Артеміс Фаул. Парадокс часу

ГЛАВА 3: ВІДЛУННЯ МАГІЇ

АРТЕМІС Старший зібрав свій за­гін у конференц-залі маєтку Фаулів, що спочатку був призначений для бенкетів. Донедавна високі готичні арки були приховані під підвісною стелею, але Анджеліна Фаул наказала зняти її, і зал відновили в його первинному вигляді.

Артеміс, його батько і Батлер сиділи на чорних шкіряних стільцях від Марселя Брейєра навколо скляного столу, за яким легко могли розміститися ще з десяток людей.

«Нещодавно за цим столом сиділи контрабандис­ти, — думав Артеміс. — Не кажучи вже про лордів злочинного світу, хакерів, біржових махінаторів, фальшивомонетників, чорних торговців і злодіїв-домушників. Старий сімейний бізнес».

Артеміс Старший закрив свій Ноутбук. Він був блідий і здавався дуже виснаженим, але в його очах яскраво світилась колишня рішучість.

— План такий. Ми повинні знайти не просто ін­ший варіант, а якнайбільше можливих рішень. Бат­лер візьме літак і вирушить у Китай. Немає часу для офіційних каналів, тож, можливо, тобі вдасться зна­йти злітну смуту, де вильоти контролюються не так жорстко.

Батлер кивнув.

— Я знаю таке місце. Я можу злітати туди і назад за два дні.

Артеміс Старший був задоволений.

— Добре. Літак заправлений і готовий до польоту. Я вже зібрав екіпаж і потурбувався про запасного пі­лота.

— Мені треба взяти з собою лише кілька речей, і я можу рушати.

Артеміс міг собі уявити, які речі пакуватиме Бат­лер, особливо якщо на злітно-посадковій смузі не буде ніяких чиновників.

— А що ти робитимеш, батьку? — запитав він.

— Я збираюся в Англію, — сказав Артеміс Стар­ший. — Я можу взяти гелікоптер до аеропорту Лондон-Сіті, а звідти на лімузині до Харлі-стріт. Там є кілька фахівців, з якими я можу поговорити. І буде ефективніше, якщо я поїду туди, ніж привезу їх усіх сюди. Коли хоча б хтось із них зможе кинути навіть найменший промінь світла на ситуацію з мамою, то я заплачу будь-яку суму, аби вони приїхали. Навіть за необхідності викуплю їхню практику.

Артеміс кивнув. Розумна тактика. Він і не чекав меншого від людини, яка протягом двох десятиліть успішно керувала злочинною імперією, а в останні кілька років стала гуманістом.

Усе, що Артеміс Старший робив зараз, підпо­рювалось нормам моралі. Починаючи від його аб­солютно законної торгівлі одягом і закінчуючи акціями в компанії «Сила Землі», асоціації бізнесменів-однодумців, які будували все: від автомобілів на відновлювальному пальному до геотермальних пристроїв та сонячних панелей. Навіть автомобілі, літак і гелікоптер Фаулів були оснащені передовими фільтрами, щоб зменшити викиди вуглекислого газу.

— Я залишусь тут, — оголосив Артеміс, не чека­ючи, поки його про це запитають. — Я можу коорди­нувати твої дії, встановити веб-камеру так, щоб фа­хівці з Харлі-стріт могли побачити маму, спостерігати за доктором Шальке та міс Бук, а також провести мій власний пошук можливих методів лікування в Ін­тернеті.

Артеміс Старший трохи посміхнувся.

— Точно, синку. Я і не подумав про веб-камери.

Батлер уже хотів від’їжджати, але у нього була ще одна справа.

— Мені не хочеться залишати Артеміса самого. Хоча він і геній, але все одно є уродженим настирою та магнітом для неприємностей. — Охоронець під­моргнув Артемісу. — Без образ, юний сер, але ви з легкістю можете перетворити недільний пікнік на міжнародний інцидент.

Артеміс поблажливо прийняв звинувачення.

— Я не ображаюсь.

— Я теж про це подумав, — сказав Артеміс Стар­ший, чухаючи підборіддя. — Але ми не маємо вибо­ру. Няня погодилась на кілька днів забрати близню­ків до свого котеджу в Хоусі, але Арті потрібен тут, тож йому доведеться подбати про себе.

— І це не буде проблемою, — сказав Артеміс. — Повірте в мене хоч трохи, будь ласка.

Артеміс Старший потягнувся через стіл і поклав свою руку на руку сина.

— Віра одне в одного — це все, що ми зараз ма­ємо. Ми мусимо вірити, що можемо врятувати нашу маму. Ти віриш у це?

Артеміс помітив, що одне з верхніх вікон гойдну­лось і повільно відчинилось. Лист залетів у кімнату, підхоплений легеньким вітерцем, а потім вікно ніби­то само собою зачинилось.

— Я вірю, тато. З кожною хвилиною все більше і більше.

Холлі не показувалась, допоки модифікований «Сікорський S-76C» Артеміса Старшого не піднявся з гелікоптерного майданчику на даху. Артеміс був зайнятий установленням веб-камери у ногах ліжка матері, коли ельфійка з’явилась у полі його зору і по­клала руку йому на плече.

— Артемісе, мені дуже шкода, — сказала вона тихо.

— Дякую, що прилетіла, Холлі, — сказав Арте­міс. — Ти дісталася досить швидко.

— Я була на поверхні у Фінляндії, переслідувала кракена.

— А, чудовисько Теннісона, — сказав Артеміс, за­плющивши очі і пригадуючи кілька рядків з відомо­го вірша.

«Під звуки штормових вітрів, В безодній глибині

Не потурбований ніким

Спить кракен і не бачить снів...»

— Спить? Уже ні. Подивись пізніше заголовки новин. Імовірно, був вибух природного газу.

— Здається, Фоулі знов повернувся до своїх ста­рих піар-трюків.

— Так.

— Зараз залишилось не так уже й багато кракенів, — сказав Артеміс. — За моїми підрахунками — сім.

— Сім? — здивовано запитала Холлі. — Ми від­стежили лише шість.

— Ах так, шість. Я мав на увазі шість. У тебе но­вий костюм? — поцікавився він, надто швидко змі­нюючи тему.

— Так, більш сучасний, ніж попередній, — відпо­віла Холлі, залишаючи цікаве зауваження про кракена для подальшого дослідження, але трохи пізні­ше. — У нього автоматична броня. Якщо сенсори відчувають наближення чогось величезного, то весь костюм вигинається, щоб пом’якшити удар. Сьогод­ні це вже один раз урятувало мені життя.

Іконка повідомлення запищала у шоломі Холлі, і їй знадобилась лише одна мить, щоб прочитати ко­роткий текст.

— Номер Один уже в дорозі. Вони відправляють підйомник у Восьмій Секції. Шляху назад немає, тож що б нам не треба було зробити, це слід робити швидко.

— Добре. Будь-яка допомога стане мені в нагоді.

їхня розмова припинилася, тому що смертельна хвороба Анджеліни Фаул повністю зайняла їхні дум­ки. Вона була бліда, і запах лілій висів у повітрі.

Артеміс крутив у руках веб-камеру. Раптом вона впала і закотилася під ліжко.

— От же ж прокляття, — вилаявся він, стоячи на­вколішках і простягнувши руку у темряву. — Я не можу... Я просто не можу...

І раптом уся жахливість ситуації звалилась на нього.

— Що я за син? — прошепотів він. — Брехун і зло­дій. Усе своє життя мама тільки те і робила, що лю­била і намагалася захистити мене, а тепер вона може померти.

Холлі допомогла Артемісу підвестися.

— Ти вже зовсім інша людина, Артемісе, і ти лю­биш свою матір, чи не так?

Артеміс важко зітхнув.

— Так. Звичайно.

— Отже, ти хороший син. І твоя мама побачить це, як тільки я її вилікую.

Холлі смикнула шиєю, і магічні іскри полились з кінчиків її пальців, закручуючись у вигляді пере­вернутого конуса.

— Ні, — випалив Артеміс. — Може, було б краще спочатку перевірити всі симптоми?

Холлі затисла іскри в кулак. Підозріло.

Вона зняла шолом і наблизилася до Артеміса, ближче, ніж він того хотів, упиваючись у нього своїм важким поглядом. Було дивно бачити, як її власне око дивиться на неї.

— Ти щось зробив, Артемісе?

Артеміс стійко зустрів її пильний погляд. Здава­лося, що його очі були наповнені лише сумом.

— Ні. Просто з мамою я поводжуся навіть обе­режніше, ніж із самим собою, ось і все.

Підозра Холлі народилася з багаторічного досвіду спілкування з Артемісом, тому вона і замислилась, чому раптом саме зараз він не хоче дозволити їй ви­користовувати магію, якщо раніше це ніколи його не турбувало. Можливо, він уже сам випробував цей засіб. Може, потік часу не забрав у нього вкрадену магію, як він стверджував.

Вона поклала свої долоні на скроні Артеміса і притислась чолом до його чола.

— Припини, Холлі, — протестував Артеміс. — У нас немає на це часу.

Холлі не відповіла, заплющила очі та сконцентру­валась. Артеміс відчув, як у голові розтікається теп­ло і знайоме гудіння магії. Холлі досліджувала його. Це тривало лише секунду.

— Нічого немає, — сказала вона, випускаючи його. — Лише відлуння магії. Але жодної сили.

Артеміс відступив назад, відчуваючи легке запа­морочення.

— Я розумію твої підозри, Холлі. Я на це за­служив. А тепер можеш оглянути мою маму, будь ласка?

Холлі зрозуміла, що до цього моменту вона уни­кала робити щось більше, ніж просто побіжно гля­нути на Анджеліну Фаул. Уся ця ситуація викликала занадто багато болісних спогадів.

— Звичайно, Артемісе. Вибач за дослідження. Я мала переконатися, що все гаразд.

— Мої почуття не важливі, — сказав Артеміс, узяв­ши Холлі під лікоть. — Тепер моя мати. Будь ласка.

Холлі довелося змусити себе оглянути Анджеліну Фаул належним чином, і як тільки вона це зробила, глибоко вкорінений страх прокинувся у її душі і по руках і ногах побігли сироти.

— Я знаю, що це, — прошепотіла вона. — Знаю.

— Ці симптоми тобі знайомі? — запитав Артеміс.

Обличчя і руки його матері були вкриті прозо­рим гелем, що сочився з її пор, а потім парою піді­ймався вгору. Очі Анджеліни були широко розплю­щені, але видно було лише білки, а її пальці стискали простирадло, ніби чіпляючись за життя.

Холлі зняла з пояса аптечку, поклала її на тумбоч­ку і за допомогою тампона взяла зразок гелю.

— Цей гель. Цей запах. Цього не може бути. Не може.

— Чого не може бути? — запитав Артеміс, і його пальці вчепились у її передпліччя.

Холлі проігнорувала його, натягнула свій шолом і зв’язалась із Поліцейською Плазою.

— Фоулі? Ти там?

Кентавр відповів після другого гудка.

— Тут я, Холлі. Прикутий до столу. Майор Кельп відправив мені кілька листів із запитанням, де ти є. Я спекався від нього байкою про Ритуал. Я думаю, у тебе є приблизно...

Холлі перервала його базікання.

— Фоулі, послухай мене. Мати Артеміса. Думаю, ми маємо справу з чимось... Я думаю, це серйозно.

Настрій кентавра миттєво змінився. Холлі підо­зрювала, що він розводив балаканину лише для того, щоб приховати своє занепокоєння. Врешті-решт, повідомлення Артеміса було безрадісним.

— Добре. Я зараз зв’яжусь із комп’ютерною сис­темою маєтку. Запитай в Артеміса його пароль.

Холлі підняла маску, щоб подивитися Артемісу в очі.

— Фоулі потрібен твій пароль безпеки.

— Так, звісно.

Артеміс був замислений, і йому знадобилось тро­хи подумати, щоб згадати своє секретне слово.

— КЕНТАВР. Усі літери великі.

У надрах Землі Фоулі зберіг цей комплімент у ку­точку свого мозку, де він тримав найдорожчі спога­ди. Він повернеться до нього пізніше і влаштує свято тріумфу за келихом вина.

— Кентавр. Усе правильно. Я увійшов.

Великий плазмовий телевізор на стіні замиготів, і на екрані з’явилося обличчя Фоулі, спочатку роз­пливчасте, потім чітко сфокусоване. Веб-камера в руці Артеміса дзижчала, коли кентавр віддалено порпався з налаштуванням фокусу.

— Чим більше точок зору, тим краще, га? — ска­зав він. Його голос лунав з телевізійних динаміків і заповнював навколишній простір.

Артеміс тримав камеру перед обличчям матері, намагаючись, щоб вона лишалась нерухомою.

— Судячи з реакції Холлі, я зрозумів, що ці симп­томи тобі знайомі?

Холлі вказала на блиск обличчя Анджеліни.

— Фоулі, подивись на цей гель із пор. І запах лі­лій; жодних сумнівів.

— Це просто неможливо, — пробурмотів кен­тавр. — Ми ліквідували її багато років тому.

Артеміс утомився від цих незрозумілих реплік.

— Що неможливо? Що ви ліквідували?

— Поки що жодних діагнозів, Артемісе; це може бути передчасно. Холлі, мені потрібно зробити ска­нування.

Холлі розмістила долоню над чолом Анджеліни Фаул, і багатофункціональний датчик у її рукавичці оповив матір Артеміса сіткою лазерів.

Фоулі розмахував пальцем подібно до метронома, поки інформація надходила в його систему. Цей не­свідомий рух здавався занадто веселим у теперішній ситуації.

— Добре, — сказав він через півхвилини. — Я маю все, що мені потрібно.

Холлі затисла датчик у долоні, потім стала поруч з Артемісом, тримаючи його руки у своїх і мовчки чекаючи результатів. Це не зайняло багато часу, бо Фоулі знав, що треба шукати.

Його обличчя стало похмурим, коли він побачив результати.

— Комп’ютер проаналізував гель. Боюся, що це спеллтропія.

Артеміс помітив, що Холлі міцніше стисла його руку. Чим би не була ця спеллтропія, то було погано.

Він вирвався з рук Холлі та підійшов до настінно­го екрана.

— Я хочу пояснень, Фоулі. Просто зараз, будь ласка.

Фоулі зітхнув, потім кивнув.

— Гаразд, Артемісе. Спеллтропія була чумою На­роду. Зараження незмінно закінчувалось фатально, і хвороба доходила до заключної стадії за три місяці. Від цього моменту пацієнтці залишалось менше тижня. У цій хворобі є все. Нейротоксини, руйну­вання клітин, стійкість до всіх звичайних методів лі­кування, неймовірна агресивність. Вона насправді дуже дивна.

Артеміс міцно стиснув зуби.

— Це неймовірно, Фоулі. Нарешті знайшлось дещо, чим навіть ти захоплюєшся.

Перш ніж заговорити, Фоулі витер краплину поту з носа.

— Від цієї хвороби не існує ліків, Артемісе. Біль­ше їх немає. Боюся, що твоя мати помирає. Судячи з концентрації гелю, я б сказав, що їй залишилось двадцять чотири години, тридцять шість, якщо буде боротися. Вона не буде страждати, якщо тебе це може хоч трошки втішити.

Холлі перетнула кімнату і поклала руку Артемісу на плече, помітивши, яким високим став її друг.

— Артемісе, є речі, які ми можемо зробити, щоб полегшити її страждання.

Артеміс ледь не з розлюченістю скинув її руку.

— Ні. Я можу творити дива. У мене є таланти. Моя зброя — інформація.

Він повернувся до екрана.

— Фоулі, вибач моє роздратування. Тепер я вже заспокоївся. Ти сказав, що спеллтропія була чумою; де це почалося?

— Магія, — коротко відповів Фоулі, а потім уточ­нив: — Магія підживлюється від Землі, і коли Земля більше не могла поглинати велику кількість забруд­нюючих речовин, магія також стала заражена. Спеллтропія вперше з’явилась близько двадцяти ро­ків тому у китайському місті Ліньфень.

Артеміс кивнув. Це мало сенс. У Ліньфеня була погана репутація через високий рівень забруднення. Оскільки він слугував центром китайської вугільної промисловості, міське повітря тут було насичене летким попелом, окисом вуглецю, оксидами азоту, летючими органічними сполуками, миш'яком та свинцем. Серед китайських підприємців ходив та­кий жарт: якщо ви незадоволені працівником, від­правте його на роботу в Ліньфень.

— Ця хвороба передається через чари, тому є над­звичайно несприйнятливою для магії. За десять ро­ків вона майже знищила магічне населення. Ми втратили двадцять п’ять відсотків наших співгрома­дян. Атлантида постраждала більше за всіх.

— Але ти зупинив її, — наполягав Артеміс. — Ти знайшов ліки.

— Не я, — сказав Фоулі. — Наш старий друг Опал Кобой винайшла протиотруту. Їй знадобилось на це десять років, а потім вона намагалася заломити не­бувалу ціну за свою роботу. Нам довелось звернути­ся за судовим дозволом на конфіскацію запасів ме­дикаментів.

Артеміс ставав усе більш нетерплячим.

— Я не переймаюся через політику, Фоулі. Я хочу знати, що то були за ліки і чому ми не можемо ско­ристатися ними у випадку з моєю мамою.

— Це довга історія.

— Скороти її, — відрізав Артеміс.

Фоулі опустив очі, не в змозі зустрітися поглядом з Артемісом.

— Ліки мають природне походження. В організмі багатьох істот є важливі цілющі речовини, що діють як природні підсилювачі магії, але через діяльність людини понад двадцять тисяч цих потенційних ря­тувальних видів вимирають щороку. Опал розроби­ла простий шприц, щоб добувати ліки від спеллтропії, не вбиваючи тварину-донора.

Раптом Артеміс зрозумів, чому Фоулі не міг диви­тися йому в очі. Він стиснув голову руками.

— Ні. Не кажи цього.

— Опал Кобой знайшла протиотруту в лікворі лемура шовковистої сіфаки з Мадагаскару.

— Я завжди знав, — простогнав Артеміс, — що відплачу за скоєне.

— На жаль, шовковисті сіфаки тепер вимерли. Останній загинув майже вісім років тому.

Очі Артеміса були наповнені почуттям провини.

— Я знаю, — прошепотів він. — Я вбив його.