Безчестя

Десять

Вивіска на клініці повідомляє: «Ліга добробуту тварин, відділення 1529». Нижче повідомляється про робочі години, але цей рядок заклеїли. Перед дверима вишикувалися в чергу люди, деякі прийшли з тваринами. Щойно він виходить з машини, довкола скупчуються діти — одні вициганюють гроші, інші просто витріщаються. Він прокладає собі шлях крізь тисняву й крізь раптову какофонію двох псів, які гарчать і клацають одне на одного зубами, незважаючи на господарів, котрі намагаються їх розтягнути.

У невеличкій голій приймальні напхом напхано людей. Аби потрапити всередину, йому доводиться переступити через чиїсь ноги.

— А де міссіс Шоу? — цікавиться він.

Стара жінка киває в бік дверного отвору, завішаного целофановою шторою. Вона тримає на короткій мотузці цапа; він нервово витріщається на псів і цокає копитцями по підлозі.

У внутрішній кімнатці, де гостро пахне сечею, за низьким столиком зі сталевою поверхнею працює Бев Шоу. Підсвічуючи собі олівцем-ліхтариком, вона зазирає в горлянку молодого пса, схожого на покруч від ріджбека з шакалом. Біля столика, затиснувши голову пса під пахвою і намагаючись тримати щелепи відкритими, уклякла боса дитина, очевидно, власник. Із собачого горла лунає низьке булькаюче гарчання; могутній зад напружився. Дитина незграбно бореться з псом, стискаючи його задні лапи й змушуючи тварину сісти.

— Дякую, — каже Бев Шоу. Обличчя в неї почервонішало. — Через те, що зуб не може прорізатися, утворився нарив. Антибіотиків у нас немає, тому… тримай його міцно, boytjie!..[44] тому ми просто розріжемо його й сподіватимемося на краще.

Вона встромляє в собачу пащу ланцет. Пес різко смикається, намагаючись вирватися й майже вириваючись із хлопчикових обіймів. Малий хапає його міцніше, той борсається на столі, і на якусь мить переповнений гнівом і страхом погляд пса зустрічається з його власним.

— На бік… отак, — каже Бев Шоу. Наспівуючи щось упівголоса, вона вміло вкладає пса й перевертає його на бік. — Ремінь, — наказує. Він накидає на тіло тварини ремінь, і вона затягує його. — Так, — озивається Бев Шоу. — Думайте про щось заспокійливе, думайте про щось хороше. Вони можуть унюхати, про що ви думаєте.

Він тисне на пса усією своєю вагою. Обачно загорнувши руку старою ганчіркою, хлопчик знову спромігся розтиснути собачі щелепи. Тварина нажахано витріщає очі. «Вони можуть унюхати, про що ви думаєте»: що за дурниці!

— Отак, отак, — бурмоче він. Бев Шоу знову встромляє свій ланцет. Пес давиться, ціпеніє, а потім розслабляється.

— Так, — каже жінка, — тепер дозволимо природі йти своїм звичаєм. — Вона розстібає ремінь і, страшенно затинаючись, розмовляє з дитиною мовою, що нагадує коса. Пес зводиться на ноги й ховається під столом. На стільниці залишаються бризки слини й крові; Бев витирає їх. Хлопчик умовляє собаку вилізти.

— Дякую, містере Лур’є. Добре виглядаєте. Я відчуваю, що ви любите тварин.

— Чи люблю я тварин? Я їх їм, а отже, гадаю, можу любити, принаймні деяких.

Її волосся лежить копицею дрібних кучериків. Цікаво, вона сама накручує їх щипцями? Навряд чи: на це доводилося б витрачати кілька годин щоденно. Мабуть, вони такі від природи. Він ніколи не бачив зблизька такого tessitura[45]. Жилки в неї на вухах просвічуються, наче багряно-червоні водяні знаки. І на носі теж. А це підборіддя, що росте прямо з грудей, як воло у голуба… Разом усе це виглядає надзвичайно непривабливо.

Бев зважує його слова, схоже, не помітивши тону, яким їх було сказано.

— Так, ми, у цій країні, з’їдаємо чимало тварин, — погоджується вона. — І не схоже, щоб це йшло нам на користь. Не знаю, як ми виправдаємося перед ними. — І додає: — Візьмемося за наступного?

«Виправдаємося»? Коли? У день Великої Розплати? Цікаво було б послухати про це ще, але зараз не час.

Цап уже зовсім дорослий і ледве йде. Одна половина його жовто-багряної мошонки роздулася, як повітряна кулька; а друга — суцільне місиво запеченої крові та бруду. Стара жінка каже, що його подерли пси. Утім, він виглядає досить жвавим, бадьорим і войовничим. Поки Бев Шоу оглядає його, цап вистрілює на підлогу короткою чергою бібок. Господиня стоїть перед ним, тримає його за роги й удавано свариться.

Бев Шоу торкається до мошонки тампоном, цап хвицається.

— Зможете зв’язати йому ноги? — питає жінка й показує, як саме.

Він прив’язує праву задню ногу до правої передньої. Цап знову намагається брикнутися, але тільки гойдається. Бев обережно витирає рану тампоном. Цап тремтить і бекає: огидний звук, грубий і різкий.

Коли бруд зникає, він бачить, що в рані кишать білі личинки, розмахуючи в повітрі сліпими голівками. Його пересмикує.

— М’ясні мухи, — пояснює Бев Шоу. — Їм не менше тижня. — Вона стискає губи. — Вам давно слід було привести його, — звертається вона до жінки.

— Так, — бідкається та. — Пси приходять щоночі. Це дуже, дуже погано. За такого самця треба заплатити п’ятсот рандів.

Бев Шоу розпрямляється.

— Не знаю, чим ми можемо зарадити. У мене замало досвіду, аби братися за ампутацію.

Вона може зачекати на доктора Остуізена — він приймає в четвер, — але наш старий дружок однаково залишиться стерильним. Чи потрібно їй це? А ще питання в антибіотиках. Чи готова вона витратити гроші на антибіотики?

Бев знову уклякає біля тварини, тицяється носом йому в шию, гладить його шию власним волоссям. Цап тремтить, але не рухається.

Вона жестом дозволяє жінці відпустити роги. Та слухається, проте цап продовжує нерухомо стояти.

— Що ти кажеш, друже? — він чує, як шепоче Бев. — Що ти кажеш? Досить уже?

Цап стоїть, як стовп, наче його загіпнотизували. Бев Шоу продовжує гладити його головою. Здається, наче вона й сама занурилася в транс.

Урешті-решт вона приходить до тями й зводиться на ноги.

— Боюся, уже занадто пізно, — каже вона жінці. — Я не можу йому допомогти. Ви можете почекати до четверга й прийти на прийом до лікаря або залишити тварину зі мною. Я можу допомогти йому померти спокійно. Він дозволить мені це зробити. То що? Залишите його тут?

Жінка вагається, а потім хитає головою й починає тягти тварину до дверей.

— Ви можете потім привести його ще раз, — каже Бев Шоу. — Я допоможу йому впоратися з усім цим. — Хоча вона й намагається контролювати свій голос, він чітко чує в ньому нотки поразки. Цап теж їх чує: він борсається в мотузці, брикається й смикається; позаду нього здригається непристойна пухлина. Жінка здирає із нього мотузку й кидає вбік. Потім вони зникають.

— Що це таке було? — цікавиться він.

Бев Шоу прикриває обличчя і вишмаркується.

— Нічого. Для поганих випадків я притримую трохи леталу, але ми не можемо тиснути на господарів. Це їхня тварина, тож їм подобається забивати її по-своєму. Страшенно шкода! Такий хороший друзяка, такий хоробрий, чесний, упевнений у собі!

Летал: назва ліків? Він не випускав би її за стіни фармацевтичних компаній. Раптова темрява підіймається від вод ріки Лети.

— Можливо, цап зрозумів більше, ніж вам здається, — каже він. Сам дивується, що намагається заспокоїти її. — Можливо, він уже це проходив. Народився, так би мовити, з передбаченням. Зрештою, це ж Африка. Цапи живуть тут із незапам’ятних часів. Їм не потрібно пояснювати, для чого існує сталь, а для чого вогонь. Вони знають, як до цапів приходить смерть. Вони народилися підготованими.

— Ви думаєте? — дивується жінка. — Я не впевнена. Непевна, що ми готові померти, будь-хто з нас, якщо нас ніхто не проводжатиме.

Усе починає ставати на свої місця. У нього з’являється перше приблизне уявлення про завдання, яке поставила перед собою ця маленька потворна жіночка. Похмура будівля — це не місце для зцілення, — для цього її лікарювання видається занадто дилетантським, — а останнє пристанище. Він пригадує історію про чоловіка — хто це був? Святий Губерт?[46] — котрий прихистив оленя, що, задихаючись і ледь не збожеволівши, увірвався до його каплички, тікаючи від мисливських собак. Бев Шоу не ветеринар, а жриця із забитою нью-ейджівським[47] марновірством головою, яка абсурдно намагається полегшити тягар стражденних африканських тварин. Люсі гадала, що Бев здасться йому цікавою. Вона помилилася. «Цікава» — неправильне слово.

Ціле пообіддя він проводить у хірургії, допомагаючи чим може. Коли вони впоралися з усіма сьогоднішніми випадками, Бев Шоу проводить йому екскурсію подвір’ям. У пташиній клітці лише один мешканець — молодий орлан-крикун зі зламаним крилом. Інші тварини на подвір’ї — собаки: не гарно підстрижені чистокровні тварини Люсі, а ватага кощавих дворняг, котрі щільно набилися у два вольєри і гавкають там, дзявкотять, скавчать та збуджено стрибають.

Він допомагає їй насипати сухого корму й налити воду в корита. Вони спустошують два десятикілограмових мішки.

— Як ви платите за все це? — цікавиться він.

— Купуємо гуртом. Збираємо гроші. Отримуємо дотації. Безкоштовно каструємо тварин і отримуємо за це субсидію.

— А хто займається кастрацією?

— Доктор Остуізен, наш ветеринар. Але він приїжджає лише раз на тиждень пообіді.

Він дивиться, як собаки їдять. Дивно, але вони майже не б’ються. Дрібні та слабкі тримаються позаду, примирившись із долею і чекаючи на свою чергу.

— Біда в тому, що їх просто забагато, — каже Бев Шоу. — Вони цього, звичайно, не розуміють, а ми не можемо знайти спосіб пояснити. Забагато за нашими мірками, а не за їхніми. Якщо їм дозволити, вони лише плодитимуться, поки не заполонять цілу землю. Вони не думають, що мати багато нащадків — погана ідея. Чим їх більше, тим веселіше. Те саме з котами.

— І пацюками.

— І пацюками. До речі, згадала: як повернетеся додому, перевірте, чи не нахапали бліх.

Один із псів наївся так, що очі сяють від задоволення, і тепер обнюхує крізь сітку його пальці та облизує їх.

— Вони справжні егалітаристи[48], чи не так? — зауважує він. — Жодних класів. Жоден не вважає себе занадто високопоставленим і могутнім, аби понюхати в іншого під хвостом. — Він присідає навпочіпки, дозволяючи собаці обнюхати своє обличчя, вдихнути своє дихання. Тварина видається йому розумною на вигляд, хоча, можливо, це не має нічого спільного з розумом. — Вони всі помруть?

— Ті, котрих ніхто не хоче забрати. Нам доведеться усипити їх.

— А займаєтеся цим ви.

— Так.

— І не заперечуєте проти такої роботи?

— Заперечую. Ще й як. Але я б не хотіла, щоб замість мене це робив хтось, кому байдуже. А як щодо вас?

Він мовчить, а потім озивається:

— Ви знаєте, чому моя дочка відправила мене до вас?

— Вона сказала, що ви вскочили в халепу.

— Не просто в халепу. Гадаю, це можна назвати безчестям. — Він пильно дивиться на жінку. Схоже, вона почувається незручно; але, можливо, це лише вигадки його уяви.

— Тепер, дізнавшись про це, ви й досі потребуєте моєї допомоги? — цікавиться він.

— Якщо ви готові… — Вона розводить руки, стискає їх і знову розводить. Не може знайти слів, а він не поспішає допомогти їй.

Раніше він залишався в доньки лише на короткий час. А тепер ділить із нею її дім та її життя. Йому потрібно пильнувати, щоб старі звички не просочилися назад, батьківські звички: міняти в підставці туалетний папір, вимикати світло, зганяти з канапи кота. «Готуйся до старості, — умовляє він себе. — Тренуйся відповідати їй. Готуйся до будинку для літніх людей».

Він удає, що стомився, і після вечері ховається у своїй кімнаті, куди ледь чутно долинають звуки, які свідчать про те, що Люсі живе своїм життям: висуваються і засуваються шухляди, галасує радіо, донька приглушено розмовляє по телефону. Може, вона телефонує до Йоганнесбурґа й розмовляє з Гелен? Чи не через його присутність їм доводиться перебувати в розлуці? Чи наважилися б вони лягти разом у ліжко, поки він залишається в будинку? А якби ліжко заскрипіло вночі, чи стурбувало би це їх? Стурбувало би настільки, щоб зупинитися? А зрештою, що він знає про те, чим займаються жінки одна з одною. Може, їм не потрібно, аби ліжка скрипіли. Та й що він взагалі знає про цих двох жінок, Люсі та Гелен. Можливо, вони просто сплять разом, як діти, обійнявшись, торкаючись, хихочучи, знову переживаючи дитячі роки — сестрички, а не коханки. Вони ділять ліжко, ділять ванну, печуть імбирні пряники, міряють одяг одна одної. Сапфічне кохання: гарне виправдання зайвої ваги.

Правда в тому, що йому не подобається думати, що його донька звивається в пристрасних судомах разом з іншою жінкою, до того ж непоказною. Утім, чи почувався б він щасливіше, якби її коханцем був чоловік? Чого він насправді хоче для Люсі? Не того, аби вона назавжди залишалася дитиною, назавжди невинною, назавжди його — зовсім ні. Але він батько, така його доля, а батьки, старішаючи, міцніше й міцніше — і тут нічим не зарадиш — прив’язуються до своїх доньок. Вона стане його другим вічним блаженством, нареченою його відродженої юності. Не дивно, що в казках королеви намагаються зацькувати собаками своїх доньок до смерті.

Він зітхає. Бідолашна Люсі! Бідолашні доньки! Що за прикра доля, що за тягар доводиться їм нести! Та й сини: їм теж, мабуть, вистачає страждань; та про це він знає менше.

Він мріяв би заснути, але змерз, і спати не хочеться анітрохи.

Він устає, натягає на плечі піджак і повертається до ліжка. Читає Байронові листи, датовані 1820-м роком. Товстий і вже підстаркуватий у свої тридцять два Байрон живе із родиною Ґуіччіолі в Равенні: з Терезою, своєю самовдоволеною коротконогою коханкою, та її вкрадливим недоброзичливим чоловіком. Літня спека, пообідні чаювання, провінційні плітки, ледве приховані позіхання. «Жінки сидять по колу, чоловіки грають у смертельно марудний фараон, — пише Байрон. Перелюб знову відкриває йому шлюбну нудьгу. — Я завжди вважав тридцятиліття перешкодою для будь-якої справжньої чи шаленої насолоди пристрастю».

Знову зітхає. Яке коротке літо перед настанням осені, а потім зими! Минає північ, а він продовжує читати, заснути так і не вдається.