Безчестя

Дев’ятнадцять

Будинок — частина забудови, що в час свого зведення, років п’ятнадцять чи двадцять тому, вигляд мала швидше позбавлений рослинності, але відтоді трава на доріжках, дерева й повзучі пагони, які розрослися на бетонних стінах, значно його покращили. У восьмому номері на Растголм-кресент розмальована хвіртка й домофон.

Він натискає на кнопку. Відповідає молодий голос:

— Алло?

— Я шукаю містера Ісаакса. Моє прізвище Лур’є.

— Його зараз немає вдома.

— Коли ви на нього чекаєте?

— Зараз-зараз… — Дзижчання, клацає засув; він розчахує хвіртку.

Доріжка веде до вхідних дверей, біля котрих стоїть, розглядаючи його, худенька дівчинка.

Вона вдягнена в шкільну форму: сарафан кольору морської хвилі, білі гольфи й сорочку з розстібнутим комірцем. Вона має очі Мелані, широкі вилиці Мелані, темне волосся Мелані; а взагалі вона навіть ще гарніша. Мелані розповідала про свою молодшу сестру, але зараз він не може згадати її імені.

— Доброго дня. Коли ви чекаєте на батькове повернення?

— Заняття в школі закінчуються о третій, але він зазвичай затримується. Усе гаразд, ви можете зайти всередину.

Вона притримує для нього двері й притискається до стіни, коли він проходить повз неї. Дівчинка їсть шматок пирога, який вишукано тримає між двома пальцями. На верхній губі крихти. Він відчуває бажання дотягнутися і струсити їх; тієї ж миті його накриває гаряча хвиля спогадів про її сестру. «Господи, убережи мене, — думає він, — що я тут роблю?»

— Можете сісти, якщо хочете.

Він сідає. Меблі мерехтять, кімната гнітюче охайна.

— Як вас звуть? — цікавиться він.

— Дезіре.

Дезіре — тепер він пригадує. Спочатку народилася Мелані, темна, а потім Дезіре, бажана. Жодних сумнівів, називаючи її таким ім’ям, вони випробовували богів!

— Мене звуть Девід Лур’є. — Він уважно розглядає дівчинку, але не помічає жодних ознак упізнавання. — Я з Кейптауна.

— У мене в Кейптауні сестра. Вона студентка.

Він киває. Не каже: «Я знаю твою сестру, добре її знаю». Але думає: «Плід того самого деревця, напевно, схожий до найінтимніших деталей». Проте є й відмінності: інакше пульсує кров, інакша наполегливість у пристрасті. Опинитися з ними двома в одному ліжку — ось досвід, достойний короля.

Він злегка здригається й дивиться на годинник.

— Знаєте що, Дезіре? Я спробую упіймати вашого батька в його школі, якщо скажете, як туди дістатися.

Школа — частина житлового району: низька обкладена цеглою споруда зі сталевими вікнами й азбестовим дахом, що припнулася посередині квадратного подвір’я, обгородженого колючим дротом. «Ф. С. Мараіс», — повідомляє напис на одній із колон на вході; «Середня школа», — додає напис на іншій.

У дворі безлюдно. Він трохи тиняється школою, поки не натрапляє на табличку «Канцелярія». Усередині огрядна секретарка середніх років малює нігті.

— Я шукаю містера Ісаакса, — каже він.

— Містере Ісаакс! — гукає вона. — Тут до вас відвідувач. — Жінка повертається до нього. — Просто заходьте.

Ісаакс, котрий сидить за столом, уже наполовину підвівся й застигає, збентежено дивлячись на нього.

— Пам’ятаєте мене? Девід Лур’є, з Кейптауна.

— Ох, — каже Ісаакс і знову сідає. Він одягнений у той самий завеликий костюм: шия зникає в піджаку, з якого чоловік стирчить, наче гостродзьоба пташка з мішка. Вікна зачинені, затхло пахне тютюновим димом.

— Якщо ви не хочете мене бачити, я одразу піду, — заспокоює він.

— Ні, — озивається Ісаакс. — Сідайте. Я просто перевіряю відвідування. Ви не проти, якщо я спочатку закінчу?

— Будь ласка.

На столі стоїть фотографія в рамці. Зі свого місця він не бачить, що на світлині, але знає: там зіниці батькових очей, Мелані й Дезіре, разом із матір’ю, котра їх народила.

— Отже, — каже Ісаакс, закриваючи останній журнал. — Чим я зобов’язаний такому задоволенню?

Він думав, що почуватиметься напружено, але натомість досить спокійний.

— Після того, як Мелані подала скаргу, — починає він, — університет провів офіційне розслідування. У результаті я залишився без роботи. Отака історія; вам вона, мабуть, відома.

Ісаакс не відповідає, продовжуючи спантеличено роздивлятися його.

— Відтоді я залишився ні з чим. А сьогодні я проїжджав Джордж і подумав, що можу зупинитися й поговорити з вами. Я пам’ятаю, що наша минула зустріч була… гарячою. Але вирішив, що однаково заскочу й розповім вам усе, як на сповіді.

Усе, сказане ним до цієї миті, — правда. Він хоче розповісти все від щирого серця. Інша справа, що там, у нього на серці?

Ісаакс тримає в руках дешеву кулькову ручку «Бік». Він пробігає по ній пальцями згори вниз, перевертає, пробігає пальцями згори вниз і так знову та знову; рухи здаються швидше автоматичними, ніж нетерплячими.

Лур’є продовжує:

— Ви чули цю історію такою, як вона виглядає для Мелані. Я хотів би розповісти вам свою версію, якщо ви готові її почути.

Усе почалося ненавмисно з мого боку. Це почалося як пригода, одна з тих випадкових невеличких пригод, які трапляються з певними чоловіками, які траплялися зі мною і тримали мене на плаву. Перепрошую, що доводиться так казати. Я намагаюся бути відвертим.

Тим не менш, у випадку з Мелані сталося дещо неочікуване. Я вважаю це вогнем. Вона розпалила в мені вогонь.

Він на мить змовкає. Ручка продовжує свій танець. «Випадкова невеличка пригода. Певні чоловіки». Чи траплялися пригоди з цим чоловіком за столом? Чим довше він на нього дивиться, тим більше сумнівається. Він не здивується, якщо Ісаакс служить десь у церкві, дияконом чи паламарем, ким би не був цей «паламар».

— Вогонь, що в ньому такого надзвичайного? Якщо він згасне, ви чиркаєте сірником і розпалюєте новий. Так я звик думати. Але в давні часи люди поклонялися вогню. Вони б двічі подумали, перш ніж дозволити померти вогню — богові-полум’ю. Саме таке полум’я розпалила в мені ваша донька. Недостатнє, аби спалити мене, але справжнє — справжній вогонь.

Обгорілий — горілий — випалений.

Ручка припиняє свій рух.

— Містере Лур’є, — каже тато дівчини, і на його обличчі з’являється крива болісна усмішка. — Я запитую себе, що ви, у біса, собі задумали, щоб приходити в мою школу й розповідати історії…

— Перепрошую, це обурливо, я знаю. Але це вже кінець. Це все, що я хотів сказати на свій захист. Як там Мелані?

— У Мелані, якщо ви вже питаєте, усе гаразд. Вона щотижня телефонує. Продовжує навчання, їй дали спеціальний дозвіл, певен, ви розумієте, зважаючи на всі обставини. У вільний час вона продовжує працювати в театрі й досить успішно. Отже, з Мелані все гаразд. А як щодо вас? Що ви плануєте робити тепер, коли пішли з посади викладача?

— Вам буде цікаво почути, що я теж маю доньку. Вона володіє фермою, я сподіваюся провести трохи часу з нею, буду допомагати. А ще я мушу закінчити книжку, щось на кшталт книжки. Так чи інакше мені буде чим зайнятися.

Він змовкає. Ісаакс роздивляється його так уважно, що, як йому здається, аж пронизує поглядом.

— Тож, — озивається Ісаакс ледь чутно, і слова злітають з губ, наче зітхання, — попáдали лицарі[83].

«Попáдали»? Так, це було падіння, можна навіть не сумніватися. Але «лицарі»? Хіба його можна назвати лицарем? Він вважає себе непримітною людиною, котра щоразу стає ще непомітнішою. Малюнком на берегах історії.

— Можливо, нам це корисно, — припускає він, — падати час від часу. Поки ми не розбиваємося.

— Добре. Добре. Добре, — бурмоче Ісаакс, пришпилюючи його до стільця своїм рішучим поглядом. Він уперше помічає в чоловікові схожість із Мелані: така ж форма рота й вуст. Він імпульсивно тягнеться над столом, намагаючись потиснути чоловікові руку, але натомість гладить її. Прохолодна безволоса шкіра.

— Містере Лур’є, — каже Ісаакс, — чи є ще щось, що ви хотіли б розповісти мені, крім вашої із Мелані історії? Ви згадували, що маєте якийсь тягар на серці.

— На серці? Ні. Ні, я просто заїхав по дорозі, щоб дізнатися, як там Мелані. — Він підводиться. — Дякую, що зустрілися зі мною, я це дуже ціную. — Цього разу він прямо простягає руку. — На все добре.

— На все добре.

Він уже біля дверей — власне кажучи, він уже в порожній приймальні, — коли Ісаакс гукає його:

— Містере Лур’є! Заждіть хвилинку!

Він повертається.

— Які у вас плани на вечір?

— На сьогоднішній вечір? Я зупинився в готелі. У мене немає планів.

— Приходьте до нас поїсти. Приходьте на вечерю.

— Не думаю, що вашій дружині це сподобається.

— Можливо. А може, і ні. Приходьте, хай там що. Переламайте з нами хліб. Ми сідаємо за стіл о сьомій. Давайте я запишу вам адресу.

— Немає потреби. Я вже там був і познайомився з вашою донькою. Це вона мене сюди скерувала.

Ісаакс і оком не змигнув.

— Добре, — каже він.

Ісаакс сам відчиняє вхідні двері.

— Заходьте, заходьте, — пропонує він і веде гостя до вітальні. Ніде не видно ані дружини, ані другої доньки.

— Я приніс дари, — повідомляє він і простягає пляшку вина.

Ісаакс дякує, але, схоже, не певен, що з нею робити.

— Вип’єте трохи? Я піду відкоркую. — Він виходить з кімнати; потім із кухні лунає шепіт. Чоловік повертається. — Схоже, ми десь загубили штопор. Але Деззі позичить у сусідів.

Ясно, вони непитущі. Йому слід було про це подумати. Невеличке строге міщанське господарство, ощадливе й розсудливе. Машину помито, газон пострижено, заощадження зберігаються в банку. Усі їхні ресурси зосереджені на тому, аби дати путівку в майбутнє двом дорогоцінним донечкам: розумниці Мелані, з її театральними амбіціями, і красуні Дезіре.

Він згадує Мелані у перший вечір їхнього ближчого знайомства — вона сидить поруч із ним на канапі і п’є каву з чаркою віскі, котра мала завдання — неохоче на думку спадає слово — «підмазати» її. Її маленьке ладне тіло; її сексуальний одяг; її очі збуджено блищать. Дівчинка робить крок до лісу, де шастає дикий вовк.

Дезіре-красуня заходить до кімнати з пляшкою і штопором. Перетинаючи кімнату в його напрямку, вона на мить затинається, усвідомивши, що повинна привітатися.

— Та? — бурмоче дівчинка трохи зніяковіло і простягає йому пляшку.

Отже, вона здогадалася, хто він такий. Вони обговорювали його, можливо, посперечалися через нього: небажаного гостя, чоловіка на ім’я Морок.

Батько ловить її руку своєю.

— Дезіре, — каже він, — це містер Лур’є.

— Привіт, Дезіре.

Дівчинка відкидає назад волосся, котре затуляло їй обличчя. Вона зустрічається з ним поглядом, досі соромлячись, але тепер почуваючись впевненіше під батьковим крилом.

— Привіт, — бурмоче Дезіре; і він думає: «О Господи, Боже мій!»

Щодо дівчинки, їй не вдається приховати від нього думки у своїй голові: «Отже, це той чоловік, перед яким роздягалася моя сестра! Чоловік, із котрим вона займалася цим! Цей стариган!»

Вони мають невеличку окрему їдальню, з’єднану з кухнею віконцем. Стіл сервіровано найкращими столовими приборами на чотирьох, мерехтять свічки.

— Сідайте, сідайте! — запрошує Ісаакс. Дружини й досі ніде не видно. — Перепрошую, я на хвилинку. — Чоловік зникає на кухні.

Лур’є залишається наодинці з Дезіре, котра сидить за столом навпроти нього. Дівчинка похнюпилася, тепер вона вже не така смілива.

А тоді вони повертаються, батьки приходять разом. Він підводиться.

— Ви ще не знайомі з моєю дружиною. Дорін, наш гість, містер Лур’є.

— Я вдячний за прийом у вашому будинку, місіс Ісаакс.

Місіс Ісаакс — невисока, кряжиста від віку жіночка з кривими ногами, від чого трохи здається, наче вона не йде, а котиться. Але він бачить, від кого сестрички отримали свою зовнішність. Мабуть, у молодості вона була справжньою красунею.

Її обличчя не поворухнеться, вона не зустрічається з ним поглядом, утім, ледь помітно киває. Слухняна жінка; гарна дружина, супутниця життя. І стануть обоє вони одним тілом[84]. Цікаво, доньки теж у неї вдадуться?

— Дезіре, — наказує жінка, — ходімо, допоможеш мені принести все.

Вдячна дитина рвучко злазить зі стільця.

— Містере Ісаакс, я став причиною сварки у вашому домі, — зауважує він. — Дуже люб’язно було з вашого боку запросити мене, я ціную це, але мені краще піти.

Ісаакс посміхається, і, на його подив, у посмішці є натяк на веселощі.

— Сидіть, сидіть! З нами все буде гаразд! Ми впораємося. — Він нахиляється ближче. — Ви мусите бути сильним!

А тоді повертаються Дезіре та її мати з тарілками: курча, тушковане в киплячому томатному соусі, від якого ширяться аромати імбирю та кмину, рис і безліч салатів та солінь. Саме та їжа, за якою він найбільше скучив, живучи з Люсі.

Перед ним ставлять пляшку вина і єдиний келих.

— Тільки я питиму? — цікавиться він.

— Прошу, — відповідає Ісаакс. — Пригощайтеся.

Він наливає собі келих. Солодкі вина він не любить і купив «Пізній урожай», уважаючи, що той припаде їм до смаку. Ну, йому ж гірше.

Залишається пережити молитву. Ісаакси беруться за руки; у нього немає іншого вибору, крім як теж простягнути свої: ліву батькові дівчинки, праву матері.

— Нехай Господь зробить нас воістину вдячними за те, що ми збираємося спожити, — каже Ісаакс.

— Амінь, — озиваються його дружина і донька; і він, Девід Лур’є, теж бурмоче: «Амінь» та відпускає дві долоні: шовковисту й прохолодну батькову та маленьку м’ясисту материну, зігріту її трудами.

Місіс Ісаакс розкладає їжу на тарілки.

— Обережно, гаряче, — застерігає жінка й передає йому тарілку. Це єдині слова, якими вона до нього звернулася.

Під час вечері він намагається бути гарним гостем, розважає господарів розмовами, заповнює словами тишу. Він оповідає про Люсі, про притулок для тварин, про бджолярство, про її садівничі плани і свої суботні ранки на посту на базарі. Напад він дещо прикрашає, повідомляючи тільки, що в нього вкрали автівку. Він розповідає про «Лігу добробуту тварин», але не згадує про сміттєспалювач на території шпиталю чи нишком вкрадені пообідні години з Бев Шоу.

Історія, зшита таким чином докупи, розгортається, не відкидаючи тіні. Сільське життя в усій своїй ідіотській невибагливості. Як би йому хотілося, щоб усе це було правдою! Він стомився від тіней, від ускладнень, від складних людей. Він любить свою доньку, але часом мріє, щоб вона була простішим створінням: простішим і зрозумілішим. Таким був чоловік, який зґвалтував її, ватажок тієї банди. Як лезо, що розтинає повітря.

Він бачить себе розіп’ятим на операційному столі. Спалахує скальпель, і його тіло розчахується від горла до паху; він бачить усе це, втім, не відчуває болю. Над ним схиляється й насуплюється бородатий хірург. «Що все це таке? — буркає він і штрикає лезом у жовчний міхур. — Що це? — Він вирізає його і кидає вбік. І тепер штрикає у серце. — А це що?»

— Ваша донька… вона самостійно керує фермою? — цікавиться Ісаакс.

— Там є чоловік, який іноді допомагає. Петрус. Африканець, — і він оповідає про Петруса, серйозного надійного Петруса з двома дружинами й помірними амбіціями.

Він не такий голодний, як розраховував. Розмова стихає, але якимось чином їм вдається пережити вечерю. Дезіре перепрошує і йде робити уроки. Місіс Ісаакс прибирає зі столу.

— Я мушу йти, — повідомляє він, — завтра потрібно рано виїжджати.

— Зачекайте, залиштеся ще на хвилинку, — просить Ісаакс.

Вони залишилися самі. Він більше не може кривити душею.

— Щодо Мелані, — каже він.

— Так?

— Ще кілька слів, і я закінчу. Я вірю, що між нами все могло обернутися інакше, попри наш вік. Але було дещо, чого я не зміг їй дати, дещо, — він шукає правильне слово, — ліричне. Мені не вистачило ліричності. Я занадто вправно пораюся з коханням. Я не співаю, навіть палаючи, якщо ви розумієте, про що я. Прошу вибачити мені за це. Прошу вибачити мені за те, у що я вплутав вашу доньку. У вас чудова родина. Перепрошую, що завдав горя вам і місіс Ісаакс. Прошу мені вибачити.

«Чудова» — неправильне слово. Краще було б сказати «зразкова».

— Ну от, — озивається Ісаакс, — ви нарешті вибачилися. А я міркував, коли вже це станеться. — Він замислюється і не сідає; починає ходити туди-сюди. — Ви просите вибачення. Вам не вистачило ліричності, як ви кажете. Якби вам вистачило ліричності, ми б не опинилися у сьогоднішньому становищі. Але я кажу собі: коли нас викривають, ми всі просимо пробачення. Тоді нам усім дуже шкода. Питання не в тому, чи шкодуємо ми. Питання в тому, чого нас це навчило. Питання в тому, що ми збираємося робити тепер, коли нам так шкода.

Він хоче відповісти, але Ісаакс заперечливо підіймає руку.

— Чи можу я у вашій присутності промовити слово «Бог»? Ви не з тих людей, котрі засмучуються, почувши ім’я Господа? Питання в тому, чого хоче від вас Бог, окрім того, щоб ви страшенно шкодували. Вам спадає щось на думку, містере Лур’є?

Ісааксове снування відволікає його, і все ж він ретельно добирає слова.

— Зазвичай я б сказав, — починає він, — що, досягнувши певного віку, людина стає занадто старою, аби чогось учитися. Її можна лише карати, знову і знову. Але, можливо, це не так, принаймні не завжди. Я чекаю, коли зрозумію це. Щодо Бога: я невіруючий, тому мені доведеться перекласти те, що ви називаєте Богом і Божою волею, мовою власних понять. Спираючись на мої поняття, виходить, що мене було покарано за те, що сталося між мною і вашою донькою. Я загруз у стані безчестя, з якого непросто вибратися самому. Я не заперечую проти такого покарання. Не ремствую проти нього. Навпаки, я проживаю його день за днем, намагаючись прийняти безчестя як спосіб свого існування. Як по-вашому, Богові достатньо, що я живу в безчесті, якому кінця-краю не видно?

— Не знаю, містере Лур’є. Зазвичай я б сказав: не питайте мене, питайте в Бога. Але, оскільки ви не молитеся, ви не можете звернутися до нього. Богові доведеться знайти власні шляхи, щоб відповісти вам. Як ви думаєте, чому ви тут, містере Лур’є?

Він мовчить.

— Я скажу вам. Ви проїжджали Джордж, і вам спало на думку, що тут живе родина вашої студентки, тож ви подумали: «А чому б і ні?» Ви не планували цього, але опинилися в нашому будинку. Це мало б вас здивувати. Чи маю я рацію?

— Не зовсім. Я не розповів вам усієї правди. Я не просто проїжджав Джордж. Я приїхав сюди з єдиною метою: поговорити з вами. Я вже давненько думав про це.

— Так, ви кажете, що приїхали, щоб поговорити зі мною, але чому зі мною? Зі мною легко розмовляти, занадто легко. Усім дітям у моїй школі це відомо. «Відкараскатися від Ісаакса невелика хитрість», — кажуть вони. — Він знову посміхається тією ж скривленою посмішкою, що й раніше. — То з ким ви насправді приїхали поговорити?

Тепер Лур’є переконаний: йому не подобається цей чоловік, не подобаються його витівки.

Він підводиться, навпомацки перетинає порожню їдальню й коридор. За напівзачиненими дверима лунають стишені голоси. Він розчахує двері. На ліжку сидять Дезіре та її матір і роблять щось із клубками вовни. Вражені його появою, жінки змовкають.

З ретельною церемонійністю він уклякає й притискається чолом до підлоги.

«Чи достатньо цього? — думає він. — Вистачить? А якщо ні, то що далі?»

Він підводить голову. Вони вдвох продовжують, завмерши, сидіти там. Він зустрічається поглядом із матір’ю, потім із донькою, і його знову накриває течією, течією бажання.

Він підводиться на ноги трохи скрипучіше, ніж йому хотілося б.

— На добраніч, — каже він. — Дякую за вашу люб’язність. Дякую за вечерю.

Об одинадцятій годині хтось телефонує йому в готельний номер. Це Ісаакс.

— Я телефоную, щоб побажати вам сил на майбутнє. — Він робить паузу. — Я маю запитання, якого ніколи не ставив, містере Лур’є. Ви ж не сподіваєтеся, що ми заступимося за вас перед університетом, чи не так?

— Заступитеся?

— Так. Наприклад, аби вас поновили на посаді?

— Це ніколи не спадало мені на думку. Я покінчив з університетом.

— Тому що шлях, на якому ви опинилися, обраний для вас Богом. Нам не слід втручатися.

— Зрозуміло.