Артеміс Фаул. Парадокс часу

ГЛАВА 15: ФАУЛ-САМОЗВАНЕЦЬ

У сім’ї Фаулів були три повітряних суд­на. «Лірджет» і гелікоптер Сікорського стояли в ангарах поблизу аеропорту, а невеликий літачок «Цессна» розташу­вався в маленькому гаражі-майстерні, що стояв на лужку на узвишші біля північної межі маєтку. «Цессні» було кілька років, і її збиралися здати на метало­брухт, якби тільки Артеміс не взявся за неї особисто. Метою Артеміса було добитися зменшення викиду літаком вуглекислого газу і досягти його рентабель­ності, — і його батько цілком схвалював це.

— У мене сорок учених б’ються над цією пробле­мою, але я б поставив на те, що ти будеш першим, хто її вирішить, — говорив він Артемісу.

Таким чином, Артеміс покрив фюзеляж літака надтонкими високоефективними сонячними пане­лями, подібними до тих, які НАСА використало

в прототипі літака «літаюче крило» у рамках проекту «Геліос». Проте, на відміну від «Геліоса», «Цессна» Артеміса могла не лише літати на своїх звичайних швидкостях, а ще й брати на борт пасажирів. А все тому, що Артеміс зняв один двигун і поставив де­кілька маленьких, замінивши один головний пропе­лер чотирма додатковими, розміщеними на крилах і на шасі. Більшу частину металу в каркасі зняли і за­мінили легким полімером. На тому місці, де раніше розміщався бак для пального, зараз був невеликий акумулятор.

Треба було ще відрегулювати декілька параме­трів, але Артеміс знав, що його судно зможе підня­тися в повітря. Принаймні, він на це сподівався. Ма­ленький літальний апарат неодноразово перевірявся на міцність. Хлопчик швидко вибіг з кухні і кинувся через внутрішній двір до лужку на узвишші. У най­сприятливішому для неї випадку, Опал не зрозуміє, що сталося, перш ніж побачить літак, що злітає в повітря. Звичайно, потім йому треба, аби вона по­бачила його, що сидить у цьому літаку. Сподіватиме­мося, йому вдасться поводити її за ніс достатньо довго для того, щоб устигли прибути підкріплення ЛЕПрекону.

Артеміс відчув утому, якою налилися його ноги, ще до того, як він пробіг сотню метрів. Він ніколи не міг похвалитися атлетичною статурою, а недавня прогулянка в потоці часу нічого не дала його фізич­ній формі, попри те, що він посилено концентрував­ся на своїх м’язах під час подорожі.

Захотілося трохи набратися сил. Маленький уяв­ний експеримент, що, на жаль, не дав жодних ре­зультатів.

Старі ворота на поле були зачинені, тож Артеміс переліз через них, щоб не длубатися з важким засу­вом. Під курткою він відчував тепло мавпячого тіла, шию хлопця міцно обвивали маленькі ручки.

«Джей-джей мусить бути в безпеці», — подумав він. Він мусить бути в безпеці. Двері гаража вияви­лися міцнішими, ніж були на вигляд, їх захищала кнопкова консоль кодового замку. Артеміс набрав код, двері широко відчинилися, заливши примі­щення насиченим помаранчевими променями вечірнього сонця. Всередині, притулившись за роз­ташованими підковою верстатами і візками з інст­рументами, стояв літачок «Цессна», підключений до кабелю додаткового джерела живлення. Артеміс висмикнув кабель із гнізда в фюзеляжі і застрибнув в кабіну пілота. Пристебнувся ременем до сидіння, пригадавши перший раз, коли сам опинився за штурвалом.

«У дев’ять років. Тоді довелося подушку на сидін­ня підкласти».

Двигун миттєво, майже безшумно, завівся. Єди­ними звуками був шум пропелерів і клацання тумб­лерів, коли Артеміс почав готувати літак до польоту.

Загалом і в цілому, новини були хорошими. По­тужність на рівні вісімдесяти відсотків. Це дозво­лить маленькому літаку пролетіти декілька сотень миль. Досить просто буде потанцювати з Опал у по­вітрі, прогулявшись із нею вздовж ірландського узбережжя. Проте звуки, які видавав літальний апа­рат, не вселяли довіри, до того ж кріплення були до­сить старими.

«Не дозволяй їй наблизитися більш ніж на триста метрів».

— Усе буде гаразд, — сказав Артеміс пасажирові усередині своєї куртки. — Ось побачиш.

Але він не був упевнений у тому, що говорив.

Велика галявина, широка і довга, біля стін маєтку під легким ухилом ішла вгору. Артеміс вивів «Цес­сну» з ангара і зробив крутий поворот, щоб дати собі більше фори. При найкращих збігах обставин п’ятисотметрової злітної смуги вистачить позаочі, щоб ві­дірватися від землі. Але віяв ходовий вітер, до того ж трава була трохи вища, ніж їй слід було бути.

— Незважаючи на це, у нас усе вийде. Я втрапляв і в гірші халепи.

Зліт було виконано точно за інструкцією. Артеміс установив переднє колесо на відмітці в три сотні ме­трів, і йому відкрився зручний вид на північну стіну. Навіть із такої малої висоти він міг бачити Ірланд­ське море до заходу, з чорними закрутами і сонячни­ми променями, що прорізають верхівки хвиль.

Він трохи не піддався бажанню, яке охопило його буквально на малу частку секунди, — просто бігти. Але йому вдалося себе пересилити.

— Чи сильно я змінився? — запитував Артеміс са­мого себе. Він усвідомив, що все далі йде від злочи­нів, які раніше здавалися йому дуже привабливим заняттям. Зовсім недавно він пішов би на будь-який вид злочину.

«Усе ж таки ні, — вирішив він. — У світі все ще є люди, які заслуговують бути обкраденими, або ви­критими, або кинутими в саме серце джунглів з од­нією лише петардою і ложкою. Йому ще доведеться докласти зусиль, щоб знайти таких людей».

Артеміс активував камери, розташовані на кри­лах. Була одна така людина, яка заслуговувала поді­бного до себе ставлення. Особа, що страждає на ма­нію величі, безсердечна піксі. Опал Кобой. Артеміс міг бачити її, прямуючу до маєтка, з насуненим на вуха шоломом Холлі.

«Цього я і боявся. Вона додумалася захопити із собою шолом. В обставинах, що склалися для неї, — безцінне устаткування».

І все ж таки у нього не було іншого виходу, окрім як привернути її увагу. На кону були життя його друзів і близьких. Артеміс знизився до тридцяти ме­трів, йдучи за Опал до маєтка. Зачувши гул, Опал зупинилася, закинувши голову і намагаючись упій­мати поглядом маленький літак.

«Ну давай же, Опал, — думав Артеміс. — З’їж на­живку. Увімкни інфрачервоні фільтри».

Опал цілеспрямовано простувала до особняка, поки не була спіймана в кільце бійців ЛЕПрекону, які наступали на п’яти одне одному.

«Дурні довготелесі ельфи», — люто думала вона, виправдовуючись перед собою.

У її планах також значилося створити косметичну маску для обличчя з пліснявого грибка, яка приведе до неї натовпи фанатів. А ще гомеопатичне крісло, з ма­сажними насадками і детекторами настрою, які мо­гли б зрозуміти її почуття гумору і розповсюдити за­пахи, що допомагають їй трохи краще розслабитися.

Але цим планам слід було зачекати, поки вона не стане імператрицею. Зараз же її нагальною метою було упіймати лемура. Без його мозкової рідини пі­дуть роки, щоб утілити її плани в життя. До того ж, магія була куди простіша за науку.

Опал наділа шолом Холлі собі на голову. Пластин­ки усередині шолома автоматично підлаштувалися під форму її черепа. Вона без зусиль обійшла заходи безпеки, для цього їй довелося зробити декілька під­моргувань і жестів руками. Ці ЛЕПреконівські шо­ломи не були і наполовину такими досконалими, як зразки в її науково-дослідних лабораторіях.

Як тільки функції шолома стали їй доступні, крис­тали відеодисплея зашипіли і засвітилися яскраво-червоним. Бойова готовність!

Тривимірний радар виявив невеликий літак пря­мо у неї над толовою, програма тут же розпізнала в ньому «Цессну», побудовану людьми.

Вона поспішно набрала послідовність команд, ви­бравши тепловий сканер, і шолом проаналізував електромагнітне випромінювання, витікаюче від лі­така. Сонячні панелі трохи фонили, але сканування виділило помаранчеву краплю в кріслі пілота. Всьо­го один пасажир. Біометричний сканер шолома упі­знав у пілотові Артеміса Фаула і намалював триви­мірну фігурку його худосочного тіла.

— Один пасажир, — пробубоніла Опал. — Ти на­магаєшся відвести мене чимдалі від будинку Артемі­са Фаула, тому й летиш так низько.

Але Артеміс знав, як улаштовані технології, і пе­редбачив, що покаже тепловізор.

— Що сховане у тебе в рукаві? — зацікавилася піксі. — Або, точніше, під твоєю сорочкою?

Вона наблизила зображення до серця Артеміса і побачила чиєсь тепло, що накладалося поверх пер­шого і яке можна було відрізнити тільки за трохи темнішими відтінками червоного.

Навіть у цей безнадійний момент Опал не змогла нічого з собою вдіяти — вона захоплювалася цим юнаком, що замаскував тепло лемура своїм власним.

— Розумно, але не занадто винахідливо.

А йому доводилося бути в біса винахідливим, щоб перемогти Опал Кобой. Привести назад другого Ар­теміса було спритним трюком, але вона все ще може упіймати його.

«Мене одного разу вже ледь не згубила моя само­впевненість, — зрозуміла вона. — Більше подібне не повториться».

Шолом автоматично налаштувався на частоту переговорного пристрою, встановленого на «Цессні», і Опал відправила Артемісу невелике повідом­лення.

— Я йду за лемуром, хлопченя, — сказала вона, й імпульс магії змусив затріпотіти крила її костю­ма. — І цього разу іншого тебе, щоб урятувати тебе, поруч не буде.

Артеміс не міг відчувати або бачити безліч про­менів, які пронизували «Цессну», але припускав, що Опал використовує тепловізор, убудований у шо­лом, щоб дізнатися, скільки теплокровних істот пе­ребуває в літаку. Можливо, вона також використо­вує рентгенівські промені. Збоку могло здатися, що він у літаку сам, але спроба замаскувати серцебиття Джей-джея своїм власним була дуже логічною, і цей прийом не зміг би обдурити Опал, яка розпізнала б друге серцебиття. Коли піксі остаточно запевниться в тому, що її приз вислизає від неї, як вона могла не попрямувати за ним.

Артеміс узяв праворуч кермо, щоб Опал була в зоні видимості камери і залишився задоволений, побачивши, як з отворів костюма Холлі розправля­ються крила.

«Гонитва почалася».

Настав час зіграти роль наживки.

Артеміс узяв курс у бік від маєтку, направивши літак над глибоким, забарвленим у пурпур, морем, здійснюючи важкі маневри, і був приємно здивова­ний тим, як літак плавно набирає швидкість. Акуму­лятори рівномірно живили двигуни енергією, при цьому не забруднюючи атмосферу ані грамом вугле­кислого газу.

Він подивився на камеру, встановлену на хвості літака і не дуже-то здивувався, коли виявив на сво­єму моніторі летючу піксі.

«Її контроль над магією пригнічений снодій­ним, — припустив він. — Опал, можливо, ледь виста­чило енергії, щоб стартувати. Але незабаром дія дро­тика закінчиться, і крила мого літака цілком можуть осяятися блискавками магічного походження».

Артеміс повернув на південь, слідуючи за різаною лінією узбережжя. Шум і метушня дублінських висо­ток, сморід з трубами і гул від рою гелікоптерів — ось що було на шляху до сірих скель, що відтіняли лезо залізниці, яка простягнулася з півночі на пів­день.

Рибальські човни з пихтінням пливли від буя до буя, залишаючи по собі пінний слід, схожий на білу змію на поверхні моря. Матроси за допомогою багрів витягували зі спеціальних ємностей спійманих лоб­стерів. Свинцеві хмари висіли на рівні чотирьох ти­сяч метрів, і дощ зрів у їхніх утробах.

«Тихий мирний вечорок, коли тільки не дивитися в небо».

На такій висоті приховану хмарністю фігуру Опал можна було сплутати з орлом.

Літак Артеміса поводився добре дещо довше, ніж він на те сподівався. Йому вдалося відлетіти на цілих шістдесят миль і навіть не зіткнутися з Опал. Арте­міс дозволив собі слабку надію.

«Скоро, — думав він. — Підкріплення ЛЕПрекону скоро будуть тут».

Потім його радіо ожило.

— Артемісе, де ви, Артемісе?

Батлер. Його було ледве чутно, і так було завжди, перш ніж з’ясовувалася вся серйозність того, що від­бувається.

— Батлере, друже мій. Є гарні новини.

Охоронець видихнув у мікрофон, намагаючись упоратися із заціпенінням.

— Вони не вирушать за «Цессною». Їхня пріори­тетна мета — не ви.

— Номер Один, — сказав Артеміс. — їм треба ско­ріше сховати його під землею. Я розумію.

— Так. Його і...

— Більше не кажи нічого, старий друже, — різко обірвав його Артеміс. — Опал нас теж чує.

— ЛЕПрекон прибув, Артемісе. Я хотів би, щоб ви повернули і летіли назад.

— Ні, — коротко відповів Артеміс. — Я не стану ще раз наражати мою матір на небезпеку.

Артеміс почув дивний скрипучий звук і здогадав­ся, що Батлер щойно зігнув підставку мікрофона.

— ОК. У такому разі в іншому місці. Де-небудь, де ми могли б сховатися.

— Дуже добре, я будь-що-будь прямую на пів­день, чом би не...

Артеміс так і не закінчив своєї завуальованої під­казки, оскільки був оглушений висотою білого шуму. Ще деякий час луна від пронизливого звуку була в його вухах, і на мить він дозволив «Цессні» дрей­фувати.

Не встиг він відновити управління над літаком, як гучний вибух фюзеляжу знову вирвав літальний апа­рат з його рук. Декілька червоних вогників мерехтіли на дисплеї — проблема із сонячними панелями. Що­найменше десять панелей постраждали від удару. Артеміс витратив секунду, щоб перевірити задню ка­меру. Опал більше не переслідувала його. Недивно.

Голос піксі прорвав тишу радіо, в ньому чулися різка дратівливість і диявольська рішучість.

— Тепер я сильна, містере Розумник, — сказала вона. — Дія твоєї отрути минула, вона вийшла з мого організму. Моя сила росте, і я хочу, щоб вона зросла ще більше.

Артеміс не брав участі в розмові. Усі його навички і швидке мислення пішли на пілотування «Цессни».

Опал ще раз ударила, цього разу по лівому борту, б’ючи руками і предпліччями по сонячних панелях, ламаючи їх як дитина, яка обламує тонкий лід на по­верхні басейну, радісно молотячи по ньому своїми кулачками. Крила гуділи, намагаючись зберегти темп. Літак здригався і не слухався управління, Артемісу доводилося щосили боротися зі штурвалом.

«Вона божевільна, — думав Артеміс.. — Украй бо­жевільна».

А ще він думав.

— Ці панелі унікальні. І вона ще сміє називати себе ученим.

Опал скакала вздовж крила, ударяючи броньова­ною рукавичкою по фюзеляжу. Усе більше панелей виходило з ладу, і невеликі, величиною з кулак, вм’ятини з’являлися в поверхні полімерного корпу­су над плечем Артеміса. Крихітні тріщинки пішли поверхнею вм’ятин, і через них став продувати вітер.

Голос Опал у мікрофоні став голоснішим.

— Приземляйся, Фауле. Приземляйся, і, можли­во, я не повернуся до маєтку, коли закінчу з тобою. Приземляйся! Приземляйся!

Кожен наступний наказ приземлятися підкреслю­вався ударом по кабіні. Вітрове скло обрушилося всередину, обсипаючи Артеміса гострими скалками плексигласу.

— Приземляйся! Приземляйся!

«У тебе є те, що їй треба, — нагадав собі Артеміс. — Значить, у тебе є влада. Опал не може убити Джей-джея».

Вітер ревів в обличчя Артемісу, і показники при­ладів нічого не означали, поки Опал не вивела їх з ладу за допомогою електромагнітного поля костю­ма ЛЕПрекону. Але у Артеміса все ще залишався шанс.

Фаул знав, куди він може полетіти.

Він опустив ніс літака, відхиляючись ліворуч. Опал з легкістю повторила маневр, відриваючи смужки ма­теріалу, з якого був зроблений фюзеляж. Вона була руйнівною тінню у тьмяному світлі сутінку.

Артеміс міг відчути запах моря.

«Занадто низько. Занадто швидко».

Ще більше індикаторів спалахнуло червоним на панелі управління. Подача енергії припинилася. Акумулятори були пошкоджені. Альтиметр крутив­ся як дзига і тривожно гудів.

Опал була на бічному вікні. Артеміс міг бачити її крихітні зуби, що шкірилися на нього. Вона більше не говорила — вона кричала. Але радіо більше не працювало. Можливо, якраз до речі.

«Вона насолоджується життям, — усвідомив він. — Весело, весело, весело...»

Артеміс боровся з управлінням. Неприємне ляс­кання було зараз найменшою проблемою, про яку йому слід було б турбуватися. Якщо Опал вирішить перерізати ще декілька кабелів, то він утратить на­віть той контроль над літаком, який у нього зараз є.

Не дивлячись на те, що зараз було дуже рано, Ар­теміс усе ж таки випустив шасі. Якщо Опал пошко­дить машину зараз, шасі залишиться випущеним.

Вони прямовисно падали вниз, удвох. Горобець на спині орла. Опал ударилася головою і пробила своїм броньованим шоломом віконний плексиглас, усе ще нестямно волаючи, бризкаючи слиною на скло шолома ізсередини. Даючи накази, які Артеміс не міг чути і не міг прочитати по губах, — занадто вже швидко вона говорила. Він бачив, що її очі пала­ли червоним — від магії, і з її маніакального виразу обличчя було абсолютно ясно, що всі ниточки, що сполучали її тіло з раціональним мисленням, були обірвані.

Ще крики. Мимрення за забралом.

Опал упіймала його погляд і підняла козирок, кричучи через вікно, будучи занадто нетерплячою, щоб скористатися мікрофоном шолома.

— Віддай мені лемура, і я врятую тебе, — говорила вона. Її голос гіпнотизував. — У тебе мій...

Артеміс не став на неї дивитися, він вихопив із-під крісла пістолет для пускання сигнальних ракет і направив його їй в обличчя.

— Ти не залишаєш мені іншого вибору — я стрі­лятиму, — сказав він, і голос його був холодним і упевненим. Це була не загроза, це була констатація факту.

Опал зрозуміла, що це правда, як тільки він закін­чив вимовляти ці слова, відштовхнулася від корпусу літака і потягнулася, щоб опустити забрало, але зро­била це недостатньо швидко, і Артеміс зміг улучити їй у шолом.

Опал по спіральній траєкторії стала віддалятися від «Цессни», залишаючи по собі чорний дим, черво­ні іскри роїлися навколо її голови подібно до злих ос. Її крила під час зіткнення з «Цессною» не пережили удару. Скалки сонячних панелей мерехтіли зірочка­ми і, випадаючи зі складок костюма Опал, залишали слід у вигляді пір’я, що крутилося, як пропелери гелі­коптера, і повільно опускалося вниз. Аероплан нахи­лився на правий борт і стогнав, наче поранений звір.

«Мені час приземлятися. Негайно».

Артеміс не відчував провини за те, що він щойно зробив. Сигнальна ракета не затримає Опал надов­го — регенерація швидко її відновить. Магія вже лаго­дила її обпалену шкіру. Найбільше, що Артеміс міг для себе вигадати, — це відстрочення в декілька хвилин.

«Коли Опал повернеться, вона буде в люті. Справж­ній маніяк. Можливо, її мислення буде затьмарено».

Артеміс похмуро посміхнувся, і на мить відчув себе підступним як раніше, перш ніж капітан Шорт і його власна мати вселили йому всі ці докучливі мо­ральні норми.

«Добре. Затьмарене мислення мого ворога може дати мені перевагу, якої я так потребую».

Артеміс вирівняв літак настільки, наскільки зміг, знижуючи швидкість. Вітер нісся йому в обличчя, розтягуючи шкіру до болю. Склавши руку козирком і прикриваючи очі рукою, він знижувався в туман, розвіюваний пропелером, що обертався.

Мис Хук Хед виник із чорноти моря прямо під ним, наче лист сірого шиферу. Величезне скупчення вогнів мерехтіло на заході. Це було село Дункад, де Батлер чекав повернення свого підопічного з чисти­лища. Створена за допомогою магії затока, яка одно­го разу послужила притулком острова демонів Гі­брас. Уся ця область була під активним моніторингом, і вторгнення в неї змусить спектрометри ЛЕПрекону сказитися.

Темно-синє покривало ночі швидко спадало на світ, і важко було відрізнити твердий грунт від м’якого.

Артеміс знав, що луки килимами устилали по­верхню землі від Дункада до Хукхедського маяка, але міг бачити тільки вузьку смужку смарагдової трави раз на п’ять секунд, коли вона висвічувалася у про­менях вежі.

«Моя злітно-посадкова смуга», — думав Артеміс.

Він направив «Цессну» по найкращій з можливих траєкторії, знижуючись ривками, що викликали по­зиви нудоти. Сонячні панелі відривалися від носової частини крил і тягнулися вслід за літаком дрібними уламками.

Від Опал все ще не було ні слуху, ні духу.

«Вона йде за тобою. Будь у цьому упевнений».

Із кожним спалахом зеленого тверда земля не­стримно насувалася, чекаючи зустрічі з ним.

«Занадто швидко, — подумав Артеміс. — Я знижу­юся занадто швидко. Я ніколи не отримаю ліцензію пілота, коли літатиму так, як зараз».

Він стиснув щелепи і тримав їх зімкнутими. При­землення обіцяло бути жорстким.

І таким воно і виявилось, хоча кістки ніби зали­шилися цілими. Проте, так було лише вперше. Вдру­ге Артеміса кинуло вперед на панель управління, і він почув, як його ліва ключиця хруснула. Жахли­вий звук, після якого жовч хлинула йому в горло.

«Біль поки що не прийшов. Лише дикий холод. Зараз у мене буде больовий шок...»

Колеса «Цессни» ковзали високою травою, по­критою морськими бризками, і навіть слизькішою, ніж лід. Артеміс спохмурнів, але не через свої ушко­дження, а через те, що його доля зараз залежала від його удачі; він утратив контроль над ситуацією. Опал прийде за Джей-джеєм, і він має докласти всіх зусиль, щоб відвернути її.

Те, що відбувалося зовні, перервало роздуми Ар­теміса. Переднє колесо наштовхнулося на гострий камінь і повністю відірвалося. Декілька секунд воно котилося поряд з літаком, але потім пропало в тем­ряві.

Ще один удар — і «Цессна» впала на ніс, пропелер зорав землю.

Земля потрапила Артемісу в рот, і він подумав: «Не розумію, і що тільки Мульч знаходить у поїдан­ні землі. Суп із лобстерів куди смачніший».

Потім він виліз із літака і, спотикаючись, пішов у бік кам’янистої берегової лінії. Артеміс не кликав на допомогу, а навіть якщо б і покликав, ніхто б йому не допоміг. Скелі зловісно чорніли і були пустинні. Сильно шуміло море, дмухав міцний вітер. Навіть якщо промінь маяка і вихопив фігуру літака, що па­дав з нічного неба, минуло б іще чимало часу, перш ніж беззбройні, ні про що не підозрюючі селяни прийшли на допомогу. А на той час було б уже надто пізно.

Артеміс спотикався, його ліва рука висіла пліттю. Здоровою рукою він пригладив маленьку голівку, що висовувалася з-під його куртки.

— Майже дісталися, — промовив він, важко ди­хаючи.

Два кам’яних виступи стирчали з морських вод, подібно до кутніх зубів з ясен людини, що жує тю­тюн. Тридцятиметрові колони з твердих скеляних порід протистояли руйнівній силі вітру і хвиль. Міс­цеві жителі назвали їх «Черниці» через те, що ті по­ходили на сестер Христових. Усюди свої звичаї.

Черниці були місцевою пам’яткою, мости про­стягнулися над прірвою, що розділяла Меншу Се­стру і Матір-Ігуменю. Батлер одного разу сказав Артемісу, що витратив багато безсонних ночей, сидячи на другому камені з біноклем нічного бачення, огля­даючи океан у пошуках знаків, віщуючих появу Гі­браса.

Артеміс ступив на перший проліт моста. Той за­качався і злегка зарипів під його ногами, але витри­мав. Крізь щілини між дощок моста він міг розгледі­ти море, що шуміло далеко внизу, галька проступала через поверхню наче гриби з глинистого ґрунту.

«Я поспішаю, а попереду тільки безвихідь, — ска­зав він собі. — Як тільки я досягну другого каменю, мені буде нікуди йти — тільки вниз».

Але вибору не було. Швидкий погляд через плече підказав йому, що Опал наближається. Йому навіть не знадобилися його сонцезахисні окуляри з вбудо­ваними в них фільтрами, щоб розгледіти її. У піксі не було достатньої кількості магії, щоб витрачати її на невидимість. Похитуючись, як зомбі, вона пройшла через луг, червоне світіння магії освітлювало її об­личчя зсередини шолома, долоні були стиснуті в ку­лаки. Її розкриті крила були порвані в клапті. Вона не змогла б на них пролетіти і двох метрів. Тільки сила Джей-джея могла зараз урятувати Опал. Він був її останньою надією на перемогу. Якщо найближчим часом вона не дістане його мозкову рідину, то, поза всяких сумнівів, незабаром на захист тварини, чиє життя перебуває під загрозою, прибуде ЛЕПрекон.

Артеміс йшов по мосту, намагаючись не зачіпати огородження своєю рукою, що висіла. Дивно, та хоча він і відчував постійний біль, на кожному кроці його груди пронизувала розжарена добіла блискавка агонії.

«Відвернути її ще ненадовго. Потім, поза сумні­вом, має прибути кавалерія. Крилата невидима кава­лерія. Вони ж його не кинуть, га?»

— Фауле! — почув він крик іззаду. Ближче, ніж він чекав. — Віддай мені мавпу!

Голос пронизували нотки магії. Не дивитися їй в очі. Не дозволяти себе загіпнотизувати.

«Мавпу, — подумав Артеміс, посміхаючись. — Ха-ха-ха».

Він просувався все далі і далі над прірвою, Чорно­та була над і під ним, зорі виблискували і в небі, і в морі. Хвилі ревли, як тигри. Голодні тигри.

Артеміс, спотикаючись, йшов до першої Черниці Меншої Сестри. Ступати по занепалому пласкому узвишші було небезпечно. Його нога поплила по по­верхні, і він, закрутившись, проїхав на протилежний бік вершини, як танцюрист на балу з невидимою партнеркою.

Він почув, як Опал видала пронизливий крик жаху. Смерть Джей-джея зараз була б для неї ката строфою, оскільки вона б застрягла в цьому часі, у неї на хвості був би увесь ЛЕПрекон і не було б сил.

Артеміс не дивився назад, хоча йому дуже цього хотілося. Він міг чути Опал, що клацає зубами, з кожним зітханням вивергаючи прокляття. Слова-звучали майже комічно, коли вона вимовляла їх сво­їм дитячим голоском піксі.

Йти було нікуди — тільки вперед. Артеміс майже впав на другий проліт моста, змусивши своє тіло ру­хатися вздовж поручнів, поки не опинився на Матері-Ігумені.

Зараз же скеля просто дихала суворістю. Гнітю­чою і невблаганною. Вона не пробачить жодного не­вірно зробленого кроку.

Артеміс упав на коліна, опинившись на грибопо­дібному виступі плато, прикриваючи свій лівий лі­коть правою долонею.

«Скоро, дуже скоро шок і біль пересилать мене. Але не зараз, генію. Сфокусуйся».

Артеміс глянув усередину своєї куртки. Усередині було порожньо.

«Випав, коли був на Сестрі. Чекає Опал».

Його припущення підтвердив крик насолоди, що несподівано пролунав позаду. Артеміс повільно обернувся, чекаючи зустрічі зі своїм ворогом лицем до лиця. Здавалося, він бився з нею цілу вічність.

Піксі стояла на самій верхівці каменю, майже тан­цюючи навколо предмета свого захоплення. Артеміс міг бачити маленьку несамовиту фігурку, що звішу­валася з краю плато.

— Він у мене, — хихикала Опал. — Незважаючи на всю свою геніальність. Незважаючи на свій вели­чезний мозок. Ти упустив його! Ти просто упустив його!

Артеміс відчув, як біль залив його плече. Через хвилину буде ще гірше, він був у цьому впевнений.

Опал простягнула обидві руки назустріч своїй на­городі.

— Він мій, — сказала вона з благоговінням, і Арте­міс міг присягнутися, що почув грім на віддалі. — Вища магія тепер моя. Лемур у мене.

Артеміс промовив ясно, так, щоб його слова мож­на було розчути через відстань, що розділяла їх.

— Це не лемур, — сказав він, — це мавпа.

Посмішка Опал завмерла на її обличчі, оголяючи її дрібні зубки, вона схопила те, що, вона думала, було Джей-джеєм. Фігурка обм’якла в її руках.

— Іграшка, — видихнула вона. — Це іграшка.

Тріумф Артеміса був затьмарений болем і ви­снаженістю, що обрушилися на нього. — Опал, по­знайомся з Професором Приматом, іграшкою мого брата.

— Іграшка, — повторила Опал тупо. — Але ж там були два серця, що б’ються. Я їх бачила.

— Упакований в пінопласт гель, що реагує на мі­крохвилі, — пояснив Артеміс. — Усе скінчено, Опал. Джей-джей зараз у Гавані. Тобі його не дістати. Здай­ся, і мені не доведеться завдавати тобі шкоди.

Риси обличчя Опал спотворила лють.

— Завдавати шкоди мені. Завдавати шкоди ме­ні! — Вона шпурнула іграшкову мавпу на поверхню скелі і била нею доти, доки її нутрощі не випали назовні. Металевий голос зазвучав з динаміка:

— Цей день увійде до історії... Цей день... Цей день увійде до історії...

Опал пискнула, і червоні іскорки завирували на­вколо кінчиків її пальців.

— Я не можу літати і стріляти блискавками, але в мене досить магії, щоб підсмажити твої мізки.

Мрії Опал про найвищу владу випарувалися. Тієї миті все, чого вона хотіла, — це вбити Артеміса Фа­ула. Вона ступила на другий проліт, і вбивство чита­лося в її очах.

Артеміс стомлено підвівся, відшукуючи щось у своїй кишені.

— Твоя броня має врятувати тебе, — сказав він Опал, і його голос затих. — Це буде просто жахливо, але ЛЕПрекон тебе відкопає.

Опал розсміялася.

— Ще один тактичний прийом. Блеф і подвійний блеф. Але зараз не час, Артемісе.

— Не примушуй мене це робити, Опал, — забла­гав Артеміс. — Просто сядь і зачекай, поки прибуде ЛЕПрекон. І ніхто не постраждає.

— О, я думаю, комусь усе ж таки доведеться по­страждати, — сказала Опал.

Артеміс дістав зі своєї кишені модифікований ла­зер, активував промінь наведення і навів його на основу Меншої Сестри.

— Що ти збираєшся зробити? Тобі знадобиться сотня років, щоб пробити цю скелю.

— А я і не намагаюся пробити її, — сказав Арте­міс, зрушуючи промінь із місця. — До того ж, це не скеля.

Опал підняла руки, іскри звивалися навколо її пальців, як колючий дріт.

«Час кінчати з розмовами».

Лазерний промінь Артеміса врізався глибоко в основу Сестри, поки не пробив зовнішню оболонку і не досяг кишені під нею, в якій накопичився метан.

Менша Сестра насправді не була скелею. Це був сьомий кракен, якого притягнув резонанс магії, що виходила від Гібраса. Артеміс роками вивчав його. Навіть Фоулі не знав, що цей кракен був тут.

Прогримів великий вибух, колона вогню зметну­лася в повітря на п’ятнадцять метрів заввишки. Зо­внішня оболонка під Опал склалася, засмоктавши її у вихор шрапнелі.

Артеміс почув глухий звук її ЛЕПреконівської броні, яка згиналася, щоб пом’якшити удари.

«Броня Фоулі має її врятувати».

Сам він розпластався на поверхні свого каменю, і дощ із каменів, водоростей і навіть риб обрушився на його спину і ноги.

«Тільки удача допоможе мені зараз урятуватися. Лише удача».

І удача врятувала його. На плато рухнуло декілька уламків порядного розміру, але жоден з них не влу­чив в Артеміса. Його накрило градом дрібних каме­нів, і на тілі залишилися сотні синяків і порізів, на додаток до його ушкоджень, але жодна кістка не була переламана.

Коли світ навколо нього перестав вібрувати, Ар­теміс підповз до краю морської колони і глянув у ви­руюче внизу море. Піраміда з каменів трохи диміла в хвилях на тому місці, де раніше був кракен. Вели­чезний звір повільно спливав, збираючись знайти інше джерело магії. Ніде не було слідів Опал.

«ЛЕПрекон знайде її».

Артеміс перекинувся на спину і втупився в зорі. Він часто так робив, і погляд угору зазвичай приму­шував його мріяти про те, як би він міг дістатися планет, що обертаються навколо цих світних шпи­льок, і що він зустріне на цих планетах. Цим же ве­чором зорі просто примушували його почувати себе крихітним і незначним. Світ навколо нього був ве­ликий і могутній, і, зрештою, він проковтне його, на­віть саму пам’ять про нього. Він лежав на плато сам, замерзлий, чекаючи на почуття тріумфу, що, як він усвідомив, так ніколи і не прийде. Він почув крики селян, які прямували до нього через луки.

Холлі прибула раніше за селян, ковзаючи, спус­тившись із півночі і безшумно приземлившись на морському камені.

— Ти можеш літати, — зауважив Артеміс так, наче ніколи раніше цього не помічав.

— Я позичила костюм у одного з охоронців Но­мера Один. Ну, я сказала «позичила», хоча насправді мені припало...

— Як ти мене знайшла? — запитав Артеміс, хоча вже почав здогадуватися.

— О, я побачила величезний вибух і подумала: «І хто б це міг бути?»

— Гм, — сказав Артеміс. — Схоже, мені не вдалося залишитися непоміченим.

— Ага, а ще я йшла за радіаційним слідом, який залишав мій костюм. Я все ще йду за ним. — Холлі доторкнулася пальцем до оглядового скла свого шо­лома і змінила фільтр. — Опал завалена досить-таки великою купою каменів. Команді рятувальників зна­добиться час, щоб відкопати її. Подібне частенько трапляється з тунельними гномами.

— Що ти з нею зробив?

— Сьомий кракен, — пояснив Артеміс. — Гадаю, той, якого загубив Фоулі, тому що цей був цилін­дричної, а не конусної форми. Я побачив його із су­путника стеження за погодою.

Ельфійка провела рукою по лобі Артеміса.

— Типовий Артеміс Фаул. Побитий у кров, він і в такому стані готовий читати лекції.

Іскри магії зірвалися з пальців Холлі, загортаючи Артеміса в кокон. Він заспокоївся і відчув себе в без­пеці, подібно до дитини, закутаної в ковдру. Його біль пішов, а зламана ключиця спочатку розм’якши­лася, а потім застигла, але вже цілою.

— Непоганий трюк, — сказав він, посміхаючись, його очі виблискували.

— Я тут до вівторка, — зауважила Холлі, поверта­ючи посмішку. — Номер Один заправив мої баки.

Артеміс утупився у свого друга через червоний серпанок.

— Мені шкода, що довелося тобі брехати, Холлі. Це правда. Ти так багато для мене зробила.

Холлі відвела очі.

— Можливо, ти прийняв неправильне рішення; можливо, мені слід було прийняти це рішення самій. Ми з різних світів, Артемісе. У нас завжди будуть сумніви один щодо одного. Давай просто продовжу­вати жити, залишимо минуле у минулому — там, де йому слід бути.

Артеміс кивнув. Справи йшли так, як він на те спо­дівався, і набагато краще, ніж він на те заслуговував.

Холлі відстебнула шнурок від свого ременя, зав’я­завши його навколо рук Артеміса.

— А тепер давай доставимо тебе додому, перш ніж селяни спорудять підмостки.

— Гарна ідея, — пробубонів Артеміс сонно, — та­кий був побічний ефект магічного зцілення.

— Так, віриш ти в це чи ні, деякі люди зрідка так і говорять.

— Зрідка, — погодився Артеміс, після чого його голова відкинулася назад і він заснув.

Холлі змінила налаштування своїх крил, скорек­тувавши їх згідно з вагою, що збільшилася, після чого разом зі сплячим Артемісом зістрибнула з краю скелі, і полетіла якнайнижче, намагаючись уникнути ліхтарів місцевих жителів, промені яких нишпорили по нічному небу наче прожектори.

Фоулі налаштувався на частоту шолома Холлі, поки та була у польоті.

— Сьомий кракен. Я здогадувався. Звичайно, у ме­не були підозри... — Він зробив паузу. — Мабуть, нам випав дивовижний шанс стерти пам’ять Артеміса, — сказав він. — Це врятує нас від безлічі бід і нещасть у майбутньому.

— Фоулі! — сказала шокована Холлі. — Ми не стираємо пам’ять наших друзів. Артеміс повернув нам Джей-джея. Хтозна, скільки ще ліків міститься в мізках цього лемура.

— Я пожартував. Просто пожартував. І знаєш що? Нам навіть не доведеться просити Джей-джея дозволити нам узяти у нього трохи мозкової рідини. Номер Один синтезував її, поки ми чекали шаттл. Цей хлопець єдиний у своєму роді.

— Здається, мені все частіше і частіше доводиться зустрічатися з такими, як він. До речі, треба б посла­ти за Опал команду рятувальників.

— Вони вже в дорозі. Думаю, тобі доведеться при­брати весь цей розгардіяш, коли ти прибудеш сюди.

Капітан пирхнула.

— Що новенького?

Фоулі мовчав, чекаючи, поки Холлі розповість йому подробиці про свої пригоди. Врешті-решт, він не витерпів.

— ОК, ти виграла. Я сам тебе запитаю. Що стало­ся тоді, вісім років тому? Боже мій, мабуть, був су­цільний безлад,

Холлі відчула поколювання на губах, там, де вона поцілувала Артеміса.

— Нічого. Нічого не сталося. Ми пішли, забрали лемура, і повернулися. Парочка глюків, але, воче­видь, нічого, з чим ми не змогли б упоратися.

Фоулі не наполягав на подробицях. Холлі розпо­вість йому все, коли обдумає подію.

— Чи не думаєш ти, що все може йти за сценарі­єм: ти йдеш на роботу, робиш те, що треба, і просто повертаєшся додому. Ніяких пригод.

Холлі дивилася на океан, що мерехтів унизу, і від­чувала вагу Артеміса Фаула на своїх руках.

— Ні, — відповіла вона. — Я ніколи так не думала.