Безчестя

Двадцять чотири

Тереза стоїть біля вікна спальні в білій нічній сорочці. Її очі заплющені. Це найтемніший час ночі: вона глибоко дихає, ковтаючи шурхіт вітру і квакання жаб-волів.

«Che vuol dir, — співає вона трохи гучнішим за шепіт голосом, — Che vuol dir questa solitudine immensa? Ed io, — співає вона, — che Sono?»[113]

Тиша. Solitudine immensa не пропонує відповіді. Навіть тріо в кутку сидить тихенько, наче миші.

«Прийди! — шепоче Тереза. — Прийди до мене, молю, мій Байроне!» — Вона широко розводить руки, обіймаючи темряву, обіймаючи те, що темрява їй принесе.

Їй хочеться, щоб він прийшов із вітром, щоб обгорнувся довкола неї, щоб зарився носом у западинку між грудьми. Або їй хочеться, щоб він прийшов із ранковою зорею, з’явився за небокраєм, наче бог сонця, і кинув на неї своє сяюче тепло. Їй хочеться, щоб він повернувся в будь-який спосіб.

Сидячи за столом на собачому дворі, він дослухається до сумної спадаючої кривої Терезиних благань, поки вона протистоїть темряві. Для Терези це поганий період місяця — вона хворіє, ні на мить не стулила очей, вона виснажена від бажання. Тереза прагне, щоб її врятували — від болю, від літньої спеки, від вілли Ґамба, від поганого батькового настрою, від геть усього.

Із крісла, де та відпочивала, вона бере мандоліну. Колисаючи її, немов дитину, повертається до вікна. «Брень-дзень», — озивається в її руках мандоліна, тихенько, щоб не розбудити батька. «Брень-дзень», — лементує банджо на занедбаному подвір’ї в Африці.

«Просто щоб було чим зайнятися», — сказав він Розалінд. Брехня. Опера — це не хобі, більше не хобі. Вона займає його вдень і вночі.

Проте, крім кількох вдалих моментів, «Байрон в Італії», правду кажучи, товчеться на місці. У ній немає дії, немає розвитку, це лише довга, кульгава кантилена, яку Тереза вивергає в порожнє повітря, час від часу її переривають стогони й зітхання Байрона за лаштунками. Про чоловіка й покинуту коханку забулося, наче вони й не існували. Можливо, ліричний порив у ньому ще не згас, але після десятиліть, коли ледь не помирав від голоду, він здатен вилазити зі своєї печери лише виснаженою, хирлявою, понівеченою потворою. Йому не вистачає музичних засобів, запасів енергії, щоб зіштовхнути «Байрона в Італії» з того монотонного шляху, яким він тягнувся від самого початку. Опера перетворилася на твір, який міг би написати сновида.

Він зітхає. Чудово було б повернутися до людей із тріумфом автора невеликої ексцентричної камерної опери. Але цьому не статися. Його сподівання мусять бути стриманішими: що з мішанини сумбурних звуків птахою злетить єдина справжня нота безсмертного бажання. Можливість упізнати її він залишає вченим із майбутнього, якщо тоді ще існуватимуть учені. А коли ця нота пролунає, якщо пролунає, він не розчує її — він забагато знає про мистецтво та про його прийоми, щоб сподіватися на це. Хоча було б чудово, щоб Люсі ще за життя почула цей доказ і почала думати про нього трохи краще.

Бідолашна Тереза! Бідолашна хвора дівчинка! Він повернув її назад із могили, пообіцявши нове життя, а тепер підводить її. Він сподівається, що вона знайде в собі сили пробачити йому.

Серед псів у загонах є один, до котрого він особливо прив’язався. Це молодий песик із паралізованою задньою лівою лапкою, яку він тягне за собою. Лур’є не знає, чи той народився таким. Ніхто з відвідувачів не виказував бажання забрати його. Час милосердя для нього майже вичерпався; незабаром песикові доведеться скоритися голці.

Часом, улаштовуючись писати або читати, він випускає песика з клітки, дозволяє йому незграбно погасати по подвір’ю або подрімати біля його ніг. Пес у жодному разі не «його»; він ретельно намагався не давати йому імені (хоча Бев Шоу кличе песика Триніжок); тим не менше, він відчуває, як той випромінює до нього великодушну прихильність. Його всиновили, добровільно, беззастережно; він знає, пес готовий померти за нього.

Звуки банджо зачаровують песика. Коли він смикає за струни, той сідає, схиляє набік голову й слухає. Коли він наспівує партію Терези і його муркотіння наливається почуттями (здається, що гортань набрякає; він відчуває, як гупають у горлі молотки), пес прицмокує губами і, здається, ось-ось теж заспіває або завиє.

Чи наважиться він на це: пустити пса в оперу, дозволити йому між строфами Терезиних любовних страждань підносити до небес власні скарги? Чому ні? Безсумнівно, у творі, який ніколи не поставлять на сцені, дозволено все.

Щосуботи вранці, домовившись із Люсі, він приходить на Донкін-сквер, аби допомогти їй у базарній ятці. Потім він запрошує її на ланч.

Рухи Люсі вповільнилися. Вона виглядає самозаглиблено й безтурботно. Її вагітність не кидається в очі; але, якщо навіть він помічає ознаки, то скільки знадобиться часу гострозорим донькам Ґрехемстауна, аби теж їх помітити?

— Як справи в Петруса? — цікавиться він.

— Будинок завершено, залишилися стеля та водогін. Вони вже переїжджають.

— А як їхня дитина? Хіба вона не повинна ось-ось народитися?

— Наступного тижня. Усе дуже вдало сплановано.

— Петрус ще робив тобі натяки?

— Натяки?

— Про тебе. Про твоє місце в його планах.

— Ні.

— Можливо, усе стане інакше, коли дитина, — він робить ледь помітний жест у бік доньки, у бік її тіла, — народиться. Зрештою, це буде дитина цих земель. Їм не вдасться це заперечити.

Западає довга тиша.

— Ти вже її любиш?

Хоча це його слова, що злітають з його уст, він усе одно лякається їх.

— Дитину? Ні. Хіба б я змогла? Але полюблю. Любов зростає, тут можна довіритися матінці-природі. Я збираюся стати гарною матір’ю, Девіде. Гарною матір’ю і гарною людиною. Тобі варто теж спробувати бути гарною людиною.

— Гадаю, мені вже занадто пізно. Я просто каторжник, котрий відбуває свій строк. Але ти не спиняйся. Ти вже пройшла чималий шлях.

«Гарною людиною». Не найгірше рішення в темні часи.

За мовчазною домовленістю він на якийсь час припиняє приїжджати на доньчину ферму. Тим не менш, одного дня він їде Кентонською дорогою, а потім залишає вантажівку за поворотом і проходить решту шляху пішки, не доріжкою, а навпростець, через пасовисько.

З вершини останнього пагорба видніється ферма: старий будинок, міцний, як завжди, стайні, нове Петрусове житло, стара загата, на якій він розрізняє цяточки — це, мабуть, качки, а більші цяточки — мабуть, дикі гуси, гості Люсі, що прилетіли здалеку.

З такої відстані квіткові клумби здаються суцільними кольоровими брилами: відтінку фуксії, відтінку сердоліку, попелясто-синього. Пора цвітіння. Бджоли, мабуть, на сьомому небі від щастя.

Ані Петруса, ані його дружини, ані хлопчика-шакала, котрий із ними живе, ніде не видно. Але між квітами працює Люсі, а ще, прокладаючи собі шлях униз зі схилу, він бачить бульдожиху — жовтувато-коричневу латку на доріжці обабіч доньки.

Він дістається до загорожі й зупиняється. Люсі стоїть спиною до нього, тож поки не помітила батька. На ній бліда літня сукня, черевики й крислатий солом’яний бриль. Коли вона нахиляється, підстригаючи щось, відрізаючи чи підв’язуючи, він бачить її молочно-білу з синіми прожилками шкіру й широкі, вразливі сухожилля в западинках під колінами: це найменш чарівна частина жіночого тіла, найменш виразна та через це, мабуть, найпривабливіша.

Люсі випростовується, потягається і знову нахиляється. Робота в полі; безсмертні заняття селян. Його донька стає селянкою.

Вона досі його не помічає. А сторожовий пес, виявляється, дрімає.

Отже, колись вона була лише маленьким пуголовком у материному тілі, а тепер ось вона, так міцно вросла у своє існування, значно міцніше, ніж будь-коли вдавалося йому. Якщо пощастить, вона житиме довго, ще довго після того, як його не стане. Коли він помре, вона, якщо пощастить, так і залишатиметься тут і займатиметься своїми звичними справами серед квіткових клумб. А з неї з’явиться на світ нова істота, котра, якщо пощастить, буде такою ж міцною й житиме так само довго. Отак вона й тягнутиметься, лінія існування, у якій його внесок, його дар буде щоразу зменшуватися, аж поки його зовсім не забудуть.

Дід. Йосип[114]. Хто б міг подумати! Хіба він може сподіватися, що якусь гарненьку дівчину вдасться вмовити лягти в ліжко з дідусем? Він тихенько промовляє її ім’я:

— Люсі!

Вона його не чує.

Які в цього будуть наслідки, у того, що він стане дідом? У ролі батька він не досяг значних успіхів, хоча й намагався старанніше за інших. Дідусем він, мабуть, теж буде гіршим за пересічного. Йому бракує старечих чеснот: незворушності, доброти, терплячості. Утім, можливо, ці чесноти прийдуть, коли зникнуть інші: наприклад, чеснота пристрасності. Йому слід ще раз зазирнути до Віктора Гюґо, поета дідизни. Там має бути чого повчитися.

Вітер вщухає. Настає мить повної тиші, котру він зупинив би назавжди: м’яке сонце, застигле пообіддя, у квіткових полях гудуть бджоли; а в центрі цієї картини юна жінка, das ewig Weibliche[115], на перших порах вагітності, у солом’яному брилі.

Правда в тому, що, скільки б він не читав Вордсворта, сільське життя йому ніколи не подобалося. Йому взагалі мало що подобалося, крім гарненьких дівчат; і куди його це привело? Хіба вже занадто пізно, щоб виробити гарний смак?

Він прочищає горло.

— Люсі, — каже гучніше.

Чари зруйновано. Люсі випростовується, напівобертається й усміхається.

— Привіт, — каже вона, — я тебе не чула.

Кеті підводить голову й короткозоро мружиться в його напрямку. Він перелізає загорожу. Кеті незграбно шкутильгає до нього й обнюхує черевики.

— Де вантажівка? — цікавиться Люсі. Вона розчервонілася від роботи і, напевно, трошки згоріла на сонці. Неочікувано донька знову сяє здоров’ям.

— Я запаркувався й трохи прогулявся.

— Може, зайдеш і вип’єш чаю?

Вона пропонує йому це так, наче він гість. Добре. Гостювання, відвідини: новий підсумок, новий старт.

Знову надійшла неділя. Вони з Бев займаються черговим сеансом Lösung. Один за одним він приносить котів, а потім собак: старих, сліпих, кульгавих, понівечених, скалічених, але також молодих, здорових — усіх, чий день настав. Одне за одним Бев торкається до них, розмовляє з ними, заспокоює їх і проводжає в інший світ, а потім підводиться й спостерігає, як він запечатує їхні останки в чорний пластиковий саван.

Вони з Бев не розмовляють. Він уже навчився — від неї — зосереджувати всю свою увагу на тваринах, яких вони вбивають, і давати їм те, що він тепер із легкістю називає справжнім ім’ям — любов.

Він зав’язує останній мішок і несе його до дверей. Двадцять три. Залишився лише молодий песик, той, що любить музику, той, котрий, якби йому випало хоча б півшансу, уже приваландався би слідом за своїми товаришами сюди, до будівлі клініки, до цього театру з його оцинкованою поверхнею стола, де досі висить густа суміш запахів, включно із тим, якого він ще не знає: запахом кінця, легким, летючим запахом душі, що відлітає.

Чого пес не зможе зрозуміти («Навіть за місяць самих лише неділь!» — думає він), чого не підкаже йому його нюх, так це того, як можна увійти до звичайної на вигляд кімнати й ніколи вже з неї не вийти. У цій кімнаті щось стається, щось непристойне: тут душу висмикують із тіла; на мить вона зависає в повітрі, скручується та спотворюється; а потім її відсмоктують, і вона зникає. Це понад його розуміння: ця кімната — не кімната, а дірка, крізь яку ти витікаєш із буття.

«Щоразу стає важче», — сказала якось Бев Шоу. Важче, але водночас легше. Людина звикає до того, що такі речі стають важчими; припиняє дивуватися тому, що навіть найважче може стати ще важчим. Він може врятувати пса, якщо захоче, подарувати йому ще тиждень життя. Та однаково настане час, від нього не сховаєшся, коли йому доведеться привести пса в операційну до Бев Шоу (мабуть, він принесе його на руках, мабуть, зробить це для нього) і гладити його, і розсунути шерсть так, аби голці легше було знайти жилу, і шепотіти йому щось, і підтримати його тієї миті, коли лапи спантеличено підігнуться; а потім, коли його душа відлетить, скласти його й запакувати в мішок, а наступного дня закотити мішок у полум’я й дивитися, як він горить, згорає. Він зробить усе це для песика, коли його час настане. Достатньо мало, навіть менше, ніж мало: нічого.

Він перетинає хірургію.

— Це був останній? — запитує Бев Шоу.

— Ще один.

Він відчиняє двері клітки.

— Ходімо, — каже, простягаючи руки. Пес крутить понівеченим задом, нюхає його обличчя, лиже його щоки, його губи, його вуха. Лур’є не робить нічого, аби зупинити цей прояв почуттів. — Ходімо.

Несучи його на руках, наче ягня, повертається до хірургії.

— Я думала, ти врятуєш його ще на тиждень, — каже Бев Шоу. — Ставиш на ньому хрест?

— Так, я ставлю на ньому хрест.