Сьогодні середа. Він встає рано, але Люсі все ж випередила його. Він знаходить її на загаті — донька спостерігає за дикими гусьми.
— Хіба вони не чарівні? — озивається вона. — Повертаються щороку. Трійко тих самих птахів. Я відчуваю, як мені пощастило, що вони навідуються до мене. Що вони обрали мене.
«Трійко». Це могло б стати чимось на зразок рішення. Він, Люсі та Мелані. Або він, Мелані та Сорайя.
Вони разом снідають, а потім виводять двох доберманів на прогулянку.
— Як гадаєш, ти зміг би жити тут, у цій частині світу? — ні сіло ні впало запитує Люсі.
— Чому питаєш? Тобі потрібен новий собачник?
— Ні, про це я не думала. Але ти напевно міг би знайти роботу в університеті Родса — ти ж, мабуть, маєш там знайомих — або в Порт-Елізабет.
— Я так, Люсі, не думаю. Я вже не ходовий товар. Скандал бігтиме за мною назирці, він приклеївся до мене. Ні, якщо й братися за роботу, то якусь непримітну, на кшталт рахівника, якщо вони ще існують, чи чергового на псарні.
— Але якщо ти хочеш зупинити плітки, хіба не варто тобі постояти за себе? Якщо ти втечеш, чутки лише помножаться.
У дитинстві Люсі була тихенькою і скромною; вона спостерігала за ним, але, наскільки йому відомо, ніколи не засуджувала. Тепер, коли їй за двадцять, вона почала віддалятися. Собаки, садівництво, книжки з астрології, асексуальне вбрання: в усьому цьому він вбачає заяви про незалежність, зважені й цілеспрямовані. А ще відмову від чоловіків. Вона будує власне життя. Виходить з його тіні. Господи! Він схвалює це!
— Гадаєш, саме це я зробив? — перепитує він. — Утік із місця злочину?
— Ну, ти усамітнився. Але яка різниця, з практичної точки зору?
— Ти не зрозуміла основного, дорогенька. Ти хочеш, аби я довів свою правоту, але її більше неможливо довести, basta[49]. Не в наш час. Якщо я спробую, мене не почують.
— Неправда. Навіть якщо ти дійсно, як сам кажеш, — моральний динозавр; буде цікаво послухати, як розмовляє динозавр. Навіть мені цікаво. Що там у тебе за справа? Розповідай-но.
Він вагається. Чи справді вона хоче, аби він виклав більше інтимних подробиць.
— Моя справа ґрунтується на праві на бажання, — починає він, — на божестві, котре змушує тріпотіти навіть найменшу пташину.
Він бачить себе у квартирі дівчини, у її спальні, надворі періщить дощ, від обігрівача в кутку пахне гасом; він уклякнув над нею, зриває її одяг, а руки дівчини висять, мов у мерця. «Я був служителем Ероса», — ось що він хоче сказати, та чи вистачить йому нахабства? «Це бог направляв мене». Яке марнославство! Хоча й не брехня, не зовсім. У всій цій огидній історії було щось родюче, щось, що дає життя квітам. Якби він знав, що має так мало часу!
Він знову намагається почати, цього разу значно повільніше:
— Коли ти була маленькою, ми жили в Кенілворті, а наші сусіди тримали собаку — золотистого ретривера. Не знаю, чи пам’ятаєш ти.
— Невиразно.
— Це був самець. Щойно десь поблизу з’являлася сучка, він збуджувався й ставав некерованим, тож господарі били його з регулярністю Павлова. Це тривало, допоки бідолашний пес уже й не знав, що робити. Унюхавши самичку, він починав гасати садком, притиснувши вуха, підібгавши хвоста, скавчати й намагатися заховатися. — Він змовкає.
— Не розумію, — зізнається Люсі. Та й справді, у чому суть?
— У цьому видовищі було щось настільки ганебне, що я впадав у відчай. Мені здається, що можна покарати собаку за якусь провину на кшталт погризеного капця. І собака погодиться зі справедливістю цього покарання: ти гризеш — тебе б’ють. Але бажання — зовсім інша справа. Жодна тварина не погодиться зі справедливістю покарання за те, що керувалася інстинктами.
— Тож слід дозволити чоловікам керуватися своїми неприборканими інстинктами? Мораль у цьому?
— Ні, мораль не в цьому. У кенілвортському видовищі ганебним було те, що бідолашний пес почав ненавидіти власну природу. Його більше не потрібно було бити. Він готовий був сам себе покарати. І ось тоді вже краще було застрелити його.
— Або відрізати дещо.
— Можливо. Але, гадаю, у глибині душі він віддав би перевагу пострілу. Він міг обрати його з-поміж запропонованих варіантів: з одного боку — заперечити власну природу, з іншого — провести решту життя, тиняючись по вітальні, зітхаючи, нюхаючи кішку й гладшаючи.
— Девіде, ти завжди так почувався?
— Ні, не завжди. Часом я відчував протилежне. Бажання — це тягар, без якого ми могли б обійтися.
— Мушу зізнатися, — каже Люсі, — що я сама схиляюся до цієї точки зору. — Він чекає, що вона продовжить, але донька зупиняється. — Хай там як, — озивається врешті вона, — повертаючись до нашої теми: тебе благополучно вигнали. Твої колеги знову можуть спокійно зітхнути, поки цап- відбувайло блукає десь у дикій місцевості.
Це твердження? Чи запитання? Чи справді вона вірить, що він лише цап-відбувайло?
— Не думаю, що цап-відбувайло — вдала характеристика, — обережно каже він. — Цап-відбувайло мав практичну цінність, коли за ним стояла міць побожності. Можна було навантажити всі гріхи міста цапові на спину та вигнати його — і ось місто вже чисте. Це спрацьовувало, тому що всі, включно з богами, розуміли значення ритуалів. А потім боги померли, і раптово виявилося, що тепер доведеться очищати місто без божественної допомоги. Замість символів вдаватися до справжніх дій. І тоді народився цензор[50], у римському розумінні слова. Пильність стала гаслом: усі пильнували за всіма. Очищення змінилося зачисткою.
Він знову захопився й читає лекцію.
— Хай там як, — підсумовує, — що, як виявилося, я роблю в дикій місцевості, попрощавшись із містом? Лікую собак. Вдаю з себе незамінного помічника жінки, котра спеціалізується на стерилізації та евтаназії.
Люсі сміється.
— Бев? Ти вважаєш її частиною механізму репресій? Бев відчуває до тебе побожний страх! Ти професор. Вона ніколи раніше не зустрічала старомодного професора. Вона боїться зробити у твоїй присутності граматичну помилку.
Дорогою до них наближаються троє чоловіків, чи двоє чоловіків і хлопець. Вони йдуть швидко, розгонистою ходою сільських мешканців. Пес, якого веде Люсі, сповільнюється й настовбурчує шерсть.
— Нам варто нервувати? — бурмоче він.
— Не знаю.
Вона вкорочує доберманів повідець. Чоловіки наближаються до них. Кивок, привітання, і проходять повз.
— Хто це такі? — питає він.
— В очі їх ніколи не бачила.
Вони доходять до межі насаджень і повертають назад. Незнайомців більше не видно.
Наближаючись до будинку, вони чують, як нестямно хвилюються в клітках пси. Люсі пришвидшує крок.
Усі троє стоять там і дивляться на них. Чоловіки залишаються осторонь, а юнак підійшов до клітки, шипить на собак і рвучко загрозливо розмахує руками. Пси скаженіють, гавкають і клацають зубами. Доберман Люсі намагається вирватися. Навіть стара бульдожиха, яку він уже, схоже, вважає своєю, тихенько гарчить.
— Петрусе! — гукає Люсі. Але його ніде не видно. — Відійдіть від собак! — кричить вона. — Hamba![51] — Хлопець неспішно відходить і приєднується до своїх товаришів. У нього пласке невиразне обличчя й поросячі очиці; він у квітчастій сорочці, мішкуватих штанях і невеликому жовтому солом’яному брилику. Обидва його супутники в комбінезонах. Той із них, що вищий зростом, привабливий, вражаюче привабливий — високе чоло, наче виліплені вилиці, широкі опуклі ніздрі.
Коли Люсі наближається, собаки заспокоюються. Вона відчиняє третю клітку й запускає їх досередини. «Хоробрий жест, — думає він собі, — але чи мудрий?»
Він звертається до чоловіків:
— Чого вам треба?
Озивається молодий:
— Нам треба подзвонити.
— Навіщо вам треба подзвонити?
— З його сестрою, — він невизначено махає позад себе, — стався нещасний випадок.
— Нещасний випадок?
— Так, їй дуже погано.
— А що сталося?
— Дитина.
— Його сестра народжує дитину?
— Так.
— А ви звідки?
— З Еразмускрааля.
Вони перезираються з Люсі. Еразмускрааль — селище в лісовій глушині, без електрики й телефонів. Їхня історія схожа на правду.
— Чому ви не зателефонували з лісництва?
— Там нікого немає.
— Стій тут, — бурмоче йому Люсі, а потім звертається до хлопця: — Хто хоче зателефонувати?
Він указує на високого привабливого чоловіка.
— Заходьте, — каже Люсі.
Вона відчиняє задні двері й зникає в будинку. Високий чоловік іде за нею. За якусь мить другий чоловік протискається повз нього й теж заходить усередину.
Він одразу розуміє, що щось не так.
— Люсі, виходь сюди! — гукає він, вагаючись якусь мить, чи піти за нею, чи залишитися тут і не зводити очей з юнака.
У будинку тиша.
— Люсі! — знову гукає він і вже збирається зайти, коли клацає, зачиняючись, засув на дверях. — Петрусе! — кричить він на повен голос.
Юнак розвертається і біжить до вхідних дверей. Лур’є відпускає повідець бульдожихи.
— Візьми його! — кричить їй. Собака важко трюхикає за хлопцем.
Він наздоганяє їх навпроти будинку. Молодик підхопив жердину і з її допомогою не підпускає до себе собаку.
— Шу… шу… шу! — хекає він, розмахуючи палицею. Собака з ледь чутним гарчанням кружляє то ліворуч, то праворуч.
Покинувши їх, він бігцем повертається до кухонних дверей. Нижня стулка не зачинена на засув: кілька важких ударів, і вона розчахується. Він рачки залазить до кухні.
Удар влучає у маківку. Йому вистачає часу, щоб подумати: «Якщо я при тямі, значить усе гаразд», а потім кінцівки м’якшають, і він завалюється на підлогу.
Він розуміє, що його тягнуть кухонною підлогою. А тоді світло вимикається.
Він лежить долілиць на холодних кахлях. Намагається встати, але ногам щось заважає поворушитися. Знову заплющує очі. Він у вбиральні, вбиральні на фермі Люсі. Хитаючись, зводиться на ноги. Двері замкнуто, ключ зник.
Він сідає на унітаз і намагається пригадати, що сталося. У будинку тиша, пси гавкають, але, схоже, через почуття обов’язку, а не скаженіючи.
— Люсі! — хрипить він і ще раз гучніше: — Люсі!
Він намагається вибити двері, але сам не свій; тут занадто тісно, а двері занадто старі та міцні.
От він і прийшов, день випробування. Без попередження, без фанфар, просто прийшов, а він опинився в епіцентрі. Серце так гучно калатає в грудях, що, мабуть, теж, хоча й безмовно, здогадалося. Як вони впораються з цим випробуванням, він і його серце?
Його дитину схопили незнайомці. За хвилину, за годину вже буде занадто пізно; що б із нею не відбувалося зараз, воно викарбується на камені, належатиме минулому. Але зараз ще не занадто пізно. Зараз він мусить щось зробити.
Попри те, що він напружено прислухається, у будинку неможливо почути жодного звуку. Утім, якби його дитина покликала, хай навіть мовчки, він неодмінно почув би!
Він гупає у двері.
— Люсі! — кричить. — Люсі! Озвися!
Двері відчиняються, і він втрачає рівновагу. За порогом стоїть другий чоловік, той нижчий, і тримає за шийку літрову пляшку.
— Ключі, — наказує він.
— Ні.
Чоловік штовхає його. Він, затинаючись, робить кілька кроків назад і важко сідає. Чоловік підіймає пляшку. Обличчя у нього спокійне, без жодних натяків на гнів. Він просто робить свою роботу: змушує когось щось віддати. Якщо для цього доведеться бити когось пляшкою, він битиме, битиме стільки, скільки буде потрібно, якщо знадобиться, навіть розіб’є її.
— Візьми, — каже він. — Бери все. Тільки залиш мою доньку в спокої.
Не кажучи жодного слова, чоловік забирає ключі й знову замикає його.
Він здригається. Небезпечна трійця. Чому він не здогадався вчасно? Утім, вони не завдали йому шкоди, принаймні поки що. Чи ймовірно, що вони задовольняться знайденим у будинку? Чи ймовірно, що Люсі вони теж не нашкодять?
З-позаду будинку чуються голоси. Собаки заходяться гучнішим, збудженішим гавкотом. Він стає на унітаз і крізь ґратки визирає у вікно.
Другий чоловік, тягнучи за собою гвинтівку Люсі та напханий чимось мішок для сміття, якраз зникає за рогом будинку. Хряскають двері автівки. Він упізнає звук: це його машина. Чоловік з’являється знову, вже з порожніми руками. Якусь мить вони дивляться просто в очі одне одному. «Салют!» — каже чоловік, похмуро посміхається й викрикує ще кілька слів. Хтось вибухає реготом. За мить до чоловіка приєднується хлопець, і вони зупиняються під вікном, вивчаючи свого бранця й обговорюючи його долю.
Він розмовляє італійською та французькою, але ані італійська, ані французька не врятують його тут, у найчорніших нетрях Африки. Він безпомічний — Тітонька Саллі, персонаж коміксу, місіонер у рясі та тропічному шоломі, котрий, розпростерши руки й потупивши очі, чекає, поки дикуни, патякаючи на своїй тарабарщині, приготуються кинути його в казанок, де кипить вода. Праця місіонерів: що залишилося після цієї величної просвітницької діяльності? Нічого помітного.
Тепер із переднього боку будинку з’являється високий, із рушницею в руках. Із досвідченою легкістю він заганяє патрон у казенник[52] і засуває дуло в собачий вольєр. Найбільша з німецьких вівчарок, розлютовано капаючи слиною, хапає рушницю зубами. Потужний вистріл: кров і мізки забризкують клітку. На мить гавкіт стихає. Чоловік стріляє ще двічі. Один пес, із простріленими грудьми, помирає миттєво; інший, на горлі якого зяє рана, важко сідає, притискає вуха до голови й спостерігає за рухами цієї істоти, котра навіть не завдала собі клопоту зробити coup de grâce[53].
Западає тиша. Троє собак, котрі вціліли, не мають де сховатися й відступають углиб вольєру, тупцяють там і тихенько скавчать. Розтягуючи час між пострілами, чоловік убиває їх.
У коридорі тупотять кроки, і двері до туалету знову розчахуються. Перед ним стоїть другий чоловік; за ним видніється хлопчина у квітчастій сорочці, малий їсть морозиво просто з упаковки. Він намахається відштовхнути чоловіка плечем і протиснутися повз нього, але важко падає. Нічого собі підніжка: вони, мабуть, грають у футбол.
Поки він, розвалившись, лежить, його з голови до п’ят поливають якоюсь рідиною. Очі печуть, він намагається витерти їх. Упізнає запах: денатурований спирт. Борсаючись, він підводиться, але його заштовхують назад до вбиральні. Чиркає сірник, і його вмить охоплює холодне синє полум’я.
Отже, він помилявся! Їх із донькою не відпустять так просто після всього! Він може згоріти, може померти; а якщо він може померти, то це може статися також із Люсі, передовсім із Люсі!
Він, наче божевільний, плескає себе по обличчю; волосся вже займається й потріскує; він кидається навсібіч, заходиться безладним ревінням, яке не володіє словами, лише страхом. Намагається встати, але його знову кидають на підлогу. На мить в очах у нього розвиднюється, і він бачить за кілька сантиметрів від свого обличчя синій комбінезон і один черевик. Його носак загинається вгору, а до підошви приклеїлося кілька травинок.
Вогонь беззвучно танцює в нього на кистях. Із зусиллям звівшись на коліна, він занурює руки в унітаз. Позаду зачиняються двері та повертається ключ.
Він нахиляється над унітазом і хлюпає водою на обличчя, опускає у воду голову. Гидко пахне згорілим волоссям. Він зводиться на ноги і збиває з одягу останні язички полум’я.
Витирає обличчя кульками вологого туалетного паперу. Очі печуть, одна повіка вже заплющилася. Він проводить пальцями по волоссю, і пучки стають чорними від сажі. Схоже, окрім однієї латки над вухом, волосся не залишилося; увесь скальп дуже чутливий. Усе чутливе, все попечене. «Горіти» і «згоріти».
— Люсі, — кричить він. — Ти тут?
Перед очима виникає видіння: Люсі бореться одразу із двома чоловіками в синіх комбінезонах, відбивається від них. Від побаченого у нього аж зводить м’язи, і він поспішає відігнати видіння.
Чує, як завелася його машина і як зашурхотіли гравієм шини. Невже все скінчилося? Невже вони — це неймовірно — забираються геть?
— Люсі! — кричить він знову і знову, поки сам не помічає у своєму голосі ноток божевілля.
Нарешті, дякувати Богові, у замку повертається ключ. Коли він відчиняє двері, Люсі вже повернулася спиною до нього. Вона в халаті, з мокрим волоссям і босими ногами.
Він тягнеться за нею слідом крізь кухню, де стоїть розчахнутий холодильник, а на підлозі розсипано продукти. Донька зупиняється біля задніх дверей, роздивляючись різню в собачих вольєрах.
— Мої рідні, мої рідні! — чутно, як бурмоче вона.
Люсі відчиняє першу клітку й заходить. Пес із раною на горлі якимось чином ще дихає. Донька нахиляється до тварини й розмовляє з нею. Пес слабко махає хвостом.
— Люсі! — знову гукає він, і лише тепер вона вперше переводить на нього погляд. Обличчя її насуплюється.
— Що вони, у біса, з тобою зробили? — питає вона.
— Моя найдорожча дитино! — озивається він. Іде за нею до клітки й намагається обійняти доньку. Вона обережно, але рішуче ухиляється.
У вітальні суцільний безлад, те саме в його кімнаті. Дечого не вистачає: його піджака, добрих черевиків, і це лише початок.
Він дивиться на себе в дзеркало. Голову і чоло вкриває коричневий попіл — це все, що залишилося від волосся. Під ним запалено червоніє скальп.
Він торкається шкіри: болить і починає сочитися сукровицею. Одна повіка набрякла і заплющилася; брів більше немає, вій теж.
Він іде до ванни, але двері зачинені.
— Не заходь, — просить голос Люсі.
— З тобою все гаразд? Ти не поранена?
Дурнуваті запитання; вона не озивається.
Він намагається змити попіл під кухонним краном, виливаючи на голову склянку за склянкою. Вода цівками біжить по спині; від холоду його починає бити пропасниця.
Це трапляється щодня, щогодини, щохвилини, каже він собі, у будь-якому куточку країни. Уважай себе везунчиком — тобі пощастило зберегти життя. Уважай себе везунчиком — ти не сидиш зараз бранцем у машині, котра мчить кудись, не лежиш на дні ущелини з кулею в голові. І Люсі теж уважай везунчиком. Передовсім Люсі.
Володіти чимось ризиковано: машиною, парою черевиків, пачкою цигарок. Усього не вистачає, недостатньо машин, черевиків, цигарок. Занадто багато людей, занадто мало речей. Ті, що є, слід пускати по колу, аби кожен мав нагоду побути щасливим хоча б один день. Ось така теорія; тримайся за теорію і за її розраду. Не людське зло, а неохопна система циркуляції, що функціонує, незалежно від жалю чи жаху. Саме так слід сприймати життя в цій країні: у його схематичному аспекті. Інакше можна втратити глузд. Машини, черевики; а ще жінки. У системі повинна бути якась ніша для жінок і того, що з ними трапляється.
Люсі підходить до нього ззаду. Тепер вона вбрана в слакси і дощовик; волосся зачесане назад, обличчя чисте й абсолютно порожнє. Він зазирає доньці в очі.
— Моя найдорожча, найдорожча, — каже він і давиться слізьми, що раптово наринули.
Вона й пальцем не ворушить, аби заспокоїти його.
— Твоя голова виглядає жахливо, — зауважує. — У шафці у ванній є дитяча олійка. Намасти. Твою машину вкрали?
— Так. Думаю, вони поїхали в напрямку Порт-Елізабет. Я мушу зателефонувати в поліцію.
— Тобі не вдасться. Вони розбили телефон.
Вона залишає його одного, він сидить на ліжку й чекає. Продовжує тремтіти, попри те що загорнувся в ковдру. Одне із зап’ясть набрякло і прострілює болем. Він не може згадати, коли пошкодив його. Уже спускаються сутінки. Здається, друга половина дня промайнула, мов спалах.
Люсі повертається.
— Вони прокололи шини «комбі», — каже вона. — Піду до Еттінґера. Це ненадовго. — Робить паузу. — Девіде, коли люди питатимуть, розповідай їм, якщо ти не проти, свою власну історію, те, що сталося з тобою.
Він не розуміє.
— Ти розповідаєш те, що сталося з тобою, я розповідаю те, що сталося зі мною, — повторює Люсі.
— Ти робиш помилку, — каже він голосом, котрий одразу стишується до хрипу.
— Ні, не роблю, — відрубує вона.
— Моє дитя, моє дитя! — каже він, простягаючи до неї руки. Коли вона не ворушиться, він відкидає ковдру, устає й обіймає. Її тіло в його обіймах заціпеніле, мов жердина, ніяк не відгукується.