Двадцять

Він повертається до Кейптауна дорогою N2. Його тут не було неповних три місяці, а все ж за цей час колонія халуп перетнула шосе й розтягнулася на схід від аеропорту. Автомобільній течії доводиться пригальмувати, поки дитина з палицею переганяє через дорогу корову, що відбилася від череди. «Село, — думає він, — невблаганно наповзає на місто». Незабаром на Рондебуш-Коммон знову пастиметься худоба; незабаром історія завершить свій повний оберт.

Отже, він знову вдома, але відчуття повернення додому немає. Він навіть уявити не може, як знову оселиться в будиночку на Торранс-роуд у затінку університету, як скрадатиметься вуличками, наче злодій, уникаючи зустрічі з колишніми колегами. Йому доведеться продати будинок і перебратися до квартири в якомусь дешевшому районі.

У його фінансових справах царює безлад. Із дня свого від’їзду він не оплачував рахунків. Він живе у кредит; і цей кредит може вичерпатися будь-якого дня.

Кінець його мандрам. А що залишається, коли мандри закінчуються? Він бачить себе сивочолим, згорбленим, ось він човгає до крамнички на розі, щоб купити свої півлітра молока й півбуханки хліба; він бачить, як тупо сидить за столом у кімнаті, заваленій пожовклими папірцями, і чекає, коли згасне день і можна буде приготувати собі вечерю й лягти спати. Життя вченого на пенсії, без надії, без перспектив; чи готовий він до цього?

Він відчиняє ключем хвіртку. Садок розрісся, до поштової скриньки напхали купу флаєрів і реклам. Будинок, хоча й добре захищений згідно з більшістю стандартів, залишався порожнім кілька місяців: занадто довго, щоб можна було сподіватися, що сюди не навідувалися гості. Та й справді, щойно відчинивши вхідні двері та принюхавшись, він знає — щось негаразд. Від хворобливого збудження заходиться серце.

Ані звуку. Хто б тут не був, він уже пішов. Але як вони потрапили всередину? Перебігаючи навшпиньки з кімнати до кімнати, він незабаром дізнає´ться. Ґрати на одному із задніх вікон вирвані зі стіни й відхилені назад, шибки розбиті, в отвір змогла б залізти дитина або навіть невисокий чоловік. Підлогу вкриває килим із листя й піску, нанесеного вітром.

Він блукає помешканням, роблячи перепис утраченого. Спальню ретельно обчистили, порожньо зяють стінні шафки. Зникла його аудіосистема, касети, платівки та комп’ютерне обладнання. У кабінеті зламали стіл і картотечну шафку; повсюди розкидані документи. Кухня цілковито спустошена: немає приборів, фаянсового посуду, дрібних електроприладів. Зникла шафка з алкоголем. Навіть буфет, де зберігалися консерви, порожній.

Це не звичайне пограбування. Рейдерська група вривається всередину, спорожняє будинок і відступає, навантажившись мішками, коробками, валізами. Трофеї, військові репарації, черговий епізод у масштабній кампанії перерозподілу. Хто цієї миті носить його черевики? Цікаво, чи знайшли Бетховен із Яначеком[85] собі нові домівки, чи їх просто викинули у смітник.

Із ванної кімнати чимось тхне. Голуб залетів до будинку і закінчив свої дні в умивальнику. Лур’є боязко згрібає у пластиковий пакет мішанину кісток та пір’я й туго його зав’язує.

Світло відключили, телефон теж помер. Якщо він нічого не зробить, доведеться провести ніч у темряві. Проте він надто пригнічений, аби діяти. «Хай усе котиться під три чорти», — думає він, опускається в крісло й заплющує очі.

Коли спускаються сутінки, він сполохується й виходить із будинку. Уже сяють перші зірки. Він прокладає собі шлях до університетського містечка порожніми вулицями, садами, де висить гнітючий запах вербени й нарцисів.

У нього досі є ключі від корпусу факультету комунікації. Вдалий час для появи привида: у коридорах безлюдно. До свого кабінету на п’ятому поверсі він їде ліфтом. Із дверей зняли табличку з його іменем. На новій написано «Д-р С. ОТТО». З-під дверей пробивається слабке світло.

Він стукає. Ані звуку. Він відмикає двері й заходить.

Кімната змінилася. Його книжки та картини зникли, залишивши стіни голими, якщо не зважати на збільшену до розмірів плакату обкладинку книжки коміксів: Супермен похнюплено слухає, як сварить його Лоіс Лейн[86].

У напівтемряві за комп’ютером сидить молодик, якого він ніколи раніше не бачив. Юнак насуплюється.

— Ви хто? — питає.

— Я — Девід Лур’є.

— Так? І що?

— Я прийшов забрати свою пошту. Раніше це був мій кабінет. — Він мало не додає: «у минулому».

— А, правильно, Девід Лур’є. Перепрошую, не подумав. Я склав усе в коробку. І деякі інші ваші речі, які знайшов. — Він махає рукою. — Ось там.

— А мої книжки?

— Усі вони внизу, на складі.

Він бере коробку.

— Дякую, — каже.

— Жодних проблем, — озивається молодий доктор Отто. — Ви впораєтеся самостійно?

Лур’є несе важку коробку до бібліотеки, збираючись розібрати там пошту, але, діставшись до вхідного турнікета, виявляє, що машина більше не приймає його картку. Йому доводиться сортувати листи на лавці у вестибюлі.


Він занадто занепокоєний, щоб заснути. Щойно зазоріло, він прямує на довгу прогулянку до гірських схилів. Ішов дощ, і струмочки розлилися. Він вдихає п’янкий аромат сосен. Сьогодні Лур’є вільний чоловік і не має жодних обов’язків ні перед ким, тільки перед собою. Перед ним простягнувся час, який можна провести так, як йому заманеться. Це відчуття турбує, але він припускає, що звикне до нього.

Відпочинок у Люсі не перетворив його на сільського мешканця. Тим не менш, є речі, за якими він сумує, — качина родина, наприклад: матінка-качка ковзає поверхнею греблі, змінюючи галс і гордо роздуваючи груди, а Ені, Мені, Міні і Мо заклопотано пливуть назирці, упевнені, що, поки мама тут, нічого лихого не трапиться.

Щодо собак, він не хоче про них думати. З наступного понеділка псів, вирваних із життя у стінах клініки, кидатимуть у вогонь непоміченими та неоплаканими. Чи пробачать йому колись цю зраду?

Він навідується до банку, відносить до пральні цілу купу білизни. У невеличкій крамничці, де він роками купував каву, продавець вдає, наче не впізнав його. Сусідка, поливаючи свій садочок, старанно повертається до нього спиною.

Він думає про Вільяма Вордсворта, котрий уперше приїхав до Лондона й відвідав пантоміму, де спостерігав, як Джек Убивця Велетнів, захищений написом «Невидимка» на грудях, безтурботно міряє широкими кроками сцену й розмахує своїм мечем.

Увечері він телефонує Люсі з автомату на вулиці.

— Я вирішив зателефонувати, раптом ти про мене турбуєшся, — каже він. — Зі мною все гаразд. Гадаю, знадобиться трохи часу, щоб знову тут обжитися. Торохкочу в будинку, як горошина в пляшці. Я сумую за качками.

Він не зізнається, що будинок пограбували. Навіщо навантажувати Люсі своїми турботами?

— А Петрус? — цікавиться він. — Петрус піклується про тебе чи досі віддається будівництву свого житла?

— Петрус мене дуже виручає. Усі навкруги допомагають.

— Гаразд, я повернуся будь-якої миті, щойно знадоблюся тобі. Ти тільки скажи.

— Дякую, Девіде. Можливо, не зараз, але найближчим часом.

Хто б міг подумати, коли народилася його дитина, що настане день і він приповзе до неї, благаючи про притулок?

Скуповуючись у супермаркеті, він опиняється в черзі за Елейн Вінтер, завідувачкою його колишньої кафедри. У неї повний візочок покупок, а він зі звичайним кошиком. Елейн нервово відповідає на його вітання.

— Як там ведеться кафедрі без мене? — питає він якомога бадьоріше.

«По-справжньому чудово, — такою була б найчесніша відповідь. — Нам без вас чудово ведеться». Але вона занадто ввічлива для таких слів.

— Ой, як завжди, пробиваємося потрошки, — каже вона туманно.

— Вдалося когось найняти?

— Ми взяли людину на контрактній основі. Молодого чоловіка.

«Я вже зустрічався з ним, — міг би відповісти він. — Маленький правильний мерзотник», — міг би додати. Але він теж занадто гарно вихований.

— Яка в нього спеціальність? — з’ясовує він натомість.

— Прикладна лінгвістика. Вивчає мови.

Ось і кінець поетів, ось і кінець мертвих майстрів, котрі не дуже-то й добре, слід зауважити, його наставляли. Aliter[87], котрих він неуважно слухав.

Жінка в черзі попереду них не поспішає платити. В Елейн залишається час поставити наступне запитання, котре мало б звучати: «А у вас як справи, Девіде?», а в нього залишається час відповісти: «Дуже добре, Елейн, дуже добре».

— Хочете, я вас пропущу? — пропонує вона натомість, указуючи на його кошик. — У вас так мало продуктів.

— І не мрійте про це, Елейн, — відповідає він і з насолодою спостерігає, як вона викладає на прилавок покупки: не лише хліб та масло, а й невеличкі смаколики, котрими нагороджує себе самотня жінка, — справжнє вершкове морозиво (зі справжнім мигдалем і справжніми родзинками), імпортне італійське печиво, шоколадні батончики й упаковку гігієнічних прокладок.

Вона розраховується кредитною карткою. Вийшовши за турнікет, Елейн махає йому на прощання рукою. Полегшення написане в неї на обличчі.

— До зустрічі! — кричить він над головою касирки. — Передавайте всім вітання від мене!

Вона не озирається.


Як було задумано на самому початку, головні герої опери — лорд Байрон і його коханка, графиня Ґуіччіолі. Ці двоє застрягнуть на віллі Ґуіччіолі та, переслідувані в задушливій літній спеці Равенни ревнивим Терезиним чоловіком, тинятимуться блискучими вітальнями й співатимуть про пристрасть, що долає перешкоди. Тереза почувається бранкою; вона кипить від обурення й чіпляється до Байрона, аби він забрав її в інакше життя. Щодо Байрона, він досі вагається, хоча й занадто обачливий, щоб сказати про це вголос. Він підозрює, що їхні колишні бурхливі захоплення ніколи вже не повторяться. У його житті настало затишшя; несвідомо поет почав прагнути спокійного усамітнення, а якщо не вдасться — апофеозу, смерті. Терезині арії, що ширяють в небесах, не розпалюють у ньому вогника; його власна вокальна тема, темна, заплутана, оминає її, проходить крізь неї і над нею.

Отак він вирішив: це буде камерна п’єса про кохання і смерть із пристрасною молодою жінкою та колись пристрасним, але тепер уже не таким палким старшим чоловіком; вистава зі складною невгамовною музикою на задньому тлі, англійським співом, котрий весь час намагатиметься обернутися вигаданим італійським.

З точки зору форми, концепція не така вже й погана. Персонажі гарно врівноважують одне одного: пара, що потрапила в пастку, покинута коханка гупає у вікна, ревнивий чоловік. Та й сама вілла, з люстрами, на яких млосно висять ручні Байронові мавпочки, з павичами, котрі метушливо бігають між витіюватими неаполітанськими меблями, володіє необхідним поєднанням позачасовості й розпаду.

Утім, спочатку на фермі Люсі, а тепер тут цьому задуму не вдається сповна заволодіти його думками. Є в ньому щось неправильно розтлумачене, щось, що не йде від серця. Жінка жаліється зіркам, що служники-шпигуни змушують їх із коханцем утамовувати свої бажання в прикомірку з мітлами, — кого це цікавить? Він може знайти відповідні слова для Байрона, але Тереза, котру заповіла йому історія, — юна, ненаситна, норовлива, зухвала — не пасує до музики, яку він вимріяв, до музики, чиї по-осінньому пишні та водночас облямовані іронією співзвуччя він уже приглушено чує внутрішнім вухом.

Він пробує піти іншим шляхом. Знехтувавши аркушами, укритими нотами, знехтувавши квітучою скоростиглою нареченою та її бранцем, англійським лордом, намагається познайомитися з Терезою в зрілому віці. Нова Тереза — невисока кряжиста вдова, котра живе зі своїм підстаркуватим батьком на віллі Ґамбла, керує господарством, тримає гаманець зачиненим і слідкує, щоб прислуга не крала цукор. У новій версії Байрон уже давно помер; єдине право на безсмертя, що залишилося Терезі, розрада її самотніх ночей — повна листів і пам’ятних дрібничок cкринька, яку вона ховає під ліжком; вона називає їх своїми reliquie[88], а її внучаті племінниці відчинять скриньку після тітчиної смерті та благоговійно роздивлятимуться вміст.

Хіба таку героїню він шукав увесь цей час? Чи зможе старша Тереза вразити його серце — таке, яким воно стало?

Плин часу не пошкодував Терезу. Важкий бюст, кремезний тулуб, короткі ноги надають їй вигляду contadina — селянки, а не аристократки. Колір обличчя, який колись так обожнював Байрон, змінився сухотним рум’янцем; улітку вона страждає нападами астми й хапає повітря ротом.

У листах до Терези Байрон називає її «мій друже», потім «кохана моя», а згодом «моя кохана навік». Проте існують листи-суперники, листи, до яких вона не може дістатися й спалити їх. У цих листах, адресованих англійським друзям, Байрон легковажно заносить її до переліку своїх італійських завоювань, сміється з її чоловіка, згадує жінок її кола, з якими він спав. За роки, що минули після його смерті, Байронові друзі один за одним понаписували мемуари, посилаючись на його листи. Після того, як Байрон повіз її геть від чоловіка, розповідають вони, Тереза швидко йому набридла; він виявив, що вона пустоголова, й залишився з жінкою лише через почуття обов’язку; він поплив до Греції, назустріч своїй смерті, аби тільки втекти від неї.

Їхні наклепи допікають їй до живого. Роки, прожиті з Байроном, — вершина її життя. Байронове кохання — єдине, що відрізняє її від інших. Без нього вона ніщо: жінка, чий розквіт уже минув, без перспектив, котра проживає свої дні в похмурому провінційному містечку, обмінюється візитами з подругами, розтирає батькові ноги, коли вони болять, і спить сама.

Чи може він знайти в собі сили полюбити цю непоказну пересічну жінку? Чи зможе він полюбити її так, щоб написати для неї музику? Якщо не зможе, що йому залишиться?

Він повертається до того, що мусить бути вступною сценою. Кінець чергового задушливого дня. Тереза стоїть біля вікна третього поверху в батьковому будинку й дивиться понад болотами і сосновими чагарниками Романьї[89] на спалахи сонця у водах Адріатики. Кінець прелюдії; тиша, Тереза вдихає повітря. «Mio[90] Байрон», — співає вона, і голос тремтить від смутку. Їй відповідає самотній кларнет, потім змовкає, западає тиша. «Mio Байрон», — кличе вона знову, цього разу рішучіше.

Де він, її Байрон? Байрон помер — ось відповідь. Байрон блукає серед тіней. І вона теж померла, Тереза, котру він кохав, дев’ятнадцятирічна дівчина з білявими кучерями, яка так радо віддалася пихатому англійцеві, а потім гладила його чоло, коли після шаленої пристрасті він, глибоко дихаючи, дрімав на її оголених грудях.

«Mio Байрон», — співає вона втретє; і звідкись, із пекельної порожнечі, озивається співом нерішучий, безтілесний голос, голос привида, голос Байрона. «Де ти?» — співає він, а потім промовляє слово, яке їй не хочеться чути: secca, сухий. «Воно пересохло, джерело всього».

Голос Байрона такий слабкий, такий нерішучий, що Терезі доводиться переспівувати йому його ж слова, допомагати йому, дихаючи з ним у такт, повертати його до життя: її дитя, її хлопчика. «Я тут, — співає вона, підтримуючи його, рятуючи його від падіння вниз. — Я — твоє джерело. Чи пам’ятаєш, як ми разом відвідували джерело Аркуа?[91] Разом, ти і я. Я була твоєю Лаурою[92]. Пам’ятаєш?»

Саме так відтепер усе розгортатиметься: Тереза віддаватиме свій голос коханцю, а він, чоловік у пограбованому будинку, віддаватиме свій голос Терезі. За відсутності кращого, кривий допомагає кульгавому[93].

Працюючи якомога швидше, міцно вхопившись за Терезу, він намагається накидати перші сторінки лібрето. «Запиши слова на папері, — каже він собі. — Зробиш це — і далі буде легше». Далі настане час для пошуку в майстрів — приміром, у Глюка — піднесених мелодій, а можливо, хтозна, і піднесених ідей.

Але з кожним кроком, коли він щодня проживає більше часу з Терезою і мертвим Байроном, стає зрозуміло, що привласнені пісні не пасуватимуть, що ці двоє потребують власної музики. І вражаюче, але мало-помалу з’являється музика. Часом йому відкривається контур фрази ще до того, як він хоча б уявить, якими будуть слова; часом слова народжують каденцію; а подекуди відзвук мелодії, яка кілька днів ширяла десь на межі чутного, розкривається і блаженно з’являється на світ. До того ж, починаючи розгортатися, дія відчуває потребу в модуляціях власних акордів, у переходах, які він відчуває в себе в крові, навіть коли йому не вистачає музичних ресурсів, аби втілити їх.

Він сідає за рояль, щоб скласти докупи розрізнені шматки й записати початок партитури. Але щось заважає йому у звучанні рояля: воно занадто округле, занадто матеріальне, занадто розкішне. На горищі, у кошику, повному старих книжок та іграшок Люсі, він знаходить дивне семиструнне банджо, котре купив доньці, коли вона ще була дитиною, на вулицях Квамаша. За допомогою банджо він починає записувати музику, під яку Тереза, часом скорботна, а часом розгнівана, співатиме своєму мертвому коханцю, а тьмяноголосий Байрон співатиме їй у відповідь зі своєї країни тіней.

Чим глибше він спускається за графинею до її особистого пекла, виспівує за неї слова чи мугикає її вокальну партію, тим невід’ємнішим від неї стає, на його подив, дурнуватий бренькіт іграшкового банджо. Розкішні арії, про які він мріяв, тихенько зникають; і звідси вже залишається один маленький крок до того, аби вкласти інструмент їй до рук. Замість того, щоб урочисто ступати сценою, тепер Тереза сидить, утупившись поглядом поверх боліт у пекельні ворота, й колисає мандоліну, на якій акомпанує своїм ліричним поривам; а обабіч від неї стримане тріо у бриджах (віолончель, флейта, фагот) заповнює музикою антракти чи додає між строфами скупі зауваження.

Сидячи за власним столом і роздивляючись зарослий садок, він чудується з того, чого його навчило маленьке банджо. Шість місяців тому він гадав, що його власне примарне місце в «Байроні в Італії» буде десь між Терезою і Байроном: між спраглим бажанням продовжити літо пристрасного тіла й неохочим поверненням із довгого сну забуття. Але він помилявся. У підсумку його вабила не еротика, не елегійність, а комічність. В опері він не Тереза, не Байрон і навіть не суміш їх двох: він живе в самій музиці, у монотонному металевому лясканні струн банджо, у голосі, що тягнеться злетіти подалі від безглуздого інструмента, але постійно притягується назад, як риба на волосіні.

«Ось яке воно, мистецтво, — думає він, — і ось як воно працює! Як дивно! Як захопливо!»

Він проводить цілі дні в лещатах Байрона й Терези, харчуючись лише чорною кавою та вівсянкою. У холодильнику порожньо, ліжко не застелене; вітер ганяє підлогою листя, нанесене крізь розбите вікно. «Байдуже, — думає він. — Зостав мертвим ховати мерців своїх»[94].

«У поетів я навчився кохать, — протяжно виспівує Байрон десять складів своїм скрипучим монотонним голосом на чистому до, — але в житті, як виявилося (хроматичний спуск до фа), усе інакше». «Дзень-брень-дринь», — озиваються струни банджо. «Чому, ох, чому ти так говориш?» — виспівує Тереза довгою докірливою дугою. «Брень-дзень-дринь», — озиваються струни банджо.

Їй, Терезі, хочеться бути коханою, коханою навіки; їй хочеться піднятися до рівня Лаури і Флори[95] давно минулих часів. А Байрон? Байрон буде вірним до останнього свого дня, але це все, що він обіцяє. Хай двоє будуть разом, поки не помре хтось із них[96].

«My love»[97], — співає Тереза, підсилюючі багаті англійські склади, котрих навчилася в поетовому ліжку. «Брень», — луною озиваються струни. Закохана жінка, загрузла в коханні; кішка, що виє на даху, вихори складних протеїнів несуться кров’ю, роздуваючи статеві органи, змушуючи долоні пітніти, а голоси грубшати, поки душа вибухає своїми палкими бажаннями до небес. Саме для цього слугували Сорайя та інші: аби висмоктати з його крові складні протеїни, наче зміїну отруту, залишити його сухим і тверезомислячим. Терезі не пощастило — у батьковому будинку в Равенні немає нікого, хто висмоктав би з неї отруту. «Іди до мене, mio Байрон, — плаче вона, — люби мене!» А Байрон, вигнаний із життя, блідий, як привид, відповідає насмішкуватою луною: «Лиши мене, лиши мене, дай мені просто жити!»

Багато років тому, живучи в Італії, він навідався до того самого лісу, між Равенною та Адріатичним узбережжям, де півтора століття тому часто їздили верхи Байрон із Терезою. Десь між деревами мусить бути те місце, де Байрон уперше задер спідниці своєї вісімнадцятирічної чарівниці, нареченої іншого чоловіка. Він може завтра полетіти до Венеції, сісти на потяг до Равенни, пройтися пішки вздовж старих доріжок для верхової їзди, минути ту саму місцину. Він пише музику (чи музика пише його), але він не пише історію. На тих соснових голках Байрон заволодів своєю Терезою — «боязкою, наче газель», як він називав її, — бгаючи її вбрання, набиваючи пісок у білизну (увесь цей час коні байдуже стояли поруч), і з цієї події народилася пристрасть, що змушувала Терезу вити на місяць решту свого земного життя в гарячці, від якої завив і Байрон, але на свій копил.

Тереза скеровує його: він іде назирці, сторінка за сторінкою. Одного дня з темряви з’являється інший голос, якого він раніше не чув і не сподівався почути. Зі слів він розуміє, що голос належить Байроновій доньці, Аллеґрі; але з яких глибин його нутра він з’явився? «Чому ти мене покинув? Прийди й забери мене, — кличе Аллеґра. — Так спекотно, так спекотно, так спекотно!» — жаліється дитина у власному ритмі, який наполегливо заважає голосам закоханих.

Ніхто не відповідає на заклики п’ятирічної дівчинки. Негарна, нелюбима, нею знехтував її відомий батько, її передавали з рук у руки і врешті-решт залишили під опікою черниць. «Так спекотно, так спекотно! — скавчить вона в монастирському ліжку, де помирає від la malaria[98]. — Чому ти мене забув?»

Чому її батько не відповідає? Тому що йому набридло життя; тому що він воліє повернутися туди, де йому місце, на інший берег смерті, і зануритися у свій старий сон. «Моє бідолашне маленьке дитя», — співає Байрон нерішуче, неохоче, занадто тихо, щоб вона могла почути. Сидячи в затінку, інструментальне тріо награє зиґзаґоподібний мотив: одна партія злітає вгору, а інша — падає вниз, це Байронова партія.

Загрузка...