Шість

Слухання відбувається в кабінеті комісії в офісі Гакіма. Його пускають досередини й садять у кінці столу, де головує сам Манас Матабан, професор релігієзнавства, котрий очолюватиме розслідування. Ліворуч від нього сидять Гакім, його секретарка й молода панянка, мабуть, котрась зі студенток; праворуч — три члени комісії Матабана.

Девід не нервується. Навпаки — він почувається досить упевнено. Серце б’ється розмірено, він гарно виспався. «Марнославство, — думає він, — небезпечне марнославство азартного гравця; марнославство й упевненість у власній правоті». Він ставиться до цього неправильно. Та й хай йому грець.

Він киває членам комісії. З двома вони знайомі: Фародією Рассул і Десмондом Суорцом, деканом інженерного факультету. Третя жінка, що сидить напроти нього, згідно із документами, викладає у школі бізнесу.

— Комісія, що зібралася тут, професоре Лур’є, — починає Матабан, відкриваючи засідання, — не має влади. Вона може лише давати рекомендації. Більше того, ви можете відкликати будь-кого з її членів. Тож дозвольте мені запитати: чи є тут хтось із членів комісії, чия участь, на вашу думку, може заподіяти вам шкоду?

— З правової точки зору я не маю жодних сумнівів щодо членів комісії, — відповідає він. — Маю кілька філософських застережень, але, гадаю, тут вони будуть недоречними.

Усі заворушилися й зашепотілися.

— Гадаю, нам варто обмежитися рамками закону, — пропонує Матабан. — У вас немає заперечень проти членів комісії. Чи не заперечуєте ви проти присутності студентки, спостерігачки з Об’єднання проти Дискримінації?

— Я не боюся комісії. Я не боюся спостерігачки.

— Дуже добре. Тоді перейдімо до справи. Перший позивач — міс Мелані Ісаакс, студентка спеціальності «Драматургія»; вона зробила заяву, копії якої ви всі маєте. Чи потрібно мені підсумувати цю заяву? Професоре Лур’є?

— Чи правильно я розумію, пане голово, що міс Ісаакс не з’явиться тут особисто?

— Міс Ісаакс виступала перед комісією вчора. Дозвольте нагадати вам, що це не суд, а розслідування. У нас не такий регламент, як у судовій справі. Ви вбачаєте в цьому проблему?

— Ні.

— Друге звинувачення, пов’язане з першим, — продовжує Матабан, — надійшло від реєстратора з відділу обліку студентів; воно стосується правильності документів міс Ісаакс. Вас звинувачують у тому, що міс Ісаакс не відвідувала всіх занять, не складала письмових робіт і не пройшла всіх тестів, за які ви поставили їй оцінки.

— Оце все? Мене звинувачують лише в цьому?

— Так.

Він набирає повітря в груди.

— Я впевнений, що в членів комісії знайдуться важливіші заняття, ніж перекроювати справу, стосовно якої не може бути суперечок. Я визнаю себе винним в обох звинуваченнях. Оголошуйте вирок і повертаймося до наших занять.

Гакім нахиляється до Матабана, і вони щось бурмочуть.

— Професоре Лур’є, — каже врешті Гакім, — я вимушений повторити, що це засідання комісії з розслідування. Її завдання — вислухати обидві сторони в цій справі та запропонувати рекомендації. Ми не маємо повноважень приймати рішення. Я знову запитую, чи не буде краще, якщо вас представлятиме хтось знайомий із нашими процедурами?

— Мені не потрібен представник. Я сам чудово можу себе представити. Чи правильно я розумію, що, попри мою заяву, слухання продовжуватиметься?

— Ми хочемо дати вам можливість пояснити свою точку зору.

— Я вже пояснив свою точку зору. Я винен.

— Винні в чому?

— У всьому, у чому мене звинувачують.

— Ми бігаємо по колу, професоре Лур’є.

— У всьому, що стверджує міс Ісаакс, і в підробці записів.

Тепер утручається Фародія Рассул:

— Ви кажете, що погоджуєтеся із заявою міс Ісаакс, професоре Лур’є, але чи прочитали ви її хоча б?

— Я не хочу читати заяву міс Ісаакс. Я погоджуюся з нею. Не бачу причин, чому б міс Ісаакс мала брехати.

— Та хіба не було б розсудливим хоча б прочитати заяву перед тим, як погоджуватися з нею?

— Ні. У житті є значно важливіші речі, ніж бути розсудливим.

Фародія Рассул відкидається у своєму кріслі.

— Усе це — справжнє донкіхотство, професоре Лур’є, та чи можете ви дозволити його собі? Мені здається, що ми зобов’язані захистити вас від самого себе. — Вона дарує Гакіму застиглу посмішку.

— Ви кажете, що не зверталися по юридичну пораду. Але чи консультувалися ви з кимось — священиком, до прикладу, чи психотерапевтом? Ви готові пройти курс психотерапії?

Це запитання хвилює молоду панянку зі школи бізнесу. Він відчуває, як та наїжачується.

— Ні, я не думав про психотерапію й не збираюся проходити її. Я — дорослий чоловік. І не потребую психотерапії. Я вище за будь-яку психотерапію. — Він повертається до Матабана. — Я зробив свою заяву. Чи існують якісь причини, чому ці дебати мають продовжуватися?

Матабан і Гакім знову пошепки радяться.

— Пропонується перерва в засіданні, — оголошує Матабан, — аби комісія змогла обговорити заяву професора Лур’є.

Усі по черзі кивають.

— Професоре Лур’є, чи можу я попросити вас і міс Ван Вік почекати за дверима кілька хвилин, поки ми проведемо нараду?

Він виходить із офісу Гакіма разом зі студенткою-спостерігачкою. Вони не кажуть одне одному жодного слова; очевидно, що дівчина почувається незручно. «КАЗАНОВО, ТОБІ ВЖЕ НЕДОВГО ЗАЛИШИЛОСЯ». А що вона думає про Казанову тепер, зустрівшись із ним віч-на-віч?

Їх знову кличуть назад. Атмосфера в кімнаті кепська: кислувата, як на нього.

— Отже, — починає Матабан, — підіб’ємо підсумки: професоре Лур’є, ви кажете, що погоджуєтеся з правдивістю висунутих проти вас звинувачень?

— Я погоджуюся з усім, що стверджує міс Ісаакс.

— Докторе Рассул, ви маєте, що сказати?

— Так. Я прошу зафіксувати мій протест проти такої відповіді професора Лур’є, яку вважаю по суті своїй ухилянням. Професор Лур’є каже, що погоджується зі звинуваченнями. Коли ми намагаємося натиснути на нього, аби дізнатися, з чим він насправді погоджується, у відповідь отримуємо лише тонке глузування. На мою думку, це свідчить про те, що він тільки на словах погоджується зі звинуваченнями. У випадку, сповненому нюансів, як цей, широкий загал має право…

Цього він не може дозволити.

— У цьому випадку немає жодних нюансів, — кидає у відповідь.

— …широкий загал має право знати, — продовжує вона, досвідчено підвищуючи голос і з легкістю перекрикуючи його, — з чим саме погоджується професор Лур’є, а отже, за що йому виносять вирок.

— Якщо йому винесуть вирок, — додає Матабан.

— Якщо йому винесуть вирок. Якщо ми не підійдемо до цієї справи з кришталево чистим розумом і якщо не надамо кришталево чітких рекомендацій, у чому можна звинуватити професора Лур’є, ми знехтуємо своїм обов’язком.

— Я переконаний, докторе Рассул, що наш розум кришталево чистий. Питання в тому, чи так само кришталево чистий розум професора Лур’є.

— Саме так. Ви висловили точнісінько те, що я хотіла сказати.

Розумніше було б притримати язика, але він цього не робить.

— Що коїться в моїй голові, це моя справа, а не ваша, Фародіє, — говорить він. — Чесно кажучи, від мене вам потрібна не відповідь, а сповідь. Ну що ж, я не сповідатимусь. Я скористався своїм правом і зробив заяву. Я винен у тому, у чому мене звинувачують. Ось моя заява. І рухатися далі я не готовий.

— Пане голово, я мушу висловити протест. Тут ідеться не лише про голі формальності. Професор Лур’є визнає провину, але я запитую себе, чи справді він почувається винним, чи просто робить це для проформи й сподівається, що ми поховаємо цю справу під стосом папірців і забудемо про неї? Якщо він просто робить це для проформи, я наполягаю, щоб ми призначили йому найсуворіше покарання.

— Дозвольте нагадати вам, докторе Рассул, — уриває її Матабан, — що суворість покарання не залежить від нас.

— Тоді ми мусимо рекомендувати найсуворіше покарання. Щоб професора Лур’є негайно звільнили й позбавили всіх матеріальних допомог і привілеїв.

— Девіде. — Це голос Десмонда Суорца, котрий досі не промовив жодного слова. — Девіде, ви впевнені, що обрали найкращий метод, аби впоратися з цією ситуацією? — Суорц повертається до голови комісії. — Пане голово, як я вже казав, коли професора Лур’є не було в кімнаті, я справді вважаю, що ми, члени університетської спільноти, не можемо ставитися до свого колеги з холодним формалізмом. Девіде, ви впевнені, що не хочете відкласти слухання, щоб мати можливість обміркувати все і, можливо, проконсультуватися?

— Для чого? Що мені обмірковувати?

— Серйозність вашої ситуації, яку ви, як на мене, несповна розумієте. Грубо кажучи, ви ось-ось утратите роботу. У наш час таким не жартують.

— То що ви порадите мені робити? Прибрати зі свого тону те, що доктор Рассул називає тонким глузуванням? Залитися слізьми щирого каяття? Чого буде достатньо, щоб урятуватися?

— Вам, можливо, нелегко в це повірити, Девіде, але ми за цим столом не ваші вороги. У нас бувають миті слабкості, у кожного з нас, усі ми прості люди. Ваш випадок не унікальний. І ми хочемо знайти для вас можливість продовжувати вашу кар’єру.

Гакім охоче втручається:

— Нам хотілося б допомогти вам, Девіде, знайти вихід із цього жахіття.

Вони — його друзі. Вони хочуть урятувати його від слабкостей, збудити, коли йому сниться жахіття. Вони не хочуть бачити, як він жебракує на вулицях. Вони хочуть, аби він повернувся в аудиторію.

— Щось у цьому доброзичливому хорі, — зауважує він, — я не чую жіночого голосу.

Западає тиша.

— Дуже добре, — каже він, — тоді дозвольте мені висповідатися. Ця історія розпочалася ввечері, я забув точну дату, але було це не так давно. Я прогулювався в старому парку коледжу, і так сталося, що там гуляла ще й панянка, про яку йде мова, міс Ісаакс. Наші стежки перетнулися. Ми перекинулися кількома словами, і тієї миті трапилося щось, що, не будучи поетом, я навіть не намагатимусь описати. Достатньо сказати, що з’явився Ерос. Після цього я вже не був таким, як раніше.

— Яким таким ви не були? — обережно питає жінка з бізнес-школи.

— Я перестав бути собою. Перестав бути нічим не зайнятим п’ятдесятидворічним розлученим чоловіком. Я перетворився на служника Ероса.

— Тобто ви нам пропонуєте таке виправдання? Неприборкуваний потяг?

— Це не виправдання. Ви хотіли сповіді, ось я вам і сповідаюся. Щодо потягу, він зовсім не був неприборкуваним. Соромно зізнатися, але в минулому я чимало разів придушував схожі пориви.

— А чи не здається вам, — уриває його Суорц, — що викладацьке життя за своєю природою вимагає деяких жертв? Що заради загального блага ми мусимо забороняти собі деякі задоволення?

— Ви маєте на увазі заборону на близькість між різними поколіннями?

— Ні, необов’язково. Але як викладачі ми маємо владу. Можливо, ідеться про заборону підміни робочих стосунків сексуальними. А у нашому випадку, як на мене, відбулося саме це. Або надзвичайна обережність.

Утручається Фародія Рассул:

— Ми знову рухаємося по колу, пане голово. Так, він визнав свою провину, але коли ми намагаємося дізнатися деталі, то раптом виявляється, що професор не сповідається у зґвалтуванні молодої жінки, а розповідає про потяг, який не зміг побороти, навіть словом не обмовившись про біль, якого завдав, чи про довгу історію зловживання своєю посадою, частиною якого є скоєне ним. Саме тому я вважаю, що продовжувати дебати з професором Лур’є — марна справа. Ми повинні оцінити його заяву згідно з її номінальною вартістю й запропонувати відповідні рекомендації.

«Зґвалтування», він чекав на це слово. Промовлене голосом, що тремтить від праведного гніву. Що вона бачить, дивлячись на нього, що зберігає її гнів на тому ж рівні? Акулу серед маленьких беззахисних рибок? А може, вона бачить щось інше: кремезного чоловіка міцної статури, котрий навалюється на дівчинку, ще зовсім дитину, і придушує велетенською лапою її крики. Який абсурд! А потім він згадує: учора вони збиралися в цій самій кімнаті і перед ними стояла Мелані, котра ледве дістає йому до плеча. Нерівноправ’я: хіба можна заперечити?

— Я схиляюся до того, аби погодитися з доктором Рассул, — зізнається жінка з бізнес-школи. — Якщо професору Лур’є більше немає чого додати, гадаю, нам варто ухвалити рішення.

— Перш ніж ми зробимо це, пане голово, — каже Суорц, — мені хотілося б востаннє звернутися до професора Лур’є. Чи існує хоч якась форма заяви, яку він готовий підписати?

— Чому? Чому так важливо, щоб я підписав якусь заяву?

— Тому що це дозволило б трохи заспокоїти розбурхані пристрасті. В ідеальному випадку нам усім хотілося б вирішити цю справу, не привертаючи до неї увагу преси. Але це неможливо. Вона вже привернула до себе чималу увагу й набула нюансів, які ми не в змозі контролювати. Усі погляди прикуті до університету й прагнуть побачити, як ми впораємося з цією справою. Коли я слухав вас, Девіде, у мене склалося враження, що вам здається, наче з вами обходяться несправедливо. Ви цілковито помиляєтеся. Ми всі в цій комісії вважаємо себе людьми, котрі намагаються знайти компроміс, аби допомогти вам зберегти роботу. Саме тому я питаю: чи не існує форми публічної заяви, з якою ви могли б змиритися і яка дозволила б нам рекомендувати щось приємніше за найсуворіше покарання, а саме звільнення й осуд?

— Ви маєте на увазі, чи готовий я принизитися й просити милосердя?

Суорц зітхає.

— Девіде, знущатися над нашими зусиллями не має сенсу. Погодьтеся принаймні на відстрочку засідання й обдумайте своє становище.

— Що ви хочете почути в моїй заяві?

— Визнання, що ви були не праві.

— Я вже визнав це. Добровільно. Я винен у всьому, у чому мене звинувачують.

— Девіде, не грайтеся з нами. Між визнанням звинувачень і визнанням, що ви були не праві, є різниця, і вам це добре відомо.

— І це вас задовольнить: визнання, що я був неправий?

— Ні, — заперечує Фародія Рассул. — Це перевернуло б справу з ніг на голову. Спочатку професор Лур’є мусить зробити свою заяву. А потім ми вирішимо, чи брати її до уваги, аби пом’якшити покарання. Ми не домовлятимемося спершу про те, що повинно бути в заяві. Вона мусить виходити від нього, і сформулювати її він мусить власними словами. А тоді ми побачимо, чи щиро він це каже.

— І ви вірите, що зможете зрозуміти, наскільки я щирий, зі слів, якими я скористаюся?

— Ми побачимо ваше ставлення. Подивимося, чи справді ви щиро розкаюєтеся.

— Чудово. Я скористався перевагами свого становища стосовно міс Ісаакс. Це був неправильний вчинок, про який я шкодую. Цього вам достатньо?

— Питання не в тому, професоре Лур’є, чи мені цього достатньо. Питання в тому, чи достатньо цього вам. Чи відповідає сказане вашим справжнім почуттям?

Він хитає головою.

— Я сказав слова, які ви хотіли почути, а тепер ви хочете більшого, ви хочете, щоб я продемонстрував їхню щирість. Це суперечить здоровому глузду. Це виходить за рамки закону. З мене досить. Повернімося назад до регламенту. Я визнаю свою провину. Це все, на що я готовий.

— Гаразд, — підсумовує Матабан, не підводячись з крісла. — Якщо запитань до професора Лур’є більше немає, я хочу подякувати йому за візит і відпустити його.


Спершу вони його не впізнали. Він уже дійшов до середини сходів, коли почув крики: «Це він!» і човгання ніг.

Вони наздоганяють його біля підніжжя сходів; один із них навіть хапає його за піджак, намагаючись зупинити.

— Чи можемо ми поговорити з вами хвилинку, професоре Лур’є? — цікавиться голос.

Він не зважає на нього, протискаючись до заюрмленого вестибюлю, де люди починають витріщатися на високого чоловіка, що тікає від переслідувачів.

Якась дівчина заступає йому дорогу.

— Стривайте! — каже вона. Він відвертається й витягає руку. Спалах.

Дівчина заходить з іншого боку. Її волосся із заплетеними в нього бурштиновими намистинами звисає з обох боків обличчя. Вона посміхається, демонструючи рівні білі зуби.

— Ми можемо зупинитися й поговорити? — цікавиться вона.

— Про що?

Під носом у нього з’являється диктофон. Він відштовхує його геть.

— Про те, як усе було, — пояснює дівчина.

— Що було?

— Самі знаєте, слухання.

— Я не можу його коментувати.

— Гаразд, а що ви можете коментувати?

— Я не хочу нічого коментувати.

Навколо них починає збиратися натовп нероб і роззяв. Якщо він хоче піти геть, йому доведеться проштовхуватися між ними.

— Ви шкодуєте? — питає дівчина, знову ближче підсуваючи диктофон. — Жалкуєте про те, що зробили?

— Ні, — відповідає він. — Цей досвід збагатив мене.

Посмішка не сходить з дівочого обличчя.

— То ви робитимете так і надалі?

— Не думаю, що мені випаде нагода.

— А якби випала?

— Це питання не має нічого спільного з реальністю.

Вона хоче від нього більше, більше слів, аби набити шлунок своїй маленькій машинці, але ще не придумала, як витягти з нього чергову необачну фразу.

— Що зробив із ним досвід? — Чує він, як хтось цікавиться пошепки.

— Збагатив.

Хихотіння.

— Запитай, чи вибачився він, — кричить хтось дівчині.

— Я вже запитала.

Сповіді, вибачення: чому люди такі спраглі до приниження? Западає тиша. Вони стискають навколо нього кільце, наче мисливці, котрі загнали химерного звіра й тепер не знають, як його прикінчити.


Наступного дня в студентській газеті з’являється фотографія із підписом «І хто тепер бовдур?». На фото він закочує до неба очі й тягне вперед руку, наче хоче схопити камеру. Поза сама по собі сміховинна, але родзинкою видовища став перевернутий сміттєвий кошик, що якийсь молодик, широко вишкірившись, тримає в нього над головою. Перспектива зіграла злий жарт: здається, наче кошик настромлений на голову, як блазнівський ковпак. На що можна розраховувати після такого кадру?

«Комісія приховує свій вердикт», — повідомляє заголовок. «Дисциплінарна комісія з розслідування звинувачень професора комунікації Лур’є в домаганні й службових злочинах вчора не повідомила ані слова про свій вердикт. Голова Манас Матабан сказав лише, що отриману інформацію передадуть ректорові й далі діятиме він.

В усній суперечці з представницею WAR Лур’є (53) після слухання повідомив, що вважає, що досвід стосунків зі студентками його “збагатив”.

Скандал вибухнув після того, як студентки пожалілися на дії свого викладача, Лур’є, спеціаліста з романтичної поезії».


Матабан телефонує йому додому.

— Комісія передала свої рекомендації, Девіде, і ректор попросив мене востаннє звернутися до вас. Він каже, що готовий відмовитися від найсуворішого покарання, за умови, що ви зробите задовільну і з нашої, і з вашої точки зору особисту заяву.

— Манасе, ми вже обговорили це. Я…

— Заждіть. Вислухайте мене. Переді мною лежить чернетка заяви, котра б задовольнила наші вимоги. Вона досить коротка. Можна прочитати її вам?

— Читайте.

Матабан читає вголос:

— «Я беззастережно визнаю серйозність жорстокого поводження з людськими правами позивачки та зловживання владою, покладеною на мене Університетом. Щиро прошу вибачення в обох сторін і погоджуся на будь-яке призначене мені відповідне покарання».

— «Будь-яке відповідне покарання»? Що це означає?

— Як я розумію, вас не звільнять. Швидше за все, попросять піти у відпустку. Чи повернетеся ви згодом до викладацької діяльності, залежатиме від вас і від рішення вашого декана та завідувача кафедри.

— Оце й усе? Комплексна угода?

— Я так розумію. Якщо ви продемонструєте готовність підписати цю заяву, яка матиме статус клопотання про пом’якшення покарання, ректор буде готовий прийняти її в такому ж дусі.

— Якому ще дусі?

— У дусі каяття.

— Манасе, ми вже говорили про каяття вчора. Я сказав вам те, що думаю. Я не каятимусь. Я став перед офіційно встановленим судом, представником закону. І перед цим мирським судом я визнав свою провину, зробив мирську заяву. Цієї заяви мало б вистачити. Каяття тут ні в тин, ні в ворота. Воно належить іншому світові, всесвітові інших висловлювань.

— Девіде, ви плутаєте поняття. Ми не доручаємо вам розкаюватися. Ваша душа — темний ліс для нас, як членів того, що ви називаєте офіційним судом, а не товариством. Ми лише просимо вас зробити заяву.

— Мене просять вибачитися, навіть якщо це буде нещиро?

— Критерієм буде не ваша щирість. Це, як я вже сказав, залишиться на вашій совісті. Критерієм буде те, чи готові ви визнати свою провину публічно й зробити кроки, які виправлять ситуацію.

— Отепер ми вже й справді товчемо воду в ступі. Ви звинуватили мене, я визнав свою провину. Оце й усе, що вам від мене потрібно.

— Ні. Нам потрібно більше. Не набагато, але більше. І сподіваюся, ви погодитеся дати нам це.

— Пробачте, але я не можу.

— Девіде, я не можу й надалі захищати вас від самого себе. Я вже стомився, як і решта комісії. Вам потрібен час, аби подумати?

— Ні.

— Чудово. Тоді можу сказати лише, що скоро ви отримаєте звістку від ректора.

Загрузка...