Безчестя

Дев’ять

Він сидить у вітальні й дивиться по телевізору футбол. Рахунок нульовий, схоже, жодну з команд перемога не цікавить.

Матч коментують на сесото[39] і коса[40], жодної з цих мов він не розуміє, тому приглушує звук до ледь чутного бурмотіння. Суботнє пообіддя в Південній Африці — священний час для чоловіків і їхніх задоволень. Він починає куняти.

Коли він прокидається, поруч на канапі сидить Петрус із пляшкою пива в руках. Він зробив трохи голосніше.

— «Бушбакз»[41], — каже він. — Я вболіваю за них. За «Бушбакзів» і «Сандаунз»[42].

«Сандаунз» заробляють кутовий. Колотнеча у штрафному майданчику. Петрус стогне й хапається руками за голову. Коли всідається пилюка, воротар «Бушбакз» лежить на землі, притискаючи до грудей м’яч.

— Молодець! Молодець! — радіє Петрус. — Він чудовий воротар. Їм не слід відпускати його.

Гра закінчується всуху. Петрус перемикає канал. Показують бокс: двоє крихітних чоловічків, таких крихітних, що ледве дістають рефері до грудей, кружляють рингом, вистрибують і лупцюють одне одного.

Лур’є встає й іде до задньої частини будинку. Люсі читає, лежачи на ліжку.

— Що читаєш? — цікавиться він.

Вона зачудовано дивиться на нього, а потім виймає з вух навушники.

— Що читаєш? — повторює він і додає: — Не виходить, так? Мені слід забратися?

Донька всміхається й відкладає книжку. Це «Таємниця Едвіна Друда»[43] — він на таке не сподівався.

— Сідай, — каже Люсі.

Він сідає на ліжко й ліниво гладить її босу ногу. Гарна нога, струнка. Хороші кістки дісталися їй від матері. Люсі — жінка в розквіті літ, чарівна, попри свою вагу, попри непривабливий одяг.

— На мій погляд, Девіде, усе прекрасно виходить. Я рада, що ти тут. Аби звикнути до ритму сільського життя, знадобиться трохи часу, ось і все. Щойно ти знайдеш собі заняття, нудьгу як рукою зніме.

Він неуважно киває. «Приваблива, — думає він, — але втрачена для чоловіків». Чи варто докоряти за це йому, чи все однаково склалося б так? З того дня, коли народилася його донька, він відчував до неї лише найбезпосереднішу, найнеохопнішу любов. Її неможливо було не помітити. Чи було цієї любові забагато? Чи здавалася вона їй тягарем? Чи пригнічувала вона її? Чи вважала донька цю любов чимось порочнішим?

Він замислюється, як почувається Люсі зі своїми коханцями, як коханці почуваються з нею. Він ніколи не боявся йти звивистими шляхами за думкою, не боїться й тепер. Чи пристрасну жінку він породив? Що саме з чуттєвої сфери вона притягує, а що — ні? Чи спроможні вони з нею поговорити й на цю тему теж? Люсі не живе під чиїмось захистом. Чому б їм не побути відвертими одне з одним, навіщо відмежовуватися, коли настав час забути про кордони?

— Щойно я знайду собі заняття, — повторює він, виринаючи з роздумів. — А що б ти порадила?

— Ти міг би допомогти з собаками. Рубати для них м’ясо. Мені завжди було важко з цим впоратися. А ще є Петрус. Він зараз зайнятий облаштуванням власних земель. Можеш підставити йому плече.

— Підставити Петрусові плече. Мені це подобається. Подобається історична пікантність цієї ідеї. А він платитиме мені за роботу, як гадаєш?

— Запитай у нього. Переконана, що платитиме. На початку року він отримав від міністерства у справах землекористування субсидію, якої вистачило, аби купити в мене гектар з гаком. Я тобі не казала? Межа пролягає по загаті. Вона в нашій спільній власності. А звідти і до огорожі все належить йому. Він має корову, яка отелиться навесні. Має двох дружин, чи дружину і дівчину. Гарно організувавши справи, він може отримати й другу субсидію — на зведення будинку; а тоді переїде зі стайні. За мірками Східної Капської провінції, він — заможний чоловік. Запитай про платню. Він може собі це дозволити, а я навіть не певна, чи зможу далі платити йому.

— Гаразд. Я займатимусь м’ясом для собак і запропоную Петрусові допомогу з копанням землі. Що ще?

— Ти міг би допомагати в клініці. Їм украй потрібні добровольці.

— Ти маєш на увазі допомагати Бев Шоу.

— Так.

— Не думаю, що ми з нею поладнаємо.

— Тобі потрібно не ладнати з нею, а просто допомогти. Але не розраховуй на платню. Тобі доведеться робити це через своє добре серце.

— Сумніваюся, Люсі. Це підозріло нагадує громадські роботи. Звучить наче спроба розплатитися за старі злодіяння.

— Можу запевнити тебе, Девіде, тварини в клініці не цікавитимуться твоїми мотивами. Не розпитуватимуть, і їх це не турбуватиме.

— Гаразд, я візьмуся за це. Але за умови, що мені не доведеться ставати кращим, ніж я є. Я не готовий до таких змін. Хочу залишатися собою й працюватиму лише за таких умов. — Його рука досі лежить на її нозі, і тепер він міцніше стискає її гомілку. — Зрозуміло?

Люсі відповідає йому усмішкою, котру він може назвати винятково чарівною.

— То ти прийняв рішення залишатися поганою людиною. Божевільною, поганою, людиною, з котрою небезпечно знатися. Обіцяю, ніхто не змушуватиме тебе змінюватися.

Вона дражнить його так само, як полюбляла робити її мати. Утім, її дотепи колючіші. Його завжди приваблювали дотепні жінки. Дотепні красуні. Як би йому цього не хотілося, у Меланж він не знайшов дотепності. Зате краси було аж забагато.

І знову його проймає легкий дрож хтивості. Він знає, що Люсі спостерігає за ним. Виявляється, він так і не навчився приховувати почуттів. Цікаво.

Він підводиться й виходить на подвір’я. Молоді пси радіють, побачивши його: гасають туди-сюди в клітках, нетерпляче скиглячи. А ось стара бульдожиха майже не ворушиться.

Він заходить до клітки й зачиняє за собою двері. Бульдожиха підводить голову, дивиться на нього, і голова знову падає; старі соски` собаки мляво висять.

Він присідає навпочіпки й чухає Кеті за вухом.

— Покинули нас, так? — бурмоче ледь чутно.

Він витягається поруч із нею на голому бетоні. Угорі блідо синіє небо. Кінцівки розслабляються.

У такому вигляді Люсі й знаходить його. Він, мабуть, заснув: перше, що розуміє, — донька стоїть у клітці з бідоном, а собака підвелася й обнюхує її ноги.

— Намагаєшся потоваришувати? — питає Люсі.

— З нею це не так-то й просто.

— Бідолашна стара Кеті сумує. Ніхто її не хоче, і вона це знає. Найсмішніше те, що по цілій окрузі в неї, мабуть, купа нащадків, котрі радо жили б із нею під одним дахом. Але вони не мають права запросити її. Вони — частково домашні меблі, частково сигналізація. Вони виявляють пошану, ставлячись до нас як до божеств, а ми ставимося до них як до речей.

Вони виходять із клітки. Бульдожиха падає на підлогу й заплющує очі.

— Отці Церкви довго сперечалися щодо них і вирішили, що тварини не мають справжньої душі, — зауважує він. — Їхні душі пов’язані з тілами й помирають разом із ними.

Люсі здвигає плечима.

— Не впевнена, що в мене є душа. Я б не впізнала душу, навіть якби побачила її.

— Це не так. Ти сама — душа. Усі ми — душі. Ми живемо, як душі ще до народження.

Вона якось дивно глипає на нього.

— Що ти робитимеш із нею? — цікавиться він.

— Із Кеті? Якщо доведеться, залишу її собі.

— Ти колись усипляла тварин?

— Ні, не доводилося. Бев усипляє. Ніхто не хоче цим займатися, тому вона взяла на себе цей клопіт. Це змушує її жахливо страждати. Ти недооцінюєш її. Вона значно цікавіша людина, ніж ти гадаєш. Навіть за твоїми мірками.

Його мірки — які вони? Чи заслуговує та невисока кремезна жіночка з огидним голосом, аби її ігнорували? На нього падає тінь смутку: через Кеті, самотню у своїй клітці, через себе самого, через усіх. Він глибоко зітхає, не приховуючи цього.

— Пробач мені, Люсі, — просить.

— Пробачити тобі? За що? — вона посміхається безтурботною, глузливою посмішкою.

— За те, що я — один із двох смертних, котрим судилося привести тебе в цей світ, і за те, що я виявився не найкращим провідником. Але я піду й допоможу Бев Шоу. За умови, що мені не доведеться називати її Бев. Якесь дурнувате ім’я. Нагадує про худобу. Коли мені починати?

— Я їй зателефоную.