Якщо вирішив податися геть, мало що може його зупинити. Він спустошує холодильник, замикає будинок і вже опівдні їде по шосе. Зупинка в Оудсгорні, виїзд звідти щойно зазоріло, і ще до десятої години він наближається до місця призначення — містечка Салем на шляху між Ґрехемстауном і Кентоном у Східній Капській провінції.
Невеличка доньчина ферма розташовується в кінці звивистої ґрунтової дороги за кілька кілометрів від міста: п’ять гектарів землі, призначеної здебільшого для оранки, вітряний насос, стайні, надвірні будівлі й невисокий, розтягнутий, пофарбований у жовтий колір будиночок з дахом з оцинкованого заліза і критою верандою. Передня межа позначена дротяною огорожею і заростями красолі та герані; більше попереду немає нічого, крім порохів і гравію.
На під’їзній доріжці стоїть старенький «фольксваґен-комбі»; Лур’є зупиняється позаду. Із затінку веранди на сонце виходить Люсі. Спочатку він не впізнає її. Минув рік, і вона погладшала. Її стегна і груди тепер стали (він шукає доречне слово) пишними. Вона для зручності роззулася й підходить, аби привітатися, широко розводить руки, обіймає його й цілує в щоку.
«Яка гарна дівчина, — думає він, обіймаючи її. — Яка приємна гостинність наприкінці довгого шляху!»
Великий, темний будинок, у якому прохолодно навіть опівдні, збудували ще в час, коли родини були великими, а гості приїжджали у фургонах. Шість років тому Люсі оселилася тут у складі комуни — молодіжної компанії, яка продавала шкіряні вироби й висушену на сонці кераміку у Ґрехемстауні та вирощувала між стеблами маїсу індійські коноплі. Коли комуна розпалася, її залишки перебралися до Нью-Бетесди, а Люсі залишилася на фермі разом зі своєю подругою Гелен. Вона розповідала, що закохалася в цю місцину й вирішила перетворити її на справжню ферму. Він допоміг їй придбати обійстя. І ось тепер вона тут у квітчастій сукні, з босими ногами і таке інше, у будинку, що повниться ароматами випічки; вона більше не дитина, котра грається у ферму, а солідна селянка, boervrou[31].
— Я віддам тобі кімнату Гелен, — каже вона. — Зранку там світить сонце. Ти й гадки не маєш, які цієї зими холодні ранки.
— Як справи в Гелен? — цікавиться він.
Гелен — кремезна, сумна на вигляд жінка з низьким голосом і поганою шкірою, старша за Люсі. Він ніколи не міг збагнути, що донька знайшла в ній; у глибині душі йому хотілося, аби Люсі знайшла когось кращого або цей хтось кращий знайшов її.
— Гелен ще у квітні повернулася до Йоганнесбурґа. Якщо не враховувати помічника, я залишилася тут одна.
— Ти не розповідала мені про це. Тобі не страшно тут самій?
Люсі знизує плечима.
— Тут є собаки. Навіть сьогодні це щось та й означає. Чим більше собак, тим більше їх бояться. Як би там не було, якщо сюди хтось вломиться, не думаю, що вдвох із Гелен ми впоралися б краще, ніж я сама.
— Досить по-філософськи.
— Так. Коли все летить під три чорти — філософствуй.
— Але ти ж маєш зброю.
— Маю гвинтівку. Я покажу її тобі. Купила в сусідів. Я нею ніколи не користувалася, але маю її.
— Добре. Ти озброєний філософ. Мені це подобається.
Собаки і зброя; хліб у печі та урожай у землі.
Дивно, що в них із її матір’ю, міських мешканців, інтелектуалів, народилася така атавістична дитина, міцна юна колоністка. Утім, можливо, це не вони народили її, можливо, у цьому більша заслуга історії.
Вона пропонує йому чаю. Він голодний і миттю проковтує два окрайці хліба, що розмірами нагадують цеглини, з домашнім варенням з опунції. Поглинаючи їжу, він відчуває на собі її погляд. Слід бути обачнішим: немає нічого огиднішого для дитини за функції батьківського тіла.
Нігті в неї не надто чисті. Сільський бруд — почесний, як йому здається.
У кімнаті Гелен він розпаковує свою валізу. Шухляди комода порожні, у велетенській старій шафі висить лише синій комбінезон. Якщо Гелен поїхала, то надовго.
Люсі влаштовує йому екскурсію своїм маєтком. Нагадує заощаджувати воду й не забруднювати септик[32]. Йому це вже відомо, але він ретельно слухає її. Потім донька показує йому обшиту дошками псарню. Коли він приїжджав минулого разу, тут був лише один вольєр. А зараз у затінку евкаліптових дерев їх п’ять: надійно збудованих, з бетонною підлогою, оцинкованими жердинами й підкосами та міцною сіткою. Собаки — добермани, німецькі вівчарки, ріджбеки, бультер’єри і ротвейлери — хвилюються, побачивши її.
— Усі вони — сторожові пси, — пояснює Люсі. — Робочі собаки, яких винаймають на короткий термін: тиждень чи два, часом на вихідні. А під час літніх канікул мені віддають домашніх тварин.
— І котів? Ти береш котів?
— Не смійся. Я думаю про те, аби зайнятися ще й котами. Але поки що не маю де їх приймати.
— Ти досі маєш ятку на базарі?
— Так. Продаю там у суботу зранку. Я візьму тебе з собою.
Ось так вона й живе: здаючи в оренду псів та продаючи квіти й городину. Хіба можна уявити щось простіше?
— А пси не нудяться? — Він показує на рудувато-коричневу бульдожиху, котра самотньо лежить у клітці, поклавши голову на лапи, і похмуро спостерігає за ними, навіть не намагаючись підвестися.
— Кеті? Її покинули. Господарі накивали п’ятами. Кілька місяців не сплачують рахунків. Навіть не знаю, що робитиму з нею. Мабуть, спробую знайти їй дім. Вона в поганому настрої, але взагалі з нею все гаразд. Ми кожного дня виводимо її на зарядку. Я або Петрус. Це частина нашої з ним угоди.
— Петрус?
— Ти познайомишся з ним. Петрус — мій новий помічник. А з березня, правду кажучи, співвласник. Непоганий хлопець.
Він прогулюється разом із нею повз глиняну загату, уздовж якої незворушно плаває качина родина, повз луки й через город із квітковими грядками та зимовими овочами: цвітною капустою, картоплею, буряками, мангольдом і цибулею. Вони навідуються до насоса й водозбірні на краю її обійстя. Останні два роки йшли гарні дощі, і рівень води піднявся.
Вона охоче розповідає про це. Фермерша нового покоління, освоює свої землі. Раніше були худоба і маїс. Сьогодні — собаки і нарциси. Чим більше змінюються речі, тим незміннішими залишаються. Історія повторюється, хоча й стає скромнішою. Напевно, історія засвоїла урок.
Повертаються вони вздовж зрошувального жолобу. Босі пальці Люсі застрягають у червоній землі, залишають чіткі відбитки. Міцна жінка вростає у своє нове життя. Добре! Якщо він залишить після себе саме це — свою доньку, цю жінку, — йому немає чого соромитися.
— Мене не потрібно розважати, — каже він, повернувшись до будинку. — Я привіз із собою книжки. Усе, що мені потрібно, — стіл і стілець.
— Ти працюєш над чимось особливим? — обережно цікавиться донька. У розмовах вони нечасто торкаються його роботи.
— Я маю деякі плани. Написати дещо про останні роки Байрона. Не книжку чи, радше, не таку книжку, як я писав раніше. Швидше щось сценічне. Слова й музику. Персонажі розмовлятимуть і співатимуть.
— Я й не знала, що ти досі маєш такі амбіції.
— Гадаю, що можу собі це дозволити. Хоч справа не лише в цьому. Людині хочеться залишити щось по собі. Принаймні чоловікові хочеться залишити щось по собі. Жінкам із цим простіше.
— Чому жінкам простіше?
— Я маю на увазі, їм простіше створити щось, що житиме власним життям.
— А те, що ти — батько, не рахується?
— Батько… Я не можу відігнати думку, що в порівнянні з материнством батьківство — досить абстрактна річ. Але заждімо й подивімося, що з цього вийде. Якщо мені щось вдасться, ти будеш першим слухачем. Першим і, можливо, останнім.
— Ти збираєшся сам написати музику?
— Музику я здебільшого запозичу. Совість мене через це не мучитиме. Спочатку мені здавалося, що знадобиться досить пишна оркестровка. Скажімо, як у Штрауса. Таке мені б не вдалося. Але тепер я схиляюся в інший бік, до дуже простого акомпанементу — скрипка, віолончель, гобой чи, можливо, фагот. Але поки що все це з галузі фантастики. Я не написав жодної ноти — був занадто збентежений. Ти, мабуть, чула про мої неприємності.
— Роз згадувала щось по телефону.
— Гаразд, не будемо зараз заглиблюватися в це. Якось іншим разом.
— Ти назавжди пішов з університету?
— Я пішов у відставку. Мене попросили піти.
— Ти сумуватимеш за університетом?
— Чи сумуватиму я? Не знаю. Я був не вельми гарним викладачем. Як виявилося, стосунки з моїми студентами ставали щораз гіршими. Вони не завдавали собі клопоту почути те, що я хотів сказати. Тож, напевно, я не сумуватиму. Можливо, я насолоджуватимусь пенсією.
У дверях з’являється чоловік, високий чоловік у синьому комбінезоні, гумових черевиках і вовняній шапці.
— Петрусе, заходь, познайомся з моїм батьком, — запрошує Люсі.
Петрус витирає ноги. Чоловіки потискають руки. У помічника Люсі зморшкувате обвітрене обличчя й пронизливий погляд. Йому сорок? Сорок п’ять?
Петрус повертається до Люсі.
— Розпилювач, — каже він. — Я прийшов по розпилювач.
— Він у «комбі». Зачекай тут, я принесу.
Він залишається наодинці з Петрусом.
— Ви доглядаєте за собаками, — каже, аби порушити тишу.
— Я доглядаю за собаками й працюю на городі. Так. — Петрус широко всміхається. — Я — садівник і собачник. — На мить він замислюється. — Собачник, — повторює, насолоджуючись словом.
— Я щойно приїхав з Кейптауна. Часом мене турбує думка, що моя донька тут сама. Це дуже усамітнене місце.
— Так, — погоджується Петрус, — тут небезпечно. — Він замовкає. — Сьогодні всюди небезпечно. Але тут, гадаю, усе гаразд. — І знову всміхається.
Люсі повертається з невеличкою пляшечкою.
— Ти знаєш норму: чайна ложка на десять літрів води.
— Так, я знаю. — Петрус пірнає в низькі двері.
— Схоже, Петрус — хороший чоловік, — зауважує Лур’є.
— Має голову на в’язах.
— Він теж живе тут, на обійсті?
— Вони з дружиною живуть у старій стайні. Я провела туди струм. Там досить зручно. Інша його дружина разом з дітьми живе в Аделаїді, деякі з них уже дорослі. Час від часу він навідує їх.
Він залишає Люсі наодинці зі своїми справами, а сам прогулюється до дороги на Кентон. Холодний зимовий день, сонце вже сідає за червоні горби, поцятковані рідкою пожухлою травою. «Неродюча земля, неродючий ґрунт», — думає він. Виснажена. Годиться хіба для кіз. Невже Люсі й справді збирається прожити тут ціле життя? Він сподівається, що це лише тимчасовий етап.
Попри нього додому повертається група школярів. Він вітається, і діти відповідають. Сільська особливість. Кейптаун уже зникає в минулому.
Спогади про дівчину повертаються без попередження: про її охайні невеличкі груденята з настовбурченими сосками, про її гладкий плаский живіт. Він здригається від бажання. Схоже, чим би це не було, воно ще не минулося.
Він повертається додому й завершує розбирати валізу. Довгий час минув відтоді, коли він востаннє жив із жінкою. Йому доведеться зважати на свою поведінку, доведеться бути охайнішим.
«Пишна» — комплімент для Люсі. Незабаром вона, безсумнівно, стане дебелою. Не доглядатиме за собою, як трапляється з тими, хто відводить війська з поля битви за кохання. Qu’est devenu ce front poli, ces cheveux blonds, sourcils voûtés?[33]
Вечеря скромна: зупа з хлібом, а потім батат. Зазвичай батат йому не подобається, але Люсі зробила щось із лимонною цедрою, маслом і корицею, від чого страва стала смачною і навіть більше, ніж просто смачною.
— Ти залишишся тут ненадовго? — питає вона.
— На тиждень? Скажімо, на тиждень? Ти зможеш вино`сити мене цілий тиждень?
— Ти можеш залишатися тут стільки, скільки тобі заманеться. Я лише боюся, що ти тут знудишся.
— Я не нудьгуватиму.
— А коли тиждень мине, куди ти вирушиш далі?
— Поки не знаю. Напевно, вирушу в мандри, довгі мандри.
— Ну, можеш залишатися.
— З твого боку це дуже люб’язно, моя дорогенька, але я б хотів зберегти нашу дружбу. А довгі візити дружбі не на користь.
— А може, не називатимемо це «візитом». Назвімо це «прихистком». Ти погодишся отримати прихисток на невизначений строк?
— Ти маєш на увазі притулок? Люсі, усе не так погано. Я не вигнанець.
— Роз казала, що обстановка була кепська.
— Я сам винен. Мені запропонували компроміс, але я на нього не погодився.
— Який компроміс?
— Перевиховання. Виправлення характеру. Кодовим словом було «психотерапія».
— А ти настільки досконалий, що не можеш пройти невеличкий курс психотерапії?
— Це занадто нагадує мені Китай режиму Мао. Публічне покаяння, самокритика, привселюдне каяття. Я старомодний і віддав би перевагу тому, щоб мене поставили до стінки та розстріляли. Досить уже про це.
— Розстріляли? За романчик зі студенткою? Трохи занадто, тобі так не здається, Девіде? Такі речі, мабуть, трапляються щодня. І точно траплялися, коли я була студенткою. Якщо вони переслідуватимуть за кожен такий випадок, доведеться стратити всіх викладачів.
Він знизує плечима.
— Настали пуританські часи. Особисте життя стало публічною справою. Тепер у пошані хтивість, хтивість і сентиментальність. Їм потрібна вистава: бити себе кулаками в груди, каятися, плакати, якщо вдасться. Себто влаштовувати телешоу. Я на таке не погодився.
Він збирається додати: «Правду кажучи, вони хотіли каструвати мене», але не може промовити цих слів, не може сказати їх своїй доньці. Чесно кажучи, тепер, коли він почув свою тираду вухами іншої людини, вона здається йому надміру мелодраматичною.
— Тож ти стояв на своєму, а вони на своєму. Так усе було?
— Більш-менш.
— Тобі, Девіде, не слід бути таким непохитним. У непохитності немає нічого героїчного. Ти ще маєш час передумати?
— Ні. Вирок остаточний.
— Жодних апеляцій?
— Жодних апеляцій. Я не жаліюся. Не можна визнати себе винним у розбещеності й чекати у відповідь на океан співчуттів. Принаймні в певному віці. У певному віці ти вже просто не можеш апелювати, отак. Доводиться просто примиритися й доживати своє життя. Відбувати своє покарання.
— Ну що ж, шкода. Залишайся тут скільки завгодно. На будь-яких підставах.
Він рано лягає спати й прокидається серед ночі від шквалу собачого гавкоту. Один із псів бреше механічно, майже невпинно; решта, не бажаючи визнавати поразку, приєднуються знову.
— Так буде кожної ночі?
— До цього просто треба звикнути. Пробач.
Він хитає головою.