Безчестя

Вісім

Він уже забув, якими холодними бувають ранки в нагір’ях Східної Капської провінції. Теплого одягу він із собою не привіз, тож доводиться позичити светр у Люсі.

Запхавши руки до кишень, він шпацирує між квітковими клумбами. Кентонською дорогою гуркотить невидима автівка, та її звук ще довго висить у застиглому повітрі. Високо над головою, вишикувавшись вервечкою, летять гуси. Що він робитиме зі своїм вільним часом?

— Хочеш трохи прогулятися? — питає за спиною Люсі.

Вони беруть із собою трьох псів: двох молодих доберманів, яких донька веде на повідках, і покинуту бульдожиху.

Задерши вуха догори, самка намагається випорожнитися, але в неї нічого не виходить.

— У неї проблеми, — пояснює Люсі. — Доведеться її лікувати.

Собака продовжує тужитися, висолопивши язика й глипаючи туди-сюди очицями, наче соромлячись того, що за нею спостерігають.

Вони залишають дорогу позаду і прокладають собі шлях крізь зарості чагарників, а потім крізь рідкий сосновий лісок.

— Дівчина, з якою ти сплутався, — каже Люсі, — це було серйозно?

— Хіба Розалінд не розповіла тобі все?

— Не дуже детально.

— Вона народилася в цих місцях. У Джорджі. І слухала один із моїх предметів. Посередня студентка, але дуже приваблива. Чи було це серйозно? Не знаю. Але це точно мало серйозні наслідки.

— Але тепер усе скінчено? Ти ж не відчуваєш досі потягу до неї?

Чи скінчено все? Чи не відчуває він тепер потягу?

— Наші стосунки скінчилися, — озивається він.

— Чому вона пожалілася на тебе?

— Вона не розповіла мені; та й я не мав можливості запитати. Вона була в скрутному становищі. Її залякував один молодик, коханець чи колишній коханець. І на заняттях були проблеми. А потім її батьки щось почули й приїхали без попередження до Кейптауна. Гадаю, на неї тиснуло занадто багато всього.

— А ще був ти.

— Так, ще і я. Не думаю, що зі мною було легко.

Вони дістаються до воріт із написом «САППІ Індастріз — порушники переслідуватимуться» й повертають назад.

— Гаразд, — каже Люсі, — ти сплатив свій борг. Можливо, озираючись назад, вона не думатиме про тебе занадто грубо. Жінки можуть на диво легко пробачати.

Западає тиша. Невже Люсі, його власній дитині, вистачає самовпевненості розповідати йому про жінок?

— Ти не думаєш про те, аби знову одружитися? — цікавиться донька.

— Із кимось із моїх однолітків, маєш на увазі? Я не годжуся для шлюбу, Люсі. Ти ж сама бачила.

— Так. Але…

— Але що? Але негідна справа — полювати на дітей?

— Я не про це. Просто час минає, і далі тобі буде складніше, а не легше.

Вони з Люсі ніколи раніше не обговорювали його інтимного життя. Виявляється, це не так-то й просто. Але якщо не з нею, з ким він може поговорити?

— Пам’ятаєш, як там у Блейка, — каже він. — Краще вбити немовля в колисці, ніж плекати нездійсненні мрії?[34]

— Чому ти цитуєш мені це?

— Нездійсненні мрії старигана можуть виявитися такими ж огидними, як у молодого.

— І?

— Кожна жінка, з котрою я був близьким, відкривала мені щось у мені самому. Із цієї точки зору вони робили мене кращим, ніж я був.

— Сподіваюся, ти не прагнеш у відповідь того самого: дізнатися, що зробив своїх жінок кращими людьми.

Він рвучко дивиться на доньку. Вона всміхається.

— Жартую, — каже.

Повертаються вони вздовж гудрону. На повороті до невеличкої ферми Люсі намальовано знак, якого він раніше не помічав: «Зрізані квіти. Саговники»[35] і стрілка.

— Саговники? — дивується він. — Я гадав, їх заборонено продавати.

— Заборонено викопувати дикі. Я вирощую їх із насіння, покажу тобі.

Вони продовжують прогулянку, молоді пси смикаються, намагаючись вирватися, самка захекано плентається позаду.

— А ти? Ти хочеш від життя саме цього? — Він змахує рукою в напрямку городчика, у напрямку будинку з блискучим від сонячних променів дахом.

— Цього вистачить, — тихо відповідає Люсі.

А ось і субота, базарний день. Люсі будить його о п’ятій ранку, як домовлялися, і пропонує каву. Загорнувшись, аби не мерзнути, вони приєднуються в садку до Петруса: він уже зрізає квіти у світлі галогенової лампи.

Він пропонує підмінити Петруса, але вже незабаром пальці замерзають так, що в’язати букети не вдається. Повернувши мотузку Петрусові, він загортає та складає квіти.

О сьомій, коли світанкові промені торкаються пагорбів і починають ворушитися собаки, робота завершується. У «комбі» завантажили коробки з квітами, мішки картоплі, цибулі та капусти. Люсі кермує, а Петрус залишається на фермі. Обігрівач не працює; визираючи крізь запітніле скло, донька виїжджає на дорогу до Ґрехемстауна. Він сидить поруч і їсть зроблений донькою сендвіч. З носа капає; він сподівається, що Люсі цього не помітила.

Отже, нова пригода. Його донька, котру він колись возив до школи, на балетний гурток, до цирку й на ковзанку, тепер сама везе його на екскурсію, показує йому життя, показує йому інший, незнайомий світ.

На Донкін-сквер власники яток уже розкладають прилавки і викладають свій товар. Пахне підгорілим м’ясом. Над містом висить холодний туман; люди потирають руки, тупають ногами і лають погоду. Кожен демонструє доброзичливість, але Люсі, на його щастя, тримається осторонь.

Виявляється, що вони перебувають у продуктовій частині базару. Ліворуч від них троє африканок продають молоко, кукурудзяне борошно й масло, а ще кістки на суп з накритого вологою ганчіркою відра. Праворуч — пара літніх бурів, вітаючись із котрими Люсі називає їх тітонькою Мімз і дядечком Коосом; у них є маленький помічник у балаклаві, якому не більше десяти років. Як і Люсі, вони принесли на продаж картоплю й цибулю, а ще варення в банках, консервовані овочі, висушені фрукти, мішечки з чаєм бучу[36], ханібуш[37] і трави.

Люсі прихопила із собою два розкладаних парусинових стільчики. Батько й дочка п’ють каву з термоса й чекають на перших покупців.

Два тижні тому він в аудиторії пояснював нудьгуючим молодикам із провінції, у чому різниця між «пити» і «випити», «горіти» і «згоріти». Доконаний вид — означає дію, доведену до кінця. Яким далеким усе це тепер здається! Я живу, я жив, я прожив.

Картопля Люсі помита й розкладена по бушелю[38] в кошики, а в Кооса і Мімз — строката від глини. Уранці Люсі заробляє майже п’ятсот рандів. Гарно купують квіти; об одинадцятій донька знижує ціну й розпродає залишки продуктів. М’ясо-молочна ятка теж продає чимало; а ось у старого подружжя, котре задерев’яніло сидить пліч-о-пліч і не посміхається, справи просуваються гірше.

Багато покупців знають ім’я Люсі: здебільшого це жінки середнього віку, у чиєму ставленні відчувається щось власницьке, наче її успіх належить і їм теж. Вона щоразу відрекомендовує його:

— Познайомтеся з моїм батьком, Девідом Лур’є, він приїхав у гості з Кейптауна.

— Ви, мабуть, пишаєтеся донькою, містере Лур’є, — кажуть вони.

— Так, дуже пишаюся, — погоджується він.

— Бев керує притулком для тварин, — каже Люсі після одного зі знайомств. — Часом я допомагаю їй. Ми зазирнемо до неї на зворотному шляху, якщо ти не проти.

Бев Шоу, кремезна, невисока метушлива жіночка з чорними веснянками, коротко постриженим жорстким волоссям і короткою шиєю, не викликала в нього симпатії. Йому не подобаються жінки, котрі навіть не намагаються бути привабливими. Він уже раніше відчував схожу ворожість до подруг Люсі. Тут немає чим пишатися: упередженість виникла в його свідомості й оселилася там. Його мозок став прихистком для думок похилого віку, ледачих, злиденних, котрим немає куди податися. Йому слід гнати їх утришия, вимітати зі своєї голови. Але не завдає собі клопоту, його це не так-то й переймає.

Ліга добробуту тварин колись була активною благодійною організацією Ґрехемстауна, а тепер припинила свою діяльність. Проте кілька добровольців на чолі із Бев Шоу й досі підтримують у старому приміщенні ветеринарну клініку.

Він не має нічого проти любителів тварин, з якими Люсі зналася, скільки він її пам’ятає. Безумовно, без них світ став би ще гіршим. Тож коли Бев Шоу відчиняє вхідні двері, він набуває люб’язного вигляду, хоча насправді зустрічний сморід котячої сечі, собачої сверблячки та дезінфектора «Джейс Флюїд» викликає в нього огиду.

Будинок точно такий, як він собі уявляв: погані меблі, безладні дрібнички (порцелянові пастушки, коров’ячі дзвіночки та мухобійки зі страусового пір’я), радіо стогне, пташки в клітках пищать, а під ногами вештаються коти. Окрім Бев Шоу, тут є ще Білл Шоу; він п’є чай за кухонним столом, так само приземкуватий, з червоним, як буряк, лицем, сріблястим волоссям і у светрі з розтягнутим коміром.

— Сідайте, сідайте, Девіде, — пропонує він. — Беріть горнятко, почувайтеся як удома.

Ранок був довгий, він стомився, і легкі світські бесіди з цими людьми — останнє, чого йому хочеться. Він глипає на Люсі.

— Ми ненадовго, Білле, — каже вона. — Я лише заберу деякі ліки.

Він дивиться крізь вікно на задній двір родини Шоу: з яблунь падають червиві плоди, буйно розрослися бур’яни, шматок землі загороджений оцинкованим листовим залізом, дерев’яні піддони, старі шини, між якими порпаються курчата, а в кутку дрімає неочікувана тут південноафриканська антилопа.

— Що думаєш? — уже в машині питає Люсі.

— Не хочу бути грубим. Я впевнений, що це самодостатня субкультура. У них є діти?

— Ні, жодних дітей. Не слід недооцінювати Бев. Вона не дурна й робить надзвичайно багато доброго. Вона роками їздить до Дункан-Вілліджа, спочатку від «Добробуту тварин», а тепер сама.

— Це неминучий програш.

— Так, неминучий. Фінансування більше немає. Тварини зникли зі списку державних пріоритетів.

— Це, мабуть, пригнічує її. І тебе теж.

— Так. Ні. Хіба це має значення? Тварини, яким вона допомагає, не пригнічені. Вони відчувають неабияке полегшення.

— Тоді це чудово. Пробач, дитинко, мені просто складно розбурхати в собі цікавість до цієї теми. Те, що ти робиш, те, що вона робить, — прекрасно, але, як на мене, люди з Ліги добробуту тварин нагадують християн певного штибу. Усі такі бадьорі й сповнені найкращих намірів, що через деякий час тобі аж свербить зґвалтувати когось або пограбувати. Чи копнути кота.

Він сам дивується своєму емоційному вибуху. Настрій у нього анітрохи не поганий.

— Тобі здається, що мені слід займатися важливішими справами, — каже Люсі. Вони виїхали на відкриту дорогу, і вона кермує, не дивлячись на нього. — Ти думаєш, що, оскільки я твоя донька, то мала б краще влаштувати своє життя.

Він уже хитає головою.

— Ні… ні… ні… — бурмоче ледь чутно.

— Ти гадаєш, що мені варто малювати натюрморти чи вчити російську мову. Тобі не подобаються друзі на кшталт Бев і Білла Шоу, бо вони не познайомлять мене з добірним товариством.

— Це не так, Люсі.

— Авжеж, так. Вони не познайомлять мене з добірним товариством, і причина в тому, що тут немає добірного товариства. Тут є тільки звичайне життя, яким ми ділимося з тваринами. Це приклад того, що намагаються зробити люди на зразок Бев. Це приклад, який я намагаюся наслідувати. Поділитися деякими нашими перевагами з тваринами. Я не хочу народитися в наступному житті собакою чи свинею і жити так, як собаки чи свині живуть поміж нас.

— Люсі, дорогенька, не сердься. Так, я погоджуюся, що тут є лише звичайне життя. Щодо тварин, звісно ж, будьмо добрими до них. Але не втрачаймо перспективи. Ми геть інші створіння, ніж вони. Не обов’язково вищі, просто інакші. Тож якщо ми збираємося бути добрими, робімо це великодушно, а не тому, що відчуваємо провину чи боїмося відплати.

Люсі віддихується. Схоже, вона збирається відповісти на його проповідь, але потім передумує. Додому вони приїжджають мовчки.