Безчестя

Двадцять два

Він підтримує зв’язок із Люсі телефоном. Під час цих розмов вона щосили намагається запевнити його, що на фермі все гаразд, а він — переконати її, що не сумнівається в цьому. Вона розповідає йому, що має багато роботи з квітковими клумбами, на яких уже зійшли весняні рослини. Потихеньку оживає псарня. Люсі взяла двох псів на повний пансіон і сподівається, що незабаром їх буде більше. Петрус займається будинком, але він не настільки зайнятий, щоб не допомагати їй. Шоу часто навідуються в гості. Ні, гроші їй не потрібні.

І все ж його щось непокоїть у тоні Люсі. Він телефонує Бев Шоу.

— Ти — єдина людина, у котрої я можу запитати, — каже він. — Як там Люсі, якщо чесно?

Бев Шоу відповідає стримано.

— Що вона сказала тобі?

— Вона каже мені, що все гаразд, але голос у неї як у зомбі. Звучить так, наче вона наковталася транквілізаторів. Це правда?

Бев ухиляється від відповіді.

— Хай там як, — каже вона і, схоже, ретельно добирає кожне слово, — є деякі «новини».

— Які ще новини?

— Девіде, я не можу тобі сказати. Не змушуй мене. Люсі повинна сама тобі розповісти.

Він телефонує Люсі.

— Мені необхідно з’їздити в Дурбан, — бреше він. — Маю там пропозицію роботи. Можна зупинитися на день-два в тебе?

— Ти розмовляв із Бев Шоу?

— Бев тут ні до чого. Можна мені приїхати?

Він летить літаком до Порт-Елізабет, а там винаймає машину. Уже за дві години з’їжджає з шосе на дорогу, котра приведе його до ферми, ферми Люсі, клаптика землі Люсі.

Можливо, це і його земля теж? Він не відчуває, що це його земля. Попри весь час, який він тут провів, вона здається шматком чужих володінь.

Дещо змінилося. Паркан із дроту, не дуже майстерно встановлений, тепер позначає межу між обійстями Люсі та Петруса. На Петрусовому боці пасеться двійко кощавих телиць. Петрусів дім утілився в життя. Сірий і безлиций, він стоїть на пагорбі, східніше від старого фермерського будинку; чоловік здогадується, що вранці споруда відкидає довгі тіні.

Люсі відчиняє двері в безформному халаті, схожому на нічну сорочку. Колишній вигляд людини, що може похвалитися міцним здоров’ям, зник. Обличчя набуло хворобливого блідого відтінку, волосся немите. Донька обіймає його не надто щиро.

— Заходь, — запрошує вона. — Якраз готую чай.

Вони сідають удвох за кухонний стіл. Люсі наливає чай і передає йому мішечок з імбирним печивом.

— Розкажи, що там за пропозиція в Дурбані, — просить вона.

— Це може почекати. Я приїхав сюди, Люсі, тому що переймаюся за тебе. З тобою все гаразд?

— Я вагітна.

— Ти — що?

— Я вагітна.

— Від кого? З того дня?

— З того дня.

— Я не розумію. Мені здавалося, що ти про все потурбувалася, ти і твій сімейний лікар.

— Ні.

— Що значить «ні»? Хочеш сказати, що ти не потурбувалася про це?

— Потурбувалася. Я зробила все можливе, крім того, на що ти натякаєш. Я не робитиму аборт. Не готова знову пройти через це.

— Я не знав, що ти так до цього ставишся. Ти ніколи не казала мені, що не визнаєш абортів. Та й узагалі, чому мова зайшла про аборти? Я гадав, що ти прийняла оврал.

— Визнання абортів тут ні до чого. І я ніколи не казала, що прийняла оврал.

— Ти могла б розповісти мені раніше. Чому ти це приховувала від мене?

— Тому що не змогла б стерпіти твій черговий вибух гніву. Девіде, я не можу будувати своє життя залежно від того, що тобі подобається чи не подобається. Більше не можу. Ти поводишся так, наче кожен мій вчинок — частина історії твого життя. Ти — головний герой, я — другорядний герой, котрий до середини п’єси не з’являється на сцені. Так ось, що б ти собі не думав, люди не поділяються на головних і другорядних. Я не другорядна. Я маю власне життя, таке ж важливе для мене, як твоє для тебе, і в цьому житті саме я приймаю рішення.

«Вибух гніву?» А це хіба не вибух?

— Досить, Люсі, — уриває доньку він і, потягнувшись через стіл, бере її за руку. — Ти намагаєшся сказати мені, що збираєшся народити цю дитину?

— Так.

— Дитину від одного з тих чоловіків?

— Так.

— Чому?

— Чому? Я жінка, Девіде. Невже ти гадаєш, що я ненавиджу дітей? Чи я повинна відмовитися від дитини через те, який у неї батько?

— Бувало й таке. Коли ти чекаєш на дитину?

— У травні. Наприкінці місяця.

— Це остаточне рішення?

— Так.

— Чудово. Визнаю, це потрясіння для мене, але я залишатимуся на твоєму боці, що б ти не вирішила. Жодних сумнівів. А зараз я збираюся прогулятися. Пізніше ми можемо ще раз усе обговорити.

Чому б їм не поговорити зараз? Тому що він вражений. Тому що існує ризик, що він теж вибухне.

Вона сказала, що не готова знову пройти через це. Отже, вона вже робила аборт. Він би ніколи не здогадався. Коли це могло статися? Коли вона ще жила вдома? Цікаво, чи знала про це Розалінд, а йому нічого не повідомили?

Троє бандитів. Три батька в одному. «Швидше ґвалтівники, ніж злодії», — казала про них Люсі; ґвалтівники та митарі, що вештаються довкола, нападаючи на жінок, розважаючись і насолоджуючись насиллям. Що ж, Люсі помилялася. Вони не ґвалтують, вони паруються. Ними керує не задоволення, а яєчка, мішечки, набубнявілі сім’ям, якому кортить швидше втілитися. А тепер, о диво, — дитина! Навіть він уже називає її дитиною, хоча поки що це просто черв’як у лоні його доньки. Якій дитині може подарувати життя таке сíм’я, сíм’я, упорснуте в жінку не з коханням, а з ненавистю, хаотично перемішане, щоб заплямувати її, помітити її, наче пес своєю сечею?

Батько, котрий навіть не уявляє, що має сина: отак усе й завершиться, так урветься його рід, наче вода, крапля за краплею всотана землею? Хто б міг подумати! День як день, чисте небо, лагідне сонце, і раптом усе змінилося, змінилося раз і назавжди!

Притулившись до зовнішньої кухонної стіни й заховавши обличчя в долонях, він стогне і стогне та врешті заходиться слізьми.

Він оселяється в колишній кімнаті Люсі, куди донька так і не повернулася. Він уникає її аж до вечора, остерігаючись бовкнути щось необачне.

За вечерею на нього чекає нове одкровення.

— До речі, — каже Люсі, — хлопець повернувся.

— Хлопець?

— Так, хлопчина, котрому ти дав прочухана на Петрусовій вечірці. Він залишився з Петрусом, допомагає йому. Його звуть Полукс.

— Не Мцендісі? Не Куабайакхе? Нічого такого, що б зламало язик, просто Полукс?

— П-О-Л-У-К-С. І, Девіде, чи не можна обійтися без твоєї жахливої іронії?

— Не знаю, про що ти.

— Звісно, знаєш. Роками, коли я була дитиною, ти направляв її проти мене, щоб принизити мене. Ти не міг цього забути. Хай там як, але виявилося, що Полукс — брат Петрусової дружини. Не знаю, чи рідний брат, але Петрус має перед ним обов’язки, родинні зобов’язання.

— Так-так, все починає прояснятися. Тепер юний Полукс повертається на місце злочину, а ми повинні поводитися так, наче нічого не сталося.

— Девіде, не обурюйся, це нічому не зарадить. Згідно з Петрусовими розповідями, Полукс покинув школу, а роботу знайти не може. Я лише хочу попередити тебе, що він тут. На твоєму місці я б трималася від нього подалі. Підозрюю, що з ним щось не гаразд. Але я не можу вигнати його з обійстя, не маю такого права.

— Особливо… — він не завершує речення.

— Особливо що? Кажи.

— Особливо якщо він батько дитини, яку ти носиш. Люсі, твоя ситуація стає сміховинною, гірше, ніж сміховинною, згубною. Не розумію, як ти можеш цього не помічати. Благаю тебе, поки ще не запізно, поїдь із ферми. Це єдиний розумний крок, який залишилося зробити.

— Перестань називати її фермою, Девіде. Це не ферма, це просто шматок землі, на якому я дещо вирощую… нам обом це відомо. Але ні, я від неї не відмовлюся.

Він лягає спати з важким серцем. Між ними з Люсі нічого не змінилося, нічого не зцілилося. Вони гризуться так, наче він нікуди й не їздив.

Ранок. Він перелазить нову загорожу. За стайнями Петрусова дружина вивішує прання.

— Доброго ранку, — вітається він. — Molo[107]. Я шукаю Петруса.

Жінка не дивиться йому в очі, але мляво вказує на будівельний майданчик. Її рухи повільні та важкі. Її час уже близько: навіть він це бачить.

Петрус склить вікна. Йому слід було б розпочати привітання та довгу балаканину, але в нього немає на це настрою.

— Люсі сказала мені, що хлопчина повернувся, — каже він. — Полукс. Хлопець, який на неї напав.

Петрус начисто витирає ніж і відкладає його.

— Він мій родич, — озивається з розкотистим «р». — То й що, через те, що сталося, я маю його тепер вигнати?

— Ти казав мені, що не знаєш його. Ти збрехав мені.

Петрус устромляє між жовтих зубів люльку й бадьоро смокче її. Потім виймає люльку з рота й широко посміхається.

— Я збрехав, — каже він. — Я вам збрехав. — Він знову затягується. — Чого б це я вам брехав?

— Не питай мене, Петрусе, запитай краще в себе. Чому ти брешеш?

Посмішка зникає.

— Ви їдете, а потім повертаєтеся… чому? — Він з викликом дивиться на Лур’є. — Роботи у вас тут немає. Ви приїхали приглянути за своєю дитиною. Я теж приглядаю за своєю дитиною.

— Твоєю дитиною? Тепер він уже твоя дитина, цей Полукс?

— Так. Він — дитина. Він — частина моєї родини, частина мого народу.

Ось воно як. Більше жодної брехні. «Мого народу». Така відверта відповідь, на яку він лише міг сподіватися. Ну що ж, а Люсі — його народ.

— Ви кажете, що те, що сталося, — погано, — веде далі Петрус. — Я теж кажу, що це погано. Це погано. Але це скінчилося. — Він виймає з рота люльку й пристрасно розтинає повітря чубуком. — Це скінчилося.

— Нічого не скінчилося. Не вдавай, що не розумієш, що я маю на увазі. Це не скінчилося. Навпаки, усе тільки починається. І триватиме ще довго після того, як ми з тобою помремо.

Петрус задумливо дивиться на нього, не вдаючи, що не розуміє.

— Він побереться з нею, — каже він зрештою. — Він побереться з Люсі, просто він занадто молодий, занадто молодий, аби одружуватися. Він ще досі дитина.

— Небезпечна дитина. Малий головоріз. Хлопчик-шакал.

Петрус пропускає повз вуха ці обрáзи.

— Так, він занадто молодий, занадто молодий. Може, одного дня він зможе одружитися, але не зараз. Я одружуся.

— З ким ти одружишся?

— Я поберуся з Люсі.

Лур’є не може повірити власним вухам. Ось воно як, ось для чого задумувався увесь цей бій із тінню: заради цієї пропозиції, заради цього удару! І ось стоїть добропорядний Петрус, пихкаючи порожньою люлькою й чекаючи на відповідь.

— Ти поберешся з Люсі, — каже він обережно. — Поясни, що ти маєш на увазі. Ні, зажди, краще не пояснюй. Я не хочу цього чути. Ми так справи не ведемо.

«Ми». Він збирається сказати: «ми, західні люди».

— Так, розумію, розумію, — погоджується Петрус і насмішкувато фиркає. — Але я кажу вам, а потім ви скажете Люсі, і відтак усе скінчиться, мине все погане.

— Люсі не хоче одружуватися. Не хоче виходити заміж за чоловіка. Вона про такий варіант навіть не думатиме. Не можу висловитися зрозуміліше. Вона хоче жити власним життям.

— Так, я знаю, — каже Петрус. І, можливо, справді знає. Нерозумно було б його недооцінювати. — Але тут, — продовжує він, — небезпечно, занадто небезпечно. Жінка мусить бути заміжньою.

— Я намагався вирішити все легко, — пояснює він згодом Люсі. — Хоча ледве міг повірити в почуте. Це був справжній, чистісінький шантаж.

— Це не був шантаж. Ти помиляєшся. Сподіваюся, ти не втратив витримку?

— Ні, не втратив. Сказав лише, що передам його пропозицію. Сказав, що сумніваюся, що ти погодишся.

— Ти образився?

— Образився на перспективу стати Петрусовим тестем? Ні. Я був приголомшений, вражений, ошелешений, але не ображений, можеш мені повірити.

— Тому що, мушу тобі сказати, це вже не вперше. Петрус уже давненько натякав мені, що я збагну, що стати членом його сім’ї буде безпечніше. Це не жарт і не погроза. У якомусь сенсі він цілком серйозний.

— Не сумніваюся, що в якомусь сенсі він серйозний. Питання — у якому сенсі? Чи знає він, що ти…

— Маєш на увазі, чи знає він про мій стан? Я йому не казала. Утім, переконана, що і його дружина, і він здатні здогадатися, що до чого.

— І це не змусить його передумати?

— А хіба мало б? Це ще більше зробить мене частиною його родини. За будь-яких обставин йому потрібна не я, а ферма. Ферма — мій посаг.

— Але це суперечить здоровому глузду, Люсі! Він уже одружений! Направду, ти казала мені, що він має двох дружин! Як ти взагалі можеш про таке думати?

— Гадаю, Девіде, ти нічого не зрозумів. Петрус не пропонує мені вінчання в церкві та медовий місяць на Дикому Березі. Він пропонує мені союз, угоду. Я вкладаю землю, а він, своєю чергою, дозволяє мені заповзти під крило. Інакше, нагадує він мені, я залишаюся беззахисною, легкою здобиччю.

— І хіба це не шантаж? А як щодо особистого боку справи? Чи тобі не пропонують нічого особистого?

— Ти маєш на увазі, чи чекатиме Петрус, що я з ним спатиму? Не впевнена, що він захоче зі мною спати, хіба для того, щоб переконати мене у своїх намірах. Але, якщо чесно, я не хочу спати з Петрусом. Точно ні.

— Тоді тут більше немає чого обговорювати. Чи слід мені передати твоє рішення Петрусові: його пропозицію відхилено, і я не пояснюватиму чому?

— Ні. Зачекай. Перш ніж гнути кирпу перед Петрусом, оціни моє становище об’єктивно. Об’єктивно я — самотня жінка. У мене немає братів. У мене є батько, але він далеко й узагалі безсилий у тому, що тут має значення. До кого я можу звернутися по захист, покровительство? До Еттінґера? Це лише питання часу, коли його знайдуть із кулею в спині. Практично кажучи, залишається тільки Петрус. Він, може, і не могутня людина, але могутня для когось такого незначного, як я. Петруса я принаймні знаю. Я не плекаю щодо нього жодних ілюзій. Знаю, на що йду.

— Люсі, я займаюся продажем будинку в Кейптауні. Я готовий відправити тебе в Голландію. А якщо не хочеш, я готовий дати тобі все необхідне, щоб оселитися в якомусь безпечнішому місці. Подумай про це.

Вона його мовби не чує.

— Повертайся до Петруса, — наказує Люсі, — і запропонуй йому таке. Скажи, що я погоджуюся на його захист. Скажи, що він може вигадати будь-яку небилицю про наші з ним стосунки, я не заперечуватиму. Якщо він хоче, щоб мене вважали його третьою дружиною, хай так і буде. Коханкою — будь ласка. Але дитина буде і його дитиною теж. Дитина стане членом його родини. Щодо землі, скажи, що я перепишу землю на нього, за умови, що будинок залишиться моїм. Я стану орендаркою його землі.

— Bywoner[108].

— Bywoner. Але, я повторюю, будинок залишиться моїм. Ніхто не заходитиме до цього будинку без мого дозволу. І Петрус не виняток. А ще я залишу собі псарні.

— Це нездійсненно, Люсі. З юридичної точки зору, це нереально. Ти й сама це знаєш.

— А що пропонуєш ти?

Вона сидить у домашньому халаті і капцях, з учорашньою газетою на колінах. Волосся звисає рідкими пасмами; її надмірна вага виглядає розхлябано й хворобливо. Вона щодалі більше нагадує тих жінок, котрі човгають, шепочучи щось собі під ніс, коридорами будинків для літніх. Чому Петрус завдає собі клопоту домовлятися з нею? Вона довго не протягне: дай їй спокій, і, коли настане час, вона сама впаде, наче гнилий фрукт.

— Я вже зробив свою пропозицію. Навіть дві.

— Ні, я не поїду. Іди до Петруса й перекажи, що я відповіла. Скажи, що я віддам йому землю. Скажи, що він може отримати документи на право власності й таке інше. Йому це страшенно сподобається.

Вони обоє мовчать.

— Як принизливо, — озивається він зрештою. — Такі великі сподівання, та ось чим усе закінчилося.

— Так, згодна, це принизливо. Але, напевно, це гарна можливість почати все спочатку. Можливо, я мушу навчитися приймати це. Починати з нуля. З нічого. Не з нічого, а з нічим. Без карток, без зброї, без майна, без прав і без власної гідності.

— Як пес.

— Так, точно, як пес.