Вісімнадцять

Він і гадки не має, де Петрус позичив трактор, до якого причепив старий роторний плуг, який іржавів собі, лежачи за стайнями, ще до того як тут з’явилася Люсі. За кілька годин чоловік зорав усю свою землю. Усе робилося поспішно й діловито; анітрохи не по-африканськи. Колись, скажімо, років із десять тому, він проваландався би з ручним плугом і волами кілька днів.

Які шанси має Люсі проти цього нового Петруса? Петрус з’явився тут як чоловік, котрий копатиме, носитиме важке й поливатиме, а тепер виявився занадто заклопотаним для таких речей. Де Люсі збирається знайти когось, хто копатиме, носитиме й поливатиме? Якби це була шахова партія, він сказав би, що її переграли на всіх фронтах. Якби вона мала хоч краплю здорового глузду, уже заспокоїлася б: звернулася до Земельного банку, склала угоду, передала ферму Петрусові й повернулася до цивілізації. Вона могла б відкрити в передмісті притулок для собак; могла б розширити справу та зайнятися котами. Могла б навіть повернутися до того, чим займалася зі своїми друзями в хіпівські часи: етнічним ткацтвом, етнічним гончарством, етнічним плетінням кошиків, продажем намиста туристам.

Переможена. Нескладно уявити Люсі через десять років: огрядна жінка зі смутними зморшками на обличчі, в одязі, що давно вийшов із моди; вона їсть на самоті й розмовляє зі своїми тваринами. Таке собі життя. Але це краще за дні, що минатимуть у страху перед новим нападом, коли собаки не зможуть її захистити і ніхто не відповість на телефонний дзвінок.

Він наближається до Петруса, туди, де чоловік обрав місце для своєї нової садиби, — на невисокий горбочок, звідки відкривається вид на ферму. Тут уже побував геодезист, і кілочки стирчать на своїх місцях.

— Ти ж не збираєшся самостійно звести будинок, чи не так? — цікавиться він.

Петрус фиркає.

— Ні, така робота потребує навичок, — відповідає. — Покласти цеглу, потинькувати — усе це потрібно вміти. Тому ні, я збираюся копати канави. Із цим я й сам впораюся. Тут особливих умінь не знадобиться, навіть хлопчикові така робота до снаги. Аби копати, просто потрібно народитися хлопчиком.

Останнє слово Петрус вимовляє зі справжнім задоволенням. Колись і він був хлопчиком, але не тепер. Нині він може вдавати з себе хлопчика, як могла б Марія-Антуанетта вдавати доярку.

Лур’є береться до справи:

— Якщо ми з Люсі повернемося до Кейптауна, чи готовий ти доглядати за її частиною ферми? Ми платитимемо тобі зарплату, або ти зможеш отримувати відсотки. Відсотки від прибутку.

— Я мушу доглядати ферму Люсі, — озивається Петрус, — мушу бути її керівником. — Він вимовляє слова так, наче ніколи не чув їх раніше, наче вони вискочили йому перед очі, як кролик із капелюха.

— Так, ми можемо називати тебе керівником ферми, якщо тобі так хочеться.

— Але колись Люсі повернеться.

— Переконаний, що вона повернеться. Вона дуже прив’язана до цієї ферми й не має наміру відмовлятися від неї. Але вона нещодавно пережила складний період. Їй потрібен перепочинок. Канікули.

— На морі, — припускає Петрус і вишкіряє свої жовті від цигарок зуби.

— Так, на морі, якщо вона захоче. — Його дратує Петрусова звичка дозволяти словам зависати в повітрі. Були часи, коли він гадав, що міг би потоваришувати з Петрусом. А тепер відчуває до нього огиду.

Розмовляти з Петрусом — те саме, що бити кулаками наповнений піском мішок.

— Не думаю, що хтось із нас має право ставити питання Люсі, якщо вона захоче перепочити, — додає він. — Ані ти, ані я.

— Як довго мені доведеться керувати фермою?

— Поки що, Петрусе, я не знаю. Я не обговорював це з Люсі, просто вивчаю можливості, перевіряю, чи ти погодишся.

— І мені доведеться робити все… Я муситиму годувати собак, муситиму саджати овочі, муситиму їздити на базар…

— Петрусе, немає потреби складати список завдань. Собак тут не буде. Я лише цікавлюся загалом, чи готовий ти доглянути ферму, якщо Люсі візьме собі відпустку?

— А як я їздитиму на базар, якщо не матиму «комбі»?

— Це вже деталі. Ми можемо обговорити їх пізніше. Мені потрібна лише загальна відповідь: так або ні.

Петрус хитає головою.

— Забагато всього, забагато, — каже він.


Як грім серед ясного неба лунає дзвінок із поліції — з Порт-Елізабет телефонує детектив-сержант Естерг’юз. Знайшлася його машина. Вона стоїть на подвір’ї нью-брайтонської дільниці, де він може її упізнати та заявити про свої права. Заарештували також двох чоловіків.

— Це чудово, — радіє він, — я вже майже втратив надію.

— Ні, сер, справи залишаються відкритими впродовж двох років.

— У якому стані автівка? На ній можна їхати?

— Так, ви зможете поїхати на ній.

У незвично піднесеному настрої він разом із Люсі їде до Порт-Елізабет, а звідти до Нью-Брайтона, де вони, дотримуючись указівок, під’їжджають до схожої на фортецю дільниці з глухими стінами, оточеної двометровим парканом, прикрашеним згори колючою стрічкою. Знаки наполегливо забороняють паркуватися навпроти дільниці, тож вони залишають машину далеченько на дорозі.

— Я почекаю в машині, — каже Люсі.

— Ти впевнена?

— Мені тут не подобається. Я почекаю.

У дільниці він називається і дізнається, як дістатися лабіринтом коридорів до відділу автомобільних крадіжок. Детектив-сержант Естерг’юз, невисокий пухкий блондин, покопирсавшись у теках, веде його на подвір’я, де бампер до бампера тулиться безліч машин. Вони ходять туди-сюди вздовж автомобільних рядів.

— Де ви її знайшли? — запитує він у Естерг’юза.

— Тут, у Нью-Брайтоні. Ви справжній везунчик. Зазвичай ці мерзотники розбирають старі «королли» на запчастини.

— Ви казали, що когось заарештували.

— Двох чолов’яг. Нас навели на слід. Ми знайшли цілий будинок, вщерть забитий краденими речами. Телевізори, відеомагнітофони, холодильники — усе, що вашій душі заманеться.

— І де ці чоловіки тепер?

— Випустили під заставу.

— Хіба не розумніше було зателефонувати мені до того, як ви їх випустили, щоб я міг їх упізнати? А тепер, коли ви випустили їх під заставу, вони просто зникнуть. Ви й самі це знаєте.

Детектив холодно мовчить.

Вони зупиняються перед білою «короллою».

— Це не моя машина, — каже він. — У моєї номер СА, і це записано у справі. — Він вказує пальцем на номер на бланку: — CA 507644.

— Вони напилюють новий номер або ставлять підробний. Міняють номери на декількох машинах.

— Хай навіть так, це не моя машина. Ви можете її відчинити?

Детектив відчиняє дверцята. Усередині пахне вогкими газетами і смаженим курчам.

— У мене немає аудіосистеми, — пояснює він. — Це не моя машина. Ви впевнені, що моє авто не стоїть десь тут серед інших?

Вони обходять цілу стоянку. Його машини там немає.

Естерг’юз чухає потилицю.

— Я все перевірю, — каже він. — Мабуть, ми щось переплутали. Залиште мені свій номер, і я вам зателефоную.

Люсі сидить, заплющивши очі, за кермом свого «комбі».

Він стукає у скло, і донька відчиняє двері.

— Помилка, — повідомляє він, сідаючи. — У них є «королла», але не моя.

— Ти бачив чоловіків?

— Яких чоловіків?

— Ти казав, що заарештували двох чоловіків.

— Їх знову випустили під заставу. Утім, це не моя машина, тож ті, кого заарештували, не можуть бути тими, хто вкрав мою машину.

Западає довга тиша.

— Хіба це логічний висновок? — цікавиться Люсі. Вона заводить двигун і несамовито сіпає кермо.

— Я не знав, що ти так мрієш, щоб їх упіймали, — каже він. Чує роздратування у своєму голосі, але навіть не намагається приховати його. — Якщо їх упіймають, то судитимуть і все, що з цього випливає. Тобі доведеться свідчити. Ти готова до цього?

Люсі глушить двигун. Її обличчя напружується, наче донька бореться зі слізьми.

— Хоч би як, але їхній слід уже й охолов. Наші друзі не збираються бути впійманими, а тим паче поліцією в цій державі. Тож забудьмо про це.

Він опановує себе. Він перетворюється на буркотливого зануду, але нічого не може вдіяти.

— Люсі, зараз справді саме час зробити свій вибір. Або ти залишаєшся в цьому будинку, повному огидних спогадів, і продовжуєш занурюватися в роздуми про те, що з тобою сталося, або залишаєш усю цю історію позаду та починаєш нову сторінку свого життя деінде. Такі, на мій погляд, є альтернативи. Я знаю, що тобі хотілося б залишитися тут, але хіба тобі не слід хоча б подумати про інший шлях? Хіба ми вдвох не можемо розсудливо про це поговорити?

Люсі хитає головою.

— Я більше не можу говорити, Девіде, просто не можу, — відповідає вона тихо й поспіхом, наче лякаючись, що слова вичерпаються. — Я знаю, що поводжуся незрозуміло. Якби я тільки могла пояснити. Але я не можу. Через те, ким ти є і ким є я, не можу. Пробач. Мені шкода, що так вийшло з машиною. Шкода, що ти розчарувався.

Вона кладе голову на руки; коли Люсі більше не може контролювати емоції, її плечі смикаються.

Його знову накриває хвилею почуттів: апатією, байдужістю, а ще невагомістю, наче щось зжерло його зсередини, залишивши від серця лише порожню мушлю. «Як, — думає він, — у такому стані можливо знайти слова, знайти музику, яка воскресить мертвих?»

Жінка в пантофлях і пошарпаній сукні, що сидить на хіднику менш ніж за п’ять метрів, розлючено витріщається на них. Захищаючи Люсі, він кладе руку їй на плече. «Моя донечка, — думає він, — моя найдорожча донечка. Мені випало направляти її. Їй незабаром направляти мене».

Чи може вона унюхати, про що він думає?

Вести машину доводиться йому. На півдорозі додому Люсі, на його подив, озивається.

— Усе було таким особистим, — каже вона. — Усе робилося з такою особистою ненавистю. Це мене найбільше приголомшило. Усе решта було… очікуваним. Але чому вони так ненавиділи мене? Я їх ніколи в очі не бачила.

Він чекає на продовження, але поки що продовження немає.

— Це через них промовляла історія, — відповідає він зрештою. — Історія зла. Думай про це так, і тобі буде легше. Усе могло здаватися особистим, але не було таким. Вони перейняли це від своїх предків.

— Мені від цього не легше. Потрясіння не минає. Я маю на увазі потрясіння від того, що мене ненавидять. Спіймане на гарячому.

«На гарячому». Чи й справді вона має на увазі те, що він думає?

— Ти досі боїшся? — запитує.

— Так.

— Боїшся, що вони збираються повернутися?

— Так.

— І гадаєш, що, якщо не напишеш на них заяву до поліції, вони не повернуться? Ти в цьому себе переконала?

— Ні.

— А в чому тоді?

Донька мовчить.

— Люсі, усе не може бути так просто. Закрий псарню. Не відкладай. Замкни будинок і заплати Петрусові, хай охороняє його. Улаштуй собі на півроку або рік відпустку, поки справи в цій країні не підуть на лад. Поїдь за море. Поїдь у Голландію. Я заплачý. А коли повернешся, зможеш переоцінити все й почати спочатку.

— Девіде, якщо я зараз поїду, то більше не повернуся. Дякую за пропозицію, але вона не спрацює. Ти не можеш порадити нічого такого, про що я б не подумала сама сотню разів.

— Тоді що ти збираєшся робити?

— Не знаю. Але що б я не вирішила, я хочу прийняти це рішення сама, без чужої допомоги. Є речі, яких ти просто не розумієш.

— Чого я не розумію?

— Почнімо з того, що ти не розумієш, що зі мною сталося того дня. Ти непокоїшся через мене, і я це ціную, ти думаєш, що розумієш, але в підсумку ти нічого не розумієш. Тому що не можеш.

Він пригальмовує й під’їжджає до узбіччя.

— Не треба, — просить Люсі. — Не тут. Це погана ділянка дороги, занадто небезпечна, щоб зупинятися.

Він знову набирає швидкість.

— А з іншого боку, я розумію все занадто добре, — каже він. — Я вимовлю слово, якого ми досі уникали. Тебе зґвалтували. Кілька разів. Троє чоловіків.

— І що?

— Ти боялася за своє життя. Ти боялася, що, скориставшись тобою, вони вб’ють тебе. Позбудуться тебе. Тому що ти для них нічого не вартувала.

— І що? — Тепер вона шепоче.

— А я нічого не зробив. Я не вберіг тебе.

Це вже його власна сповідь.

Вона нетерпляче змахує рукою.

— Не звинувачуй себе, Девіде. Я й не сподівалася, що ти мене врятуєш. Якби вони прийшли на тиждень раніше, я була б у будинку сама. Але твоя правда, я нічого для них не вартувала, нічого. Я відчувала це.

Пауза.

— Гадаю, вони вже робили це раніше, — продовжує Люсі, і тепер її голос звучить спокійніше. — Принаймні двоє старших. Гадаю, вони перш за все ґвалтівники, а крадуть лише принагідно. Побічна робота. Думаю, основне їхнє заняття — зґвалтування.

— Ти думаєш, що вони повернуться?

— Я думаю, що я на їхній території. Вони позначили мене й повернуться за мною.

— Тоді, вочевидь, ти не можеш тут залишитись.

— Чому ні?

— Тому що це буде для них запрошенням повернутися.

Перш ніж відповісти, вона надовго замислюється.

— Але, Девіде, хіба на все це не можна подивитися інакше? Що, як… що, як це ціна, яку необхідно сплатити, щоб залишитися тут? Можливо, вони саме так і дивляться на це; можливо, мені теж варто так на це дивитися. Вони бачать у мені власницю. А себе вважають збирачами боргів, збирачами податків. Чому вони повинні дозволяти мені жити тут, нічого не заплативши? Можливо, так вони собі кажуть.

— Я певен, вони собі багато чого кажуть. Вони зацікавлені в тому, аби вигадувати виправдувальні історії. Але довірся своїм почуттям. Ти казала, що відчувала від них суцільну ненависть.

— Ненависть… Знаєш, Девіде, коли справа доходить до чоловіків і сексу, мене вже нічим не здивуєш. Можливо, секс для чоловіків стає збудливішим, якщо вони ненавидять жінку. Ти чоловік, ти мав би це знати. Коли ти кохаєшся з незнайомкою — коли хапаєш її, не даєш підвестися, підминаєш під себе, навалюєшся всією вагою — хіба це трохи не нагадує вбивство? Устромити ножа; а потім піти геть, залишаючи по собі закривавлене тіло — хіба ти не відчуваєш, що це вбивство, що це вбивство, яке тобі минеться.

«Ти чоловік, ти мав би це знати»: хіба можна так розмовляти з батьком? Вони з нею точно на одному боці?

— Напевно, — погоджується він. — Часом. Для деяких чоловіків це так. — А потім швидко додає, не подумавши: — З ними обома було так? Наче змагаєшся зі смертю?

— Вони підбурювали один одного. Імовірно, тому вони й займаються цим разом. Як пси у зграї.

— А третій, хлопчик?

— Він прийшов, аби повчитися.

Вони минають указівник на саговники. Час майже вичерпано.

— Якби вони були білими, ти б так про них не говорила, — каже він. — Якби вони були білими бандитами, скажімо, з Деспатча.

— Не говорила б?

— Ні, не говорила б. Я тебе не звинувачую, справа не в цьому. Але в тому, про що ти говориш, є дещо нове. Рабство. Вони хотіли, щоб ти була їхньою рабинею.

— Не рабство. Підкорення. Поневолювання.

Він хитає головою.

— Люсі, це вже занадто. Продай обійстя. Продай ферму Петрусові й поїдь подалі звідси.

— Ні.

На цьому розмова завершується. Але слова Люсі відлунюють у його свідомості. «Закривавлене». Що вона мала на увазі? Можливо, зрештою, він мав рацію, коли побачив уві сні ліжко, просякнуте кров’ю, цілу ванну крові.

«Основне їхнє заняття — зґвалтування». Він думає про трьох відвідувачів, котрі їдуть геть у ще не такій старій «тойоті», покидавши на заднє сидіння домашні пожитки; їхні пеніси, їхня зброя, тéпло і вдоволено зіщулилися між ногами — муркочучи, ось слово, яке спадає йому на думку. Вони мали чимало причин бути вдоволеними своєю пообідньою роботою; їхнє покликання робить їх щасливими.

Він згадує, як дитиною зосереджено вивчав слово «зґвалтування» в газетній замітці, намагаючись відгадати, що саме воно означає, дивуючись, що робить літера «т», зазвичай така м’яка, у середині слова, яке викликає такий жах, що ніхто не наважується промовляти його вголос. В альбомі в бібліотеці була картина з назвою «Викрадення сабінянок»[81]: чоловіки в убогих римських латах верхи на конях, жінки у вуалях-серпанках заломлюють руки та голосять. Що було спільного в цього позерства зі зґвалтуванням, яким він собі його уявляв: чоловік лежить на жінці й проштовхується всередину?

Він думає про Байрона. Серед легіонів графинь і посудомийок той проштовхувався в кількох, котрі, безсумнівно, називали це зґвалтуванням. Але жодна з них, хай там як, не боялася, що близькість завершиться перерізанням її горла. На його погляд і на погляд Люсі, Байрон направду видається дуже старомодним.

Люсі була налякана, налякана майже до смерті. Її голос був придушений, вона не могла вдихнути, кінцівки заціпеніли. «Це не відбувається насправді, — казала вона собі, коли чоловіки змушували її лягти, — це просто сон, просто нічне жахіття». А чоловіки зі свого боку впиваються її страхом, насолоджуються ним, роблять усе можливе, щоб скривдити її, щоб виглядати загрозливо, щоб посилити її жах. «Клич своїх псів! — кажуть вони Люсі. — Ну ж бо, клич своїх псів! Немає псів? Тоді ми тобі покажемо, що таке пси!»

«Ви не розумієте, вас там не було», — каже Бев Шоу. Ну що ж, вона помиляється. Урешті-решт рацію мала інтуїція Люсі: він таки розуміє; він може, якщо зосередиться, якщо відмовиться від себе, опинитися там, стати тими чоловіками, оселитися в них, заповнити їхні тіла своїм привидом. Питання в тому, чи вистачить у нього хисту, аби стати тією жінкою?

У самотності своєї кімнати він пише доньці листа:


«Найдорожча моя Люсі, з усією любов’ю, що існує у світі, я мушу сказати тобі це. Ти стоїш на краю небезпечної помилки. Ти хочеш схилити голову перед історією. Але шлях, яким ти йдеш, неправильний. Він цілком позбавить тебе честі, і ти не зможеш жити в мирі з собою. Благаю тебе, дослухайся до моїх слів.

Твій батько».


Минає півгодини, і під його двері проштовхують конверт.


«Любий Девіде,

ти мене не слухав. Я не та людина, котру ти знаєш. Я мертва й поки не знаю, що здатне повернути мене до життя. Я знаю лише, що не можу поїхати геть.

Ти цього не розумієш, а я не знаю, що ще можу зробити, аби ти зрозумів. Здається, наче ти свідомо вирішив сидіти в кутку, куди не зазирає сонячне світло. Ти нагадуєш мені одну із трьох мавпочок — ту, котра затуляє лапами очі.

Так, шлях, яким я йду, можливо, неправильний. Але якщо я зараз поїду з ферми, то почуватимуся переможеною і відчуватиму смак поразки все життя.

Я не можу назавжди залишитися дитиною. А ти не можеш завжди залишатися батьком. Я знаю, що ти хочеш мені тільки добра, але ти не той порадник, котрий мені потрібен, принаймні не зараз.

Твоя Люсі».


Ось таке листування; таке останнє слово Люсі.

На сьогодні вони вже впоралися з убивством собак, чорні мішки складені купою біля дверей, і в кожному з них містяться душа й тіло. Вони з Бев Шоу лежать, обійнявшись, на підлозі операційної. За півгодини Бев повернеться до свого Білла, а Лур’є почне вантажити мішки.

— Ти ніколи не розповідав мені про свою першу дружину, — зауважує Бев. — І Люсі теж про неї не говорить.

— Мати Люсі була голландкою. Це вона мусила тобі розповісти. Евеліна. Еві. Після розлучення вона повернулася в Голландію. Потім знову вийшла заміж. Люсі не вжилася із вітчимом і попросилась повернутися до Південної Африки.

— Тож вона обрала тебе.

— У певному сенсі. А також вона обрала певне середовище, певний кругозір. Тепер я намагаюся вмовити її знову повернутися туди, навіть якщо тільки для перепочинку. У Голландії вона має родину й друзів. Голландія, можливо, не найбільш приваблива країна для життя, але принаймні вона не множить нічні жахіття.

— І?

Він знизує плечима.

— Зараз Люсі не схильна дослухáтися до моїх порад. Вона сказала, що я невдалий порадник.

— Але ти був учителем.

— Це сталося випадково. Учителювання ніколи не було моїм покликанням. І я точно ніколи не прагнув вчити людей, як їм жити. Я був одним із тих, кого називають ученими. Я писав книжки про мертвих людей. Це було мені до душі. А викладав я, щоб заробити на життя.

Вона чекає на продовження, але він не в настрої розповідати далі.

Сонце сідає, і стає холодніше. Вони не кохалися; правду кажучи, вони навіть перестали вдавати, що залишаються разом через це.

У його голові з’являється Байрон, самотньо стоїть на сцені, набирає в груди повітря, щоб заспівати. Він збирається незабаром вирушити до Греції. У тридцять п’ять років він почав розуміти, що життя прекрасне.

«Sunt lacrimae rerum, et mentem mortalia tangent»[82] — він певен, такими будуть Байронові слова. Щодо музики, вона вже майорить десь на небокраї, але поки ще не з’явилася.

— Можеш не турбуватися, — каже Бев Шоу. Її голова лежить у нього на грудях, імовірно, вона чує, як б’ється його серце, ритм якого збігається з гекзаметром. — Ми з Біллом потурбуємося про неї. Ми часто приїжджатимемо на ферму. А ще є Петрус. Петрус не зводитиме з неї очей.

— Таточко Петрус.

— Так.

— Люсі каже, що я не можу завжди залишатися батьком. А я й уявити не здатен у цьому житті, що я не її батько.

Пальці Бев пробігають стернею його волосся.

— Усе буде гаразд, — шепоче вона, — от побачиш.

Загрузка...