Дві молоді вівці цілий день залишаються прив’язаними на лисому шматку землі біля стайні. Їхнє спокійне одноманітне мекання вже починає дратувати. Він прямує до Петруса, котрий ремонтує велосипед, поставивши його догори дриґом.
— Ті вівці, — каже він, — тобі не здається, що ми могли б прив’язати їх там, де вони зможуть попастися?
— Вони для вечірки, — пояснює Петрус. — У суботу я заріжу їх для вечірки. Ви з Люсі мусите прийти. — Він начисто витирає руки. — Я запрошую вас і Люсі на вечірку.
— У суботу?
— Так, у суботу я влаштовую вечірку. Велику вечірку.
— Дякую. Але якщо навіть ті вівці для вечірки, хіба тобі не здається, що їх слід випасати?
Минає година, а вівці прив’язані, де й були, і так само скорботно бекають. Петруса ніде не видно. Роздратувавшись, він відв’язує їх і тягне до загати, де росте вдосталь трави.
Вівці довго п’ють, а потім неквапливо починають скубати травицю. Це чорноголові перські вівці, однакового розміру, однакового кольору й навіть з однаковими рухами. Швидше за все, близнючки, з народження приречені на ніж м’ясника. Ну що ж, у цьому немає нічого надзвичайного. Коли востаннє вівця помирала від старості? Вівці самі собі не господарі, не господарі своїх життів. Вони існують, аби ними можна було скористатися до останньої крихти: м’ясо з’їсти, кістки розмолоти і згодувати птиці.
Ніщо не врятується, окрім, можливо, жовчного міхура, який ніхто не захоче їсти. Декарту слід було замислитися над цим. Душа, підвішена в темряві гіркого жовчного міхура, — непогана схованка.
— Петрус запросив нас на вечірку, — каже він Люсі. — Чому він її влаштовує?
— Гадаю, через передачу землі. Офіційно це відбудеться першого числа наступного місяця. Для нього це видатний день. Нам варто хоча б показатися там і принести подарунок.
— Він збирається зарізати двох овець. Не думаю, що двох овець надовго вистачить.
— Петрус — той ще скнара. Колись із такого приводу забивали бика.
— Не певен, що мені подобається, що він робить, — притяг додому двійко приречених створінь, щоб познайомити з людьми, котрі їх з’їдять.
— А що було б тобі більше до вподоби? Аби їх різали на бійні і ти не мусив про це думати?
— Так.
— Девіде, прокинься. Це село. Це Африка.
Останнім часом Люсі стала буркотливою, і він не знаходить цьому виправдання. У відповідь він зазвичай поринає в мовчання. Подекуди вони вдвох нагадують незнайомців, що опинилися в одному будинку.
Він каже собі, що мусить бути терплячим, що Люсі й досі живе в затінку нападу, що знадобиться час, перш ніж вона знову стане собою. Але раптом він помиляється? Раптом після такого нападу людина вже ніколи знову не стає собою? Раптом такий напад перетворює людину на когось іншого та порочнішого?
Існує ще одне моторошне пояснення змін настрою Люсі, яке він не може викинути з голови.
— Люсі, — несподівано питає він того ж дня, — ти ж нічого від мене не приховуєш, правда? Ти нічого не підхопила від тих чоловіків?
Вона сидить на канапі в піжамі та халаті й грається з котом. Уже пополудні. Кіт молодий, тямущий і грайливий. Вона махає в нього перед носом поясом свого халата. Котик б’є по ньому швидкими легкими рухами лапок: один-два-три-чотири.
— Чоловіків? — перепитує вона. — Яких чоловіків? — Вона смикає пояс убік, і кіт стрибає за ним.
«Яких чоловіків»? У нього завмирає серце. Невже вона втратила розум? Невже відмовляється пам’ятати?
Але виявляється, що донька лише дражнить його.
— Девіде, я вже не дитина. Я була в лікаря, здала аналізи, зробила все, що може зробити розсудлива людина. А тепер я можу тільки чекати.
— Розумію. А під «чекати» ти маєш на увазі чекати того, що я думаю?
— Так.
— І скільки потрібно часу?
Вона знизує плечима.
— Місяць. Три місяці. Довше. Наука досі не визначила меж того, як довго може чекати людина. Можливо, завжди.
Кіт рвучко хапається за пояс, але гра вже закінчилася.
Він сідає біля доньки, кіт зістрибує з канапи й крадькома рушає геть. Він бере Люсі за руку. Тепер, сидячи поруч, він відчуває несвіжий запах немитого тіла.
— Принаймні це не триватиме вічно, найдорожча моя, — заспокоює він. — Принаймні ти обійдешся без цього.
Вівці провели день біля загати, де він їх прив’язав. Наступного ранку вони повернулися до лисини біля стайні.
Очевидно, часу їм залишилося до суботнього ранку, два дні. І провести два свої останні дні так здається жалюгідною перспективою. Люсі називає такі речі «сільськими замашками». А він має для них інші назви: байдужість, безсердечність. Якщо село може засуджувати місто, то й місто теж може засуджувати село.
Він думає про те, аби викупити в Петруса овець. Але чого він досягне? Петрус скористається грошима, щоб купити й зарізати нових тварин, а різницю покладе собі в кишеню. А якщо він навіть викупить їх із рабства, що він з ними робитиме? Випустить на широку дорогу? Зачинить у собачому вольєрі й годуватиме сіном?
Схоже, що між ним і двома перськими вівцями виник якийсь зв’язок, хоча він сам не розуміє чому. Це не пута кохання. Цей зв’язок поєднав його не з цими двома конкретними вівцями, котрих він навіть не впізнав би серед отари в полі. Хай там як, раптово і безпричинно їхня доля стала для нього важливою.
Він стоїть перед ними під сонцем і чекає, поки стихне гудіння в голові, чекає на знак.
У вухо однієї з них намагається заповзти муха. Вухо смикається. Муха злітає, кружляє навколо, повертається, всідається. Вухо смикається знову.
Він підходить до них на крок. Вівця схвильовано задкує, наскільки дозволяє ланцюг.
Він згадує, як Бев Шоу пригорталася до старого цапа з подертими яєчками, як гладила його, заспокоювала, перетворювалася на частину його життя. Як їй вдається робити це — спілкуватися з тваринами? Їй відома якась хитрість, якої він не знає. Можливо, для цього ти мусиш бути певною людиною, без ускладнень.
Сонце з усією своєю весняною яскравістю б’є йому в обличчя. «Може, мені потрібно змінитися? — думає він. — Стати таким, як Бев Шоу».
Він розмовляє з Люсі.
— Я думав про цю Петрусову вечірку. Загалом мені не хотілося б туди йти. Можна це якось владнати, не поводячись грубо?
— Справа в його забитих вівцях?
— Так. Ні. Я не змінив своїх думок, якщо ти це маєш на увазі. Досі не вірю, що тварини живуть по-справжньому індивідуальним життям. На мою думку, не варто перейматися тим, хто з них житиме, а хто помре. Проте…
— Проте?
— Проте в цьому випадку я стурбований. Сам не знаю чому.
— Ну, Петрус і його гості точно не відмовляться від своїх баранячих відбивних на догоду тобі чи твоїй чутливості.
— Я цього й не прошу. Просто вважаю за краще не йти цього разу на вечірку. Пробач. Я й уявити не міг, що закінчу схожими розмовами.
— Шляхи Господні незбагненні, Девіде.
— Не глузуй з мене.
Наближається субота, базарний день.
— Ми відкриємо ятку? — цікавиться він у Люсі.
Вона знизує плечима.
— Вирішувати тобі, — каже.
Він не відкриває ятку.
Про її рішення не розпитує; насправді він просто відчуває полегшення.
Приготування до Петрусових святкувань розпочинаються в суботу ополудні, коли з’являється зграя з півдесятка міцних жінок в одязі, що нагадує йому церковні шати. Вони розкладають за стайнею вогнище. Незабаром вітерець приносить сморід варених тельбухів, і він робить висновок, що справу зроблено, дві справи зроблено, усе вже позаду.
Чи слід йому оплакувати їх? Чи доцільно оплакувати смерть створінь, котрі самі нікого не оплакують. Зазирнувши собі глибоко в серце, він знаходить там лише незрозумілий смуток.
«Занадто близько, — думає він. — Ми живемо занадто близько до Петруса». Це наче жити під одним дахом із кимось чужим, ділитися з ним звуками, ділитися запахами.
Він стукає у двері Люсі.
— Хочеш піти на прогулянку? — питає.
— Дякую, але ні. Візьми Кеті.
Він бере з собою бульдожиху, проте вона така повільна й неповоротка, що, роздратувавшись, він жене її назад на ферму й самотньо простує восьмикілометровою петлею, рухаючись швидко, намагаючись стомитися.
О п’ятій годині починають прибувати гості — на машинах, на таксі, пішки. Він спостерігає за ними через кухонну фіранку. Більшість людей — господареві однолітки, статечні, солідні. Особливо метушаться довкола однієї літньої жінки: убравшись у синій костюм і кричущу рожеву сорочку, Петрус проходить усю під’їзну доріжку, аби привітати її.
Молодь з’являється, коли вже стемніло. Вітерець приносить бурмотіння розмов, сміх і музику, музику, яка в нього асоціюється з Йоганнесбурґом років його юності. «Досить пристойно, — думає він собі. — Навіть достатньо весело».
— Уже час, — повідомляє Люсі. — Ти йдеш?
Виглядає вона незвично — у сукні до колін і на підборах, у намисті з пофарбованих дерев’яних намистин і таких самих сережках. Він не певен, що йому подобається враження, яке вона справляє.
— Гаразд, я йду. Уже готовий.
— Ти не привіз із собою костюма?
— Ні.
— Тоді вдягни хоча б краватку.
— Я гадав, що ми в селі.
— Тим паче маєш причину причепуритися. Це видатний день у житті Петруса.
Люсі прихопила із собою крихітний ліхтарик. Стежкою вони йдуть до Петрусового будинку: батько й донька, рука в руці, вона освітлює дорогу, а він несе подарунок.
Біля відчинених дверей вони з усмішками зупиняються. Петруса ніде не видно, але з’являється маленька дівчинка у святковій сукенці й веде їх усередину.
У старої стайні немає стелі і порядної підлоги, але вона принаймні простора, і принаймні тут є електрика. Лампи з абажурами й картини на стінах (соняшники Ван Гога, жінка у синьому авторства Третчикова[65], Джейн Фонда в костюмі Барбарелли[66] і забитий м’яч Доктора Хумало[67]) пом’якшують загальну оголеність.
Вони — єдині тут білі. Гості танцюють під звуки старомодного африканського джазу, які він чув з будинку. На них кидають допитливі погляди, а можливо, лише на його пов’язку.
Люсі знає декого з жінок і починає спілкування. Потім біля них з’являється Петрус. Він не вдає з себе гостинного господаря, не пропонує випити, лише каже:
— Собак більше немає. Я більше не собачник.
Люсі сприймає це як жарт; отже, виходить, усе гаразд.
— Ми принесли вам дещо, — каже Люсі, — але, напевно, краще віддати це твоїй дружині. Це для дому.
Петрус кличе з кухні — якщо вони її так називають — дружину. Лур’є вперше бачить її так близько. Вона молода, молодша за Люсі, має не гарне, а радше приємне обличчя, сором’язлива і, очевидно, вагітна. Вона потискає руку Люсі, але не йому і не зустрічається з ним поглядом.
Люсі промовляє кілька слів на коса й дарує їй пакунок. Навколо них уже зібралося з півдюжини роззяв.
— Вона мусить розгорнути його, — каже Петрус.
— Так, ти мусиш розгорнути його, — погоджується Люсі.
Обережно, намагаючись не розірвати подарунковий папір, розмальований мандолінами та гілочками лавру, молода дружина розгортає пакунок. Усередині тканина з досить привабливим ашантійським[68] візерунком.
— Дякую, — шепоче Петрусова дружина англійською.
— Це покривало на ліжко, — пояснює її чоловікові Люсі.
— Люсі наша благодійниця, — виголошує Петрус, а потім звертається до неї: — Ви наша благодійниця.
Лур’є це слово видається сповненим несмаку, двозначним; воно зіпсувало цю мить. Та хіба можна звинувачувати Петруса? Мова, якою він користується з таким апломбом, уже — якби він тільки знав це — поношена, ламка, наче погризена зсередини термітами. Досі розраховувати можна лише на односкладові слова, та й то не на всі.
Що тут можна зробити? Він, колишній викладач комунікацій, не бачить жодного виходу. Жодного, окрім можливості знову почати з азів. До тієї миті, коли довгі слова повернуться назад відновленими, очищеними та знову гідними довіри, він уже давно помре.
Раптом йому пішов мороз поза шкірою.
— Дитина… коли ви чекаєте на дитину? — цікавиться він у Петрусової дружини.
Вона дивиться на нього так, наче не розуміє запитання.
— У жовтні, — утручається Петрус. — Дитина народиться в жовтні. Ми сподіваємося, що це буде хлопчик.
— Он як. А що ви маєте проти дівчаток?
— Ми молимося, щоб це був хлопчик, — повторює Петрус. — Завжди краще, якщо первісток — хлопчик. Тоді він може показувати сестрам… приклад, як поводитися. Так. — Чоловік змовкає. — Дівчинка — це дуже дорого. — Він потирає складеними до купи великим і вказівним пальцем. — Це завжди гроші, гроші, гроші.
Він уже давненько не бачив цього жесту. Колись ним користувалися юдеї: гроші-гроші-гроші, так само багатозначно нахиляючи голову. Утім, схоже, що Петрус не знайомий із цим уламком європейських традицій.
— Хлопчики теж можуть бути дорогими, — зауважує він, додаючи до розмови й свої п’ять копійок.
— Ти мусиш купувати їм те і се, — продовжує Петрус, розпалюючись і більше нікого не слухаючи. — Зараз, у наші дні, чоловіки вже не платять за жінку. А я плачý. — Він змахує рукою над головою дружини; вона сором’язливо опускає погляд. — Я плачý. Але це вже вийшло з моди. Одяг, гарненькі дрібнички, завжди одне й те саме: плати, плати, плати. — Він знову потирає пальці. — Ні, краще хлопчик. Єдиний виняток — ваша донька. Ваша донька інакша. Нічим не гірша за хлопчика. Майже! — Він заходиться сміхом, радіючи власній дотепності. — Гей, Люсі!
Люсі посміхається, але він знає, що вона почувається незручно.
— Я збираюся потанцювати, — бурмоче вона й іде геть.
На танцювальному майданчику вона танцює сама по собі — схоже, такий соліпсизм увійшов у моду. Незабаром до неї приєднується юнак, високий, гнучкий, охайно вбраний. Він танцює навпроти неї, клацає пальцями, посміхається їй та залицяється.
Із вулиці починають повертатися жінки, несучи таці зі смаженим м’ясом. Повітря повниться апетитними ароматами. У кімнаті юрмляться нові гості, молоді, галасливі, жваві, анітрохи не старомодні. Вечірка в самому розпалі.
У нього в руках опиняється тарілка з їжею, яку він передає Петрусові.
— Ні, — заперечує той, — це ваша. Інакше ми так і передаватимемо тарілки цілу ніч.
Петрус з дружиною проводять чимало часу з ним, даруючи йому відчуття дому. «Добрі люди, — думає він. — Селяни».
Поглядом він шукає Люсі. Тепер юнак танцює за кілька сантиметрів від неї, високо підіймаючи ноги, тупаючи ними, розмахуючи рухами і насолоджуючись собою. «Я з’їм це, а пробачення проситиму потім».
Згодом поряд із ним опиняється захекана Люсі.
— Ми можемо піти? — запитує донька. — Вони тут.
— Хто тут?
— Я бачила одного із них за будинком. Девіде, не хочу здіймати галас, але чи не могли б ми просто зараз піти?
— Потримай, — він передає їй тарілку й іде до задніх дверей.
На вулиці майже так само людно, як усередині; гості скупчилися біля вогнища, розмовляють, п’ють і сміються. Із дальнього боку вогнища хтось витріщається на нього. Раптом усе стає на свої місця. Він знає це обличчя, дуже добре знає. Протискається між людьми. «А я збираюся здійняти галас, — думає він. — Шкода, що саме сьогодні. Але є речі, котрі не можна відкладати».
Він застигає просто перед хлопцем. Це той третій, посіпака з тупим лицем, хлопчик на побігеньках.
— Я тебе знаю, — каже він похмуро.
Не схоже, що малий налякався. Навпаки, здається, він чекав цієї миті, зберігав для неї всі свої сили. Із його горлянки виривається глухий від люті голос.
— Ти хто? — питає він, але слова мають інше значення: «Яке ти маєш право бути тут?» Його тіло аж випромінює шаленство.
А тоді поруч із ними з’являється Петрус і швидко каже щось на коса.
Лур’є кладе руку Петрусові на рукав. Чоловік нетерпляче глипає на нього й скидає її.
— Ти знаєш його? — питає він у Петруса.
— Ні. Я не знаю, хто це, — каже той розлючено. — І не знаю, у чому проблема. У чому проблема?
— Він — цей злодюжка — бував тут раніше, зі своїми поплічниками. Він один із них. Але хай він сам розкаже, у чому справа. Хай він сам розкаже, чому його розшукує поліція.
— Це неправда! — кричить юнак. Він знову звертається до Петруса, і слова ллються розгніваним потоком.
У нічне повітря продовжує здійматися музика, але ніхто вже не танцює: Петрусові гості скупчилися довкола них, штовхаються, тиснуться, перекидаються зауваженнями. Атмосфера панує не дуже гарна.
Петрус озивається:
— Він каже, що й гадки не має, про що ви говорите.
— Він бреше. Усе він чудово знає. Люсі підтвердить.
Але, звісно ж, Люсі не підтвердить. Як він може сподіватися, що вона перед усіма цими людьми підійде до хлопця, укаже на нього пальцем і оголосить: «Так, це один із них. Один із тих, хто зробив це»?
— Я збираюся зателефонувати до поліції, — каже він.
Глядачі незадоволено щось бурмочуть.
— Я збираюся зателефонувати до поліції, — повторює він, звертаючись до Петруса, але той залишається незворушним.
У цілковитій тиші він повертається всередину, де стоїть і чекає на нього Люсі.
— Ходімо, — каже він.
Гості розступаються перед ними. Вираз їхніх облич більше не доброзичливий. Люсі забула свій ліхтарик, тож вони гублять у темряві стежку; їй доводиться зняти черевики; перш ніж потрапити додому, вони навпомацки прокладають собі шлях картопляним полем.
Він уже тримає телефон у руці, коли Люсі зупиняє його.
— Девіде, ні, не роби цього. Це не Петрусова провина. Якщо ти зателефонуєш до поліції, вони зіпсують йому вечір. Зрозумій.
Він приголомшений, приголомшений настільки, що кидається на доньку.
— Заради Бога, чому це не Петрусова провина? Передусім, так чи інакше, це він привів сюди цих чоловіків. Як йому вистачило нахабства знову запросити їх? Чому я повинен зрозуміти? Серйозно, Люсі, мені нічого не вдається зрозуміти від початку до самого кінця. Мені не вдається зрозуміти, чому ти не висунеш проти них справжні звинувачення, а тепер ще й не вдається зрозуміти, чому ти захищаєш Петруса? Петрус — не святий янгол, він їхній спільник.
— Девіде, не кричи на мене. Це моє життя. Це мені тут доведеться жити. Те, що зі мною сталося, — моє діло, винятково моє, не твоє; і якщо я маю хоч одне право, це право на те, щоб мене не притягали отак до суду, не засуджували мене — ані ти, ані будь-хто інший. Щодо Петруса, він не якийсь там найнятий чорнороб, якого я можу викинути геть, якщо мені здасться, що він плутається з поганими людьми. Усе це вже минулося, усе віднесло вітром. Якщо ти хочеш боротися з Петрусом, спочатку переконайся, що маєш достатньо підстав. Ти не можеш викликати поліцію. Я не дозволю це зробити. Почекай до ранку. Почекай, поки вислухаєш Петруса.
— Але тим часом хлопчина зникне!
— Він не зникне. Петрус його знає. У будь-якому разі, ніхто не зникає в Східній Капській провінції. Це не місце для зникнень.
— Люсі, Люсі, благаю тебе! Ти хочеш спокутувати помилки минулого, але це так не робиться. Якщо ти не зможеш постояти за себе зараз, тобі вже ніколи не вдасться знову підняти голову. З таким самим успіхом можеш спакувати валізи й утекти. Щодо поліції: якщо ти занадто делікатна, аби зателефонувати їм зараз, то нам не варто було звертатися до них на самому початку. Нам слід було просто стулити пельку й чекати наступного нападу. Чи перерізати собі горлянки.
— Девіде, припини! Я не повинна виправдовуватися перед тобою. Ти не знаєш, що сталося.
— Не знаю?
— Ні, навіть і не здогадуєшся. Зупинися й подумай про це. Стосовно поліції — дозволь мені нагадати, чому ми покликали їх на самому початку: заради страховки. Ми подали заяву, оскільки інакше нам би не виплатили страховку.
— Люсі, ти мене просто вражаєш. Це неправда, і тобі це добре відомо. Щодо Петруса, я повторюю: якщо ти зараз прогнешся, якщо втратиш силу, то потім не зможеш жити в злагоді з самою собою. Ти маєш обов’язки перед собою, перед своїм майбутнім, перед своєю самоповагою. Дозволь мені викликати поліцію. Чи сама зателефонуй їм.
— Ні.
«Ні» — останнє слово, яке вона каже йому. Люсі повертається до своєї кімнати, зачиняє перед ним двері, вилучає його зі свого життя. Крок за кроком, так невпинно, наче чоловік і дружина, вони віддаляються одне від одного, і він нічим тут не може зарадити. Кожна їхня сварка нагадує лайку одружених людей, котрі разом утрапили до пастки й не мають куди подітися. Як вона, мабуть, шкодує про той день, коли він приїхав пожити в неї! Напевно, вона мріє, щоб він поїхав, і чим швидше, тим краще.
Зрештою їй теж доведеться поїхати звідси. Очевидно, що самотня жінка на фермі не має майбутнього. Недовго залишилося навіть Еттінґерові з його зброєю, колючим дротом і сигналізацією. Якби Люсі мала хоч крихту розсудливості, вона б утекла ще до того, як на її долю випаде щось навіть ще гірше за те, що гірше за смерть. Та, звісно, вона цього не зробить. Вона вперта, а до того ж загрузла в житті, яке сама собі обрала.
Він вислизає з будинку. Обережно крокуючи в темряві, наближається до стаєнь із заднього боку.
Велике вогнище вже згасло, музика стихла. Біля задніх дверей, збудованих достатньо широкими, аби в них міг проїхати трактор, скупчилося кілька людей. Він зазирає всередину поверх їхніх голів.
У центрі відведеного під танці місця стоїть один із гостей, чоловік середніх років. У нього поголена голова й бичача шия; одягнений він у темний костюм, а на шиї має золотий ланцюг, з якого звисає медаль, завбільшки з кулак, схожа на ті, які видавали вождям на знак їхньої влади. Такі символи в ливарнях Ковентрі чи Бірмінгема карбували цілими ящиками: з одного боку голова чимось невдоволеної Вікторії, regina et imperatrix[69], а з іншого — здиблені антилопи гну або ібіси. «Медалі вождів племен, для використання». Кораблі розвозили їх у всі куточки старої імперії: до Наґпура[70], Фіджі, Ґолд-Кости[71], Каффрарії.
Чоловік щось говорить, виголошує заокруглені фрази, то голосніше, то тихіше. Лур’є і гадки не має, про що розповідає чоловік, але час від часу той змовкає і лунає задоволене бурмотіння аудиторії, серед якої і молодí, і старі виглядають неабияк задоволеними.
Він озирається. Хлопець стоїть неподалік, одразу за дверима. Погляд юнака боязко торкається його обличчя. Інші теж переводять на нього свої погляди: на незнайомця, на зайвого серед них.
Чоловік із медаллю насуплюється, на мить затинається й знову підвищує голос.
Він не проти їхньої уваги. «Хай знають, що я досі тут, — думає собі, — хай знають, що я не переховуюся у великому будинку». А якщо це зіпсує їхнє збіговисько, то так і буде. Він підіймає руку до своєї білої пов’язки й уперше радіє, що вона у нього є, що він може її носити, як свою власність.