Шістнадцять

Увесь наступний ранок Люсі уникає його. Обіцяної нею зустрічі з Петрусом не відбувається. Аж раптом пообіді заклопотаний, як завжди, Петрус у черевиках і комбінезоні стукає в задні двері. «Час прокладати труби», — повідомляє він. Петрус хоче прокласти від загати до свого нового будинку поліхлорвінілові труби, метрів зо двісті. Чи може він позичити інструменти та чи не допоможе йому Девід налаштувати регулятор?

— Я не розуміюся на регуляторах. Я не розуміюся на водогоні. — Він не в настрої допомагати Петрусові.

— Це не водогін, — наполягає чоловік. — Просто підженемо їх. Просто покладемо їх.

Дорогою до загати Петрус базікає про різноманітні регулятори, про запобіжні клапани та стики; слова він вимовляє красномовно, хизуючись своїм знанням цієї справи. «Нова труба перетне угіддя Люсі, — каже він, — добре, що вона дозволила». Вона завжди «дивиться вперед». «Пані з тих, хто дивиться вперед, а не назад».

Про вечірку, про хлопчину з верткими очима Петрус і словом не прохопився. Наче нічого й не відбулося.

Незабаром стає зрозумілою його роль біля загати. Він потрібен Петрусові не для порад із підгонки труб чи їх прокладання, а для того, аби щось потримати й подати інструменти; правду кажучи, він став Петрусовим handlanger[72]. Він проти цього не заперечує. Петрус гарний робітник, навіть спостерігати за ним — це вже справжня освіта. А от сам чоловік йому більше не подобається. Поки той занудно бубонить про свої плани, він відчуває до нього щораз холоднішу неприязнь. Не хотів би він опинитися з Петрусом на безлюдному острові. І точно б не хотів одружитися. Домінуюча особистість. Селянинова молода дружина здається щасливою; проте він хотів би почути, які історії може розповісти стара дружина.

Нарешті, коли з нього вже досить, він перериває цей потік слів.

— Петрусе, — каже він, — той юнак, що був у тебе вдома вчора, як його звуть і де він тепер?

Петрус знімає капелюха й витирає чоло. Сьогодні він надів кашкет зі срібною кокардою Південноафриканських залізниць і гаваней. Схоже, він має цілу колекцію головних уборів.

— Розумієте, — відповідає він, насупившись, — Девіде, ви сказали дуже жорстоку річ, що той хлопчик злодій. Він страшенно розлютився, що ви назвали його злодієм. Так він усім каже. А я мушу слідкувати, аби все було мирно. Тому для мене ці слова теж дуже жорстокі.

— Я не маю жодного наміру вплутувати в цю справу тебе, Петрусе. Скажи мені хлопцеве ім’я та де він зараз, а я передам цю інформацію поліції, щоб там усе розслідували й поставили його разом із поплічниками перед судом. Ти не будеш у це вплутуватися, я не буду вплутуватися, це вже справа закону.

Петрус потягується, підставляючи обличчя теплим сонячним променям.

— Але страхова компанія дасть вам нову машину.

Це запитання? Твердження? У яку гру грає Петрус?

— Страхова компанія не дасть мені нову машину, — пояснює він, намагаючись залишатися терплячим. — Якщо припустити, що вона ще не збанкрутувала через усіх злодіїв, котрі крадуть машини в цій країні, страхова компанія дасть мені процент від того, скільки, на їхню думку, коштувала стара автівка. Цього не вистачить, щоб придбати нову. У будь-якому разі, тут річ у принципі. Ми не можемо дозволити страховим компаніям вершити правосуддя. Це не їхнє діло.

— Але від цього хлопчини ви свою машину назад не отримаєте. Він не може віддати вам вашу машину. Він навіть не знає, де вона. Ваша машина зникла. Найкраще буде, якщо ви купите нову машину за гроші зі страховки, тоді у вас знову буде авто.

Як він опинився у глухому куті? Він пробує нову тактику:

— Петрусе, дозволь запитати тебе, цей хлопчик — твій родич?

— І чому, — продовжує Петрус, ігноруючи запитання, — ви хочете відвести хлопчину до поліції? Він занадто юний, ви не можете кинути його за ґрати.

— Якщо йому вже є вісімнадцять, йому можна влаштувати допит. Навіть якщо йому шістнадцять, йому можна влаштувати допит.

— Ні-ні, немає йому вісімнадцяти.

— Звідки ти знаєш? Як на мене, він виглядає на вісімнадцять і навіть старше.

— Я знаю, я знаю! Але він ще такий юний, він не може сісти до в’язниці, такий закон, ви не можете кинути малого за ґрати, ви мусите відпустити його!

Петрусові здається, що це остаточно завершує суперечку. Він важко опускається на одне коліно й починає під’єднувати вихідну трубу.

— Петрусе, моя донька хоче бути доброю сусідкою — доброю громадянкою і доброю сусідкою. Вона любить Східну Капську провінцію. Вона хоче влаштувати тут своє життя, хоче жити поряд з усіма. Але як їй це зробити, якщо на неї будь-якої миті можуть напасти злодії, котрі потім втечуть непокараними. Звичайно, ти все розумієш!

Петрус докладає чималих зусиль, аби з’єднати труби. Шкіра на його руках вкрита глибокими грубими тріщинами; працюючи, він ледь чутно крекче; не схоже, що Петрус узагалі щось почув.

— Люсі тут у безпеці, — виголошує він раптом. — Усе гаразд. Ви можете залишити її тут, вона в безпеці.

— Але вона не в безпеці, Петрусе! Очевидно, що ні! Ти ж знаєш, що тут сталося двадцять першого.

— Так, я знаю, що сталося. Але тепер усе гаразд.

— Хто каже, що все гаразд?

— Я кажу.

— Ти кажеш? Ти захистиш її?

— Я захищу її.

— Ти не захистив її минулого разу.

Петрус щедріше змащує трубу.

— Ти кажеш, наче знаєш, що сталося, але ти не захистив її минулого разу, — повторює він. — Ти поїхав, аж тут з’явилося трійко тих злодюг, а тепер схоже, що один із них — твій друзяка. Які я маю зробити висновки?

Зараз він перебуває найближче до того, щоб звинуватити Петруса. А чому б і ні?

— Хлопчик не винен, — наполягає той. — Він не злочинець. Він не злодій.

— Я кажу не лише про грабіж. Стався ще й інший злочин, злочин значно тяжчий. Ти кажеш, наче знаєш, що трапилося. Отже, розумієш, про що я.

— Він не винен. Він занадто молодий. Це просто велика помилка.

— Ти знаєш?

— Я знаю. — Труба стає на місце. Петрус згинає хомут, затягує його міцніше, підводиться, випрямляє спину. — Я знаю, кажу вам. Я знаю.

— Ти знаєш. Тобі відкрилося майбутнє. Що я можу на це сказати? Ти висловився. Я тобі ще тут потрібен?

— Ні, тепер уже простіше, тепер я мушу просто закопати трубу.


Попри Петрусову довіру до страхувальних компаній, справа щодо його претензій не просувається. Без машини він почувається на фермі, мов у пастці.

Якось пообіді одного зі своїх днів у клініці він позбувається каменя на серці, розповівши все Бев Шоу.

— Ми з Люсі не вживаємося, — каже він. — Нічого дивного, як на мене. Батьки та діти не створені для спільного життя. За нормальних обставин я б уже поїхав звідси, повернувся до Кейптауна. Але я не можу залишити Люсі одну на фермі. Тут вона в небезпеці. Я намагаюся вмовити її передати господарство Петрусові й перепочити, та вона й слухати не хоче.

— Дітей необхідно відпускати, Девіде. Ви не можете вічно її оберігати.

— Я вже давно відпустив Люсі. З усіх батьків на світі я найменше намагаюся огородити свою дитину. Але ситуація, котра зараз склалася, інакша. Люсі справді в небезпеці. Нам це продемонстрували.

— Усе буде гаразд. Петрус візьме її під своє крильце.

— Петрус? Який йому сенс брати її під своє крильце?

— Ви його недооцінюєте. Петрус працював, як раб, аби городина Люсі продавалася. Без нього вона б не досягла того, що має зараз. Я не кажу, що вона зобов’язана йому всім, але багато чим.

— Може й так. Питання в тому, чим зобов’язаний Петрус їй?

— Петрус хороший чолов’яга. Можете на нього покластися.

— Покластися на Петруса? Через те, що він має бороду, палить люльку і ходить із ціпком, ви вважаєте його кафром[73] старого штибу. Але все геть не так. Петрус — не кафр старого штибу і ще менше хороший чолов’яга. Як на мене, він уже не може дочекатися, коли Люсі забереться звідси. Якщо вам потрібні докази, пригадайте хоча б, що сталося зі мною та Люсі. Можливо, це не Петрусова вигадка, але він однозначно закрив на неї очі, він однозначно не попередив нас, він однозначно попіклувався про те, щоб опинитися подалі звідти.

Його пристрасна промова дивує Бев Шоу.

— Бідолашна Люсі, — шепоче вона. — Їй довелося через стільки всього пройти!

— Я знаю, через що пройшла Люсі. Я був там.

Вона витріщає на нього очі.

— Але вас, Девіде, там не було. Вона казала мені, що вас там не було.

«Вас там не було». «Ти не знаєш, що сталося». Він спантеличений. Де, згідно з Бев Шоу, згідно з Люсі, його не було? У кімнаті, де злочинці зґвалтували її? Невже вони думають, що він не знає, що таке зґвалтування? Невже вони думають, що він не страждає разом зі своєю донькою? Що він міг там такого побачити, чого не може уявити? А може, вони думають, що, коли йдеться про зґвалтування, жоден чоловік не може опинитися на місці жінки? Якою б не була відповідь, він ображений, ображений, що з ним поводяться, як зі стороннім.


Він купив невеличкий телевізор замість украденого. Вечорами вони з Люсі, повечерявши, сидять рядочком на канапі та дивляться новини, а потім, якщо їм вистачає терпіння, ще й розважальні програми.

Це правда, що його гостини затягнулися, і на його думку, і на думку Люсі. Він стомився жити, не розпаковуючи валіз, стомився прислухатися до шурхоту гравію на під’їзній доріжці. Йому хочеться знову мати можливість сидіти за власним столом, спати у власному ліжку. Але Кейптаун тепер так далеко, майже в іншій країні. Попри поради Бев, попри Петрусові запевнення, попри впертість Люсі, він не готовий залишити свою доньку. Поки що він живе тут — у цей час, у цьому місці.

Зір його пошкодженого ока цілком відновився. Шкіра на голові зцілилася, промаслена пов’язка більше не потрібна. Лише вухові щодня слід приділяти увагу. Отже, час направду все лікує. Імовірно, Люсі теж зцілюється, а якщо не зцілюється, то забуває, спогади про той день заростають рубцями, засипаються камінням, запечатуються. Тож колись вона зможе сказати: «Того дня нас пограбували» і думати про нього як про день, коли їх пограбували.

Він намагається проводити денні години за стінами будинку, аби Люсі вільно почувалася вдома. Він працює в садку; а коли стомлюється, сідає неподалік від загати, спостерігає за мінливою долею качиної родини, занурюється в роздуми про байронівський проект.

Цей задум не просувається. Він розуміє лише окремі фрагменти. Перші слова першої дії досі йому не вдаються; перші ноти залишаються такими ж невловимими, як цівки диму. Часом він лякається, що герої цієї історії, котрі більше року були його примарними супутниками, починають зникати. Вислизає навіть найпривабливіша з них, Маргарита Коні[74], чиї пристрасні напади-контральто на Байронову сучку-подружку, Терезу Ґуіччіолі, він так прагне почути. Їх зникнення сповнює його розпачем, розпачем так само сірим, буденним і, за великим рахунком, несуттєвим, як головний біль.

Як тільки випадає нагода, він навідується до «Добробуту тварин», пропонуючи свою допомогу з будь-якою роботою, яка не потребує особливих навичок: годує тварин, прибирає, миє підлогу.

Здебільшого вони піклуються в клініці про собак, часом трапляються коти: схоже, для свійської худоби в Дункан-Вілліджі є власні вчені-ветеринари, власна фармакопейна стаття[75], власні знахарі. Собаки, яких приносять сюди, страждають від чумки, від переломів лап, інфікованих ран, корости, від занедбаних пухлин, доброякісних чи злоякісних, від старості, від недоїдання, від кишкових паразитів, але частіше за все — від власної плодючості. Їх просто занадто багато. Коли хтось приносить сюди собаку, він не каже прямо: «Я приніс цього собаку, аби ви його вбили», та саме на це сподівається: вони позбавлять його від нього, зроблять так, щоб він зник, пішов у забуття. Насправді, вони просять про Lösung[76] (німці завжди мають справу з доречними пустими абстракціями): розчин, наче алкоголь, що розчиняється у воді, не залишаючи ані осаду, ані присмаку.

Саме тому в неділю пообіді двері клініки зачинені та замкнені, поки він допомагає Бет Шоу lösen зібраних за тиждень зайвих псів. Він виймає їх по одному з клітки на задньому дворі та несе або веде до операційної. Кожному собаці в останні миті життя Бев сповна дарує свою увагу: гладить їх, розмовляє з ними, полегшує їхній відхід. Якщо — частіше за все саме так і стається — зачарувати собаку не вдається, то лише через присутність Лур’є: він неправильно пахне («Вони можуть унюхати, про що ви думаєте»), смердить ганьбою. Проте саме він міцно тримає пса, поки голка не знайде вену, наркотик не влучить у серце, не зігнуться ноги й не згаснуть очі.

Раніше він думав, що звикне до цього. Але цього не сталося. Чим більше вбивств він допомагає здійснити, тим більше розхитуються нерви. Якось увечері в неділю, повертаючись додому в «комбі» Люсі, він змушений зупинитися, щоб прийти до тями. Його обличчям стікають струмки сліз, котрі він не в змозі зупинити, а руки тремтять.

Він не розуміє, що з ним відбувається. Ще нещодавно він більш-менш байдуже ставився до тварин. Хоча суто абстрактно він засуджує жорстокість, сам не знає, чи жорстокий він за своєю природою, чи добрий. Він просто ніщо. Він припускає, що люди, котрі мусять бути жорстокими через свої обов’язки, люди, котрі, приміром, працюють на бойнях, відрощують на своїх душах черепахові панцирі. Звичка загартовує: мабуть, так і є в більшості випадків, але не в його. Не схоже, що він володіє талантом робитися безсердечним.

Ціле його єство захоплене тим, що відбувається в операційній. Він переконаний: собаки знають, що їхній час настав. Попри тишу й безболісність процедури, попри гарні думки, якими зайнята голова Бев Шоу і якими він намагається зайняти свою голову, попри герметичні мішки, куди вони складають свіжі трупи, собаки надворі відчувають запах того, що коїться всередині. Вони притискають вуха та підібгаю`ть хвости, наче теж відчувають безчестя смерті; вони так стискають ноги, що їх доводиться тягнути, чи підштовхувати, чи переносити через поріг. На столі деякі шалено смикаються туди-сюди, а інші жалібно скавчать; ніхто з них не дивиться прямо на голку в руках Бев; якимось чином вони знають, що вона завдасть їм непоправної шкоди.

Найгірше з тими, котрі обнюхують його й намагаються лизнути руку. Йому ніколи не подобалося, коли його облизують, і спочатку хочеться відсмикнути руку. Навіщо прикидатися друзякою, якщо насправді ти вбивця? Але потім він пом’якшується. Чому від створіння, на котре вже падає тінь смерті, потрібно відсахуватися, наче воно викликає відразу? Тож він дозволяє облизувати себе, якщо їм хочеться, так само як Бев Шоу гладить їх і цілує, якщо вони дозволяють їй.

Він сподівається, що не є сентиментальним. Намагається не ідеалізувати тварин, котрих убиває, та не ідеалізувати Бев Шоу. Він уникає слів «Не знаю, як ви це робите», щоб не почути у відповідь: «Хтось мусить це робити». Він не відкидає думки, що в глибині душі Бев Шоу не янгол-визволитель, а диявол, що під показним співчуттям може ховатися шкірясте, як у м’ясника, серце. Він намагається залишатися об’єктивним.

Оскільки удару голкою завдає Бев Шоу, він бере на себе ліквідацію останків. Уранці після чергового вбивчого сеансу він везе навантажений «комбі» до сміттєспалювача Шпиталю колоністів і там висипає у вогонь тіла в чорних мішках.

Було б простіше відвозити мішки до сміттєспалювача одразу після сеансу й залишати їх там у розпорядженні обслуговуючого персоналу сміттєспалювача. Але це означало б залишити їх там на звалищі серед іншого непотребу, що зібрався за вихідні: сміття з лікарняних палат, прибраної з узбіч мертвечини, смердючих відходів шкіряного заводу — повсякденна й жахлива суміш. Він не готовий завдавати їм такої ганьби.

Тому в неділю ввечері він привозить мішки на ферму в багажнику «комбі» Люсі, залишає їх там на ніч, а в понеділок уранці везе на територію шпиталю. Там він власноруч по одному перекладає їх до візка завантажувального пристрою, запускає механізм, що тягне візок крізь сталеві дверцята до полум’я, натискає на важіль, який спустошує візок, а потім зі скреготом повертає його назад, поки робітники, котрі зазвичай виконують цю роботу, стоять поруч і спостерігають.

У свій перший понеділок він дозволив робітникам самим спалити тіла. За ніч собаки заклякли. Мертві лапи застрягали між залізними прутами візка, а коли візок повертався зі своєї подорожі до печі, нерідко повертався назад і собака, почорнілий, вищирений, він смердів паленою шерстю, а згорілий мішок уже не прикривав його. Незабаром робітники почали, перед тим як завантажити їх, бити мішки зворотним боком своїх лопат, аби переламати заціпенілі лапи. Саме тоді він втрутився і взявся за роботу самостійно.

Сміттєспалювач працює на антрацитному паливі, повітря до димоходу засмоктує електричний вентилятор; йому здається, що все це збудували в 1950-х разом із самим шпиталем. Сміттєспалювач працює шість днів на тиждень, з понеділка до суботи. На сьомий день він відпочиває. Коли робітники приходять на роботу, вони спершу вигрібають учорашній попіл і аж потім запалюють вогонь. Близько дев’ятої години температура всередині топки досягає тисячі градусів Цельсія, її достатньо, аби кістки перетворилися на вапно. Вогонь підтримують до пізніх ранкових годин; знадобиться ціле пообіддя, аби сміттєспалювач охолонув.

Він не знає імен робітників, а вони не знають його імені. Для них він просто чоловік, котрий почав приїжджати щопонеділка з мішками з «Добробуту тварин» і відтоді з’являється щораз раніше. Він приїжджає, виконує свою роботу та їде геть; він не став своїм у товаристві, центром діяльності якого, попри дротяну загорожу, ворота із замком і попередженням трьома мовами, залишається сміттєспалювач.

В огорожі вже давно з’явилися отвори; а на ворота й попередження ніхто не звертає уваги. Коли санітари приходять сюди вранці з першими мішками лікарняного сміття, на них уже чекають чимало жінок та дітей, котрі збираються попорпатися в мішках у пошуках шприців, булавок, бинтів, які ще можна відіпрати, будь-чого, на що є попит, але особливо пігулок, котрі вони продають до крамничок муті[77] або торгують ними просто на вулицях. Є тут також і волоцюги, котрі вдень вештаються територією шпиталю, а вночі сплять, притулившись до стін сміттєспалювача або навіть залізши в пошуках тепла до його димаря.

До такої громади йому не хочеться приєднатися. Але коли він там, вони теж усі вже там; і те, що він привозить на сміттєзвалище, їх не цікавить лише тому, що залишки мертвої собаки не можна ані продати, ані з’їсти.

Чому він узявся за таку роботу? Аби полегшити тягар Бев Шоу? Для цього було б достатньо викинути мішки на купу й поїхати геть. Заради собак? Але собаки мертві; та й що собаки взагалі знають про честь і ганьбу?

Отже, заради себе. Заради своїх уявлень про світ, у якому чоловіки не луплять лопатами по трупах, аби надати їм зручнішої для переробки форми.

Псів приводять до клініки, тому що вони не потрібні: тому що нас забагато[78]. Саме там він і стає частиною їхнього життя. Можливо, він не їхній спаситель, не той, для кого їх не забагато, але він готовий піклуватися про них, коли вони самі не зможуть, абсолютно не зможуть піклуватися про себе, коли навіть Бев Шоу залишить їх і вмиє руки. Петрус якось назвав себе «собачником». Ну що ж, тепер Лур’є став собачником: власником похоронного бюро для собак, собачим психопомпом[79], харіджаном[80].

Кумедно, що такий егоїст, як він, присвятив себе служінню мертвим собакам. Мусять існувати інші, продуктивніші способи, аби віддати себе світові чи своїм уявленням про світ. Можна, приміром, довше працювати в клініці. Можна спробувати переконати дітей на сміттєзвалищі не наповнювати свої тіла отрутою. Якби він цілеспрямованіше сидів над Байронівським лібрето, навіть це в крайньому разі можна було б вважати служінням людству.

Але для такої роботи існують інші люди — для роботи на добробут тварин, для допомоги із соціальною реабілітацією, навіть для роботи над Байроном. Він охороняє честь трупів, адже для цієї справи більше немає підходящого дурня. Ось ким він став: дурником, божевільним, що вперто тримається своїх помилок.

Загрузка...