Чотирнадцять

Новий день. Телефонує Еттінґер і пропонує позичити їм «тим часом» рушницю.

— Дякую, — озивається він. — Ми подумаємо.

Він дістає інструменти Люсі та лагодить, як може, кухонні двері. Їм слід установити ґрати, міцні ворота, огородити ферму парканом, як зробив Еттінґер. Їм слід перетворити ферму на фортецю. Люсі варто купити пістолет і рацію, взяти уроки стрільби. Та чи погодиться вона колись? Вона тут, тому що любить землю і старе ländliche[56] життя. Якщо таке життя приречене, що їй залишатиметься любити?

Лестощами вдається виманити Кеті зі схованки й поселити на кухні. Вона пригнічена й боязка, бігає назирці за Люсі, намагаючись не відставати. Життя з кожною хвилиною все менше нагадує колишнє. Будинок здається чужим, спаплюженим; вони постійно остерігаються й прислухаються до звуків.

А потім повертається Петрус. Стара вантажівка гуркотить поритою коліями доріжкою та зупиняється біля стаєнь. З кабіни вилазить Петрус у занадто тісному костюмі в супроводі дружини й водія. Чоловіки вивантажують з кузова коробки, насичені креозотом стовпи, листи оцинкованого заліза, рулон пластмасових труб і нарешті, з чималим галасом і шумом, двох молодих овець, яких Петрус прив’язує до стовпчика паркана. Вантажівка розвертається широкою дугою довкола стаєнь і гуркотить у зворотному напрямку під’їзною доріжкою. Петрус із дружиною зникають у стайні. Над азбестовим комином починає витися димок.

Він продовжує спостерігати. За мить з’являється Петрусова дружина і легким широким рухом спустошує помийне відро. «Приваблива жінка», — думає він собі. На ній довга спідниця, а хустку вона зав’язує за сільською модою високо. Красуня й везунчик. Але де ж вони були?

— Петрус повернувся, — повідомляє він Люсі. — Із безліччю будівельних матеріалів.

— Добре.

— Чому він не сказав тобі, що їде? Тобі не здається підозрілим, що він зник точно в потрібну мить?

— Я не можу розпоряджатися ним. Петрус сам собі господар.

Non sequitur[57], але він пропускає його повз вуха. Він вирішив деякий час не зважати ні на що з того, що каже Люсі.

Донька залишається відлюдькуватою, не виказує жодних почуттів, не цікавиться нічим навколо. Йому, чоловікові, котрий не розуміється на садівництві, доводиться випускати із загону качок, поратися з водогінною системою й пускати воду, аби городчик не засох. Люсі годинами лежить на ліжку, витріщається в нікуди або гортає старі журнали, запаси котрих, схоже, ніколи не вичерпаються. Вона нетерпляче гортає їх, наче шукаючи щось, чого там немає. «Едвіна Друда» вже й слід захолов.

Він вистежив біля загати Петруса в комбінезоні. Здається дивним, що чоловік ще й досі не зазирнув до Люсі. Лур’є прямує до нього, вітається.

— Ви, мабуть, чули, нас пограбували у середу, поки вас не було.

— Так, — не приховує Петрус, — я чув. Це дуже погано, дуже погана справа. Але з вами всіма все гаразд.

З ним усе гаразд? А з Люсі? Може, Петрус запитав? Звучало не схоже на запитання, але буде непристойно сприймати почуте якось інакше. Запитання є, а яка відповідь?

— Я живий, — озивається він. — Гадаю, поки ти живий, з тобою все гаразд. Отже, так, зі мною все гаразд. — Він змовкає, чекає, дозволяє розростатися тиші, тиші, котру Петрусові доведеться заповнити наступним запитанням: «А як Люсі?»

Він помилився.

— Люсі поїде завтра на базар? — цікавиться Петрус.

— Не знаю.

— Якщо вона не поїде, утратить свою ятку, — пояснює чоловік. — Напевно.


— Петрус хоче знати, чи збираєшся ти завтра на базар, — повідомляє він Люсі. — Боїться, що ти можеш втратити ятку.

— Чому б вам не поїхати удвох, — пропонує вона. — Я не в змозі туди їхати.

— Упевнена? Було б шкода проґавити тиждень.

Донька не відповідає. Їй не хочеться потикати туди носа, і він знає чому. Через безчестя. Через сором. Саме цього досягли їхні відвідувачі; саме це вони зробили з упевненою в собі молодою жінкою. Чутки вже ширяться околицями, наче пляма. Не її розповідь, а їхня: вони її власники. Як вони поставили її на місце, як показали їй, що слід робити з жінкою.


З одним оком і білою шапочкою на голові йому й самому соромно з’являтися на людях. Але заради Люсі він займається базарними справами, сидить поряд із Петрусом у ятці, терпить зацікавлені погляди, ввічливо відповідає друзям Люсі, котрі вирішили поспівчувати.

— Так, ми втратили машину, — каже він. — І, звичайно, собак, усіх, крім однієї. Ні, з моєю донькою все гаразд, вона просто сьогодні нездужає. Ні, ми не плекаємо надій, поліція перевантажена, певен, ви й самі знаєте. Так, обов’язково їй перекажу.

Він читає публікацію про їхній інцидент у «Геральд». Чоловіків у ній називають «невідомими нападниками». «Троє невідомих нападників атакували міс Люсі Лоурі та її літнього батька в їхньому невеличкому фермерському угідді в околицях Салема, а потім втекли разом з одягом, електронними пристроями і вогнепальною зброєю. Химерною особливістю стало те, що, перш ніж утекти на “Тойоті короллі” 1993-го року випуску із номером СА 507644, грабіжники застрелили шістьох сторожових псів. Містерові Лоурі, котрий під час нападу отримав легкі поранення, надали допомогу в Шпиталі колоністів, після чого його виписали додому».

Він радіє, що в газеті не пов’язали літнього батька «міс Лоурі» та Девіда Лур’є, спеціаліста з творчості співця природи Вільяма Вордсворта та до нещодавнього часу професора Технічного університету Кейпа.

Власне торгівлею він майже не займається. Це Петрус швидко й розторопно викладає товар, це він знає ціни, бере гроші й віддає решту. Насправді Петрус робить усю роботу, поки він сидить поруч і гріє руки. Як у старі часи: baas en Klaas[58]. Ось лише ніхто не сподівається, що він віддаватиме Петрусові накази. Той просто виконує потрібну роботу, ось і все.

Однак заробляють вони небагато: менше трьох сотень рандів. Безсумнівно, причина ховається у відсутності Люсі. Коробки з квітами та мішки з овочами доводиться завантажити назад у «комбі». Петрус хитає головою. «Недобре», — каже він.

Петрус і досі не пояснив свою відсутність. Він має право приходити та йти, коли йому заманеться, тож користується ним; а ще має право мовчати. Але запитання залишається актуальним. Чи знає він тих чужинців? Можливо, він похопився десь словом, через яке вони обрали своєю мішенню Люсі, а не, скажімо, Еттінґера? Чи знав Петрус заздалегідь, що вони запланували?

У старі часи можна було б поговорити з Петрусом. У старі часи можна було поговорити, а потім утратити витримку, вигнати його з усіма пожитками й найняти на роботу когось іншого. Але, попри виплату йому платні, Петруса, строго кажучи, більше не можна вважати підсобним робітником. Строго кажучи, важко пояснити, ким він тепер є. Утім, схоже, що найкраще пасує слово «сусід». Петрус — сусід, котрому зараз доводиться продавати свою працю, бо його це влаштовує. Він продає свою працю згідно з угодою, неписаною угодою, де не йдеться про звільнення через підозри. Вони живуть у новому світі, він, Люсі та Петрус. Петрусові це відомо, йому це відомо; і Петрусові відомо, що йому це відомо.

Попри це, поруч із Петрусом він почувається комфортно й навіть готовий, хоча й обачно, відчути до нього симпатію. Петрус — чоловік його покоління. Він напевно багато пережив, напевно має про що розповісти. Він був би не проти одного дня почути Петрусову оповідь. Але волів би почути її не англійською. Він щораз більше переконується, що англійської мови недостатньо для правди Південної Африки. Часи англійського шифру, чиї речення давним-давно захрипли, утратили свою чіткість вимови, розчленованість, зчленованість. Мова заціпеніла, наче динозавр, що помер і потонув у болоті. З ливарної форми англійської мови оповідь Петруса вийшла б хворим на артрит пережитком минулого.

У Петрусові йому подобається обличчя, обличчя та руки. Якщо на світі існує чесна важка праця, значить, Петрус позначений нею. Він — чоловік терплячий, енергійний, здатний швидко відновлювати сили. Селянин, paysan[59], людина села. Змовник, інтриган, та, безсумнівно, брехун, як усі селяни. Чесна важка праця і чесне лукавство.

Він має власні підозри про плани Петруса на віддалене майбутнє. Петрус не погодиться на те, аби ціле життя орати свої півтора гектара. Може, Люсі й протрималася довше, ніж її друзі — хіпі, цигани, — але для нього вона все одно залишається мізерною людиною: аматоркою, не справжнім фермером, а ентузіасткою фермерства. Петрус залюбки забрав би її землю собі. А тоді б захотів ще й Еттінґерової чи принаймні шматка, на якому можна було б випасати худобу. Еттінґер — міцніший горішок. Люсі тут — тимчасовий гість, але Еттінґер теж селянин, людина землі, непохитна, eingewurzelt[60]. Але Еттінґер урешті-решт помре, а син його давно втік. З цієї точки зору Еттінґер — дурень. Гарний селянин піклується про те, щоб мати більше синів.

У Петрусовому уявленні про майбутнє таким людям, як Люсі, не місце. Але це ще не перетворює його на ворога. Сільське життя завжди будується на сусідських взаєминах, на інтригах проти інших; коли ти бажаєш сусідові моровиці, поганого врожаю, банкрутства й водночас у лихі часи готовий підставити плече.

Найгірше, найпохмуріше пояснення: Петрус найняв трьох незнайомців, аби вони навчили Люсі, як поводитися, і розплатилися з ним накраденим. Але він не може повірити такому поясненню, це було б занадто просто. Справжня істина, як він підозрює, значно більш — він підшукує правильне слово — антропологічна, знадобляться місяці, аби дістатися до її дна, місяці терпіння, поховані під розмовами з десятками людей, і допомога перекладачів.

З іншого боку, він переконаний, що Петрус знав щось заздалегідь; він переконаний, що той міг попередити Люсі. Саме тому йому не вдається позбутися цих думок. Саме тому він продовжує чіплятися до Петруса.

Петрус осушив бетонну чашу загати й тепер чистить її від водоростей. Неприємна робота. Однак Лур’є усе одно пропонує свою допомогу. Утиснувши ноги в гумові черевики Люсі, він залазить до водосховища й обережно ступає слизьким дном. Якийсь час вони завзято шкрябають, чистять і розгрібають лопатами бруд, а потім відпочивають.

— Знаєш, Петрусе, — заводить він розмову, — мені важко повірити, що ті чоловіки, що приходили, були чужими. Мені важко повірити, що вони прийшли з нікуди, зробили те, що зробили, а потім зникли, мов привиди. А ще мені важко повірити, що нас вони обрали лише тому, що ми були першими білими, котрі зустрілися їм того дня. А як ти гадаєш? Я помиляюся?

Петрус курить старомодну люльку з вигнутим чубуком і невеличким срібним ковпачком на чаші. Зараз він випростовується, виймає її з кишені комбінезона, відкриває ковпачок, набиває тютюном чашу й посмоктує незапалену люльку. Він задумливо дивиться поверх стін загати, поверх горбів, поверх усієї відкритої погляду місцевості. Його обличчя абсолютно незворушне.

— Поліція мусить знайти їх, — озивається він зрештою. — Поліція мусить знайти їх і кинути за ґрати. Це робота поліції.

— Але поліції не вдасться знайти їх без допомоги. Ці люди знали про лісництво. Я переконаний, що вони знали про Люсі. Звідки вони могли знати, якщо були чужими в наших краях?

Петрус вважає це запитання риторичним. Він повертає люльку до кишені й замість лопати береться за мітлу.

— Петрусе, це було не просто пограбування, — наполягає він. — Вони прийшли не заради того, аби вкрасти щось. І не заради того, щоб зробити це зі мною. — Він торкається пов’язок на голові та обличчі. — Вони прийшли заради того, аби зробити ще дещо. Ти знаєш, про що я, а якщо не знаєш, то легко можеш здогадатися. Після того, що вони накоїли, вже не можна сподіватися, що Люсі спокійно повернеться до свого старого життя. Я — її батько. Я хочу, щоб цих чоловіків упіймали, поставили перед судом і покарали. Хіба я помиляюся? Хіба я помиляюся, коли прагну справедливості?

Йому байдуже, як він витягне із Петруса слова; йому необхідно просто почути їх.

— Ні, не помиляєтесь.

Його раптово накриває хвилею гніву, такою сильною, що він і сам не сподівався. Він хапається за лопату і, здираючи з дна водосховища цілі смуги бруду й бур’янів, кидає їх через плече за стінку. «Ти сам накручуєшся, — умовляє він себе. — Припини!» Цієї миті йому хочеться схопити Петруса за горло. «Якби це була не моя донька, а твоя дружина, — хочеться сказати йому, — ти б зараз не набивав люльку й не зважував так розсудливо слова». «Насилля» — йому хочеться витягти з Петруса це слово. «Так, це було насилля, — йому хочеться почути, як каже той: — Так, це було знущання».

Вони з Петрусом мовчки пліч-о-пліч закінчують свою роботу.

Отак і минають його дні на фермі. Він допомагає Петрусові чистити зрошувальну систему. Рятує від загибелі город. Пакує продукти для базару. Допомагає Бев Шоу в клініці. Замітає підлогу, готує їжу, робить усе, що більше не робить Люсі. Він зайнятий від світанку до заходу сонця.

Око заживає на диво швидко: минув лише тиждень, а він знову ним бачить. Опікам потрібно більше часу. Він продовжує носити пов’язку на голові й навколо вуха. Без неї вухо нагадує голого рожевого молюска; він не певний, чи вистачить йому колись сміливості оголити вухо на людях.

Він купує капелюха, аби захиститися від сонця, а почасти й від людей. Намагається звикнути до свого дивного вигляду, більш ніж дивного, відразливого — він одне з тих жалюгідних створінь, на яких витріщаються на вулицях діти. «Чому цей дядько такий кумедний?» — питають вони у матерів, а ті шикають на них.

До крамничок у Салемі він навідується так рідко, як тільки вдається, а до Ґрехемстауна лише по суботах. За одну мить він перетворився на затворника, на сільського затворника. Кінець мандрівкам. Хоча серце так само кохає й місяць так само сяє[61]. Хто б міг подумати, що все так швидко і так несподівано закінчиться: мандрівки та кохання!

Уважати, що історія про його негаразди вже дісталася вух плітників у Кейптауні, немає причин. Проте він хоче переконатися, що Розалінд не почула її в якійсь спотвореній формі. Двічі він безуспішно намагається зателефонувати їй. Утретє — телефонує до туристичної фірми, де вона працює. «Розалінд на Мадагаскарі, — кажуть йому, — поїхала на розвідку». Він отримує номер факсу в її готелі в Антананаріву.

Пише повідомлення: «Нам із Люсі не пощастило. У мене вкрали машину, а ще була бійка, у якій мені трохи нам’яли боки. Нічого серйозного — з нами обома все гаразд, хоча ми й збентежені. Вирішив, що краще повідомити тобі це, раптом ширитимуться чутки. Сподіваюся, ти гарно проводиш час». Він віддає листок на затвердження Люсі, а потім Бев Шоу, аби та надіслала його Розалінд до найтемнішої Африки.

Люсі не стає краще. Цілу ніч вона не спить, стверджуючи, що не може заснути; а потім пообіді він знаходить її на канапі: Люсі спить, мов дитина, запхавши великого пальця до рота. Вона втратила апетит; йому доводиться змушувати її поїсти, готуючи незнайомі страви, оскільки донька відмовляється торкатися до м’яса.

Він не для цього приїхав сюди — аби застрягнути в глушині, відганяти демонів, няньчити доньку, підтримувати життя в напівмертвому господарстві. Якщо його поїздка мала якусь мету, то він прагнув зібратися з думками, зібрати докупи сили. А тут тільки щодня втрачав самого себе.

Демони не полишають його. Йому й самому сняться жахіття, у яких він загрузає в ліжку, просотаному кров’ю чи фарбою, і беззвучно кричить, тікає від чоловіка з обличчям, як у яструба, як у бенінської маски[62], як у Тота[63]. Якось уночі він, наполовину сновида, наполовину божевільний, здирає з ліжка постіль і навіть перевертає матрац у пошуках плям.

Ідея з Байроном досі жива. Із книжок, які він придбав у Кейптауні, залишилося лише два томи — решта лежала в багажнику вкраденої автівки. У публічній бібліотеці Ґрехемстауна немає нічого, крім вибраних поезій. Та чи варто йому продовжувати читати? Що ще йому потрібно знати про те, як Байрон проводив час із друзями в старій Равенні? Хіба він ще не спроможний створити Байрона, котрий буде справжнім Байроном, а разом із ним і Терезу?

Правду кажучи, він місяцями відкладав цю мить — мить, коли доведеться зустрітися з чистим аркушем, узяти першу ноту, зрозуміти, що не так. У його свідомості вже закарбувалися уривки любовного дуету, вокальні теми сопрано й тенора, які безмовно звиваються і розповзаються, неначе змії. Мелодія без кульмінації; шепотіння рептилій на мармурових сходах, а на задньому плані пульсує баритон приниженого чоловіка. Можливо, тут і оживе нарешті похмуре тріо: не в Кейптауні, а в старій Каффрарії?[64]

Загрузка...