Безчестя

Тринадцять

Перш ніж поїхати, доводиться зробити йому перев’язку. Бев Шоу розгортає пов’язки в тісній маленькій ванній. Повіка не розплющилася, на голові з’явилися пухирі, але могло б бути гірше. Найболючіше місце — край правого вуха: як сказала молоденька лікарка, це єдине, що по-справжньому обгоріло.

Бев миє стерильним розчином рожеву підшкірну тканину, а потім пінцетом кладе на неї жовту промаслену пов’язку. Обережними рухами змащує зморщену повіку й вухо. Працює вона, не озиваючись жодним словом. Він згадує цапа у клініці й замислюється, чи відчував той у її руках таке саме умиротворення.

— Ось, — каже вона нарешті, відступаючи.

Він вивчає в дзеркалі своє обличчя в охайній білій шапочці та з пов’язкою на оці.

— Те, що треба, — зауважує вголос, а сам думає: «Наче мумія». Він знову намагається торкнутися теми зґвалтування. — Люсі казала, що була вчора у свого сімейного лікаря.

— Так.

— Існує загроза вагітності, — тисне він. — Загроза венеричного захворювання. Загроза ВІЛ. Чи не варто їй піти ще й до гінеколога?

Бев Шоу незграбно ухиляється.

— Вам краще самому запитати Люсі.

— Я питав. Не можу домогтися від неї розуміння.

— Запитайте ще раз.

Уже по одинадцятій, але Люсі так і не з’явилася. Він бездумно тиняється садом. Настрій похмурий. Справа не лише в тому, що він не знає, чим зайнятися. Учорашні події збентежили його до глибини душі. Тремтіння й слабкість — лише перші, найповерховіші ознаки потрясіння. Йому здається, наче в нього всередині побили й спаплюжили якийсь життєво важливий орган, можливо навіть серце. Уперше він відчуває, що таке бути старим чоловіком, стомленим аж до кісток, без надії, без бажань, байдужим до майбутнього. Важко впавши на пластмасовий стілець серед смороду курячого пір’я й гнилих яблук, він відчуває, як крапля за краплею з нього витікає інтерес до життя. На це можуть піти тижні, можуть піти місяці, поки він вичерпається, але він уже стікає кров’ю. А коли цікавості до життя не залишиться, він перетвориться на мушину оболонку в павутинні, крихку на дотик, легшу за рисову полову, готову будь-якої миті полетіти геть.

На допомогу від Люсі розраховувати не доводиться. Терпляче, беззвучно вона повинна сама прокласти собі шлях назад, із темряви до світла. Поки Люсі знову не стане собою, відповідальність за їхнє повсякденне життя лежить на ньому. Але все це трапилося так несподівано. Він не готовий до такого тягаря: ферми, городу, стаєнь. Майбутнє Люсі, його майбутнє, майбутнє цілої цієї країни — до цього всього йому байдуже, хоче сказати він; хай усе котиться під три чорти, мені начхати. Щодо чоловіків, котрі навідалися до них у гості, він бажає їм усього злого й думати про них не хоче.

«Це лише наслідки, — каже він собі, — лише наслідки нападу. Незабаром організм відновиться й привид усередині знову стане моїм старим “я”». Але йому відомо, що правда геть інакша. Його насолода від життя сконала. Наче листочок у течії, наче кульбаба на вітрі, він почав рухатися до свого кінця. Він чітко розуміє це, і ця думка наповнює його (слово ніяк не зникне) розпачем. Кров життя сочиться з його тіла, а розпач займає її місце; розпач нагадує газ, без запаху, без смаку, без жодної живильної сили. Ти вдихаєш його, твої кінцівки розслабляються, і ти більше нічим не переймаєшся, навіть тієї миті, коли сталь торкається горла.

Хтось дзвонить у двері: двійко молодих поліціянтів в ошатних новеньких формах готові розпочати розслідування. З кімнати виходить Люсі, вона виглядає виснажено й у тому ж самому одязі, що й учора. Вона відмовляється від сніданку. Бев відвозить їх назад на ферму, а поліціянти їдуть слідом у своєму фургончику.

Собачі трупи лежать у клітці там, де попадали. Бульдожиха Кеті й досі тут: вони помічають, як вона потайки тулиться до стайні, тримаючись віддалік. Петруса ніде не видно.

Усередині поліціянти знімають кашкети й засувають їх під пахви. Він залишається осторонь, дозволяючи Люсі розповісти історію, котру вона обрала для розповіді. Вони слухають її шанобливо, записують кожне слово, ручка нервово протинає аркуші записника. Вони її однолітки, та однаково нервуються, наче вона — споганене створіння і її сквернота може накинутися на них і зіпсувати їх.

«Тут було троє чоловіків, — каже Люсі, — точніше, двоє чоловіків і хлопець». Обдуривши їх, чоловіки потрапили до будинку, украли (вона перелічує вкрадене) гроші, одяг, телевізор, CD-програвач, гвинтівку з набоями. Коли батько спробував протистояти їм, вони побили його, облили спиртом і спробували підпалити. Потім вони застрелили собак і вкрали батькову машину. Люсі описала чоловіків і їхній одяг, описала машину.

Розповідаючи, Люсі ні на мить не відвела погляду від його обличчя, наче черпала з нього силу або пропонувала йому заперечити свої слова.

Один з офіцерів поцікавився:

— Скільки часу все це тривало?

— Двадцять чи тридцять хвилин, — відповіла донька. І він, і вона знали, що це неправда. Це тривало значно довше. На скільки довше?

На стільки, скільки знадобилося чоловікам, аби завершити свої справи з господинею.

Однак він не перериває її. Тут теж справа в байдужості: він майже не слухає, як вона розповідає історію. Слова починають набувати форми, яка ще минулої ночі зависла десь над межею пам’яті. «Двох бабць в нужнику зачинили. Весь тиждень вони там сиділи. Не знали те, де вони, люди». Зачинили в нужнику, а самі скористалися його донькою. Пісенька з дитинства повернулася, щоб презирливо посваритися на нього пальцем. «О Господи, що тепер буде?»[55] Секрет Люсі та його безчестя.

Поліціянти обережно обходять будинок, вивчаючи його. Ані крові, ані перекинутих меблів. Безлад на кухні вже прибрали (Люсі? Коли?). Позаду дверей вбиральні лежать два використаних сірники, офіцери їх навіть не помічають.

На двоспальному ліжку Люсі немає постільної білизни. «Місце злочину», — думає він; і, наче прочитавши його думки, поліціянти, минаючи його, відводять погляди.

Зимовий ранок у мовчазному будинку, ні більше, ні менше.

— Приїде детектив і зніме відбитки пальців, — кажуть офіцери на прощання. — Намагайтеся ні до чого не торкатися. Якщо згадаєте ще щось із украденого, зателефонуйте нам до відділку.

Щойно вони їдуть геть, як з’являється телефонний майстер, а потім старий Еттінґер. Він похмуро зауважує з приводу відсутності Петруса: «Жодному з них не можна вірити». Обіцяє прислати хлопця, котрий відремонтує «комбі».

Раніше він бачив, як, зачувши слово «хлопець», Люсі вибухала від гніву. Тепер вона не реагує.

Він проводжає Еттінґера до дверей.

— Бідолашна Люсі, — каже старий. — Їй, мабуть, кепсько. Але могло бути гірше.

— Правда? Чому?

— Вони могли забрати її з собою.

Від цієї думки він одразу заводиться. А Еттінґер не дурень.

Нарешті вони з Люсі залишаються наодинці.

— Я поховаю собак, якщо ти покажеш мені де, — пропонує він. — Що ти збираєшся казати власникам?

— Скажу їм правду.

— Страховки вистачить, аби покрити витрати?

— Не знаю. Не знаю, чи страхові умови передбачають різанину. Я дізнаюся.

Пауза.

— Люсі, чому ти не розповідаєш усієї правди?

— Я розповіла всю правду. Уся правда — це те, що я їм розповіла.

Він із сумнівом хитає головою.

— Я переконаний, що ти маєш свої причини, але чи певна ти в ширшому розумінні, що це найкращий вихід?

Вона не відповідає, а він поки що не тисне на неї. Проте думками повертається до трьох зловмисників, трьох загарбників, чоловіків, котрих він, імовірно, більше ніколи не побачить, та все ж тепер вони — частина його життя і життя його доньки. Ці чоловіки перевірятимуть газети, прислухатимуться до чуток. І прочитають, що їх розшукують лише за напад і пограбування, ось і все. Вони збагнуть, що тіло жінки, мов ковдрою, укрите мовчанням. «Застидалася, — казатимуть вони одне одному, — застидалася й не скаже», а потім досхочу нарегочуться, пригадуючи свої подвиги. Чи готова Люсі потішити їх такою перемогою?

Він копає яму там, де сказала Люсі, неподалік від межі. Могилу для шести дорослих собак: навіть попри те, що землю зорали, він витрачає більше години, а коли закінчує, крижі щемлять, руки щемлять, зап’ястя знову болить. Тіла він перевозить на тачці. Пес із раною на шиї досі вишкіряє закривавлені зуби. «Це наче стріляти рибу в діжці», — думає він. Нікчемне, але, мабуть, радісне заняття в країні, де виводять собак, які гарчать, ледве відчувши запах чорної людини. Приємна пообідня робота, п’янка, як будь-яка помста. Він кидає собак одного за одним до ями, а потім засипає її.

Повернувшись, він знаходить Люсі в невеличкій затхлій коморі для продуктів, де вона ставить розкладачку.

— Це для кого? — цікавиться він.

— Для мене.

— А як щодо гостьової кімнати?

— Там попсувалися балки.

— А велика задня кімната?

— Забагато шуму від морозилки.

Неправда. Морозилка в задній кімнаті хіба що муркотить. Люсі не спатиме там через її вміст: тельбухи, кістки, м’ясо для собак, котре більше не знадобиться.

— Переїжджай до моєї кімнати, — каже він, — а я спатиму тут. — І одразу йде геть, аби винести звідти свої речі.

Хіба він і справді хоче переїхати до цієї камери, де в кутку вишикувалися стоси коробок із порожніми банками для закруток, з єдиним крихітним віконцем, що виходить на південь? Якщо привиди ґвалтівників Люсі досі тиняються її спальнею, неодмінно потрібно вижити їх звідти, а не дозволяти влаштовувати там собі прихисток. Тому він несе свої пожитки до кімнати Люсі.

Надходить вечір. Вони не голодні, але їдять. Їжа — це ритуал, а ритуали полегшують життя.

Так м’яко, як тільки вдається, він повертається до свого запитання.

— Люсі, найдорожча моя, чому ти не хочеш розповісти? Це був злочин. Не варто соромитися того, що ти стала жертвою злочину. Ти не обирала цього для себе. Ти — невинна сторона.

Сидячи за столом навпроти нього, Люсі ковтає повітря, збирається з духом, потім знову видихає й хитає головою.

— Можна, я вгадаю? — пропонує він. — Ти намагаєшся мені про щось нагадати?

— Я намагаюся нагадати тобі про що?

— Про те, що відчувають жінки в чоловічих руках.

— Я й близько про це не думаю. Девіде, це не має до тебе жодного стосунку. Ти хочеш знати, чому я не висунула певного звинувачення в поліції. Я розповім тобі, якщо ти погодишся не повертатися до цієї теми. Причина в тому, що, на мою думку, те, що зі мною сталося, стосується тільки особисто мене. В інший час, в іншому місці це можна було б вважати громадською справою. Але тут і сьогодні це не так. Це мої справи й тільки мої.

— А що це за місце таке?

— Це місце — Південна Африка.

— Я не погоджуюся. Я не погоджуюся з тим, що ти робиш. Гадаєш, смиренна оповідь про те, що сталося, може перетворитися на прірву між тобою і фермерами на кшталт Еттінґера? Гадаєш, те, що сталося, було екзаменом: якщо ти переживеш це, отримаєш диплом, перепустку в майбутнє чи знак, намальований на одвірку, який відганятиме чуму? Люсі, відплата відбувається не так. Відплата — це вогонь. Чим більше він пожирає, тим більше хоче.

— Припини, Девіде! Я не хочу слухати ці балачки про чуму й вогні. Я не просто намагаюся врятувати свою шкуру. Якщо ти так думаєш, значить, ти нічого не збагнув.

— То допоможи мені. Ти намагаєшся винайти якусь форму особистого спасіння? Сподіваєшся, що зможеш спокутувати старі гріхи теперішніми стражданнями?

— Ні. Ти продовжуєш неправильно тлумачити мою поведінку. Провина й спасіння — абстрактні поняття. Я не керуюся абстракціями. Поки ти не спробуєш цього зрозуміти, я не можу тобі допомогти.

Він хоче відповісти, але вона перериває його:

— Девіде, ми домовилися. Я не хочу продовжувати цю розмову.

Вони ніколи ще не були такими далекими одне від одного й такими злими одне на одного. Він здригається.