Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

6 ЕКОНОМІКА

У липні 1989 року Дмитро Барабашов, співробітник відділу хімічної промисловості ЦК КПРС, увійшов до будівлі ЦК на Старій площі після тривалої відсутності й був приголомшений майже порожніми коридорами й явно не робочою обстановкою.

Був тихий літній ранок, і в такі дні раніше у відділі вирувала гарячкова діяльність — усі його працівники готувалися до жнив. У цей період завжди надзвичайно зростало використання пального, особливо газу та дизельного палива, й саме на Барабашова та його колег було покладено завдання стежити за тим, щоби нафтопереробні заводи в країні працювали на повну потужність, а цистерни для палива діставалися місць призначення. Якщо, наприклад, цистерни затримували на запасній залізничній колії в Астрахані, нафтопереробний завод у Куйбишеві, який на них чекав, не мав змоги примусити начальника астраханської сортувальної станції відправити їх далі. Але цей начальник був членом партії, і якийсь посадовець із ЦК міг наказати йому відправити цистерни до Куйбишева.

Зазвичай у цей період такі інструктори, як Барабашов, сиділи на телефоні з 9-ї ранку до 9-ї вечора, а ще були чергові, які всю ніч підтримували зв’язок із головними нафтопереробними підприємствами та сортувальними станціями, забезпечуючи постачання палива до тих заводів, де воно було потрібне.

Однак того дня, коли Барабашов повернувся на Стару площу, більшість тамтешніх співробітників були відсутні, секретарки байдикували за своїми столами, а телефони майже мовчали. Наприкінці 1988 року в апараті ЦК відбулося значне скорочення штату. Із сорока двох співробітників відділу хімічної промисловості залишилося лише дев’ять, і їм було наказано «не втручатися» в економіку.

Коли почалися жнива, ті, що залишилися у відділі, без особливого ентузіазму зробили кілька дзвінків, не дуже розуміючи, чого від них чекають. Замість віддавати накази вони тепер писали звіти, на які ніхто не зважав.

«Товарна біржа існує для того, щоб допомагати підприємству розв’язувати свої проблеми, — говорив Олександр Солнцев директорові казанського заводу холодильників в червні 1991 року. — Раніше вам доводилося покладатися на відділ постачання вашого заводу, щоби придбати потрібні матеріали, а ми можемо дістати їх для вас швидко, безболісно та ефективно».

Коли розвалилася система централізованого планування, товарні біржі стали виникати по всій країні. Солнцев був представником Нижньогородської товарної біржі, яка, маючи щоденний обіг у мільйони рублів, стала найбагатшою комерційною структурою в області.

Директор заводу почав дратуватися. «Ви — пройдисвіт, — сказав він. — А ваша біржа — це збіговисько вискочнів». — «Біржа — це джерело сировини та новий канал збуту, — відповів Солнцев. — Вам потрібне і те, і те. Питання в тому, чи здатне це суспільство існувати, спираючись на здоровий глузд. Я гадаю, що здатне. Інакше я б цим не займався».

Одного сонячного дня в червні 1991 року Павло Лебедєв — директор силікатного заводу в місті Бор — роздав інформаційні листки працівникам, що зібралися в актовій залі заводу для обговорення нової ідеї — приватизації.

«Цей завод дуже прибутковий, — говорив Лебедєв, — але зараз 94 відсотків прибутку забирає міністерство. Якщо ми станемо власниками, ці прибутки зможемо розподіляти між собою».

Хоча підприємства в СРСР нібито належали робітникам, ідея розподілу прибутків була новою. Люди намагалися зрозуміти, що їм дасть приватизація.

«Як ми отримуватимемо те, що нам потрібно? — запитував один із робітників на зборах. — Адже держава забезпечує нас матеріалами».

«Ми виробляємо 150 мільйонів силікатних цеглин на рік, а цегла — дефіцитний товар, — сказав Лебедєв. — Тобто ми маємо дефіцитний товар, і вони мають дефіцитні товари, тож ми будемо обмінювати свій дефіцит на їхній».

Лебедєву були добре відомі проблеми роботи заводу. Підприємство споживало величезні обсяги газу, електрики та сировини, щоби йому не скоротили фінансування. Водночас робітники вирізнялися цілковитою байдужістю. Якщо виходило з ладу обладнання, ніхто не переймався його ремонтом. Завод був третім у місті на місяць за кількістю робітників, підібраних п’яними на вулиці й відправлених до витверезника. Але остаточно переконало Лебедєва у потребі приватизації підприємства постійне вручання партії в його роботу.

Наприкінці серпня 1990 року він отримав наказ відрядити сорок робітників до сусіднього колгоспу копати картоплю. А 1 вересня його викликали до місцевого комітету партії, і перший секретар дав йому доручення надіслати ще шістдесят робітників для допомоги в завершенні до 30 вересня житлового будинку, що зводився поблизу. Лебедєв став пояснювати, що не може знайти шістдесят вільних робітників після того, як відрядив сорок осіб на збирання картоплі.

«Я тут не для того, щоби вислуховувати пояснення», — сказав перший секретар.

«У такому разі, — відповів Лебедєв, — я звільняюся».

Наступного ранку Лебедєва знову викликали до міськкому. «Ви вчора дуже неввічливо поводились із першим секретарем, — сказав йому один із партійних функціонерів. — Але він усе ж таки вирішив зняти з Вас відповідальність за картоплю, бо будівництво житлового будинку треба завершити вчасно».

Цей інцидент став для Лебедєва останньою краплею. Коли почалася приватизація державних підприємств, він вирішив, що його завод буде першим.

«Приватизуючи підприємство, — пояснював Лебедєв робітникам, — ми стаємо самостійними. Єдине, що ми винні державі, — це податки». — «А якщо ми матимемо збитки?» — запитав один із робітників. «Оце і буде наше та ваше завдання — забезпечити, щоб цього не сталося», — відповів Лебедєв.

Зменшення контролю, виникнення вільної економічної діяльності та приватизація позначили початок спроб демонтувати планову економіку.

Маркс писав, що коріння зла в сучасному світі — це приватна власність на засоби виробництва. Тому радянську систему центрального планування було зорієнтовано на усунення приватних власників і на запровадження командного функціонування всієї економіки. І цієї мети було успішно досягнуто. За допомогою планових завдань центральна влада керувала життям тисяч підприємств, вирішуючи, які регіони морити голодом, а які підтримувати, які галузі розвивати, а якими нехтувати, не зважаючи при цьому на бажання тих, хто жив у цих регіонах або працював у цих галузях.

Директорам заводів і головам колгоспів говорили, що їм виробляти, звідки отримувати матеріали, які ціни призначати, скільки працівників наймати, яку зарплатню їм платити і як розподіляти між ними роботу.

Однак, підпорядковуючи економічні стосунки круговій логіці замкненої інтелектуальної системи, централізоване планування знищувало особисту ініціативу. Коли мета полягає не у виробленні корисної продукції, а у виконанні заздалегідь накресленого плану, центр уваги зміщується з характеру виготовленого виробу на кількісні показники — одиниці, тонни, кілометри, тобто на єдиний спосіб оцінки виконання плану. У цьому процесі робітники перетворюються на роботів. Якщо валову продукцію обчислюють в рублях, додають зайві, але коштовні деталі; якщо в кілограмах — використовують найважчі матеріали; якщо в кілометро-годинах — фури ганяють туди й сюди між віддаленими містами.

За таких обставин перехід до ринкової економіки є не просто питанням усунення централізованого управління та залишків монополістичної системи. Насамперед це питання створення можливостей для особистої ініціативи після періоду роботи за планом упродовж трьох поколінь. Адже задушливий вплив командної економіки десятиліттями позначався на кожному заводі, кожному колгоспі в Радянському Союзі.

Володимир Танчук влаштувався на роботу на Трубний завод, розташований на вул. Барклая в Москві, бо хотів подивитись, як працює економіка на рівні окремого підприємства. Його увагу негайно привернули дві речі: підлога в цехах була завалена купами різноманітних матеріалів, а майже всі працівники заводу були напідпитку.

Робочий день починався о 8-й годині ранку, і майже всі приходили на роботу вчасно. Проте зранку їм часто не було чого робити, й вони починали день з очікування матеріалів.

Першою більш-менш значною подією робочого дня був «всесоюзний перекур» о 10-й годині. На початку своєї роботи на Трубному заводі Танчук намагався працювати під час цього перекуру, але решта робітників сказали йому, що ця перерва є обов’язковою, а один пояснив, що існує закон: через кожні дві години роботи працівники мають право на двадцятихвилинну перерву. Тут була кімната для перекурів під час зміни, де стояв великий стіл, лавки, а на стіні висіли плакати із антиалкогольною агітацією. Ще висів червоний транспарант із білими літерами, який закликав робітників виконувати правила техніки безпеки. Під цим транспарантом вони зазвичай спали, а коли були напідпитку, витирали об нього руки.

Після перекуру о 10-й годині робітники думали лише про їжу. Об 11-й була ще одна перерва, об 11:25 темп роботи починав уповільнюватися, а об 11:45 всі залишали робочі місця і йшли обідати. Завод мав їдальню, але багато хто з робітників нею не користувався. Там була довга черга і пахло радянським милом, комунальною кухнею та дезінфекцією, тож багатьом було огидно навіть заходити туди. Їжу вони приносили із собою з дому і проводили обід у роздягальні за грою в доміно. Як правило, у когось була пляшка пива чи вина, хоча вживати алкоголь на заводі не дозволяли. Тож під кінець обіду робітники часто були добряче на підпитку.

Коли обідня перерва завершувалася, вони залишалися в роздягальні доти, доки за ними не приходив бригадир. Його поява нерідко спричиняла розлогі дискусії. Робітники полюбляли обговорювати з бригадиром питання, чи надійшли необхідні матеріали, бо ці розмови подовжували час обідньої перерви. Коли ж вони нарешті один за одним підводилися з місць, то робили це якомога повільніше. Вони вдягали робочі рукавиці, поки бригадир нетерпляче ходив вперед і назад, і починали поволі повертатися до цеху.

О 13:30 робота поновлювалася, але о 14-й був ще один перекур. Зазвичай саме після нього робітники починали відчувати потребу в додатковому алкоголі, й когось відряджали за горілкою.

О 15-й годині керівництво заводу подекуди спеціально виходило в цехи, щоби пересвідчитися, що ніхто не п’є на робочому місці, й тоді щойно придбані пляшки швидко ховали. Якщо начальник помічав у когось опуклину за поясом, то міг ляснути по ній, і якщо це була пляшка, зазвичай починав гримати й позбавляв робітника премії.

Оскільки в пообідні години майже кожен щось випивав, темп роботи на заводі помітно сповільнювався. Дехто починав хитатись, і, щоб не впасти, найп’яніші затискали якусь частину спецівки лещатами на верстаті. При цьому всі продовжували виконувати свою роботу.

Устаткування на заводі було імпортне, а отже, користуватися ним мало бути зручно. І все ж робітники примудрялися поводитися з ним неправильно. Одне із завдань на заводі полягало в нарізанні труб на п’ятиметрові секції. Власне, це було нескладно — треба було лише натиснути кнопку в потрібний момент. Але від кожного працівника вимагали водночас перевіряти якість труби, щоб не пропустити бракованої продукції. Це потребувало уваги, й, відстежуючи дефекти, робітники часто відрізали на півметра коротші або довші труби, що призводило до величезного марнування металу. Для різання труб потрібно було також тиснути на кнопку з однаковою силою. Це теж часто робили неправильно, внаслідок чого краї труб виходили загнутими, й отримувачам продукції потім доводилося знову обрізати труби з обох кінців, що теж було зайвою витратою металу.

Під час роботи на підлозі цеху утворювалися величезні купи різних матеріалів. Хоч в який бік Танчук повертався, скрізь були штабелі ящиків, металевих деталей, інструментів і всіляких припасів. Робітники часто обмежувалися тим, що брали якийсь предмет із однієї купи, виконували за його допомогою якусь операцію й кидали до іншої купи, аж поки не починало здаватися, що вони не так користуються матеріалами та приналежностями, як порпаються в цих стосах.

Заводські вантажники відвантажували труби 2-х типів: звичайні, які треба було змащувати для запобігання корозії, та спеціальні, нержавіючі, які треба було тримати подалі від мастила, бо воно миттєво їх псувало. Різні характеристики цих двох різновидів труб, здавалося, передбачали потребу складати їх окремо, але робітники робили навпаки. Результат був очікуваним: мастило зі звичайних труб потрапляло на поверхню нержавіючих і псувало їх.

Це робили задля виконання плану. Зазвичай нержавіючих труб замовляли мало, і їх було недостатньо, щоб заповнити товарний вагон, а виконання плану вимірювали винятково кількістю завантажених вагонів. Подеколи труби з нержавіючої сталі були вже поржавілими від контакту з повітрям, але їх все одно складали разом зі змащеними трубами. До того ж робітники ходили по цих трубах у вкритому мастилом взутті та ще й кепкували із цього: чому б їм не ставати на них, якщо їх все одно вантажитимуть у вагони разом зі змащеними трубами?

Врешті-решт труби відправляли до консервного заводу в Молдавії, де їх використовували у виробництві томатного соку, який відтак мав присмак іржі.

Коли на заводі не було чого робити, зокрема через перебої у постачанні, які траплялися часто, ті робітники, що залишалися відносно тверезими, намагалися зробити на території заводу щось для себе. В таких випадках Танчук зазвичай ішов до ливарні попрацювати над стійкою для велосипеда, інші виконували різні випадкові роботи — наприклад, розвантажували вантажівку за п’ять рублів. Якщо їх кликали назад до цеху, вони розвантажували її зі швидкістю, яка здавалася неймовірною тому, хто був обізнаний з їхнім звичайним темпом праці.

О 16-й годині робітники починали загортати в папір все, що хотіли забрати додому — викрутки, цвяхи, олівці, блокноти, й залишали ці пакунки на підлозі в роздягальні. Кожен, хто зайшов би в цей час до роздягальні, побачив би купи паперових рулонів на підлозі, й ніхто не зміг би пояснити, чому вони там лежать. Фактично не було і дня, щоби хтось із робітників не виносив чогось із заводу в кишені пальта або під пахвою.

Нерідко вони крали щось і для своїх друзів. Друг міг працювати на підприємстві, де не було потрібної йому речі, тож сам він не мав змоги її поцупити. Робітники до всього ставилися як до спільної власності й уважали, що все належить їм. Робочий день завершувався о 17:30. Переодягнувшись, робітники йшли з заводу о 17:45. О 18-й годині розпочиналася нічна зміна, коли робота продовжувалася вже без начальства.

Якщо продуктивність праці була низькою вдень, то вночі вона падала остаточно. В робочий час усі пили, але, на відміну від денної зміни, на нічну робітники з’являлися вже напідпитку. Більшість із нічних робітників були вантажниками. Єдиним представником адміністрації в ці години був черговий, який наглядав за кількома цехами й більшу частину зміни спав.

Вночі важкі вантажі слизьких труб тягали з місця на місце чоловіки, які від сп’яніння майже нічого не бачили. Жінка, що керувала підйомником у цеху, кричала: «Петько, геть звідси!» — робітникові, який із безглуздою посмішкою дивився на неї з-під в’язанки труб, що висіла у нього над головою. «Не хвилюйся, Марусю, — відповідав він, — усе гаразд». І падав на підлогу.

Іноді нічну зміну пожвавлювала філософська дискусія.

«Ти п’яний, — говорив один із робітників. — Тебе міліція забере до витверезника». — «Вони нічого мені не зроблять, — відповідав інший. — Я благонадійний. Володимир Маяковський казав: “Моя міліція мене береже”».

«Ну, що там Маяковський! Він погано вчинив — застрелився. Жодний християнин такого б не зробив».

«Ти віриш у Бога?»

Дискусія на мить перервалася, бо її заглушив гуркіт труб, що скотилися з автонавантажувача, та верещання блоків нагорі.

«Бога немає. Але щось є». «Ти примушуєш своїх дітей вірити в Бога?»

«Вони мають вірити у власні сили, може, й у Бога, якщо це те, у що вони вірять».

У нічну зміну часто траплялися нещасні випадки. Однієї ночі, коли Танчук був начальником зміни, один із робітників позбувся частини пальця: той був засунутий у трубу, коли її раптом підняв кран. За кілька секунд після цього робітник — п’яний до нестями — підійшов до Танчука й сказав, показуючи на оголену кістку: «Ти дивись!» — наче пошкодив не власне тіло, а якесь обладнання. Танчук хотів відвести робітника до медпункту, але його зупинив заступник. Якщо нещасний випадок буде зареєстровано, робітникові не оплатять лікарняний, бо він був п’яний, коли це сталося. Танчука звинуватять у тому, що допустив його до роботи в такому стані. Насправді Танчук не мав іншого виходу, як ставити на нічну зміну п’яних працівників, щоби мати достатньо людей, але зрештою він погодився зі своїм заступником і не став офіційно фіксувати нещасний випадок.

Отримавши першу допомогу, постраждалий підійшов до Танчука зі своїм покаліченим пальцем і сказав: «Я виховав двох своїх дітей у дусі відданості народу». Судячи з його тону, він не вважав, що з ним трапилося щось надзвичайне.

«Ось чому Гітлер програв війну, — говорив мені Танчук пізніше. — Цей робітник не дивиться на цей обрубок як на свій палець. Все це — справа державна».

Нещасні випадки фіксували, коли обставини не залишали адміністрації вибору. Одного вечора глуха прибиральниця впала в темряві на слизькій підлозі цеху і потрапила під вагонетку. Її тіло було так спотворене, що її потім не одразу впізнали. І все ж факт смерті було неможливо приховати, тому згодом її особу було встановлено, і нещасний випадок зафіксовано.

Вантажники працювали лише за наявності залізничних вагонів, до яких треба було завантажувати готові труби. Вони із принципу не готували труби для наступного ранку. Коли вночі прибували вагони й уже не було можливості ухилитися від роботи, вантажники виконували своє завдання належним чином. Проте щойно роботу було завершено, вони знову сідали й починали пити горілку або чифір. А потім, геть п’яні, чекали на денну зміну.

На московському машинобудівному заводі «Арсенал» в Росії головною метою, схоже, теж було ухиляння від роботи. Сергій Возников улаштувався на завод верстатником, і перше, що він зазначив, це постійне лайливе невдоволення робітниками та їхня реакція на неї — прагнення працювати якомога менше.

Робочий день розпочинався о 8-й годині ранку. Доки тривало безперервне постачання матеріалів, робітників утримував біля верстатів ритм праці. Як правило, вони залишалися на своїх місцях до 11-ї години, коли була передбачена обідня перерва. Проте, якщо з верстатом щось траплялося, вони не робили нічого — просто сиділи поруч або виходили на перекур.

Крім верстатників, на заводі була ще безліч допоміжного персоналу: вантажники та пакувальники, оператори підйомників, бригади техобслуговування та ремонту, а також чималий адміністративний штат, включно з інженерами, бухгалтерами та керівниками. Бригади техобслуговування більшу частину дня сиділи на лавках і курили. Якщо якийсь верстат потребував ремонту, начальник цеху давав письмове доручення члену бригади, який не квапився його виконати. Коли начальник питав, чому роботу не зроблено, робітник зазвичай пояснював, що в нього було інше доручення, або не було запчастин, або в нього вкрали валізку з інструментами. Зрештою минали години чи навіть дні, поки він виконував заявку начальника.

Трохи іншою була ситуація з адміністративним персоналом. Вони часто просто відзначали свій прихід на роботу, потім надовго зникали з заводу і приходили, щоби відзначитися наприкінці робочого дня.

Об 11-й годині заводська какофонія припинялася, робітники вимикали свої верстати й шли обідати. Хоча обідня перерва тривала годину, вони незмінно намагалися повертатися до робочих місць якомога пізніше.

Решту дня робітники займалися пияцтвом. Горілка була єдиною втіхою в їхньому житті, і її можна було дістати на заводі в будь-який час, вдень і вночі, за 15 рублів — на 10 рублів дорожче за звичайну неофіційну ціну. Найгірші сцени розігрувалися на заводі двічі на місяць, в дні зарплатні. Робітники хиталися на своїх робочих місцях, проте їх ніхто не чіпав. Міліція просто не мала стільки транспортних засобів, щоби вивезти всіх п’яних.

Горілка в Радянському Союзі часто набувала суто містичного значення. В країні, де заперечували існування Бога й обіцяли рай на землі, який не наставав, горілка для робітника була єдиним засобом створення власного раю серед усіх негараздів повсякденного життя.

Робітники приділяли також особливу увагу всьому, що можна було вкрасти, нерідко прихоплюючи деталі з виготовлених заводом машин. Верстатник, відповідальний за додавання до машини якоїсь важливої деталі, знав, де вона знаходиться, і міг легко дістатися складу готової продукції та спокійно її відкрутити. Ці крадіжки часто залишалися непоміченими, бо робітники забирали деталі, відсутність яких не була очевидною, поки машиною не починали користуватися.

Взагалі робітники тягли додому все, що валялося довкола, бо на заводі ніхто не переймався прибиранням речей на місце. Сортувальники, вантажники та водії підйомників крали інструменти та матеріали. Робітники часто упускали на підлогу тару із запчастинами, вона розбивалася, а вони потім підбирали розсипані деталі. Вони забирали додому і запчастини до власних верстатів, і коли ті зупинялися, вони лише незворушно сиділи біля них, чекаючи, поки начальство надішле нові запчастини на заміну тим, які вони вкрали.

На заводі «Арсенал» працювало шість тисяч робітників, і тому найбільшою потенційною проблемою було переривання постачання матеріалів і запчастин. У розв’язанні цієї проблеми підприємство покладалося на армію так званих «штовханів», яким було дозволено вдаватися до будь-яких засобів — від хабарів до погроз і домагань — для забезпечення потрібних заводу поставок.

Якось Возников розмовляв з одним «штовхачем», який збирався до Новокузнецька, щоби спробувати отримати матеріали, за планом призначені заводу «Арсенал». «Штовхан» розповів, що «Арсенал» вже багато місяців чекає на партію легкого металу від «Запсибу» — величезного Новокузнецького металургійного заводу, одного з найбільших виробників прокатної сталі в СРСР. Спочатку, коли потрібний метал не надійшов, завод використовував свої запаси й виробляв машини із важчого металу, ніж потрібно. Це призвело до зайвих витрат, але ніхто цим не переймався, бо використання важчого металу допомагало заводу перевиконувати план по вазі, завдяки чому всі отримували премії. Однак якщо «Запсиб» не надішле партії потрібного металу до кінця року, то стане очевидним, що план можна виконувати й без нього, і тоді на наступний рік поставки для «Арсеналу» буде зменшено на цей обсяг.

Директор «Арсеналу» написав до «Запсибу» і зажадав пояснень, чому завод не отримав металу. На це він отримав відповідь: «Буде надіслано». Це був поганий знак, бо в листі не було зазначено дату постачання металу. Саме тоді директор вирішив відрядити до Новокузнецька «штовхача». Офіційною метою відрядження було «узгодження постачання матеріалів», хоча узгоджувати не було чого. Треба було просто домогтися від «Запсиба» поставки металу, передбаченої планом. «Штовхач» сказав, що у такій ситуації найкраще буде привезти подарунок. Кавказькі підприємства часто слали в таких випадках ящики коньяку, фабрики, які виробляли щось принадне — наприклад, меблі чи посуд, — намагалися надіслати свою продукцію.

Важкість виконання «штовхачем» його місії залежала від обсягу затриманих поставок і впливовості його підприємства, яка була вирішальним чинником у його здатності створювати неприємності постачальнику. Подекуди було досить просто пригостити завідувача складом обідом із горілкою, винами та найкращими закусками. Але якщо цей метод не спрацьовував, «штовхачеві» доводилося вдаватися до тиску. Як правило, цей тиск він здійснював за допомогою райкому партії: спонукав його до потрібних дій, погрожуючи поскаржитися в ЦК, показуючи цілу купу листів і вимагаючи товару. Ідея полягала в тому, щоб дошкуляти місцевому секретарю партії доти, доки він не втомиться слухати й не розпорядиться зробити щось для задоволення скарг «штовхача».

Цей «штовхач» збирався домогтися 320 тонн металу від «Запсибу» — величезного металургійного комбінату, який виробляв мільйони тонн сталі на рік. Йому, мабуть, досить було лише поговорити із завідувачем складу, але він не привіз подарунків і мав дефект мовлення, тож навряд чи хтось став би його слухати. Ситуація вимагала творчого підходу, і «штовхач» розповів Возникову про свій план: він скаже завскладом «Запсибу», нібито завідувач промисловим відділом газети «Известия» є його близьким родичем і цікавиться, чому «Запсиб» не виконує належних поставок. «Штовхач» не мав жодного уявлення, чи спрацює цей «акторський прийом», але знав, що жодна радянська установа не бажає стати об’єктом критики «Известий». Тож він розраховував на те, що «Запсиб» не стане піддавати себе такому ризику (навіть теоретичному) і відвантажить потрібний метал. Але навіть на цьому робота «штовхача» не завершувалася. Йому треба було ще домовитись із залізницею, тобто поговорити з начальником станції чи одним із його заступників і переконати або примусити їх забезпечити перевезення отриманої продукції. У тих же випадках, коли хабарі та погрози не діяли, «штовхачеві» доводилося просто сидіти в кабінеті начальника станції та заважати йому працювати, аж поки той не зрозуміє, що простіше підкоритися, ніж продовжувати опиратись і затримувати товар.

У такий спосіб у всьому Радянському Союзу, попри відсутність ринку, відбувався обмін продукцією, потрібною для функціонування промисловості.

Анатолій Папп уже протягом двох років працював на металорізальному верстаті на заводі в південноукраїнському місті Генічеську. Завод, на якому працювало триста робітників, підпорядковувався, разом із кількома іншими підприємствами, Міністерству хімічного машинобудування й випускав деталі для кранів, які використовували для прокладення нафто- та газопроводів. Проте, на відміну від інших заводів, у Генічеську користувалися швейцарськими металорізальними верстатами. Завдяки цьому продукція цього заводу була вищої якості, ніж інших підприємств, хоча все одно не дуже доброю.

Робочий день розпочинався о 8-й годині, й одразу було помітно, що єдиними, хто займається реальною працею, є різальники металу. Завдання Паппа полягало в нарізанні циліндрів на шпинделі. Він подавав циліндри до свого верстата і стежив за нарізанням, видаляючи відходи металу і за потреби замінюючи мастило. З-поміж трьохсот працівників заводу різальників металу було сімдесят, і в них не було іншого вибору, як затято працювати, бо майже 30 відсотків їхнього заробітку залежало від виконання плану зі шпинделів.

Найбільшою проблемою було те, що верстатникам доводилося постійно переривати роботу, щоби полагодити свої машини. У ремонтному цеху були робітники, відповідальні за ремонт верстатів, але вони були зайняті своїми особистими справами: виготовляли вихлопні труби, водонагрівачі та могильні огорожі, які потім приватно продавали. Начальство не заперечувало, бо отримувало свою частку від цих доходів.

На заводі виробляли деталі з латунних сплавів, які часто були виготовлені з порушенням пропорцій, внаслідок чого мали неоднакову консистенцію, і коли циліндри подавали до перевантажених верстатів, ті зупинялися. У Швейцарії верстатник наглядав за п’ятьма різальними машинами, Анатолій же і з двома ледь міг упоратися.

Зранку робота йшла краще — верстатники ще мали свіжі сили. І все одно Анатолію доводилося часто зупинятись і лагодити свій верстат. Наприкінці дня він іноді був змушений робити це що п’ять хвилин, і темп роботи уповільнювався до черепашачої ходи. Анатолій вирахував, що за таких умов він може нарізати тисячу шпинделів на місяць, але план вимагав від нього десяти тисяч.

Постійні зупинки негативно позначалися на якості роботи Анатолія. Шпинделі виходили надто короткими чи надто довгими, надто тонкими чи надто товстими, але браком їх вважали лише тоді, коли вони не входили до кранів. Завод, який займався складанням кранів, був незадоволений генічеською продукцією, але приймав ці шпинделі, бо знав, що якщо скористається своїм правом відмовитися від них, то взагалі нічого не отримає. Насправді умови на генічеському заводі були такими самими, як і на інших підприємствах, внаслідок чого радянські машини, побудовані із сотень дефектних деталей, зажди були низької якості й часто взагалі не працювали.

Коли Євген Поляков, московський архівіст, почав їздити до колгоспу «Зоря» неподалік Москви, в Калузькій області, для ревізії бухгалтерських книг, у нього склалося враження, що більш за все колгоспники нагадують групу примусових робітників, які шукають способу втекти.

День починався о 5-й годині ранку, коли заспані доярки виходили з дому, щоби подоїти корів. Світло горіло лише в будинку правління колгоспу, а єдиним звуком був собачий гавкіт десь удалині. Дорогою до корівника доярки проходили повз величезні плакати з портретами Леніна та зображеннями мускулястих героїв соціалістичної праці.

У корівнику було повно неприбраного гною, який легко було виявити за запахом. Доярки працювали завзято, але в умовах постійної непевності, бо струм, що подавався примхливим генератором, міг зникнути щомиті, лякаючи корів і змушуючи доярок продовжувати роботу ручним способом.

О 7:30 керівництво колгоспу збиралося в кабінеті голови для вироблення стратегії чергового дня «битви за врожай». Серед присутніх були головний тваринник і головний агроном, але саме голова колгоспу вирішував, які трактори на яких полях працюватимуть, скільки людей оратимуть, скільки займатимуться добривами, скільки — прополюванням.

Після ухвалення всіх рішень розпорядження голови передавалися по радіо безпосередньо групам колгоспників, які чекали на багнистих сільських перехрестях, і роботу в бригадах розподіляли між конкретними людьми.

Коли сонце сходило над далеким обрієм, колгосп оживав, і по всій його території групи колгоспників починали виконувати призначені їм завдання.

На розлогі колективні поля виходили трактори, щоби почати оранку. Виконання плану обчислювалося за кількістю оброблених гектарів, тож трактористи були зацікавлені якомога швидше зорати якомога більшу площу. Вони починали з нарізання глибоких борозен по краю поля, але, просуваючись до його середини, піднімали лезо плуга вище й рухалися швидше, тож борозни ставали дедалі мілкішими. Перші були глибиною 20–25 сантиметрів, трохи далі від дороги — 12,5–15 сантиметрів, а в центрі поля, де трактористи були впевнені, що ніхто їх не проконтролює, борозни мали глибину лише 5 сантиметрів. Як правило, цього справді ніхто не помічав, аж поки не впадав в очі хирлявий вигляд посівів.

Поки йшла оранка, інші колгоспники вносили добрива. Коров’ячий гній збирали в колгоспі нерегулярно й залишали лежати надворі, не захищеним від дощів. З першою ж зливою він розкисав і починав стікати в найближчий струмок. Із того, що залишалося, частину розкидали по полях із возів, які тягнули трактори. Ця робота була неприємною й виснажливою, але найголовніше — її неможливо було проконтролювати. Часто вона тривала лише кілька годин, а потім більшість добрива вивозили кудись на задвірки колгоспу та спалювали, щоби приховати той факт, що його так і не розкидали в полі.

Без належних добрив ґрунт швидко виснажувався. Колгоспники нехтували також сівозміною, рік за роком саджаючи на одному полі картоплю навіть тоді, коли ротація була конче потрібна для захисту рослин від плісняви та хвороб. П’ятирічний план передбачав, що одного року поля засаджуватимуть картоплею, а наступного року — зерновими, цибулею чи капустою. Але після кожної зміни посівів необхідно було наново обробляти ґрунт: звільняти поле від бур’янів, а потім проводити глибоку оранку з додаванням органічного добрива. Серед колгоспників було мало охочих до такого зайвого клопоту.

В іншій частині колгоспу жінки працювали на птахофермі, розташованій у центральному селі колгоспу. Вони лопатами відшкрібали застиглий послід з асфальтової підлоги й вантажили його в кузови вантажівок. При цьому утворювався пил, який стояв у повітрі. Жінки працювали в марлевих пов’язках на обличчі, але це мало їх захищало. Кожну автомашину навантажували півгодини, й до наступної вантажівки жінки могли перепочити лише 5–10 хвилин.

Не легшою була жіноча праця й у запліднювачах. Там вони заганяли дорослих десятикілограмових індичок у кут і ставили довкола загорожу. Потім двоє жінок заходили до цього огородженого місця й хапали індичку за крила, намагаючись утримати її в нерухомості дві-три хвилини, поки третя жінка проводила штучне запліднення. Поки індичку тримали, вона кігтями роздирала жінкам одяг і дряпала їх до крові. Якщо їй вдавалося вивільнити одне крило, вона могла вдарити ним запліднювачку по обличчю й навіть осліпити її. Робітниці отримували один комплект робочого одягу на рік, а птахи безжально його рвали. За кілька годин жінки були вкриті подряпинами та пилом, а помитися їм не було де.

Багато хто з колгоспників починав ухилятися від роботи майже одразу після обіду. Якщо несподівано з’являвся голова колгоспу і питав, куди всі поділися, йому відповідали, що один пішов здавати звіти, а інші пішли за лопатами.

О 14-й годині в колгоспі вже було важко когось знайти. Всі або спали в полях, або пиячили вдома, або давали хропака на сіннику. Фактично обстановка в колгоспі нагадувала перманентний загальний страйк. Принаймні половину часу колгоспники перебували в стані сп’яніння, і кожен робив усе можливе, щоб уникнути роботи, водночас пильно стежачи за неробством інших. Тут склалася традиція заздрощів і ревнощів, і колгоспники збирали компромат один на одного і на бригадира. В цій ситуації бригадирові було важко умовити їх працювати, бо вони знали про всі його гріхи, й надто великий тиск міг мати наслідком анонімний лист до органів влади з викриттям, наприклад, розкрадання колгоспного майна. Голова колгоспу теж був у складному становищі. Він знав, що кожен із його працівників заслуговує на звільнення. Але водночас він усвідомлював, що не може собі дозволити когось позбутися, бо й без того нема кому працювати. Якщо в когось із колгоспників вимагали пояснень його недбалого ставлення до роботи, він мовчки стояв перед головою колгоспу або бурмотів щось незрозуміле. Він знав, що все одно його не виженуть.

Колгосп «Іскра» розміщувався в Калінінській області, поблизу міста Стариці, і його головною продукцією були молоко та зерно.

Іконописець Олександр Лякін жив у цьому колгоспі й ту байдужість, яку там спостерігав, уважав наслідком руйнації Росії комуністами. Села були занедбані, половина будинків — забиті та кинуті. Станція ремонту тракторів була завалена відбракованими деталями та заіржавілою сільськогосподарською технікою й потопала в такій багнюці, що там було важко ходити навіть у чоботах. У полях кошлаті залишки незібраних зернових ще довго стояли після збирання врожаю, подекуди частково вкриті снігом.

Розмови між колгоспниками містили майже виключно ненормативну лексику, а самих їх, здавалося, жодним чином не цікавив зовнішній світ. Вкрай ледачі, вони виявляли активність лише тоді, коли треба було випити або щось поцупити.

Керівництво з’являлося на роботу точно о 7:30 й розподіляло робочі завдання на день. Однак уже за годину керівників було важко знайти.

Після 9-ї години на розбитих дорогах з’являлися трактори. На них був напис: «Людей не брати» — але цим нехтували. Майже кожний трактор тягнув причеп із кількома робітниками. Часто траплялося, що причепи перевертались і люди гинули, особливо якщо тракторист був п’яний.

Невдовзі в різних частинах колгоспу можна було побачити групки людей за роботою, але їхня праця була позначена якоюсь безсистемністю. У полі п’ять-шість жінок могли вибирати руками картоплю, тоді як поруч із ними лежав геть п’яний чоловік.

О 10-й годині Лякін зазвичай натрапляв на групу з 10–15 чоловіків, що стояли біля якогось об’єкту будівництва й обговорювали, де взяти горілку й чи отримають вони сьогодні аванс. Ці чоловіки, як правило, мали зосереджений вираз обличчя завзятих працівників, але нічим, схоже, не займалися й сердилися, якщо хтось переривав їх якимось запитанням.

Колективна пиятика розпочиналася зазвичай трохи пізніше, коли колгоспники збиралися в лісі, за кущами або в гаражі, де ремонтували трактори. Те саме робили в полях по всій території трактористи. Незабаром усе життя в колгоспі було огорнуте алкогольним туманом, десятки людей, хитаючись, тинялися вулицями сіл, а в магазинах починалися бійки. Робота зупинялася, бо більшість колгоспників залишали свої робочі місця, а інші йшли на роботу, щоби там упасти в нестямі. Подекуди обурені дружини витягували чоловіків із місць колективного пияцтва, але багато жінок у колгоспі самі зловживали алкоголем.

Проте в другій половині дня колгоспники, навіть п’яні, були вже за роботою на своїх присадибних ділянках. Оплата їхньої праці була нижче прожиткового мінімуму, тож виживати доводилося за допомогою городини, вирощеної особисто. Майже жодних засобів механізації не було, тож іноді можна було побачити на цих ділянках подружжя, які обробляли свою землю, запрягшись у борону чи дерев’яний плуг. Іншу роботу виконували лопатою, серпом чи косою.

Для підтримання свого приватного господарства колгоспники постійно щось крали. Це робили як дорослі, так і їхні діти. Стоячи в сараї колгоспника в оточенні всіляких дротів, молотків, цвяхів, коліс, мастил і пиломатеріалів, можна було не сумніватися, що жодну із цих речей не було куплено.

Колгоспники мали психологію: той, хто не обкрадає державу, обкрадає власну сім’ю, і в певному сенсі їх змушували красти. Колгоспники не могли купувати корми для худоби, яку відгодовували у своїх садибах, тому крали їх у колгоспних хлівах. Вони не могли купити інструментів, тож крали їх у ремонтних майстернях. А найважливіше — колгоспники намагалися поцупити якомога більше харчів, які з їхньою участю виробляв колгосп.

Доярки, наприклад, брали собі від піввідра до відра молока щодня. Механіки, що обслуговували техніку, яка чистила корівник від гною, теж брали молоко, як і візники, що забирали бідони. За приблизними підрахунками Лякіна, втрати колгоспу від крадіжок сягали 10 відсотків денної продукції, і їх приховували, розводячи молоко водою. Потім, у магазинах, це молоко розводили ще раз.

Якщо доярка крала молоко, вона виливала його в банку чи каністру, а залишок молока в бідоні розбавляла водою. Із цією крадіжкою, як і з крадіжками інших колгоспників, всі мирилися — вони давно стали складовою системи.

Одвічний ритм життя в колгоспі «Іскра» залишався незмінним впродовж багатьох років. Потім, наприкінці 1980-х років, сталася подія, яка порушила звичний спокій у цій місцевості. Одного весняного ранку 1988 року трактористові Володимиру Карданову було наказано з’явитися до кабінету голови колгоспу Олексія Дурнова в Панковому. Карданов, черкес за національністю, приїхав до цього колгоспу у листопаді минулого року, втікаючи від конфлікту на своєму рідному Кавказі, й виявився сумлінним працівником.

У 1987 році в країні повіяли нові вітри, й Дурнову, щоби відповідати курсу Горбачова на створення класу селян-орендарів землі, довелося шукати колгоспника, готового орендувати землю.

Проблема полягала в тому, що цей новий горбачовський план передбачав схильність до завзятої праці. Саме це спонукало Дурнова звернутися до новоприбульця Карданова. Він пообіцяв Карданову вигідні умови, в тому числі прийнятні терміни повернення кредиту на придбання трактора, корів і корівника, а також низьку орендну плату, й Карданов погодився стати першим орендарем у колгоспі. Він вибрав собі двадцять п’ять корів, придбав трактор, і йому виділили ділянку землі та корівник.

Свою кар’єру орендаря Карданов розпочав із великими сподіваннями, яким почасти сприяла присвячена орендарям пропагандистська кампанія в центральній пресі. Однак проблеми почалися майже негайно. 1 травня, вступивши у володіння своїм корівником, Карданов виявив, що колгосп забув увімкнути там електрику, тож упродовж двох місяців йому з дружиною довелося доїти корів вручну. Були труднощі і з отриманням кормів для худоби. Коли ж електрику нарешті ввімкнули, а проблему з кормами було розв’язано, республіки Прибалтики ухвалили декларації про незалежність і проголосили право на «приватну власність». Це налякало місцеву владу, і вона переписала угоду з Кардановим. Якщо перший варіант угоди передбачав, що після виплати вартості корів, корівника та трактора вони стають власністю Карданова, то тепер вони мали залишатися власністю колгоспу навіть після сплати всіх коштів.

Проте, незважаючи на ці негаразди, Карданов із завзяттям почав працювати на успіх свого підприємства. Натхнений можливостями фінансового зиску, він працював майже цілодобово, тобто спав не більше чотирьох годин. Турбота, якою він оточив своїх корів, почала давати позитивний результат. Уже за кілька місяців кардановські корови стали найпродуктивнішими в колгоспі. Від кожної він отримував щодня по 12 літрів молока, а в колгоспі ця цифра сягала в середньому 8 літрів. До того ж молоко від корів Карданова було вищої якості: частка жиру становила в ньому 3,9 відсотків — порівняно із колгоспними 2,8 відсотків. Він почав заробляти по півтори тисячі рублів на місяць.

Успіх Карданова приголомшив решту колгоспників. Спочатку вони спостерігали за цим мовчки, проте вже незабаром видовище його збагачення почало викликати ненависть.

Перші ознаки напруги виникли в бухгалтерії, де колгоспники ставали в чергу за зарплатнею. Вони жадібно дивилися, як Карданову видавали його гроші. Колгоспники звикли до того, що всім платили більш-менш однаково, незалежно від якості роботи. А тепер Карданов отримував утричі більше за будь-кого з них.

Карданов швидко став об’єктом наклепів. Колгоспники скаржилися, що його корови втікають і витоптують поля конюшини, й вимагали оштрафувати його. Вони звинувачували його в хитрощах, за допомогою яких він підвищує жирність молока. Приїхала комісія, перевірила молоко і не виявила нічого протизаконного.

Карданов став орендарем за умови, що колгосп надаватиме йому допомогу, але колеги-колгоспники стали вимагати у нього гроші за кожну послугу. Коли він просив позичити борону, бригадир говорив йому: «Я тобі нічого не дам. Ти заробляєш купу грошей, можеш сам купити».

Сусіди почали ображати дітей Карданова. Їхні діти били їх по обличчю та крали велосипеди. Коли дружина Карданова скаржилася на них, батьки захищали й виправдовували своїх дітей. Карданов спробував розібратися, але його вилаяли матом.

Із початком збирання врожаю Карданов зазнав уже відвертої агресії. Один із колгоспників на важкому тракторі поїхав через кардановські поля, руйнуючи пасовисько. У відповідь на своє прохання не їздити полем Карданов знову почув лише матюки.

Одного морозного ранку в листопаді Карданов побачив, що один із сусідів розорює його поле. Карданов вибіг із дому і сказав сусідові, що це поле належить йому. Той відповів: «Я тут народився, а ти тут живеш менше року, тож це моя земля».

Один за одним усі сусіди Карданова розірвали з ним стосунки. Йому стало неможливо отримати запчастини для трактора, допомогу у вантажних чи будівельних роботах. У грудні спалахнув кардановський корівник, від нього залишилися самі руїни. Карданов стверджував, що це був підпал. Доказів не було, але коли він вирішив відбудувати корівник, купив цемент і взяв в оренду бетономішалку, то зіткнувся з новими труднощами: бетономішалку вкрали, а робітники, з якими він домовився про допомогу в будівництві, не з’явилися.

Врешті-решт, не витримавши цього ставлення й не маючи змоги продовжувати свою роботу, Карданов вирішив відмовитися від спроби стати орендарем. Холодним зимовим вечором він із родиною спакував речі й залишив колгосп назавжди.