Артеміс Фаул. Парадокс часу

ГЛАВА 7: РОЗМОВА ЗІ ЗВІРАМИ

Ратдаунський парк

«БЕНТЛІ» Фаула був обладнаний сканером відбитків пальців і консол­лю, на якій необхідно було ввести восьмизначний числовий код. Код змі­нювався щомісяця, тому Артемісу знадобилося де­кілька секунд, щоб подумки повернутись майже на вісім років назад та згадати правильну комбінацію цифр.

Він ковзнув по бронзовій шкіряній оббивці пере­днього сидіння та притиснув великий палець до дру­гого сканера, схованого за рулем. Дверцята таємного відділення плавно відпружинили. Відділення було невеликим, але місця для пачки грошей, платинової кредитної картки та запасного мобільного телефону у ньому вистачало.

— Зброї немає? — спитала Холлі, коли Артеміс виліз із автомобіля, хоча будь-яка зброя Батлера була б занадто важкою для неї.

— Немає, — підтвердив Артеміс.

— Усе одно з пістолета Батлера я б не змогла по­цілити навіть у слона.

— Сьогодні ввечері ми переслідуємо не слона, — сказав Артеміс англійською, коли вони вийшли з авто.

— Ми переслідуємо лемурів. У будь-якому разі навряд чи ми будемо стріляти в нашого супротивни­ка в цій специфічній пригоді, тому, можливо, краще не мати зброї.

— Не зовсім, — сказала Холлі. — Я не зможу стрі­ляти в тебе або в лемура, але закладаюсь, що біль­шість наших супротивників зможуть. Ти вмієш на­живати ворогів.

Артеміс знизав плечима.

— Геніальність викликає огиду. Сумна правда життя.

— Геніальність та злодійська сутність, — бурмотів Мульч, сидячи на багажнику автомобіля. — Повірте знавцю: ніхто не любить талановитого злодія.

Артеміс барабанив пальцями по крилу машини.

— Ми маємо певні переваги. Ельфійську магію. Талант до розкопок. У мене також восьмирічний до­свід в умінні створювати неприємності, якого немає у Артеміса.

— Створювати неприємності? — усміхнулась Хол­лі. — Мені здається, ти трохи применшив свої заслуги. Крадіжка у великих розмірах — ближче до правди.

Артеміс припинив барабанити.

— Одне з твоїх чарівних умінь — володіння мова­ми, чи не так?

— Я ж говорю з тобою, чи не так? — відповіла Холлі.

— Скільки точно мов ти знаєш?

Холлі посміхнулась. Вона знала, що хитрий розум Артеміса досить добре обраховує, де саме він збира­ється це застосувати.

— Стільки, скільки тобі потрібно.

— Добре, — сказав Артеміс. — Нам потрібно роз­ділитися. Ти рушаєш до Ратдаунського парку по­верхнею, ми з Мульчем подорожуємо під землею. Якщо нам знадобиться відволікти увагу, застосуй свій дар.

— Із насолодою, — сказала Холлі та відразу стала прозорою, ніби вона складалась зі справжнісінької води. Останньою зникла її посмішка. Як у Чеширського Кота. Він згадав декілька слів з «Аліси в Країні чудес». «Я не хочу перебувати серед боже­вільних», — сказала Аліса. «О, ти не зміниш цього, — відповів Кіт. — Ми всі тут божевільні». Артеміс гля­нув на смердючого гнома, який ловив у своїй бороді комах, та подумав:

«Ми також тут усі божевільні».

Холлі з великою обережністю підійшла до голо­вних воріт Ратдаунського парку, незважаючи на те що була захищеною екраном. Одного разу офіцери ЛЕПрекону, гадаючи, що Батлер їх не бачить, отри­мали значні травми та синці. Вона б не стала недо­оцінювати охоронця, і той факт, що він знову став її ворогом, змусив шлунок зіщулитись від страху. Людський одяг постійно підскакував і дряпав її тіло. Він не був пристосований до захисного екра­на, тому за лічені хвилини майже розвалився на шматки.

«Мені не вистачає мого “Нейтрино”, — подумала вона, дивлячись на посилені сталеві двері й темну невідомість за ними. — І я сумую за Фоулі та його супутниковими пристроями зв’язку».

Але в душі Холлі була авантюристкою, тому піти геть навіть не спало їй на думку. Керувати механіз­мом, перебуваючи під захисним екраном, було важко, тому Холлі вимкнула його на декілька секунд, щоб відчинити двері за допомогою омнітула. Це була ста­ра модель, але мати Холлі заплатила додатково де­кілька злитків для її модернізації. Стандартний ом­нітул міг відчиняти будь-які двері, зачинені на звичайний механічний замок. Цей, крім того, відми­кав електронні замки та навіть відключав просту сиг­налізацію.

«Але це не знадобиться, — подумала ельфійка. — Якщо вірити Артемісу, він вимкнув усю сигналізацію».

Згадка про це не дуже заспокоювала. Артеміс уже помилявся під час цієї подорожі. Менше ніж за п’ять секунд омнітул зробив свою справу та м’яко завібру­вав, немов кіт, що мурчить собі під ніс. Від легкого дотику важкі двері безшумно відчинились, і Холлі знову ввімкнула захисний екран. Входячи в Ратдаун­ський парк, ельфійка відчувала більшу тривогу щодо вдалого виконання завдання, ніж у минулі роки.

«Я знову новобранець. Салага, що тільки-но за­кінчив Академію, — міркувала Холлі. — Я досвідче­ний фахівець, але моє тіло відмовляється це визна­вати. Тому треба якомога швидше знайти мавпу, доки не розпочався мандраж».

Молодий Артеміс вимкнув систему безпеки доро­гою до інституту. За допомогою картки-ключа ди­ректора інституту це було легко зробити. Днем рані­ше, під час екскурсії, він поставив декілька складних питань про достовірність теорії еволюції. Директор, завзятий еволюціоніст, довго вислуховував різні ар­гументи, доки Батлер обшукував його кишені. Що­йно картка-ключ опинилась у руках охоронця, він просто вставив її у портативний карт-рідер, що ле­жав у нагрудній кишені, і просвистів кілька тактів з Моцарта, щоб заглушити дзижчання машинки. Че­рез дві хвилини вся потрібна їм інформація була збережена в пам’яті рідера, картка директора поверну­лась назад у кишеню, і Артеміс раптом вирішив, що,

можливо, теорія еволюції врешті-решт не така вже й погана.

— Хоча в ній дірок більше, ніж у голландській гре­блі, зробленій зі швейцарського сиру, — зізнався він Батлерові дорогою з Ратдаунського парку додому.

Батлер був задоволений цим висловом. Це було схоже на жарт. Увечері того ж дня молодий Артеміс прикріпив міні-камеру у повітровід у задній частині «Бентлі».

— Це допоможе мені стежити за нашими гостями.

Жінка була доволі цікава. Навіть ефектна. Дія сно­дійного найближчим часом закінчиться, і буде цікаво побачити її реакцію, набагато цікавіше, ніж спостеріга­ти за волохатим підлітком, незважаючи на те, що його високе чоло свідчило про наявність інтелекту, і загаль­ні риси мали чимало спільного із сімейними рисами Фаулів. Насправді, він нагадав Артемісу старе фото, на якому був зображений його батько ще хлопчаком під час роботи на археологічних розкопках у Південній Америці. Можливо, полонений був далеким родичем, який сподівається заявити про певні права тепер, коли батько зник. Багато чого треба дізнатись.

Камера передавала зображення на його мобіль­ний телефон, і десятирічний Артеміс іноді дивився на екран, поки Батлер вів його через Ратдаунський парк до клітки з лемуром.

— Зосередьтеся, Артемісе, — дорікав охоронець. — Один гидкий злочин за один раз.

Артеміс відірвався від свого телефону.

— Гидкий, Батлере? Гидкий? Насправді ми не ге­рої мультфільму. У мене немає злочинного сміху або пов’язки на оці.

— Ще ні. Але пов’язка скоро буде, якщо ви не зо­середитеся на своїй роботі.

Вони проходили через прозорий тунель акваріума Ратдаунського парку, який дозволяв ученим і випад­ковим відвідувачам спостерігати за водними меш­канцями, що розмістилися в величезному резервуарі об’ємом у мільйон галонів. Для мешканців акваріума намагалися відтворити природне середовище, на­скільки це було можливо. Відділення відрізнялися температурою води і рослинністю. Деякі з них були із солоною водою, інші — з прісною, але скрізь жили рідкісні або вимираючі види.

Єдиним освітленням були крихітні лампочки на стелі, що імітували зірки, та очі акули, що випромі­нювали світло. Акула затінювала Артеміса і Батлера собою під час їхнього проходу тунелем, доки не врі­залась мордою в плексиглас.

Але Артеміса більше цікавив його мобільний телефон, ніж зловісний сяючий фотофор акули. На екрані розгорталися неймовірні події. Артеміс зу­пинився, щоб не пропустити найцікавіше. Зловмис­ники з маєтку Фаулів вибралися з багажника «Бент­лі» за допомогою співучасника. Теж нелюдської істоти.

«Я відкриваю новий світ. Ці істоти потенційно більш прибуткові, ніж лемури. Може, мені відмовитись від цієї справи та зосередитись на нелюдських істотах?»

Артеміс збільшив гучність на своєму телефоні, але крихітний мікрофон портативної камери міг переда­вати лише уривки розмови. В основному розмова ве­лась якоюсь чужою мовою, але частина її була англій­ською, і він декілька разів почув слово «лемур».

«Можливо, лемури більш цінні, ніж я думав. Тва­рини — приманка, яка вабить цих істот».

Трохи більше ніж за хвилину на екрані з’явився гном, який притулив свій непропорційно великий зад на задній бампер автомобіля. Потім з’явилась жінка, але швидко зникла — замість неї на екрані за­лишилися знамениті пілони Ратдаунського парку. Артеміс стиснув телефон. Невидимість? Енергія, що бере участь у створенні віддзеркалюючого поля або високошвидкісної вібрації, має бути неймовір­ною. В меню телефону він швидко знайшов та акти­вував цифровий тепловізор, безперечно нестандарт­ну опцію, і з полегшенням зітхнув, побачивши на екрані тепле світіння у формі жіночого тіла.

— Добре. Вона не зникла, просто її важко побачити.

Не відводячи очей від екрана, Артеміс покликав свого охоронця:

— Батлере, старий друже, незначна зміна плану.

Охоронець знав: краще, на що можна сподіва­тись, — це те, що полювання на лемура скасовується.

— Ми продовжуємо переслідувати маленьку істо­ту, щоб я крізь землю провалився! Істоти, — сказав десятирічний Артеміс. — Їх багато.

Чотирнадцятирічному Артемісу видовище не приносило задоволення. Щоб відволіктися, він склав хайку, яка описувала вид перед ним.

Бліді, тремтячі кулі

Трясуть своїм огидним вантажем Лисі голови у торбі.

Мульч Діггумс не відчував себе настільки поетич­но. Він припинив копати і поставив на місце щелепу.

— Чи не міг би ти не світити своїм ліхтарем на мій зад? Він вкриється пухирями. Ми, гноми, надзвичай­но світлочутливі, навіть до штучного освітлення.

Артеміс узяв ліхтарик з аварійного комплекту «Бентлі» та рушив слідом за Мульчем щойно вири­тим тунелем до клітки з лемурами. Гном запевнив, що Артемісу безпечно бути безпосередньо позаду нього, тому що тунель досить короткий, і він може тримати в собі бруд і повітря, поки вони не діста­нуться іншого кінця. Артеміс відвернув ліхтарик на декілька секунд, думаючи, що пухир на заду — це остання річ, яку б він хотів бачити. Але через деякий час промінь знову висвітив бліду хитку плоть.

— Невелике питання. Якщо ти можеш тримати у собі викопаний ґрунт, чому клапан на заду має бути відкритим?

Мульч виплюнув великий шматок гномської сли­ни на стіну, щоб зміцнити тунель.

— Для екстреного випадку, — пояснив він. — Я можу проковтнути заритий шматок металу або смужку старої покришки. Від таких речей я маю звільнитися негайно, незважаючи на докучливого Хлопця Бруду позаду. Немає сенсу псувати ще й мої штани, зрозумів, йолопе?

— Я теж гадаю, що немає, — сказав Артеміс. Зва­жаючи на калібр націленої на нього небезпечної зброї, він вирішив, що «йолопа» він переживе.

— Так чи інакше, — продовжував гном, розмазу­ючи по стіні ще один шматок слини, — ти можеш уважати себе привілейованим. Небагато людей ба­чили гнома, який працює зі слиною. Це те, що нази­вається стародавнім мистецтвом. Перш за все...

— Я знаю, знаю, — перервав Артеміс нетерпля­че. — Спочатку ти викопуєш тунель, а потім зміцню­єш стіни своєю слиною, яка твердне при контакті з повітрям, за умови, що вона не в твоєму роті, зви­чайно. До того ж вона світиться — дивовижний матеріал.

Зад Мульча захитався від здивування.

— Звідки ти знаєш?

— Ти сказав мені, точніше, ти скажеш мені. Подо­рож у часі, пам’ятаєш?

Гном озирнувся через плече, його очі здавалися червоними у світлі його слини.

— Наскільки близькими ми станемо?

— Дуже близькими. Ми будемо ви наймати разом квартиру, і після палкого залицяння ти одружишся з моєю сестрою та проведеш медовий місяць у Лас-Вегасі.

— Я люблю Вегас, — сказав Мульч мрійливо. — Але маю сумнів, що ми можемо стати друзями. У будь-якому разі тримай свої коментарі при собі, а то не встигнеш розтулити рота, як укриєшся від­ходами від риття тунелю.

Артеміс проковтнув образу і прибрав промінь ліхтаря від заду Мульча. План був простим. Вони риють тунель під спорудою парку та чекають на Холлі під кліткою з лемурами. Зв’язок із Холлі Арте­міс має встановити за допомогою ЛЕПреконівського комунікатора ближньої дії, який був наклеєний у нього на щоці — ця частина плану трималась у та­ємниці від Мульча. Від цього моменту план був не­ясним. Або вони вискакують та хапають лемура, поки Холлі сіє паніку серед тварин, або, якщо Арте­міс молодший уже здобув лемура, Мульч вириває яму під Батлером, а Холлі тим часом забирає здобич у хлопця.

«Усе дуже просто, — подумав Артеміс. — Що не­звичайно для мене».

— ОК, Хлопче Бруду, — сказав Мульч, видовбу­ючи своїми пласкими пальцями виїмку у формі ци­булини. — Ми тут. Під позначкою X — мавпи.

— Лемури, — виправив Артеміс автоматично. — Ти впевнений, що зможеш відрізнити специфічний запах цих тварин від інших?

— Я гном, людино. Гном’ячий ніс відчуває різни­цю між звичайною травою і конюшиною. Між чор­ним та каштановим волоссям. Між собачим та вов­чим лайном.

Артеміс невдоволено застогнав.

— Це означає «так»?

— Ну звісно ж. Добре це запам’ятай, і тоді, мож­ливо, я не стану одружуватись із твоєю сестрою.

— Якби в мене була сестра, вона б навік залиши­лась невтішною.

Вони присіли в тунелі на декілька хвилин, і їм ста­ло чутно гарчання і хропіння нічного парку, яке про­никало крізь глину. Внаслідок якоїсь дивної анома­лії, щойно звуки потрапляли до тунелю, вкритого гномською слиною, вони опинялися в пастці і ха­отично відбивалися від стін. Артеміс почував себе так, ніби він потрапив у лігвище лева.

Але це ще було не все. Він помітив, що Мульчеві щоки палали яскраво-рожевим кольором.

— Якісь проблеми? — запитав він, не в змозі при­ховати нервове тремтіння.

— Я дуже довго тримав у собі ці гази, — відповів гном крізь зуби. — І найближчим часом вони ви­йдуть. У тебе є якісь проблеми з носовими пазухами?

Артеміс похитав головою.

— Шкода, — сказав Мульч. — Це могло б їх про­чистити.

Якби мова не йшла про порятунок матері, Арте­міс утік би тієї ж миті.

На щастя для носових пазух Артеміса, Холлі ви­кликала його через комунікатор. Це була базова віб­раційна модель, яка надсилала сигнали безпосеред­ньо до вуха Артеміса без будь-якого зовнішнього шуму. Артеміс чув слова Холлі, але не чув її голосу. Комунікатор був здатен відтворювати лише робото-подібні звуки.

— Я на місці. Прийом.

Артеміс поклав палець на комунікатор, замика­ючи ланцюг, щоб можна було говорити.

— Добре. Ми прямо під кліткою. Ти бачиш во­рога?

— Ні, на горизонті нікого немає. Але я бачу лему­ра. Він, здається, спить на нижній гілці. Я можу з лег­кістю дістатися до нього.

— Не треба, Холлі. Залишайся на місці. Ми самі дістанемося цілі. А ти стеж за мною молодшим.

— Зрозуміла. Не гай часу, Арті. Вгору, вниз і на­зад до машини.

Арті?

Артеміс був здивований, що ельфійка так його на­звала. Так його називала тільки мати.

— Затямив. Угору, вниз і назад.

Арті?

Мульч різко вдарив його по плечу.

— Ти коли-небудь зосередишся? Не схоже, що ти можеш стати великим.

— Дуже добре. Продовжуй. Старайся говорити тихіше.

Мульч змінив положення тіла, сівши навпочіпки і впершись у стелю тунелю.

— Надто пізно, щоб бути тихим, — хрюкнув він. — Натягни на себе піджак.

Артеміс ледве встиг зробити це, як Мульч випустив громоподібний фонтан газів і землі, окропивши хлоп­чика грудками неперетравленого ґрунту. Слина гнома розлетілася в тисячі місць, і Мульч, крутнувшись, зле­тів угору, легко пробиваючи прохід на поверхню.

Щойно пил трохи осів, Артеміс вибрався слідом за ним у клітку. Мульч, відскочивши від низької сте­лі, впав без тями, його заплутане волосся було в кро­ві, задній клапан тріпотів, як шкарпетка на вітрі, поки виходили залишки тунельних газів.

«У клітці низька стеля?»

Лемур у сусідній клітці здавався надзвичайно зди­вованим колотнечею і стрибав угору і вниз на обрі­заній гілці, втиснутій між брусками.

«Це не та клітка, — зрозумів Артеміс. — Ми не в клітці лемура. А в чиїй же ми клітці»?

Перш ніж у нього з’явився час з’ясувати це, його комунікатор подав звуковий сигнал, і бездушний ав­томатизований голос прогудів:

— Витягни Мульча звідти, Арті. І зараз же повер­тайся вниз.

«Що ж там таке? — зацікавився Артеміс. — Що в цій клітці»?

Тієї ж миті угандійська двохсоткілограмова гір­ська горила врізалася в нього, так і не давши йому змогу поставити своє питання.

Молодий Артеміс і Батлер спостерігали за всім цим через прорізі у камуфляжному укритті, розта­шованому перед клітками. Укриття було сховано се­ред саду каменів і декоративного ставка, що дозво­ляло зблизька досліджувати повадки різних тварин, не порушуючи їхнього природного ритму дня. Ди­ректор виявився досить люб’язним і тоді навіть до­зволив Артемісу посидіти в кріслі спостерігача.

— Одного дня ви зможете управляти тепловізором та іншим обладнанням просто із цього крісла, — сказав він.

— Можливо, навіть раніше, ніж ви думаєте, — від­повів Артеміс.

— О боже мій, — сказав Батлер, і ця фраза прозву­чала занадто витончено як для його скрипучого го­лосу. — Мабуть, це дійсно боляче. — Він потягнувся в кишеню за дротиковим пістолетом. — Я простягну йому руку допомоги або хоча б поділюся дротиком.

Батлер возився зі своїми дротиками. Два нічних сторожа вже лежали без тями на ліжку в укритті.

Через прорізі-віконця Артеміс і Батлер дивились на зловмисника, якого величезна горила тріпала, немов ганчір’яну ляльку. Третій, який був у клітці, зазнав невдачі, і, здавалося, був добитий газами, що енер­гійно виривалися з нього.

«Неймовірно, — подумав Артеміс. — Цей день по­вний несподіванок».

Він набрав кілька паролів на комп’ютерній клаві­атурі, переадресовуючи систему тепловізора.

— Не думаю, що дротик буде потрібен, — сказав він. — Допомога вже в дорозі.

І дійсно — червоний відблиск проскочив по брукованій доріжці і застиг перед кліткою горили.

— А це вже цікаво, — задумливо промовив деся­тирічний Артеміс.

Холлі одразу ж почала діяти. Вона обережно схо­валася позаду широкого стовбура привезеного сюди баобаба, без захисного екрана, аби не марнувати свою магічну енергію, не випускаючи з ока молод­шого Артеміса, коли Мульч прорив тунель не в ту клітку. Він із силою вилетів угору разом з грудою землі, його жбурляло по всій клітці, як пінбольний м’яч, і врешті-решт бідолаха рухнув на підлогу.

Мешканець клітки, чорно-сіра горила, одразу ж підскочила, прокинувшись від глибокого сну. Її очі були широко розплющені, але ще трохи затьмарені. Вона оголила свої пожовтілі зуби.

«Залишайся внизу, Артемісе, — подумки благала Холлі. — Залишайся в тунелі».

Але дарма. Артеміс видерся на поверхню, насилу виконуючи простий підйом. Тунель часу не дав йому ніякої спритності. Артеміс часто говорив, що фізич­на робота не для нього.

Капітан узяла комунікатор.

— Витягни Мульча звідти, Арті, — крикнула во­на. — І зараз же повертайся вниз.

Але було занадто пізно. Горила вирішила, що ці новоприбулі були загрозою, яку треба подолати. Вона викотилась зі свого гнізда, зробленого з листя і кори, і приземлилась на кісточки пальців з такою силою, що ніби хвиля прокотилась по її тілу.

Холлі ввімкнула захисний екран і побігла, зали­шаючи за собою сріблясті сліди пасом, які осипались з її перуки.

Горила кинулась в бій, схопила здивованого Ар­теміса за плечі і заревіла йому в обличчя, відкинув­ши голову і роззявивши свою пащу, схожу на ведме­жий капкан.

Капітан уже була біля входу. Вона вихопила омні­тул з кишені і приставила дуло пістолета до замка. Холлі спостерігала за сценою в клітці, поки чекала, коли інструмент спрацює.

Мульч тепер підвівся на лікті, струшуючи запамо­рочену голову. Йому б знадобилось ще декілька хви­лин, перш ніж він зміг би надати допомогу, якщо

гном узагалі зволів би допомагати незнайомій люди­ні. У будь-якому разі, це було неважливо: Артеміс не міг чекати більше ані хвилини.

Омнітул подав звуковий сигнал, і двері клітки відчинились. Вузький прохід тягнувся від пішохід­ної доріжки, перетинаючи рів і упираючись у жоло­би навколо житлового приміщення.

Ельфійка пішла вперед без коливання, розмаху­ючи руками, голосно викрикуючи, аби привернути до себе увагу.

Горила важко дихала і фиркала, притискаючи Ар­теміса ближче до своїх грудей — ніби попереджала Холлі триматися подалі. Голова Артеміса безвільно звалилася на плечі, а його очі були наполовину за­плющені.

Холлі зупинилася за три метри від тварини, опустив­ши зброю і пильно вдивляючись. Дружня позиція.

Горила зробила декілька випадів, наближаючись до ельфійки на відстань у півметра, а потім з презир­ством повертаючись до неї спиною, увесь час рохка­ючи, виючи, і притискаючи Артеміса до грудей. Во­лосся Артеміса було відкинуто назад і залите кров’ю, темно-червона струминка сочилася з його лівого ока. Одна рука була зламана, і кров промочила рукав його тренувального костюма.

Капітан була приголомшена і збентежена. Їй хоті­лося закричати і втекти. Її друг був поранений, мож­ливо навіть мертвий.

«Візьми себе в руки! — сказала вона собі. — Ти до­росліша, ніж здаєшся».

Однією з магічних привілей було вміння розмов­ляти різними мовами, і це дало можливість хоча б на елементарному рівні розуміти деякі набагато більш складніші мови тварин. Вона б ніколи не обговорю­вала глобальне потепління з дельфіном, але вона знала достатньо для простого спілкування.

У випадку з горилами це була більше мова тіла, аніж фактичні розмови. Холлі сіла навпочіпки, зі­гнула лікті, уперлась кісточками пальців у землю, а хребет вигнула вперед. Це було дружнє положен­ня. Потім вона склала губи трубочкою і прокри­чала кілька разів: — Небезпека! Небезпека вже поруч!

Горила уважно подивилась на Холлі, вражена тим, що ця істота розмовляла її рідною мовою. Вона відчувала обман, але не була впевнена, що за ним хо­вається. А коли в чомусь сумніваєшся — бий себе У груди.

Горила впустила Артеміса, стала на задні лапи, і почала бити себе у груди долонями. Було ясно, що вона хотіла сказати: — Я тут король! Не жартуй зі мною.

Вочевидь, це було б мудрим рішенням, але Холлі не мала такого вибору.

Вона кинулася вперед, постійно випускаючи якісь дивні страхітливі хрипи, а потім, усупереч порадам

кожного експерта дикої природи, який коли-небудь тримав стедікам, вона подивилась прямо в очі тва­рини.

— Леопард! — закричала вона, і в її голосі почу­лися магічні нотки гіпнозу. — Леопард!

Лють горили змінилась на безглузду зніяковілість, яку, у свою чергу, змінив страх.

— Леопард! — завивала ельфійка. — Піднімайся швидше!

Пересуваючись менш витончено, ніж завжди, го­рила пошкутильгала до задньої частини клітки, ру­хаючись начебто під водою, зачарована гіпнозом. Уже за мить тварина зникла у темному закутку її штучного середовища проживання, залишаючи по собі слід від зламаних верхівок дерев та прим’ятої трави.

Зверху іноді долітало сповнене страху бурмо­тання.

Можливо, пізніше Холлі почуватиме себе погано через те, що загіпнотизувала бідолашну тварину, але зараз зовсім не було часу на почуття провини. Арте­міс був важко поранений, можливо, навіть смер­тельно.

Горила відкинула Артеміса так, ніби це був ске­лет. І він усе ще лежав там, зовсім як неживий.

«Ні, не думай так».

Холлі кинулась до друга, останні кілька метрів проїхавши на колінах.

«Він уже далеко. Занадто далеко».

Обличчя Артеміса було блідим. Його довге темне волосся злиплось від крові, а білки очей здавалися схожими на два півмісяця, прикриті повіками.

— Мама, — видихнув він.

Капітан простягнула вперед свої руки, іскорки магії вже мерехтіли на кінчиках її пальців, схожі на крихітні сонячні спалахи.

Вона завмерла, перш ніж магія оплутала тіло Ар­теміса.

«А раптом я і його заражу спеллтропією?»

Артеміс слабо поворухнувся, і Холлі почула, як скриплять зламані кістки. На його губах тепер теж була кров.

«Він помре, якщо я не допоможу. Я мушу дати йому шанс».

Її руки тремтіли, а очі затьмарювались сльозами.

«Зберися. Ти — професіонал».

Капітан Шорт не почувала себе професіоналом. У глибині душі вона була маленькою дівчинкою.

«Твоє тіло грається з твоїм розумом. Не звертай на це увагу».

Холлі ніжно обхопила руками обличчя Артеміса. — Зцілись, — прошепотіла вона, майже ридаючи. Чарівні іскри застрибали, як відв’язані собаки, занурюючись у пори Артеміса, зв’язуючи кістки, виліковуючи шкіру, зупиняючи внутрішню крово­течу.

Раптовий перехід від переддвер’я смерті до оду­жання і бадьорості став дуже складним випробуван­ням для Артеміса. Він тремтів і брикався, його зуби клацали, волосся завивалося в електричному ореолі.

— Давай, Артемісе, — сказала Холлі, схиляючись над ним як на похороні. — Прокидайся.

Упродовж декількох секунд нічого не відбувало­ся. Артеміс був схожий на живий труп, але він за­вжди мав такий вигляд. Потім його різнокольорові очі розплющились, повіки затремтіли, як крила ко­лібрі — його система перезавантажувалася. Він каш­ляв і здригався, згинаючи пальці рук і ніг.

— Холлі, — сказав він, коли його погляд прояс­нився. Його посмішка була щирою і вдячною. — Ти знову врятувала мене.

Холлі сміялася і плакала водночас, і її сльози кра­пали на груди Артеміса.

— Звичайно, я врятувала тебе, — сказала вона. — Як же я без тебе. — Збуджена приливом магічних сил і сповнена щастям, ельфійка нахилилася і поцілува­ла Артеміса. Чарівні іскри засяяли навколо них, схо­жі на маленькі феєрверки.

Десятирічний Артеміс Фаул спостерігав за дра­матичними подіями, які розгортались у мавпячій клітці.

— Гірська горила, — пояснив він Батлеру. — Отри­мала своє ім’я Troglodytes gorilla від доктора Томаса С.

Севіджа, американського місіонера Західної Африки, який першим серед учених описав горил 1847 року.

— Не може бути, — тихо сказав Батлер, якого більше цікавив радіус досяжності істоти, ніж її на­укове найменування.

Вони скористалися загальним занепокоєнням як прикриттям, щоб вислизнути і через маленький вну­трішній дворик дістатися до клітки з лемуром, яка розташувалась поряд з кліткою горили.

Дивні новоприбулі істоти були занадто зайняті, щоб помітити, як Батлер збиває замок з ключ-картою і відчиняє двері клітки.

— Ти тільки подивися на тих двох. Марно гають час. Мене за цим ніколи не застанеш.

Батлер пирхнув, як він зазвичай робив, перш ніж його обличчя набувало безпристрасного виразу.

— Більшість людей не можуть узагалі застати вас за чим-небудь, Артемісе.

Артеміс дозволив собі хихикнути. Це був цікавий день, і Артеміс насолоджувався випробуваннями, які цей день йому підносив.

— А ось і ми, — тихо сказав він. — Останній шов­ковистий лемур у світі. Примат за сто тисяч євро.

Лемур висів високо на мадагаскарській пальмі, хапаючись за гілки довгими, чіпкими пальцями на ногах і широко розставленими великими пальцями рук. Його шкура була білосніжною, з коричневим коміром на грудях.

Артеміс указав на тварину:

— Такий окрас є результатом забарвлення груд­ної клітки ароматичною грудинно-горловою зало­зою.

— Угу, — сказав Батлер, якого ця інформація хви­лювала навіть менше, ніж походження наукових на­йменувань горил. — Давайте просто заберемо твари­ну і будемо вшиватись звідси, поки наші друзі не встигли перегрупуватися.

— Я думаю, у нас є секунда або дві, — сказав Ар­теміс.

Батлер вивчав незнайомців у сусідній клітці. Див­но, що юнак іще не був порваний на шматки, але якимсь чином дівчинка з’явилася з нізвідки і ві­дігнала горилу. Вражаюче. У неї в арсеналі точно є ще якісь трюки. За нею стояли серйозні технології. Можливо, спеціальне спорядження, сховане в її одязі, яке могло б пояснити ці іскри. Він знав, що американці створили якийсь новий універсальний камуфляжний костюм. Один з його знайомих вій­ськовослужбовців поділився посиланням на відео, що просочилося в Інтернет.

У клітці була ще одна істота, волохатий індивід, який витягнув перших двох з «Бентлі», водночас зламавши те, що вважалося незламним замком. Іс­тота не була ані людиною, ані звіром, це був призем­куватий кремезний персонаж, котрий якимсь чином пробрався крізь землю, а зараз намагався впоратися з газами, що розпирали його. Невідомо як ця штука примудрилася за лічені хвилини прорити тридцяти­метровий тунель. Якби не той факт, що клітки були модульними і розділені розмежувальними стінами, істота опинилась би в одній клітці з лемуром. Однак, коли гном опинився прямо під лемуром, це була су­сідня клітка.

Батлер знав, що Артемісу дуже кортить постежи­ти за дивними істотами, але зараз часу на це не було. Вони перебували в абсолютному невіданні стосовно того, що відбувається, а люди в такому стані часто вмирали, навіть не встигнувши нічого зрозуміти.

Охоронець дістав дротиковий пістолет, але Арте­міс, почувши це, зупинив його.

— Лише у крайньому разі. Я не хочу, щоб наш ма­ленький дружок зламав собі шию, коли полізе вниз. Спершу спробуємо м’який підхід.

Зі своєї кишені він вийняв маленьку сумку на блискавці, в якій лежав бурштинового кольору гель, з прожилками чорного і зеленого.

— Суміш власного приготування, — пояснив він. — Сіфаки належать до приматів родини індрієвих, а це означає, як ти розумієш, що вони виключно вегетаріанці.

— Хто ж цього не знає? — здивувався Батлер, який усе ще не прибрав пістолет.

Артеміс відкрив сумку, випускаючи густий, со­лодкий аромат, який потягнувся прямо до лемура.

— Концентрат соку й ароматичної суміші афри­канських рослин. Жоден лемур не встоїть. Але якщо у цього конкретного примата мозок сильніший за шлунок, тоді стріляй. Будь ласка, лише один постріл, і уникай попадання в голову. Ймовірно, навіть і гол­ки вистачить, щоб пробити його маленьку голову.

Батлер хотів пирхнути, але лемур почав рухатись. Він повз по гілці, водив загостреним носом, щоб упіймати аромат. Пробував запах на смак своїм язичком.

— Гм, — сказав охоронець. — Гадаю, з людиною цей прийом не спрацює.

— Запитай мене знову через шість місяців, — ска­зав Артеміс. — Я проводжу деякі експерименти з фе­ромонами.

Лемур побіг уперед, зачарований прекрасним ароматом. Коли він дістався до краю гілки, то сплиг­нув на землю і поскакав уперед на двох лапах, про­стягнувши пальці до сумки.

Артеміс усміхнувся.

— Цю гру скінчено.

— Може й ні, — сказав Батлер. У клітці поряд з ними довговолосий хлопчик знову був на ногах, а жінка видавала дуже дивні звуки.

Магічний ореол навколо чотирнадцятирічного Артеміса і Холлі поступово зник, а з ним минув і оманливий транс, який паралізував розум Артеміса.

Він був напружений. Холлі поцілувала його. Ар­теміс відскочив, підвівся і широко розкинув руки, щоб побороти раптове запаморочення.

— Ммм, дякую, — незграбно промовив він. — Це було несподівано.

Капітан посміхнулась трохи збентежено.

— Артемісе, ти в порядку. Ще декілька зцілень, і ти будеш полотном зі шрамів, зшитим за допомо­гою магічної нитки.

Артеміс подумав, що було б приємно постояти тут і поговорити, але в найближчій клітці його май­бутнє втікало разом з його минулим.

Він відразу зрозумів, що сталося. Ніс Мульча при­вів їх у потрібне місце, але клітки були відгороджені перемичками, отже лемур був прямо над ними, але в той самий час в іншій клітці. Він би запам’ятав цю особливість, якби бував тут раніше. Та в Артеміса не залишилось жодних спогадів стосовно відвідування цього приміщення. Наскільки він знав, директор парку перемістив лемура до спеціальної оглядової кімнати. Це збило його з пантелику.

— Дуже добре, — сказав хлопець. — Тепер я розу­мію, де ми...

Він розмірковував уголос, заспокоюючи свій ро­зум, намагаючись забути поцілунок хоча б наразі. Подумаємо про нього пізніше.

Артеміс потер очі, щоб позбутися від червоних іскор, а потім повернувся так швидко, як тільки

дозволяло заспокоєне запаморочення. Ось де він, він молодший, який приваблює шовковистого сіфа­ку сумкою з бурштиновою пастою.

«Б’юся об заклад, що це концентрат соку рослин. Може, ще пара листків і гілочок. Ну хіба я не був ро­зумним хлопчиком?»

Було потрібне негайне рішення. Блискавичний план дій. Артеміс потер свої очні ямки, неначе це могло допомогти йому краще думати.

— Мульче, можеш прорити тунель?

Гном розтулив було рота для відповіді, але тут його знудило.

— Я не знаю, — сказав він нарешті. — У мене голо­ва ще трохи ходить ходором. Та й шлунок також. Той удар мене дійсно знесилив. — Його живіт видав звук, схожий на працюючий моторний човен. — Пробачте. Думаю, мені треба...

І він зробив те саме «треба». Мульч забрався в па­пороті і дав шлунку випорожнитися. Деякі рослини одразу ж зав’яли.

«Усе це марно, — подумав Артеміс. — Мені по­трібно диво, або цей лемур помре».

Він схопив Холлі за плечі.

— У тебе ще залишилася магія?

— Трохи. Пара іскорок, можливо.

— Ти можеш говорити з тваринами?

Перевіряючи залишки магії, капітан повернула голову ліворуч, поки шия не хруснула.

— Я можу говорити з ким завгодно, окрім тролей. З ними цей трюк не проходить.

Артеміс кивнув, бурмочучи щось про себе. Він розмірковував.

— Добре. Добре. Я хочу, щоб ти налякала лемура, і він кинувся від мене. Від мене молодшого. Мені по­трібна колотнеча. Можеш це зробити?

— Я спробую.

Ельфійка заплющила очі, глибоко вдихнула через ніс, потім відкинула голову назад і завила. Це був фантастичний звук. Леви, мавпи, вовки, орли — усі злилися в ньому. Виття було наповнене переривчас­тим базіканням мавп і шипінням тисячі змій.

Артеміс старший відступив назад, трохи наляка­ний. Якась первісна частина його розуму сприйняла це послання як страх і біль. Мурашки поповзли по його тілу, йому довелося напружити всі сили, щоб не втекти і не сховатися.

Артеміс молодший нагнувся до лемура, підсову­ючи сумку йому під ніс. Лемур поклав подушечки своїх пальців на зап’ясток Артеміса.

«Я дістав його, — подумав хлопець. — Гроші на експедицію у мене в кишені».

Потім хвиля жахливого звуку ударила його, як де­сятибальний ураган. Молодший Артеміс відскочив і впустив сумку з пастою, наляканий незрозумі­ло чим.

«Щось хоче убити мене. Але що саме? Це схоже на всіх тварин світу».

Мешканці зоопарку теж були схвильовані. Вони вищали і тріщали, розгойдували свої клітки, кидали­ся на пруття. Мавпи методично намагалися пере­стрибнути через рови, які оточували їхні острівці. Восьмисоткілограмовий суматрійський носоріг ки­дався на потужні двері своєї клітки, примушуючи їх петлі тріщати при кожному ударі. Рудий вовк гарчав і пирхав, іберійська рись шипіла, прорізаючи повіт­ря, а сніжний барс ганявся за своїм хвостом, вивер­таючи голову і тривожно нявкаючи.

Батлер не міг допомогти, але перемкнув свою ува­гу на джерело звуку.

— Це та істота жіночої статі, — констатував він. — Видає якісь звуки. Це лякає тварин. Я і сам трохи не в собі.

Артеміс не відводив очей від лемура.

— Ти знаєш що робити, — сказав він.

Батлер знав. Якщо є перешкода, що заважає ви­конанню місії, її потрібно прибрати. Він швидко пі­дійшов до ґрат, проштовхнув дуло пістолета в отвір і всадив дротик жінці в плече.

Вона відступила на крок, її фантастичний оркестр тваринних звуків затих.

Батлер здригнувся від почуття провини, яка май­же змусила його відвернутися від Артеміса. Він дві­чі усипляв цю дівчину, чи хто вона там така, не ма­ючи уявлення про те, як ці хімікати діють на її нелюдський організм. Його єдиним виправданням було те, що дротики мали невелику дозу снодійного, оскільки він готував їх для нічних охоронців парку. Вона не буде спати дуже довго. Можливо, декілька хвилин.

Лемур був наляканий. Тоненькі лапки простяга­лися вперед. Концентрат здавався привабливим, але тут була присутня якась жахлива небезпека, тож ін­стинкт самозбереження пересилив спокусу смачно попоїсти.

— Ні, — сказав Артеміс, побачивши страх в очах лемура. — Це неправда. Тут немає небезпеки.

Маленький представник роду мавп не був у цьому упевнений, неначе міг прочитати наміри хлопчика в гострих рисах його обличчя.

Шовковистий сіфака пискнув, неначе уколовся об колючку, а потім побіг по Артемісовій руці, пе­рескочив через плече і вибіг у відчинені дверцята клітки.

Батлер спробував упіймати його за хвіст, але ви­дер лише кілька волосків. Він стиснув руку в кулак.

— Можливо, цього разу варто визнати свою по­разку. Ми страшенно непідготовлені, а наші опо­ненти мають... деякі здібності, про які ми нічого не знаємо.

У відповідь на це його підопічний вирішив побіг­ти за лемуром.

— Артемісе, зачекайте, — сказав Батлер. — Якщо нам треба іти далі, то я буду керувати операцією. Коли ви не заперечуєте.

— Вони хочуть отримати лемура. — Артеміс зади­хався на бігу. — Так що для нас він стає ще ціннішим. Коли ми упіймаємо тварину, у нас буде домінуюче положення.

«Упіймати тварину» — легше сказати, ніж зроби­ти. Лемур був неймовірно спритний, знаходячи, за що чіплятися навіть на гладких поверхнях. Він без видимих зусиль переміщався по сталевій огорожі, підстрибнув на три метри до нижніх гілок пальми, а звідти на стіну парку.

— Стріляй! — прошипів Артеміс.

Здавалося, що Батлер не помітив виразу обличчя Артеміса — майже жорстокого, з насупленими бро­вами, які абсолютно не підходили десятирічній дитині. Але він вирішив потурбуватися про це піз­ніше. Йому зараз потрібно було заспокоїти одну тварину.

Батлер був швидкий, але шовковистий лемур ви­явився швидшим. Хутряним спалахом він піднявся на стіну і вибрався назовні, в ніч, залишаючи за со­бою білий примарний слід.

— Ого, — сказав Батлер, майже захоплюючись. — Це було швидко.

Артеміс не був уражений вибором слів свого охо­ронця.

— Ого? Я думаю, це заслуговує на більше, ніж ого. Наша здобич утекла, і разом з нею мої гроші на арк­тичну експедицію.

З цього боку Батлер швидко втрачав інтерес до лемура. Були інші, менш підлі шляхи знайти гроші. Він починав тремтіти, коли думав про те, які удари йому доведеться витримати, якщо новини про цю ніч якимсь чином долетять до бару «Фермер» в Лос-Анджелесі. Його власником був один колиш­ній охоронець із татуюванням у вигляді синього діаманта, а чимало інших частенько сюди навідува­лись.

Але, не дивлячись на неприязнь до цієї місії, по­чуття відданості змусило Батлера розповісти про один факт, який директор зоопарку згадував раніше, коли Артеміс був зайнятий вивченням системи без­пеки.

— Є дещо, що я знаю, чого ви можете не знати, — лукаво сказав він.

Артеміс був не в гуморі для ігор.

— Ох, невже? І що ж це може бути?

— Лемури — стародавні створіння, — відповів Батлер. — Цей малий переляканий, і він забереться на найвище дерево, яке зможе знайти. Навіть якщо воно несправжнє. Сподіваюся, ви зрозуміли.

Артеміс відразу ж усе зрозумів. Це було несклад­но, оскільки в місячному світлі величезні споруди відкидали тіні на всю територію парку.

— Ну звичайно ж, друже, — сказав він, і зморшка між насупленими бровами зникла з його обличчя. — Електричні стовпи.

Останні події обернулися справжньою катастро­фою для старшого Артеміса. Мульч був поранений, Холлі знову без свідомості — її ноги стирчали з гном’ячого тунелю — і, нарешті, у нього самого скінчилися ідеї. Приголомшливі крики сотень тва­рин, що з’їхали з глузду від страху, не зовсім сприяли концентруванню.

«Ці тварини ніби з’їхали з глузду, — подумав він. А потім: — Дуже вдалий момент для розвитку по­чуття гумору».

Усе, що він міг зробити, — це розставити пріори­тети.

«Спершу потрібно витягнути капітана звідси, — зрозумів він. — Це найважливіше».

Мульч застогнав, перекочуючись на спину. Арте­міс побачив у нього на лобі рану, яка кровоточила.

Він невпевнено зробив крок у бік гнома.

— Я уявляю собі твій величезний біль, — сказав він. — Боюся, на тебе чекають справжні страждан­ня. — Лікарський такт не був сильною стороною Ар­теміса. — У тебе залишиться величезний шрам, але, гадаю, зовнішній вигляд для тебе не особливо важ­ливий.

Мульч покосився на Артеміса.

— Ти що, намагаєшся говорити дотепно? О боже мій, схоже, що ні. Це насправді найприємніша річ, до якої ти додумався.

Він помацав свій поранений лоб пальцем.

— Ой. Це боляче.

— Авжеж.

— Я повинен його зашити. Здогадуюсь, що про цей талант гнома ти знаєш усе.

— Звичайно, — сказав Артеміс, дивлячись йому прямо в обличчя. — Я бачив це десятки разів.

— Дуже сумніваюся, — буркнув Мульч, висмику­ючи волос з бороди. — Але в мене немає особливого вибору, чи не так? Поки ельфійка з ЛЕПрекону спить, магічної допомоги найближчим часом чекати не доводиться.

Артеміс почув шарудіння в кущах у глибині клітки.

— Ти краще поквапся. Здається, горила незаба­ром подолає свій страх стосовно магії.

Поморщившись від болю, Мульч приклав волос до порізу. Волос зірвався з місця, ніби пуголовок, пройшов крізь шкіру і стягнув краї рани. Незважа­ючи на стогін і здригання, Мульчу вдалося залиша­тися притомним.

Коли волос закінчив свою роботу, і рана була за­тягнута щільніше, ніж муха в павутині, Мульч плю­нув на долоню і втер липку суміш у рану.

— Зашито, — проголосив він, а потім, побачивши блиск в очах Артеміса, додав: — Навіть не думай. Це діє тільки на гномів, і більше того, волосся з моєї бо­роди діє тільки на мене. Спробуй запустити одного з моїх улюбленчиків собі під шкіру, і все, що ти отри­маєш, буде інфекція.

Шурхіт у кущах ставав усе голоснішим, і Артеміс вирішив відмовитися від прослуховування подаль­шої інформації, яка була для нього практично неві­домою.

— Час іти. Можеш завалити тунель за нами?

— Я з легкістю зможу його завалити, але тоді тобі слід йти вперед. Адже є кращі способи покінчити з цим життям, аніж бути похованим живцем у... ска­жімо так, вторинній сировині. Сподіваюся, все зро­зуміло?

Не було потреби повторювати по складах. Артеміс стрибнув у тунель, схопив Холлі за плечі і потягнув її вниз по тунелю, минувши згустки слини, що світила­ся, пробираючись до рятівного світла в кінці. Це було схоже на подорож у космосі до Чумацького Шляху.

Звуки його власного тіла посилились. Перерив­часте дихання, барабанний дріб серця, вигинання і скрип м’язів і сухожиль.

Тягнути ельфійку було легко. Її костюм терся об поверхню, видаючи шипіння, як від гадючого гнізда. А може тут і справді були змії, судячи з того, які сюрпризи йому досі підносила вдача.

«Я намагаюся робити щось гарне, аби самому змі­нитися на краще, — нагадав він собі. І ось як доля мене винагороджує. Злочинне життя було значно легшим».

Звуки на поверхні посилювалися за допомогою акустики тунелю. Горила, схоже, не на жарт розсер­дилася. Артеміс чув, як вона б’є себе в груди кулака­ми і люто кричить.

«Вона зрозуміла, що ми її обдурили».

Його теоретизування були різко перервані по­явою Мульча в тісному тунелі, з бандажем зі слини на голові, який відкидав на обличчя моторошне зе­лене світло.

— Горила наближається, — сказав він, жадібно ковтаючи повітря. — Треба поспішати.

Артеміс почув глухий звук удару, коли горила приземлилася в тунелі. Величезний примат заричав, і цей звук ставав усе жорстокішим з кожним пройде­ним ним метром.

Холлі застогнала, і Артеміс міцніше обхопив її за плечі.

Мульч усмоктував повітря так швидко, як міг, підштовхуючи Артеміса і Холлі все глибше в тунель. Залишилося двадцять метрів. Їм не встигнути. Гори­ла рухалася вперед, знищуючи всі слинні ліхтарики на своєму шляху. В її ревінні відчувалася жага крові. Артеміс міг присягнутися, що він бачив, як виблискували її зуби.

Тунель здригався від кожного удару. Великі секції обрушувалися. Глина і камені з гуркотом падали Артемісу на голову і на плечі. Бруд потрапив Холлі в очі.

Щоки Мульча роздулися, він відкрив рота рівно настільки, щоб промовити:

— Добре, — його голос був писклявим, як від ге­лію. — Бак повний.

Гном обхопив Артеміса і Холлі своїми міцними, як у морячка Папая, руками і випустив зі свого тіла все повітря без залишку. Потік газів, що вийшли, проштовхнув усіх трьох по тунелю. Політ був корот­кий, різкий і тривожний. Артемісу було важко диха­ти, суглоби його пальців хрустіли від напруги, але хлопець не збирався відпускати ельфійку.

Він не міг дати їй померти.

Горила-невдаха полетіла сторчма по тунелю. Її шарпнуло з такою силою, ніби вона була на прив’язі. Коли політ скінчився, тварина здивовано зойкнула і спробувала піднятися, чіпляючись лапами за стіни.

Артеміс, Холлі і Мульч пробкою вилетіли з туне­лю, підскакуючи і швидко проносячись по канаві клубком тіл і кінцівок. Над ними сяяли зорі, а місяць плив по небу жовтою плямою.

їх зупинила стара напівзруйнована стіна, обва­лившись від удару трьох тіл.

— Ця стіна стояла понад сто п’ятдесят років, — зі­тхнув Артеміс. — А потім прийшли ми.

Він ліг на спину, почуваючи себе цілковито пере­моженим. Його мати помре, а Холлі скоро зненави­дить його, коли дізнається правду.

«Усе втрачено. Не маю жодного уявлення, що ро­бити».

Потім один з сумнозвісних ратдаунських елек­тричних пілонів привернув увагу Артеміса, а точні­ше — фігури, які піднімалися по його службових сходах.

«Лемур утік, — подумав Артеміс. — І він підніма­ється так високо, як може».

Відстрочка. Все ще є шанс.

«Що мені треба, аби врятувати ситуацію, — так це повний набір спорядження ЛЕПрекона для стежен­ня і штурму. Можливо, варто попросити Номера Один вислати мені один з них».

Артеміс виплутався з клубка переплетених тіл і вирішив, що буде безпечно сховатися за основою пілону. Він розібрав залишки стіни і, обхопивши руками останній валун, підняв його. Камінь легко зрушив з місця, залишаючи по собі лише тільки чер­в’яків і сиру землю. Там не було ніяких посилок з майбутнього; з якоїсь причини цей трюк спрацю­вав лише один раз.

«Отже, ніякої допомоги. Доведеться викручува­тись самому».

Артеміс повернувся до місця, де лежали Мульч і Холлі. Вони обоє стогнали.

— Я думаю, у мене кишки порвалися, коли я по­збавлявся цього повітря, — сказав Мульч. — У цій мі­шанині я натерпівся страху.

Артеміс поморщив ніс.

— Із тобою все буде гаразд?

— Дай мені хвилинку, і в мене буде достатньо сил, щоб забрати із собою все те золото, яке ти мені обіцяв.

Холлі була як у дурмані. Її повіки тріпотіли, вона намагалася вийти з непритомності. Її руки билися як риби, викинуті з води. Артеміс перевірив пульс і температуру. Легкий жар, але серцебиття в нормі. Холлі видужувала, але мине декілька хвилин, перш ніж вона зможе контролювати своє тіло і розум.

«Мені доведеться зробити це самому, — зрозумів Артеміс. — Без Холлі і Батлера».

Тільки Артеміс проти Артеміса.

«Ну, можливо, ще й омнітул», — думав Артеміс, залізаючи до Холлі в кишеню.

Ратдаунські електричні пілони, починаючи з мо­менту їх будівництва, вже кілька разів з’являлися в заголовках ірландських газет. Захисники природи гаряче протестували проти їх зведення, стверджу­ючи, що величезні структури зіпсують вид прекрас­ної долини, не кажучи вже про те, що неізольовані силові лінії можуть згубно позначитись на здоров’ї всіх, хто живе під ними. Національне управління електромереж у відповідь на ці протести заявило, що лінії занадто високі, щоб зашкодити кому-небудь, а побудова звичайних пілонів в обхід долини займе місця в десять разів більше.

Таким чином півдюжини цих металевих гігантів перетнули Ратдаунську долину, сягаючи ста метрів заввишки. Часті дзвінки від протестуючих у службу технічної підтримки змусили електричних магнатів виділити гелікоптер для обслуговування ліній.

Цієї ночі, коли Артеміс біг залитим місячним світлом лугом, збиваючи крапельки роси по дорозі, ніякі протестуючі не обдзвонювали пілони, але вони повсюди розмістили свої транспаранти, схожі на мі­сячні прапори. Артеміс петляв між цими перешко­дами, постійно піднімаючи голову, щоб бачити фігу­ри вгорі.

Лемур зараз був на дротах, його силует виднівся в місячному світлі. Він з легкістю пробирався по ме­талевих кабелях, а Артеміс молодший і Батлер сто­яли на платформі техобслуговування, нездатні про­сунутися далі.

«Нарешті хоч якісь крихти удачі», — подумав Ар­теміс.

Перша удача полягала в тому, що лемура зараз не можна було схопити, а друга — що юний суперник разом з Батлером вирішили йти за шовковистим ле­муром прямо по пілону, де той тільки-но пробіг. А сам він міг піднятися по сусідньому стовпу, який слугував сервісним пілоном.

Артеміс дістався підвалин пілона, обнесених ко­лючою сіткою. Важкий висячий замок був легко зла­маний за допомогою омнітула, так само як і сталевий замок від ящика зі спорядженням. Усередині були різні інструменти, рації та електрозахисний костюм. Артеміс схопив важке спорядження, просовуючи руки в рукавиці, що додавалися до нього, і прибира­ючи своє довге волосся під каптур. Вогнестійкий, зшитий зі сталевих ниток костюм мав діяти як за­хисна клітка Фарадея. А інакше він не зміг би про­лізти по дротах і не перетворитися на геніально-зло­чинний попіл.

Ще одна удача. Підйомна платформа, розташова­на збоку пілона. Вона була замкнута і захищена ко­довим замком. Але замки не встояли перед омнітулом, а захисний код протримався ненабагато довше, коли Артеміс просто згвинтив панель управління й активував підйомник уручну.

Артеміс міцно вхопився за поручень безпеки, коли маленький підйомник здригнувся і заскрипів у напрямку нічного неба. Під ним розкинулась до­лина, західний вітер гуляв пагорбами, вириваючи неслухняні пасма з-під каптура. Артеміс дивився на північ, і на якусь божевільну мить йому здалося, що він бачить вогні маєтку Фаулів.

«Там мама, — думав він. — Їй зараз погано, і буде погано в майбутньому. Я можу просто поговорити із собою молодшим. Пояснити, що відбувається».

Ця думка була навіть ще божевільнішою, ніж по­передня. Артеміс не плекав ілюзій стосовно того, яким він був у десять років. Він не довіряв до кінця нікому, окрім себе. Ні батькам, ні навіть Батлеру. При першій же згадці про потік часу його юне альтер-его спочатку скаже Батлерові вистрілити в нього дротиком, а потім уже ставитиме питання. Багато питань, і це відбуватиметься дуже довго. А в нього немає часу для пояснень і суперечок. Цей бій можна виграти тільки завдяки розуму і хитрості.

Ліфт зупинився на верхівці пілона. Знак, що зо­бражує череп над схрещеними кістками, був при­кріплений до високих захисних воріт. Навіть якби Артеміс не був генієм, важко було б не зрозуміти зміст цього послання, але на випадок, якщо повно­му ідіотові вдасться піднятися сюди, там був розмі­щений ще один знак з карикатурним зображенням людини, яку вражає електричний струм карикатур­ного пілона. Скелет людини на малюнку був зобра­жений надзвичайно реалістично, в кращих традиці­ях рентгену.

«Вочевидь, електрика дуже небезпечна», — проко­ментував би Артеміс, якби поруч був Батлер.

На воротах безпеки теж був замок, який затримав хлопця майже настільки, наскільки і перші два. За воротами розташувалась маленька платформа, вкри­та переплетіннями дротів, а внизу гуділи подвійні силові кабелі.

«Півмільйона вольт біжить по цих дротах, — ду­мав Артеміс. — Сподіваюся, в цьому костюмі не­має дір».

Артеміс пригнувся нижче, уважно оглядаючи лі­нії. Лемур зупинився на півдорозі між пілонами і скрекотав собі під ніс, ніби зважуючи прийняте рі­шення. Цій маленькій істоті пощастило, що вона торкалася лише одного дроту, тож ніякий електрич­ний струм не протікав через її тіло. Але варто хоч би пальцем торкнутися іншого дроту, і заряд підкине її метрів на тридцять угору, і вона буде мертва раніше, ніж упаде на землю.

На дальньому пілоні Артеміс молодший сердито дивився на тварину, водночас намагаючись прива­бити її сумкою з пастою.

Робити нічого, доведеться самому лізти на дроти і забирати лемура.

Цупкий костюм був обладнаний для переміщення по дротах. Навколо талії хлопець обв’язав запобіж­ний канат, а в глибокій кишені на стегні лежав громо­відвід. Нижче платформи були прикріплені маленькі сани на ізольованих бігунках, які інженери викорис­товували для переміщення вручну між пілонами.

«Інтелект зараз майже нічого не вартий, — усвідо­мив він. — Усе, що мені потрібно, — це знайти ба­ланс».

Артеміс застогнав. Баланс не був його сильною стороною.

Глибоко вдихнувши, він присів і дістав громовід­від з кишені. Майже одразу, як тільки той звільнився з полону, потоки сліпучо-білих іскор зірвалися із си­лових ліній, з’єднуючись із кінчиком громовідводу. Потік гудів і шипів, як неонова змія.

«Ти просто вирівнюєш напругу. Електрика не зробить тобі боляче».

Може й так, але Артеміс відчував, як у нього на шиї волосся дибки встає. Це було почуття триво­ги, чи декілька вольт таки прокралися йому під шкіру?

«Суцільне безглуздя. Була б у цьому костюмі діра, тебе б уже ударило в повну силу».

Артеміс мав дуже невиразне уявлення про техніку ходьби по електролініях — тільки з випусків новин, які в спецрепортажах повідомляли про верхолазів-шибайголів, що ризикували своїм життям заради підтримки електрики в Дубліні. Власне, це була не ходьба, а повзання по дротах. Кабелі були надзви­чайно туго натягнуті, й інженери-ремонтники пристібали свої троси безпеки, лягали на монтажні сани, а потім крутили лебідку, поки не досягали місця збою.

У теорії все дуже просто. Для професіонала в спо­кійну днинку.

Але не так просто для любителя, який збирається в подорож темної ночі і якому світять лише зорі та ще вогні Дубліна, що лежить неподалік.

Артеміс прибрав громовідвід у кишеню й обереж­но причепив свій рятувальний трос до одного з ка­белів.

Він затримав дихання, нібито це могло щось змі­нити, і поклав руки в рукавицях на металеві сани.

«Поки що живий. Непоганий початок».

Артеміс повільно просунувся вперед. Метал на­грівався під його незграбними руками в рукавицях, поки він лежав на санях, обхопивши обома руками лебідку прямо перед обличчям. Це був дуже тонкий маневр, і його неможливо виконати, якщо кабелі на­тягнуті нерівномірно. Він почав крутити лебідку й одразу відчув, як важко йому дається тягнути свою власну вагу.

«Фізкультура. Ти мав рацію, Батлере. Я займуся зарядкою, чим завгодно, тільки зніміть мене з цих кабелів з лемуром під пахвою».

Артеміс рухався вперед, відчуваючи, як бігунки скребуть по грубому металу кабелів. Від їх сильного гулу у нього мурашки забігали по шкірі, а постійні вібрації віддавалися у його зігнутій дугою спині. Ві­тер був не дуже сильним, але все ще загрожував викинути хлопчину з його високого гнізда. Звідси Земля здавалася зовсім іншою планетою. Далекою і неживою.

Через десять метрів, коли руки Артеміса вже про­сто знемагали від напруги, його помітили з іншого боку.

Голос доносився з іншого пілона.

— Я раджу вам залишатися на місці, молодий чо­ловіче. Якщо в костюмі є хоч найменша щілина, то одна помилка — і ці кабелі розплавлять ваш мозок і кістки.

Артеміс насупився. Молодий чоловіче? Невже він насправді був настільки нестерпним і пихатим?

— Ти помреш менш ніж за секунду, — продовжу­вав десятирічний Артеміс. — Але цього вистачить, щоб відчути смертельну агонію, чи не так? І все да­ремно, адже лемур, ймовірно, повернеться за приго­щанням.

«Мало того, що він був нестерпним і пихатим, та ще й надто самовпевненим».

Артеміс вирішив не відповідати, сконцентрував­шись на виживанні та привабленні лемура до себе. Зі свого величезного запасу знань майже про все на світі Артеміс вивудив той факт, що приматів заспо­коює муркотання. Дякую вам, Джейн Гудолл.

І він почав муркотіти, розвеселивши цим своє юне альтер-его.

— Послухай, Батлере. Там кіт на дротах. Дуже го­лодний, я б сказав. Можливо, тобі варто кинути йому рибки.

Але в його глузливому тоні відчувалося занепо­коєння. Юний Артеміс точно знав, що відбувається.

Ще трохи муркотіння, яке, схоже, спрацювало: примарний лемур зробив декілька обережних кроків у бік Артеміса старшого, в його блискучих чорних очах відбивалось світло зір і, можливо, трохи ціка­вості.

«Холлі пишалась би мною. Я розмовляю з твари­ною».

Навіть коли він муркотів, Артеміс морщився від усвідомлення повної абсурдності ситуації, яка тут склалася. Типова Фаулівська мелодрама. Дві сторо­ни полюють на лемура на найвищих в Ірландії лініях електропередач.

Артеміс дивився на протилежний пілон, туди, де стояв Батлер. Поли піджака колихалися на вітрі, й охоронець згинався під його поривами. Сила по­гляду Батлера ніби прорізувала темряву, він сверд­лив Артеміса старшого, як лазер.

«Я сумую за своїм охоронцем», — думав Артеміс.

Лемур підібрався ближче, заспокоєний муркотін­ням і, можливо, обдурений кольором його костюма.

«Правильно. Я просто інший лемур».

Руки Артеміса тряслися від обертання ручок під таким кутом. Кожен мускул його тіла був надзвичай­но напружений, у тому числі й ті, які він досі ніколи не використовував. Від утримання балансу у нього наморочилось у голові.

«Усі ці випробування, та ще й удавання із себе тварини».

Один метр. Така була тепер відстань між Артемісом і лемуром. Кепкувань з іншого боку більше не було. Артеміс глянув на пілон і виявив, що його альтер-его заплющив очі і глибоко дихав. Намагався розробити план.

Лемур стрибнув на сани й обережно торкнувся Артемісової руки в рукавичці. Є контакт. Артеміс лежав спокійно, лише з губ його зривалося заспокій­ливе муркотіння.

«Ось так, дружочку. Забирайся мені на руку».

Артеміс подивився в очі лемура і, можливо, впер­ше усвідомив, що у нього також є почуття. У його очах був страх, але ще й пустотлива довіра.

«Як я міг продати тебе тим божевільним?» — ди­вувався він.

Лемур несподівано щось вирішив для себе і ви­дерся Артемісу на плече. Йому, здавалось, подоба­лось так сидіти, у той час, як Артеміс тягнув їх назад до пілону обслуговування.

Відступаючи, Артеміс стежив за своїм юним альтер-его. Він ніколи б не прийняв поразку так легко. Жоден з них не прийняв би. Раптом очі молодшого Артеміса розплющилися, і він зустрів погляд свого супротивника.

— Стріляй у тварину, — холодно сказав він.

Батлер був здивований.

— Стріляти в мавпу? — уточнив він.

— Це... неважливо. Просто стріляй у неї. Чоловік захищений костюмом, але лемур — легка мішень.

— Але падіння...

— Якщо він помре, нехай так. Ніхто не сміє мені суперечити, Батлере. Якщо я не отримаю лемура, тоді його ніхто не отримає.

Батлер спохмурнів. Убивство тварин не було в списку його обов’язків, але з особистого досвіду він знав, що з молодим господарем краще не спере­чатися. У будь-якому разі, перебуваючи тут, на вер­хівці пілона, протестувати вже запізно. Йому слід було поговорити з патроном раніше.

— Стріляй, як будеш готовий, Батлере. Мета не стає ближче.

Там, на кабелях, Артеміс насилу міг повірити тим страшним словам, що долітали до нього. Батлер ви­тягнув пістолет і став підніматися по перилах, щоб напевно вцілити.

Артеміс не збирався говорити, оскільки контакт з його альтер-его міг мати серйозні наслідки в май­бутньому, але слова злетіли з його губ, перш ніж він зміг їх зупинити.

— Відступися. Ти не знаєш, із чим маєш справу.

«Ох, яка іронія».

— А, він уміє говорити, — прокричав Артеміс мо­лодший через прірву. — Як добре, що ми зможемо розуміти одне одного. Тоді зрозумій ось що, незна­йомцю. Цей шовковистий лемур буде моїм або по­мре. Не помились.

— Ти не повинен цього робити. Занадто високі — Я повинен це зробити. У мене немає вибору. А тепер або віддай тварину мені, або Батлер вистрі­лить.

Увесь цей час лемур сидів на голові Артеміса старшого, дряпаючи його каптур.

Отже, два хлопчики, які насправді були одним, схрестили погляди на якийсь довгий, напружений момент.

«Я справді був здатен на таке», — думав Артеміс старший, шокований жорстоким виразом своїх власних блакитних очей.

І тоді він обережно підвів одну руку, знімаючи шовковистого лемура з голови.

— Доведеться тобі повернутися, — тихо сказав він. — Повертайся до смачного пригощання. І будь я на твоєму місці, я б тримався ближче до великої людини. Маленька не дуже добра.

Лемур вибрався з руки Артеміса, ущипнув його за ніс — прямо як Беккет, — а потім розвернувся і побіг по кабелю до Батлера, вдихаючи носом повітря. Його ніздрі роздулись, коли він визначив місцезна­ходження сумки з ласощами.

За лічені секунди він уже сидів на згині руки Ар­теміса молодшого, із задоволенням занурюючи свої довгі пальці в сік. Обличчя хлопця світилося радістю перемоги.

— А тепер, — сказав він, — найкраще для тебе — залишатися на місці, поки ми не підемо. Я думаю, п’ятнадцяти хвилин вистачить. Після того я раджу тобі йти своєю дорогою, і вважай, тобі пощастило, що я не наказав Батлерові приспати тебе. Запам’ятай біль, який ти зараз відчуваєш. Біль повного розгро­му і безпорадності. І сподіваюся, що, освіживши в пам’яті цей біль, ти двічі подумаєш, перш ніж зно­ву стати у мене на шляху.

Артемісу старшому довелося дивитися, як Батлер упаковує лемура у байкову сумку, а потім разом з Артемісом молодшим спускається вниз по службо­вих сходах. Через декілька хвилин фари «Бентлі» розрізали темряву, і машина виїхала з Ратдаунського парку на шосе. Без сумніву, прямо до аеропорту.

Артеміс підвівся і взявся за ручки лебідки. Він ще не був переможений, ні, ще далеко до цього. Він зби­рався стати на шляху десятирічного себе знову так скоро, як тільки зможе. Якщо в нього і були якісь сумніви, то глузлива промова Артеміса молодшого лише зміцнила його рішучість.

«Пам’ятаєш біль? — думав Артеміс. — Я ненави­джу себе. Дійсно ненавиджу».