, щоб визначати напрям у темних тунелях, а також слугують винахідливій расі за універсальну відмичку. Без сумнівів, омнітул Холлі був би набага­то зручніший, але Артеміс вирішив зайвий раз не піддавати себе ризику бути схопленим з ним під час догляду службою безпеки. Носова хустка зберігала волоски вологими і гнучкими доти, доки вони не знадобляться.

Артеміс узяв один волосок, стер крапельку воло­ги з його кінчика і, намагаючись залишатися непри­мітним, вставив у замок, на який була замкнута кліт­ка. Як тільки він відчув, що волосок затвердів у його пальцях, він повернув ключ у замковій шпарині, і дверцята розчинилися.

— Спасибі тобі, Мульче, — прошепотів він, потім повернувся до роботи над наручниками, надітими на Холлі. Третій волосок може навіть не знадобити­ся. Через лічені секунди Холлі була вільною і поти­рала свої зап’ястки.

— Сирітський притулок? — сказав Артеміс. — Тобі не здавалося, що ти переграєш?

— Промашка вийшла, — швидко промовила Хол­лі. — Давай просто повернемося в шаттл.

Проте це було не так і просто.

Кронскі був відтіснений в кут групою екстинкціо­ністів. Вони говорили на підвищених тонах і навіть штовхали і пхали доктора, не звертаючи уваги на те, що він їм відповідав, а тим часом Відеоролик знову і знову відтворювався на великому екрані.

— Упс, — подумав Артеміс, закриваючи кришку мобільника.

Падіння Кронскі було неминучим. Той розкидав своїх мучителів по боках, подібно до кулі в боулінгу, розчистивши місце навколо себе, потім, часто диха­ючи, схопив переговорну рацію з кріплення на поясі.

— Оточити приміщення,-— прохрипів він у неї. — Використайте всю необхідну силу.

Навіть попри те, що охоронці Домейн дес Хоммес фактично працювали на екстинкціоністів, їхня лояль­ність належала людині, яка виплачувала їм зарплату. А цією людиною був Деймон Кронскі. Він міг одягати­ся як божевільний і мати звички собаки, але він єди­ний знав комбінацію сейфа і завжди вчасно платив.

Снайпери на верхній терасі зробили декілька по­переджувальних пострілів поверх голів присутніх, що викликало стовпотворіння.

— Зачиніть усі входи і виходи з будівлі, — сказав Кронскі у рацію. — Мені знадобиться час, щоб забра­ти гроші. Десять тисяч доларів готівкою кожному, хто мені допоможе.

Не було потреби в більш переконливому стимулі. Десять тисяч доларів були для цих людей сумою, яку можна було заробити тільки за два роки.

Двері і віконниці з гуркотом зачинилися, і в кож­ному отворі з’явилося по міцному охоронцеві, що розмахував рушницею або зробленим на замовлення марокканським мечем ніндзя з ефесом із кістки но­сорога; ці мечі Кронскі свого часу спеціально замо­вив для служби охорони.

Перелякані екстинкціоністи забилися в туалети та інші місця, де могли б бути вікна. Вони люто на­тискали кнопки на своїх телефонах, звідусіль викликаючи на допомогу хоч кого-небудь.

Деякі були винахідливішими. Томмі Киркенхазард вихопив керамічний пістолет, який він проніс у своєму капелюсі, і зробив декілька пострілів по те­расі із-за барної стійки з мореного тіка.

Йому відповіли звідкись ізгори, і пляшки, дзерка­ла та розбиті келихи розлетілися на осколки подібно до наконечників стріл.

Прямим ударом у сонячне сплетіння високий азіат швидко роззброїв охоронців, що стояли біля дверей.

— Сюди! — покликав він, широко відчиняючи двері. У дверному отворі вмить утворилася пробка з тіл екстинкціоністів.

Артеміс і Холлі ховалися за кліткою, видивля­ючись шлях назовні.

— Ти можеш стати невидимою?

Холлі різко повернула шию, і одна з її рук зникла із виду.

— У мене мало енергії. Вистачить на хвилину або дві. Я спеціально її економила.

Артеміс з несхваленням подивився не її.

— У тебе завжди мало енергії. Хіба Номер Один не наповнив тебе своєю міченою магією?

— Можливо, все було б набагато краще, якби твій охоронець не поцілив у мене дротиком. Якби мені не довелося зціляти тебе там, у Ратдаунському пар­ку. І якби мені не довелося ставати невидимою на ба­зарі, намагаючись знайти твою мавпочку.

— Лемура, — сказав Артеміс. — Принаймні ми врятували Джей-джея.

Холлі пригнулася, коли скло градом посипалося їй на голову.

— Ось такі справи, Артемісе! Ти говориш так, як нібито ти насправді турбуєшся про тварину. До речі, мила борідка.

— Дякую. Тепер, як ти думаєш, чи зможеш ти за­лишатися невидимою так довго, скільки знадобить­ся, щоб роззброїти тих охоронців, що перекривають двері на кухню позаду нас?

Холлі міряла оцінюючим поглядом двох чолові­ків. Обоє випромінювали лютість і в кожного був дробовик. Чудово.

— Зроби це як можна непомітніше. Нам не по­трібна ще одна тиснява. Якщо ми розділимося, то зу­стрінемося десь поблизу. Наприклад, на базарі.

— ОК, — сказала Холлі, вмикаючи невидимий екран.

Секундою пізніше Артеміс відчув руку на плечі і почув безтілесний голос у своєму вусі.

— Ти повернувся за мною, — прошепотіла Хол­лі. — Спасибі.

Потім рука зникла.

За будь-яку магію доводиться платити. Коли ель­фи стають невидимими, вони жертвують спритністю і ясністю думки. А ще нескінченно важче зробити що-небудь акуратно, коли твоє тіло вібрує швидше, ніж крила колібрі, навіть якщо мозок у змозі нена­довго сфокусуватися на проблемі.

— Гадаю, проблем з ними не буде.

Тренер родом з Атлантиди, що працював в акаде­мії ЛЕП, дав Холлі одну пораду. Набагато легше впо­ратися з вібраціями, якщо періодично напружувати і розслабляти черевні м’язи, зміцнюючи свій тулуб. Це не лише дає можливість сфокусуватися, і до того ж зміцнює м’язи торсу.

Холлі виконувала вправу, поки обережно йшла по підлозі бенкетного залу, прямуючи до кухні. Коли розлючений Кронскі, що розмахував ножем для мас­ла, трохи не зачепив її ним, вона подумала, що іноді бути невидимим набагато небезпечніше, ніж перебу­вати на лінії прямого бачення.

Двоє, що охороняли двері, буквально гарчали на будь-кого, хто наважувався наблизитися надто близько. Вони були величезними, навіть не вірилося, що це були люди, і Холлі була рада, що вони не відрізнялися особливою спритністю. Двох ударів у нервові центри вище коліна має вистачити, щоб звалити цих хлопців.

«Простіше простого, — думала Холлі. — Не варто бути такою самовпевненою. Якщо ти понадієшся на це, щось обов’язково піде не так».

І, зрозуміло, вона була у біса права.

Хтось відкрив стрілянину по охоронцях Кронскі.

Срібні дротики розтинали повітря, потім проко­лювали шкіру з глухим звуком.

Холлі інстинктивно здогадувалася, хто стріляє. Її здогадка підтвердилася, коли вона помітила знайо­мий силует на кроквяних балках під дахом.

— Батлере!

Охоронця укривав балахон пісочного кольору, але Холлі впізнала його за формою його голови, а та­кож по безпомилково вибраній позиції для стрільби: лівий лікоть був виставлений дещо більше, ніж як робили більшість стрільців.

«Юний Артеміс послав його нам, щоб допомогти розчистити шлях, — зрозуміла вона. — Або, можли­во, Батлер прийняв це рішення самостійно».

Як би то не було, Батлер допомагав не так добре, як вона на те сподівалася. Коли охоронці йшли по пожежних виходах, замикаючи їх за собою, екстинкціоністи піднімалися штабелем зі своїх повержен их тюремників, остаточно втративши надію вибратися з цієї будівлі.

«Спіймані в клітку екстинкціоністів, — подумала Холлі. — Упевнена, Артеміс оцінить кумедність си­туації».

Не встигла Холлі розмахнутися для удару, як двоє охоронців, що вартували двері на кухню, схопилися за шиї і впали на підлогу, втративши свідомість рані­ше, ніж їхні тіла торкнулися підлоги.

— Прекрасне попадання. Два постріли впродовж однієї секунди з вісімдесяти метрів. До того ж дроти­ками, якими стріляти не простіше, ніж застиглим желе.

Вона була не єдиною, хто помітив двері, що не охо­ронялися. Дюжина колишніх екстинкціоністів хлину­ла до дверей, волаючи голосніше, ніж рок-група.

— Нам потрібно вибратися з будівлі. Негайно.

Холлі обернулася до Артеміса, але його фігура за­губилася в натовпі екстинкціоністів, що метушилися.

«Він, мабуть, десь поруч, — думала Холлі, після чого натовп підхопив її і буквально втягнув на кухню».

— Артемісе! — звала вона, абсолютно забувши, що все ще невидима. — Артемісе!

Але його не було ніде видно. Усе затулили лікті і тіла. Запах поту і шум криків. Голоси кричали їй у вуха і дихали їй прямо в обличчя, і до часу, коли вона нарешті змогла вибратися з центру зграї, бен­кетний зал уже спустів. Декілька забарилися, але ніде не було ні сліду Артеміса.

«Базар, — подумала вона. — Я знайду його на базарі».

Артеміс змусив себе перейти на біг. Як тільки Хол­лі вирубає охоронців, йому потрібно бігти якнай­швидше і молитися, щоб не спіткнутися і не впасти. Подумати тільки — пройти через усе це і програти тільки через нестачу координації. Батлер обов’язково сказав би «Я ж тебе попереджав», коли б вони зустрі­лися на небесах.

Несподівано шум став голосніший на декілька то­нів, і крики екстинкціоністів нагадали Артемісу про паніку серед тварин, що охопила Ратдаунський парк.

«Екстинкціоністи, спіймані в клітку, — подумав він. — Що за іронія».

Варта, що охороняла двері на кухню, рухнула на підлогу, хапаючись за горло.

— Відмінна робота, капітане.

Артеміс низько пригнувся, подібно до спринтера, що очікує на постріл на старті забігу, потім побіг, відштовхнувшись від стінок клітки, що слугувала йому за прикриття.

Кронскі врізався в нього збоку усією своєю вагою, перевертаючи за собою через поріг клітку. Артеміс важко приземлився на дитячий стільчик, який тут же під ним зламався, один з підлокітників виско­чив з отвору.

— Це ти в усьому винен, — вищав Кронскі. — Це мав бути кращий вечір у моєму житті!

Артеміс відчував напад задухи. Його рот і ніс були щільно укриті пропотілою пурпурною матерією.

«Він хоче мене вбити, — подумав Артеміс. — Я над­то на нього натиснув».

Не було часу на роздуми, і навіть якби він і був, ситуація не скидалася на одну з тих, де корисна мате­матична теорема могла б допомогти Артемісу вибра­тися зі скрутного становища, в якому він опинився. Йому залишалося лише одне: відбиватися.

Тому Артеміс штовхався, використовував руки і намагався викрутитися. Він ударив Кронскі колі­ном у його великий живіт і засліпив, несподівано атакувавши кулаками.

Усі його спроби мали нетривалий ефект і не при­несли помітного результату; всі, крім однієї. Права п’ятка Артеміса ударила Кронскі в груди. Кронскі навіть не відчув цього. Але п’ятка зачепила кнопку пульта дистанційного керування, що лежав у кишені доктора, відмикаючи ґрати до ями.

Секундою пізніше мозок Артеміса усвідомив, що за спиною у нього нічого немає, і тоді Артеміс зрозу­мів, що сталося.

«Я мертвий, — дійшло до нього. — Пробач мені, мамо».

Артеміс усім тілом упав у яму, його лікоть заче­пив лазерний промінь, і секундою пізніше яму запо­внили синьо-білі сполохи полум’я, сліди чорної сажі, що залишилися на стінках ями.

Кронскі відскочив від краю клітки, піт виступив на кінчику його носа.

«Як я почуваюся після того, що тільки-но стало­ся?» — запитував він себе, згадуючи, що психологи радять зустрітися з душевною травмою віч-на-віч, щоб уникнути стресів у подальшому житті.

— Ні, — зрозумів він. — Мені не зле. Насправді я відчуваю, начебто величезний вантаж упав з моїх плечей.

Кронскі зі скрипом і тріском піднявся з колін.

— Так, а де ще одна? — запитав він себе. — У мене все ще є вантаж, якого потрібно позбавитися.

Артеміс бачив полум’я, що спалахнуло навколо нього. Він бачив, як по його шкірі розтікалися бла­китні спалахи, і чув рев вогню, але, незважаючи на це, залишався неушкодженим.

— Неможливо.

Очевидно, ні. Очевидно, це полум’я швидше «гав­кало», ніж дійсно «кусало».

— Голограма?

Підлога ями розверзлася під його вагою зі свистом пневматичних двигунів, і Артеміс опинився в камері, що була розташована прямо під ямою, і втупився в масивні сталеві двері, що зачинялися над ним.

— Вид ізсередини бункера із входом зверху.

Бункера, обладнаного за останнім словом техніки, з добре змащеними петлями, що виступають. Ель­фійського виготовлення, без жодних сумнівів.

Артеміс згадав дещо, про що проговорився Крон­скі.

— Вона... вона.

Вигляд такий, ніби це було спроектовано ельфа­ми. Особливо небезпечним видом. Який ельф добу­вав мозкову рідину лемурів раніше, ніж навіть поча­лася епідемія спеллтропії?

Артеміс зблід.

— Тільки не вона. Не вона. Будь ласка, тільки б це була не вона.

«Що ж мені робити? — думав він. — Скільки ще разів мені рятувати світ від божевільних?»

Він доторкнувся до колін і з’ясував, що лежить на м’якій підстилці. Перш ніж він зміг перекинутися на бік, металеві щупальця вискочили з тих отворів, що розкрилися на підлозі під його підстилкою, і скрути­ли міцніше, ніж сплутують ноги бика на родео. Угорі пурпурний газ із шипінням вирвався з дюжини со­пел, укриваючи його з головою.

— Затримай дихання, — сказав собі Артеміс. — Це тварини не уміють затримувати дихання.

Він не дихав доти, доки його легені не стали горі­ти, і тільки коли майже видихнув, збираючись зро­бити великий вдих, інший газ заповнив камеру, і під його дією перший кристалізувався. Пил осів на об­личчя Артеміса подібно до пластівців пурпурного снігу.

— Тепер ти спиш. Спробуй їх обдурити.

Маленькі дверцята на підлозі м’яко від’їхали вбік зі звуком повітря, що просочується через солому.

Артеміс дивився через одне напівзаплющене око.

На думку спало: Магнітне поле. Його лоб наче стискав сталевий обруч.

— Я знаю, що саме я бачу, але я б хотів, щоб це було не так.

Фігура піксі з’явилася, риси її крихітного пре­красного тіла псувала невдоволена гримаса на об­личчі.

— Це, — вискнула Опал Кобой, указуючи тремтя­чим від обурення пальцем, — це не лемур!