Безчестя

Двадцять один

Телефонує Розалінд.

— Люсі каже, що ти повернувся до міста. Чому не даєшся знати?

— Поки що я не годжуся для спілкування, — відповідає він.

— А колись годився? — сухо цікавиться Розалінд.

Вони зустрічаються в кав’ярні в Клермонті[99].

— Ти схуд, — зауважує вона. — Що в тебе сталося з вухом?

— Нічого, — відповідає він і не вдається до подальших роз’яснень.

Поки вони розмовляють, її погляд продовжує повертатися до спотвореного вуха. Він переконаний, що, якби колишній дружині довелося торкнутися його, вона б здригнулася. Розалінд не з тих, хто поспішає на допомогу. Найкращі спогади про неї стосуються їхніх перших спільних місяців: паркі літні ночі в Дурбані, вологі від поту простирадла, продовгувате бліде тіло Розалінд борсається в судомах задоволення, яке так важко відрізнити від болю. Двійко сластолюбців: це й тримало їх разом, поки не скінчилося.

Вони розмовляють про Люсі, про ферму.

— Я гадала, що з нею там живе подруга, — дивується Розалінд, — Ґрейс.

— Гелен. Гелен повернулася до Йоганнесбурґа. Підозрюю, що вони назавжди порвали.

— А Люсі в безпеці в такому самотньому місці?

— Ні, там вона не в безпеці, вона була б божевільною, якби почувалася там безпечно. І тим не менше, вона залишиться там. Це стало для неї питанням честі.

— Ти казав, що в тебе вкрали машину.

— Я сам винен. Слід було поводитися обачніше.

— Забула розповісти: я чула історію про твій суд. Погляд ізсередини.

— Мій суд?

— Твоє розслідування, твоє слідство, чи як ти там його називаєш. Чула, що ти не дуже добре себе зарекомендував.

— Ох, де ти це чула? Я гадав, що все було конфіденційно.

— Не має значення. Я чула, що ти справив погане враження. Був занадто непохитним і намагався оборонятися.

— Я взагалі не намагався справити враження. Я відстоював принцип.

— Може, і так, Девіде, але зараз ти, звичайно, знаєш, що на суді справа не в принципах, а в тому, наскільки вдало ти доводиш свою правоту. Моє джерело каже, що ти погано доводив свою правоту. А який такий принцип ти відстоював?

— Свободу слова. Свободу не казати ані слова.

— Звучить грандіозно. Утім, Девіде, ти завжди досконало вмів себе ошукати. Досконало ошукати інших та досконало ошукати самого себе. Ти впевнений, що тут справа не лише в тому, що тебе застукали зі спущеними штанами?

Він не потрапляє на гачок.

— Хай там як, яким би не був принцип, для твоєї аудиторії він видався занадто незрозумілим. Вони думали, що ти просто напускаєш туману. Тобі слід було спершу потренуватися. Що ти збираєшся робити з грошима? Вони не забрали твою пенсію?

— Я отримаю назад те, що вклав. Збираюся продати будинок. Він занадто великий для мене.

— А що робитимеш із вільним часом? Шукатимеш роботу?

— Я так не думаю. І так маю силу-силенну справ. Я дещо пишу.

— Книжку?

— Правду кажучи, оперу.

— Оперу! Оце так новина. Сподіваюся, вона принесе тобі купу грошей. Ти не плануєш перебратися до Люсі?

— Опера — це просто хобі, щоб було чим зайнятися. Вона не принесе грошей. І — ні, я не переберуся до Люсі. Невдала ідея.

— Чому ні? Ви з нею завжди добре розумілися. Щось сталося?

Її розпитування нав’язливі, але Розалінд ніколи не переймалася своєю настирливістю. «Ти спав у моєму ліжку десять років, — якось сказала вона, — чому в тебе мають бути від мене секрети?»

— Ми з Люсі й досі добре розуміємося, — відповідає він. — Але не настільки добре, щоб жити разом.

— Історія твого життя.

— Так.

Западає тиша — вони обоє подумки споглядають історію його життя, кожен зі своєї дзвіниці.

— Я бачила твою дівчину, — каже Розалінд, змінюючи тему розмови.

— Мою дівчину?

— Твою коханку. Мелані Ісаакс — хіба її не так звуть? Вона грає у виставі в Театрі на причалі. Хіба ти не знав? Тепер я розумію, чому ти за нею впадав. Великі темні очі. Привабливе тіло, як у маленької ласки. Суто твій тип. Ти, мабуть, думав, що це буде чергова гулянка, твій черговий грішок. А тепер подивися на себе. Ти викинув життя коту під хвіст, і заради чого?

— Розалінд, я не викинув своє життя. Не верзи дурниць.

— Але ж викинув! Ти втратив роботу, заплямував своє ім’я, друзі уникають тебе, ти ховаєшся на Торранс-роуд, як черепаха, що боїться висунути голову з панцира. Люди, котрі не варті навіть того, аби зав’язувати тобі черевики, глузують із тебе. Сорочка на тобі непрасована, стриг тебе бозна-хто, і ти став… — Вона уриває свою тираду. — Ти закінчиш, як один із тих нещасних стариганів, які нишпорять у смітниках.

— Я закінчу в ямі в землі, — каже він, — так само, як ти. Як і ми всі.

— Досить, Девіде, я й так засмучена, не хочу з тобою сперечатися. — Вона збирає свої пакунки. — Коли тобі набридне хліб із варенням, зателефонуй мені, я приготую тобі поїсти.

Згадка про Мелані Ісаакс вибиває його з колії. Він ніколи надовго не заплутувався з жінками. Коли стосунки завершувалися, він залишав їх позаду. Але в історії з Мелані залишилася якась незавершеність. Глибоко всередині він зберігає її запах, запах своєї самиці. Чи пам’ятає вона теж його запах? «Суто твій тип», — сказала Розалінд, котра точно має знати. А раптом їхні шляхи знову перетнуться, його і Мелані? Чи спалахнуть знову почуття, підказуючи, що їхній роман ще не віджив своє?

Утім, навіть сама ідея ще раз спробувати з Мелані здається божевільною. Чому б вона мала розмовляти з чоловіком, котрого засудили за її переслідування? Та й узагалі, що вона про нього подумає — бовдур із чудернацьким вухом, нестриженим волоссям і пожмаканим комірцем?

Шлюб Хроноса[100] і Гармонії[101] — протиприродне явище. Якщо відкинути всі гарні слова, саме за це й мав покарати його суд. Засуджується за спосіб життя. За протиприродні діяння: за розповсюдження старого сімені, виснаженого сімені, сімені, що не пожвавішає, contra naturam[102]. Якщо старигани заграбастають молодих жінок, яке майбутнє чекає на людство? Ось таке було підґрунтя для його звинувачення. Половину художніх творів написали про це: молоді жінки борються за те, щоб вирватися з-під тиску стариганів, заради цілого людства.

Він зітхає. Молодь в обіймах одне одного безтурботно занурюється в чуттєву музику. Ця країна не для стариганів. Схоже, він чимало часу витрачає на зітхання. Каяття: прикра нота для того, щоб згаснути.

Ще два роки тому Театр на причалі був холодним заводом-складом, де, очікуючи, поки їх відправлять за море, висіли туші свиней і волів. А тепер це модний розважальний заклад. Лур’є приїжджає пізно й сідає на своє місце, коли світло вже тьмянішає. «Нестримний успіх, повернення на прохання публіки», — саме так повідомляється в афіші про нову постановку «Заходу сонця в салоні “Глобус”». Декорації тепер більш стильні, режисерська робота професійніша, головну роль грає інший актор. Утім, п’єса, з її грубим гумором і неприхованим політичним підтекстом, здається йому такою ж нестерпною, як і раніше.

Мелані зберегла свою роль Ґлорії, перукарки-новачка. У рожевій сукні в східному стилі поверх простакуватих золотих колготок, із кричущим макіяжем на обличчі та копицею буклів на голові вона шкандибає сценою на високих підборах. Її репліки передбачувані, однак вона спритно вимовляє їх у потрібну мить зі скиглячим капським акцентом. Загалом вона впевненіша в собі, ніж раніше, — правду кажучи, вона добре грає роль і безумовно талановита. Чи можливо, що за ті місяці, поки його не було, вона подорослішала й знайшла себе? Те, що мене не вбиває, робить мене сильнішим[103]. Можливо, суд був і для неї судом; можливо, вона теж страждала й пройшла крізь це.

Йому хотілося б отримати знак. Побачивши його, він зрозумів би, що робити. Якби, приміром, цей абсурдний одяг згорів на її тілі в холодному потаємному полум’ї і вона з’явилася б перед ним, стала розкритою таємницею лише для нього, така ж оголена й досконала, як тієї останньої ночі в колишній кімнаті Люсі.

Люди, що відпочивають довкола нього, рум’яні, зручно влаштовані у своїй огрядній плоті, насолоджуються п’єсою. Їм подобається Мелані-Ґлорія; вони хихотять з її непристойних жартів та відверто регочуть, коли персонажі обмінюються наклепами й образами.

Попри те, що він їхній земляк, йому не вдалося б почуватися серед них більшим чужаком, більшим самозванцем. Та все ж, коли вони регочуть над репліками Мелані, він не може стримати припливу гордощів. «Моя!» — хотілося б сказати йому, повернувшись до них, так наче це його донька.

Із давно минулих років без попередження зринають спогади; про дівчину, котру він підібрав на шосе N1 за Тромпсбурґом і підвіз, двадцятирічну дівчину, туристку з Німеччини, котра подорожувала самотою, засмагла й укрита пилюкою. Вони доїхали аж до Тоувс-рівер і зупинилися там у готелі; він нагодував її та переспав із нею. Він пригадує її довгі гнучкі ноги; він пригадує м’якість її волосся й те, яким воно було легким між його пальцями, мов пір’ячко.

Несподіваним і безмовним виверженням — він наче падає в сон наяву — розливається потік образів, образів жінок, котрих він знав на двох континентах, декотрі з них такі далекі в часі, що він ледве впізнає їх. Вони пролітають перед ним безладною плутаниною, наче листя, віднесене вітром. Прекрасне поле, повне персонажів[104]: сотні життів, переплетених із його власним. Він затамовує подих, прагнучи продовжити видіння.

Що з ними сталося, з усіма цими жінками, з усіма цими життями? Чи бувають миті, коли вони теж, принаймні деякі з них, без попередження занурюються в океан спогадів? Німецька дівчина: чи можливо, що в цю мить вона згадує чоловіка, котрий підібрав її на африканському узбіччі та провів із нею ніч?

«Збагачуючий» — газети причепилися до цього слова, щоб покепкувати з нього. Дурнувате слово, що вирвалося за тих обставин, і все ж тепер, цієї миті, він готовий відстоювати його. Мелані, дівчина в Тоувс-рівер, Розалінд, Бев Шоу, Сорайя — кожна з них збагатила його, та й інші теж, навіть ті, що мало значили для нього, навіть ті, з якими не склалося. Його серце сповнюється вдячністю, наче квітка, що буяє в грудях.

Звідки беруться такі миті? Безсумнівно, гіпнотичні; але хіба це щось пояснює? Якщо його скеровують, який бог ним керує?

Вистава й далі тягнеться зі скрипом. Вони дісталися до сцени, де мітла Мелані заплутується в електричному дроті. Магнієвий спалах, і сцена раптом зникає в темряві. «Господи Ісусе, — верещить перукар, — jou dom meid»[105].

Між ним і Мелані двадцять рядів крісел, але він сподівається, що цієї миті вона крізь простір відчуває його запах, унюхує, про що він думає.

Щось легенько стукається йому в голову, повертаючи його з небес на землю. За мить повз нього пролітає ще щось і влучає у крісло перед ним: це пожований шматочок паперу, завбільшки з дитячу скляну кульку. Третій влучає йому в шию. Тепер можна не сумніватися, він — мішень.

Йому слід повернутися й люто зиркнути. «Хто це зробив?» — слід гаркнути йому. Або силувано дивитися вперед, удаючи, що нічого не помічає.

Четверта кулька влучає в плече й відстрибує у повітря. Чоловік у сусідньому кріслі здивовано витріщається.

На сцені розгортається дія. Сідней, перукар, розриває фатальний конверт і читає вголос ультиматум власника приміщення. Вони мусять до кінця місяця сплатити заборгованість із оренди, інакше салон «Глобус» закриють. «Що ми робитимемо?» — лементує Міріам, жінка, котра миє клієнтам голови.

— Ссс, — свистить хтось позаду нього, достатньо тихо, аби не чутно було в глядацькій залі. — Ссс.

Він повертається й отримує кульку в скроню. Біля задньої стіни стоїть Райан, її хлопець з еспаньйолкою та сережкою у вусі. Вони зустрічаються поглядами. «Професоре Лур’є», — хрипко шепоче Райан. Хоча його поведінка обурлива, хлопець, схоже, почувається невимушено. На вустах грає легенька посмішка.

П’єса продовжується, але тепер навколо нього відчутно розбурхується неспокій. «Ссс», — знову свистить Райан. «Тихенько!» — обурюється, звертаючись до нього, жінка за два крісла, хоча він не видав жодного звуку.

Доводиться проштовхатися через п’ять пар колін («Перепрошую… перепрошую»), стерпіти криві погляди та розлючене бурмотіння, перш ніж дістатися до проходу, прокласти собі шлях назовні, вийти у вітряну безмісячну ніч.

Позаду нього лунає звук. Він обертається. Світиться кінчик цигарки: Райан переслідував його до парковки.

— Ви збираєтеся пояснити? — вибухає він. — Збираєтеся пояснити свою дитячу поведінку?

Райан затягується цигаркою.

— Я лише зробив вам послугу, професоре. Хіба ви нічого не навчилися?

— А чого я мав навчитися?

— Знайтеся з такими, як ви.

«З такими, як ви»: хто такий цей хлопчина, аби розповідати йому, з ким йому знатися? Що йому відомо про силу, котра штовхає віддалених незнайомців в обійми одне одного, перетворює їх на рідню, на схожих людей, забувши про розсудливість? Omnis gens quaecumque se in se pecere vult[106]. Сíм’я цього покоління, скероване, щоб удосконалитися, скероване в глибини жіночого тіла, скероване, щоб подарувати майбутньому життя. Керувати, скероване.

Райан каже:

— Дай їй спокій, чоловіче! Зустрівши тебе, Мелані плюне тобі в очі. — Він кидає цигарку й підходить на крок ближче. Вони дивляться в обличчя один одному під такими яскравими зірками, що можна подумати, наче вони охоплені полум’ям. — Знайдіть собі інше життя, профе. Повірте мені.

Він повільно їде назад уздовж Мейн-роуд у Ґрін-Пойнті. «Плюне тобі в очі»: він на таке не сподівався. Рука на кермі тремтить. Потрясіння буття: йому варто навчитися сприймати їх легше.

На вулицях безліч пішоходів; коли він стоїть на світлофорі, одна з них упадає йому до ока: висока дівчина в короткій чорній шкіряній спідниці. «Чому б і ні, — думає він собі, — цієї ночі відвертостей?»

Вони зупиняються у сліпій вуличці на схилі Сіґнал-Гілл. Дівчина п’яна або, можливо, під наркотиками: він не може добитися від неї нічого зв’язного. Тим не менше, вона впоралася зі своєю роботою так добре, як він тільки міг сподіватися. Коли все скінчилося, вона відпочиває, лежачи обличчям у нього на стегні. Вона молодша, ніж здавалася у світлі вуличних ліхтарів, молодша навіть за Мелані. Він кладе руку їй на голову. Тремтіння вщухає. Він почувається сонно й вдоволено, а ще якимось дивним захисником.

«Ось і все, що потрібно! — думає він. — Як я міг це забути?»

Він не поганий чоловік, але й не хороший. Не холодний, але й не палкий, навіть у найпалкіші миті. Не палкий, із точки зору Терези; навіть із точки зору Байрона. Йому бракує вогника. Чи винесуть йому такий вирок, чи винесе йому такий вирок всесвіт і його всевидюще око?

Дівчина ворушиться й сідає.

— Куди ти мене везеш? — бурмоче вона.

— Я відвезу тебе туди, де знайшов.