Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

3 ГОРБАЧОВ І ПАРТІЯ

23 серпня 1991 року. Похмурий, дощовий день. У штаб-квартирі ЦК КПРС на Старій площі — колись епіцентрі радянської влади — панувала атмосфера керованої паніки. Поки найвищі посадовці збентежено блукали коридорами, секретарки та кур’єри продовжували працювати. На столах накопичилися стоси документів із грифами «Надсекретно» та «Цілком секретно». На вулиці тих, хто виходив із будівлі, примусово обшукували, а обурений натовп із російськими прапорами вимагав військового трибуналу над КПРС.

У міжнародному відділі на шостому поверсі тривало засідання, на якому вирішувалося питання виключення віце-президента Янаєва з партії за його участь у заколоті. Один із посадовців сказав, що виключити Янаєва треба, бо заколот був ударом по звичайних комуністах, які про нього нічого не знали. Інший заявив: «Ми маємо залишити в партії Янаєва та керівників перевороту, а виключити всіх вас, бо вони справжні комуністи, а ви їх зрадили». Зрештою учасники засідання проголосували за виключення Янаєва.

Раптом із внутрішніх гучномовців пролунало оголошення: «Всім залишити будівлю впродовж 90 хвилин. Мосрада не може гарантувати безпеку тим, хто залишиться після цього терміну...»

Конференц-зала міжнародного відділу миттєво спорожніла. Ті, хто щойно судив Янаєва, побігли до своїх кабінетів шукати серед документів те, що можна було би їм інкримінувати. Валентин Фалін, завідувач міжнародного відділу, видав наказ знищити всі секретні документи, але коли співробітники стали зносити оберемки паперів до секретаріату, охоронці попередили, що спалювати їх не можна, бо народ на площі штурмуватиме будівлю, якщо побачить дим над дахом.

Незабаром чиновники вишикувалися в черги перед знищувачами документів, пхаючи до них геть усе. Коли до машин потрапляли металеві скріпки, у чергах вибухали сварки.

Фаліну нарешті вдалося зв’язатися телефоном із Горбачовим. Було чутно крики натовпу на вулиці та дзвін розбитого скла.

«Ви згодні із цими діями?» — спитав Фалін.

«Так», — відповів Горбачов.

«А ви знаєте, що в сейфах ЦК є надзвичайно делікатні документи, які стосуються Вас?»

«Знаю, — сказав Горбачов. І, підвищивши голос, додав: — Ви що, не розумієте, в якому я становищі?»

Фалін поклав слухавку й повернувся до одного зі своїх підлеглих:

«Він співпрацює з демократами, щоби врятувати власну шкуру».

Ці сцени в будівлі на Старій площі готувалися з квітня 1985 року, коли Горбачов прийшов до влади. Партія, заснована задля здійснення однієї ілюзії, втратила владу за шість років, бо стала жертвою ще однієї ілюзії — нібито комуністичний режим можна зберегти без насильства.

Реформи обговорювали в СРСР впродовж майже тридцяти років, але завжди вважалося, що можливі вигоди від змін не переважать очікуваних ризиків. Проте в середині 1980-х у доцільності спроби проведення реформ радянських керівників почали переконувати три чинники: зміни в сфері воєнних технологій, ідеї комуністів-«лібералів» і безрезультатність зусиль із модернізації.

Воєнні технології. 27 жовтня 1982 року Леонід Брежнєв виступив із останньою своєю великою промовою в Кремлі перед аудиторією, що складалася з військовослужбовців високого рангу. За кілька місяців до того ізраїльські пілоти, що літали на американських винищувачах F-15 і F-16 й користувалися перевагами останніх досягнень у галузі мікроелектроніки та комп’ютерних технологій, знищили над долиною Бекаа в Лівані понад 80 сирійських винищувачів МіГ-21 і МіГ-23, не втративши жодного власного літака. Шок від цієї поразки вразив і Радянський Союз.

«Центральний Комітет вживає всіх заходів для задоволення потреб збройних сил, — сказав Брежнєв, — і ми очікуємо, що ви будете гідні цієї турботи... Американський імперіалізм розпочав нову фазу політичного, ідеологічного й економічного наступу на соціалізм. Відставання неприпустиме. Боєготовність наших збройних сил має бути ще вищою. Ми повинні брати до уваги останні розробки... в сфері воєнних технологій...»

23 березня 1983 року президент Рональд Рейган виступив на американському телебаченні з описом програми Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ), яка дозволила би перехоплювати в космосі радянські міжконтинентальні балістичні ракети. Наслідком цього оголошення стало усвідомлення багатьма радянськими керівниками того факту, що для конкуренції з Заходом у воєнних технологіях Москва має вдатися до істотних реформ.

Комуністи-ліберали. Керівна еліта в СРСР здавалася монолітною, але насправді в її лавах була певна кількість посадовців із ліберальними поглядами. Ці «ліберали» не були антикомуніс-тами, але вони були антисталіністами. Вони вважали, що марксизм-ленінізм можна застосовувати гуманніше, і стверджували, що комуністи можуть обійтися без репресій і цензури, не втрачаючи влади. Якби СРСР не почав стикатися із системною кризою, навряд чи ці ліберали колись набули би ваги, але з визнанням необхідності реформ до їхніх думок стали прислуховуватися, бо здавалося, що вони пропонують всередині партії якусь ідеологічну альтернативу.

Однією з перших ознак набуття лібералами впливовості стало призначення в серпні 1985 року Олександра Яковлєва, директора Інституту світової економіки та міжнародних відносин (ІСЕМВ) і колишнього посла в Канаді, на посаду завідувача відділу пропаганди ЦК. Позицію комуністів-лібералів Яковлєв продемонстрував під час свого виступу у Вищій партійній школі у жовтні. На запитання: «Що ми робитимемо, якщо Захід почне прямі телетрансляції в нашій країні?» — Яковлєв відповів: «Дивитимемося».

Безрезультатні спроби модернізації. Коли в 1985 році Горбачов став керівником Радянського Союзу, він спробував підвищити ефективність традиційними методами, включно з боротьбою за дисципліну, кампаніями проти алкоголізму та «нетрудових доходів», а також новою системою держприймання. У травні 1986 року прийняття нового закону дало змогу переслідувати кожного, хто отримував незареєстровані доходи поза своїм офіційним місцем роботи. У Волгограді влада розпочала «помідорну війну», знищуючи теплиці на присадибних ділянках, де вирощували овочі домогосподарки й пенсіонери, забезпечуючи місто чималою часткою потрібної йому свіжої городини. Однак наприкінці 1986 року, коли самовбивчий характер цього закону став очевидний, від нього відмовилися.

Горбачов запровадив також нову систему державного приймання готової продукції, надавши незалежним комісіям широкі повноваження відхиляти неякісну продукцію. Спочатку це «держприймання» вихваляли за те, що воно нібито заохочує підвищувати якість, але оскільки оплата праці була прив’язана до виконання норм, різке збільшення кількості відхиленої продукції спричинило зниження зарплатні робітників і заворушення на підприємствах. Приймальні комісії було швидко корумповано й асимільовано керівництвом підприємств, і під тиском міністерств їхню діяльність без зайвого галасу припинили.

Мабуть, найдраматичнішим із усіх заходів стала антиалкогольна кампанія. Постачання горілки та вина було скорочено, години продажу алкоголю обмежено, а ціни на нього підвищено. Спочатку це призвело до зменшення кількості прогулів і нещасних випадків на виробництві, але вже за кілька місяців, упродовж яких тисячі людей труїли себе одеколонами, дезодорантами, авіаційним пальним та іншими сурогатами алкоголю, населення почало виробляти спиртне самостійно. Співвідношення легального та нелегального виробництва горілки, яке раніше становило два до одного на користь легального, стало протилежним без зменшення споживання та з величезними втратами доходів для держави.

У середині 1980-х років у керівників Радянського Союзу виникло глибоке занепокоєння внаслідок нездатності підвищити ефективність економіки в поєднанні з технологічним викликом із боку Заходу. В цій ситуації здавалося, що ідеї радянських «лібералів» можуть стати основою нової політики. Вперше реформи були історичним шансом, і що ще важливіше — сам Горбачов визнавав потребу в реформах.

Зміни починалися повільно. У травні 1985-го Горбачов сказав у Ленінграді про необхідність «перебудувати суспільство».

Менш ніж за рік він проголосив політику «гласності», і вона почала віддзеркалюватися в пресі, в статтях про злочинність і економічну неефективність. Ідея гласності сподобалася не всім. На статті про проституцію дехто реагував так: «Ось бачите, куди нас завела горбачовська демократизація? Тепер ми маємо проституцію». І все ж таки в суспільстві розпочалися процеси, які вже незабаром набули великого значення.

Одного дня в травні 1986-го Вікторія Мунбліт сиділа за своїм столом у редакції газети «Молодь Молдавії» у Кишиневі, коли один із приятелів сказав їй, що приїхав «лектор із Москви» й за п’ять хвилин його виступ розпочнеться в сусідньому Будинку преси.

Зайшовши до конференц-зали, Мунбліт зайняла місце й стала слухати, як лектор описує політичну ситуацію. «Мета американської програми “зоряних війн”, — розповідав лектор, — не напасти на нас, а задушити нас економічно. Ми не можемо їх наздогнати. Це змагання, якого ми не в змозі виграти. Якщо вони захочуть перемогти нас, то зроблять це, бо ми відстаємо...»

Спочатку Мунбліт не повірила власним вухам. Вона озирнулася довкола й побачила, що інші журналісти шоковані так само. Радянський Союз завжди був налаштований «наздоганяти й переганяти». Мунбліт ніколи раніше не чула слова «відставання» щодо СРСР.

«Нам треба змінити своє уявлення про Сполучені Штати, — продовжував лектор. — Американці не хочуть знищувати СРСР. Як народ вони приязно ставляться до Радянського Союзу. Є лише окремі особи, що прагнуть війни з СРСР і гонки озброєнь. У нас завжди писали, що США — країна звиродніла й розбещена, але насправді наркоманів у СРСР не менше, ніж у США, і якщо наркоманія в нашій країні існуватиме надалі, то незабаром усе населення перетвориться на наркоманів.

Народ має знати, що ми пасемо задніх. Він має знати, що ми відстаємо не лише від Заходу, а й від таких розвинених соціалістичних країн, як НДР. Давайте не приховувати правду. Народ має усвідомлювати реальне становище».

Мунбліт повернулася до редакції приголомшеною, з якимось моторошним відчуттям, що ця дивна лекція сигналізує про певні зміни в способах управління Радянським Союзом і ці зміни матимуть далекосяжні наслідки. В наступні тижні Мунбліт дізналася, що таку саму лекцію було прочитано іншим журналістам, а також викладачам і партійним чиновникам. Водночас надійшли вказівки щодо пом’якшення лайливого тону в статтях, присвячених Ізраїлю, а низку консервативних редакторів усунули з посад і замінили людьми ліберальніших поглядів. Тепер уже не було сумнівів у тому, що в офіційній політиці відбуваються зміни.

У той час, як країну готували до розширення доступу громадян до інформації, її керівництво почало також розглядати питання звільнення політичних в’язнів, яких у країні було приблизно тисяча. Більшість із них потрапила за ґрати саме за поширення інформації, й подальше їх перебування там утратило сенс, бо сам режим готувався розширити доступ до інформації. До того ж наявність таких в’язнів створювала проблеми для зовнішньої політики держави. Тож 16 грудня 1986 року Горбачов зателефонував Андрію Сахарову, який перебував у засланні в Горькому, і повідомив, що йому дозволено повернутися в Москву. За звільненням Сахарова настала черга сотень інших політв’язнів, яких випустили в 1987 році.

Проте обговорення реформ спричинило глибокий розкол у партії — чимало партійних керівників відчули небезпеку будь-якої лібералізації. Глибина цієї антипатії виявилася після несподіваного виступу Бориса Єльцина на пленумі ЦК КПРС 21 жовтня 1987 року.

Керівництво партії розділилося на дві групи: «академіків» і «практиків». «Практики», які набагато переважали, стверджували, що реформи призведуть до втрати політичного контролю й завершаться катастрофою. «Академіки» говорили про потребу звільнення економіки від бюрократичного контролю й відповідали на попередження про катастрофу твердженням, що катастрофа загрожує в будь-якому разі, й зволікання з реформами є фатальним. Лідером «практиків», до яких належали члени Політбюро з господарчим досвідом і партійні керівники обласного рівня, був секретар ЦК Єгор Лігачов. «Академіками» були здебільшого співробітники академічних установ і люди з досвідом у міжнародних справах. Їхнім лідером став Яковлєв.

Упродовж 1987 року Горбачов ініціював ухвалення кількох нових законів. Вони давали змогу підприємствам розпоряджатися надплановою продукцією за ринковими цінами, легалізували кооперативи та уможливлювали оренду землі для колективних фермерських господарств. Партійні чиновники відповіли на ці реформи саботажем. Закон про підприємства було нейтралізовано запровадженням «держзамовлень», на які припадало майже 100 відсотків продукції. Кооперативам протидіяли, ускладнивши їм отримання сировини та матеріалів. У сільській місцевості фермерам, які намагалися орендувати землю, голови колективних фермерських господарств відмовляли в наданні техніки. Зіткнувшись із таким спротивом, Горбачов зрозумів, що має знайти спосіб примусити відповідальних партійних робітників до виконання його розпоряджень, і вирішив зробити перший крок: покласти край партійній монополії на владу, поширивши гласність і критику на сам партійний апарат.

На червневому пленумі 1987 року Яковлєва було обрано членом Політбюро, що поставило його на один рівень із Лігачовим. З подачі Яковлєва деякі газети звернули увагу на випадки корупції в партії. Радянські громадяни з великим подивом помітили, що в газетах стали з’являтися статті, за які авторів ще кілька місяців тому могли заарештувати. Водночас координована Яковлєвим преса почала пропагувати діяльність щойно утворених «неформальних організацій», тим самим заохочуючи їх. Як наслідок, традиційний тоталітарний ландшафт доповнився незалежними громадськими організаціями і частково вільною пресою, здатною чинити тиск на партійний апарат.

Нова політика спровокувала запеклу й тривалу боротьбу в керівництві партії між лібералами та консерваторами, перший раунд якої стався на пленумі ЦК в жовтні 1987 року.

Горбачов відкрив пленум доповіддю про програму святкування 70-ї річниці Жовтневої революції. Потім слово отримав Єльцин, який несподівано для присутніх почав критикувати Лігачова. Він сказав, що червневий пленум став сигналом для всіх партійних організацій, починаючи зі секретаріату, «перебудувати» свою роботу, але, попри це, в роботі як секретаріату, так і «товариша Лігачова» нічого не змінилося. Партійні керівники продовжують практикувати догани та прочухани. Два роки минуло після партійного з’їзду, на якому було окреслено цілі реформ, а тепер народові кажуть, що треба почекати ще два-три роки. Але «за два роки ми можемо виявити, що авторитет партії в очах людей різко впав». Зважаючи на відсутність підтримки Лігачова «певними колами», Єльцин запропонував звільнити його від обов’язків кандидата в члени Політбюро.

Кинутий Єльциним виклик був особливо неприємним для членів ЦК, які вже пережили шок від перших масових протестів у країні, зокрема демонстрації в Естонії.

Об 11:30 23 серпня 1987 року Тунне Келам, член естонського націоналістичного підпілля, відповідальний за надання Заходу інформації про діяльність націоналістів, ішов вузькими вуличками Старого міста в напрямку Ратушної площі.

Історик за фахом, Келам багато років працював нічним сторожем на птахофабриці — після того, як у 1970-х потрапив до чорних списків за свою дисидентську діяльність. Зараз естонські націоналісти вперше вирішили провести масову демонстрацію на площі, відзначивши в такий спосіб річницю підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Радіостанції «Голос Америки» та «Свобода» поінформували, що демонстрація відбудеться опівдні на площі перед ратушею, і тридцять сенаторів США написали Горбачову листа з закликом не застосовувати силу проти демонстрантів. Проте Келам мав тривожні передчуття, бо була інформація, що до міста в зв’язку з демонстрацією введено спецпідрозділи КДБ.

Після двох дощових днів нарешті вийшло сонце, і вулиці, що вели до площі, були заповнені народом. Одні збиралися взяти участь у демонстрації, інші ще вагалися.

Коли годинник на ратуші пробив дванадцяту, люди групами почали заходити на площу, але більшість усе ж таки залишалися позаду, в затінку. Проте, на подив Келама, натовп, що прибував до площі з прилеглих вулиць, продовжував збільшуватись, аж поки не сягнув майже двох тисяч. До демонстрантів звернувся Хейкі Ахонен, щойно звільнений політв’язень. Він сказав, що його попередили про неможливість проведення мітингу на площі, й закликав людей іти за ним до парку Хірве у Верхньому місті.

Демонстранти попрямували до парку під наглядом міліції, яка не перешкоджала їм. Коли довгий потік людей заповнив вузьку вулицю Хар’ю, що веде з Ратушної площі до Верхнього міста, демонстранти почали діставати сховані під одягом прапори та плакати з вимогами суду над сталінськими злочинами, оприлюднення пакту Молотова-Ріббентропа та звільнення політичних в’язнів.

Келам був упевнений, що міліція відбиратиме транспаранти та прапори, але вона не вдавалася до жодних дій. У натовпі крутилися провокатори, пропонуючи демонстрантам скандувати: «Росіяни, забирайтеся геть!» — але на них ніхто не зважав.

Нарешті демонстранти почали підніматися до Верхнього міста, де розташований замок Тоомпеа — традиційна резиденція уряду Естонії, звідки відкривається краєвид на дахи під червоною черепицею та вкриті патиною мідні шпилі храмів Старого міста. У парку Хірве демонстранти розташувались у видолинку, що утворює природний амфітеатр. Першим виступив Тійт Мадіссон, робітник із Пярну й нещодавно звільнений політв’язень. Він сказав, що долю Естонії було вирішено секретними протоколами пакту Молотова-Ріббентропа, й у дусі гласності естонському народу тепер треба розповісти про зміст тих протоколів.

Мітинг тривав майже годину. Хтось із присутніх аплодував, в інших на очах були сльози від того, що вони стали свідками події, до якої вже не сподівалися дожити. У натовпі стали поширювати петиції із закликом поставити пам’ятник жертвам сталінських репресій в Естонії. Але страх був ще доволі сильний, щоби завадити мітингарям заспівати естонський національний гімн. Вони мирно розійшлися, а за кілька годин Келам зустрівся в Старому місті з Ахоненом і Арво Песті — ще одним організатором цього заходу. Вони одностайно визнали, що ця демонстрація є успіхом, й у майбутньому можливі набагато масовіші акції.

Однак звістка про демонстрацію в Естонії вразила партійних лідерів, відродивши в них прихований страх перед народними масами.

Єльцин був представником того крила партії, яке зробило можливими такі події, як демонстрація в Естонії. Тому його промова не згуртувала решту його колег, а дала ЦК шанс, захищаючи Лігачова, продемонструвати весь свій спротив реформам.

Після того, як Єльцин завершив свій виступ, на трибуну піднявся С. І. Монякін, голова Комітету народного контролю, і став хвалити Лігачова. Те саме зробили голова ВЦРПС Сергій Шалаєв і п’ятеро перших секретарів обкомів.

Восьмий промовець, директор Інституту США та Канади Георгій Арбатов, сказав, що Єльцин заслуговує на повагу за сміливість, але він завдав величезної шкоди справі перебудови. «І це, мабуть, неможливо виправити, бо від його промови вже розходяться кола».

Після Арбатова виступив голова Ради міністрів Микола Рижков, який звинуватив Єльцина у «внесенні розбрату в Політбюро» і похвалив Лігачова за «дотримання правильної лінії і виконання величезного обсягу роботи».

Рижков був близьким товаришем Горбачова, і його промова була сигналом, що Горбачов знає про зосередження навколо Лігачова антиреформаторських сил і що намагатися усунути його ще зарано. Тож інші члени Політбюро теж почали засвідчувати свою підтримку Лігачову.

«Ми не маємо жодних робіжностей, — сказав Віталій Воротніков. — Хай усі чітко та ясно зрозуміють, що у нас цілковита єдність».

Після короткої перерви виступив голова КДБ Віктор Чебриков. Єльцинську характеристику роботи секретаріату ЦК він назвав «наклепом»: «Раптом ми чуємо розмови про якийсь розкол у керівництві. Про які групи ми говоримо? Ви бачите, ми тут усі перед вами. Про які групи мова?»

Нарешті настала черга Яковлєва. Як головний суперник Лігачова Яковлєв, мабуть, був би радий підтримати Єльцина, але зважаючи на таку рішучу підтримку Лігачова, йому не залишалося нічого іншого, як засудити Єльцина. Він назвав його виступ «політично хибним» і «суперечливим».

Після Яковлєва слово взяв його близький союзник Едуард Шеварднадзе. Усвідомлюючи співвідношення сил, він теж засудив Єльцина й підтримав Лігачова. Єльцина він звинуватив у «зраді» партії. «Хто в цій залі сумнівається, що товариш Лігачов є кришталево чистою людиною високих моральних принципів, відданою тілом і душею справі перебудови?» — спитав він. Подібна похвала Лігачову пролунала з вуст Шеварднадзе вперше і востаннє.

Нарешті Єльцину надали останнє слово. «Для мене це була, звісно, сувора школа, — сказав він. — Усе своє життя я працював на посадах, де йшлося про довіру ЦК партії...» Потім промову Єльцина було оголошено хибною — за це пленум проголосував одностайно, а питання про його звільнення від обов’язків мали вирішити Політбюро та Московський міськком партії — «в світлі обговорення на пленумі».

Того вечора чутки про те, що трапилося на жовтневому пленумі, поширилися Москвою, а за кілька днів — і всією країною. Проте керівники партії ще не завершили з Єльциним.

На засіданні Московського міськкому КПРС 11 листопада 1987 року під головуванням Горбачова Єльцина було усунуто з посади першого секретаря міськкому. Єльцинську промову Горбачов схарактеризував як «політично незрілу, вкрай заплутану та суперечливу», сказав, що вона «не містила жодної конструктивної пропозиції», «була демагогічною» і продемонструвала «цілковиту теоретичну та політичну некомпетентність». Потім на трибуну піднімалися один за одним численні міські партійні функціонери, які теж засуджували Єльцина. В. А. Жаров, заступник голови Мосради, сказав, що своєю промовою Єльцин «зробив ставку на розкол. Завтра ми, безсумнівно, почуємо... про тих... хто намагатиметься зробити з Бориса Миколайовича такого собі Ісуса Христа, що постраждав за свою... відданість соціалістичному оновленню й демократії».

Загалом на засіданні виступили майже півсотні партійних діячів, і всі вони засудили Єльцина. Потім піднявся сам Єльцин. Він сказав: «Я дуже винуватий перед московською партійною організацією, дуже винуватий перед міським комітетом партії, перед вами, звісно, перед бюро та, безперечно, я дуже винуватий перед Михайлом Сергійовичем Горбачовим, чия репутація в нашій організації, в нашій країні та в усьому світі є такою високою».

Минали місяці, й ставало зрозуміло, що, незважаючи на дедалі ширшу народну активність у країні, самої лише гласності не досить для того, щоб підштовхнути партію до реформ. Тому Горбачов вирішив створити нову політичну систему, про що було урочисто оголошено 25 березня 1989 року, на першому засіданні З’їзду народних депутатів.

Переконавшись у неможливості протистояти Лігачову в ЦК, Горбачов вдався до менш відвертих маневрів. На засіданні Политбюро 7 січня, яке відбувалося за відсутності Лігачова, було вирішено звільнити секретаріат ЦК від розгляду важливих кадрових, економічних і зовнішньополітичних питань — на тій підставі, що ними вже займається Політбюро. Ця зміна, подана як намагання покінчити з дублюванням завдань, фактично вихолостила секретаріат.

Тим часом консервативні керівники партії стали об’єктами викривальних публікацій у пресі, а Яковлєв, який регулярно зустрічався з головними редакторами, почав обговорювати можливість розкриття правди про Сталіна, здатної дискредитувати всю партію.

Атмосфера збентеження поволі охоплювала партійний апарат. Більшість чиновників погоджувалися з необхідністю «реформи», яку вони були схильні ототожнювати з більшою ефективністю. Проте вони вперше почали в приватному порядку висловлювати думку, що політика генерального секретаря спрямована проти партії.

У квітні 1988 року Лігачов підтримав публікацію в газеті «Советская Россия» листа невідомої викладачки з Ленінграда Ніни Андреєвої, в якому вона захищала Сталіна. Однак потім у газеті «Правда» цей лист було засуджено, а преса, заохочувана Яковлєвим, розпочала антисталінську кампанію, що стало істотним внеском у майбутній розвал Радянського Союзу.

Газети, часописи та телебачення раптом почали оприлюднювати раніше приховані факти злочинів сталінського періоду. В пресі описували місця поховань сталінської доби — від Биківнянського лісу під Києвом і Куропат у Білорусії до Калитниковського цвинтаря й Новоспаського монастиря в Москві, а також публікували історії вцілілих людей і свідчення декого з катів.

Впродовж тридцяти п’яти років кожен, хто намагався розповісти всю правду про сталінський період, ризикував бути заарештованим, але тепер подробиці актів геноциду, здійснюваного радянським керівництвом проти власного народу, почали обговорювати скрізь. Весь цей жах подавали як зраду «ленінізму», але розповіді про родичів, забраних уночі, і про тіла, скинуті в ями п’яними катами, стали абсолютно фатальними для всієї ідеологічної містики радянської системи[3].

Радянський режим було організовано на кшталт церкви. Його метою було втілення в життя певної ідеї — утопії, описаної ідеологами марксизму-ленінізму. Хоч якою абсурдною виглядала комуністична ідеологія ззовні, вона долучала кожного радянського громадянина до участі у великій історичній справі, завдяки чому він відчував, що його життя має сенс. Тобто вона задовольняла — хай і фіктивно — головну духовну потребу людини. Саме заради цієї справи громадяни були готові жертвувати своїми основними правами та свободою.

Вони терпіли, бо вірили, а вірили тому, що за допомогою терору, який створив цілий фіктивний світ, їх систематично вводили в оману. Коли завдяки гласності й антисталінській кампанії виявилося, що ця радянська справа була не чимось величним, а безглуздим, варварським нагромадженням жорстокостей, несумісних із мораллю і незбагненних для розуму, громадяни більше не схотіли миритися зі своїм безправним становищем і почали відкидати радянську систему як таку.

Проте поразка Лігачова та антисталінська кампанія не позначилися на силі спротиву партійного апарату реформам. Щоби захистити себе й забезпечити майбутнє реформування, Горбачов у червні скликав спеціальну партконференцію для зміни політичної системи. Конференція, яка розпочалася 23 травня, схвалила створення демократично обраного З’їзду народних депутатів як «найвищого органу влади в країні».

У липні відбулися значні скорочення в промислових відділах ЦК, які впродовж багатьох років мали абсолютну владу над величезною централізованою економікою. Тим партійним чиновникам, що залишилися на посадах, було наказано не «втручатись» у функціонування економіки.

Ці зміни, схвалені XIX партійною конференцією, проклали шлях до березневих виборів 1989 року. З 2250 членів нового З’їзду народних депутатів 750 мали висувати «громадські організації», включно з КПРС. Кандидатів мали також затверджувати контрольовані партією виборчі комісії. Внаслідок цього в 384 із 1500 виборчих округів кандидати від партії не мали суперників.

Однак, попри ці обмеження, у монолітній політичній системі з’явився певний простір. Єльцин став кандидатом до нового парламенту від Москви й виявив, що його публічне приниження партією забезпечило йому ореол мученика. Він здобув у 13 разів більше голосів, аніж його суперник Юрій Браков, директор автозаводу «ЗІЛ». У Ленінграді виборці не проголосували за жодного із представників партійного керівництва. У норовливих прибалтійських республіках перемогу здобули щойно сформовані народні фронти.

Назагал із 2250 обраних депутатів нового органу від 300 до 400 осіб можна було назвати реформаторами. Горбачов створив незалежний від партії центр влади, водночас не дозволивши виникнення альтернативної політичної сили.

Навесні 1989 року Горбачов був готовий взяти під свій контроль і парламент, і партію, але перехід до напівпарламентської системи надзвичайно послабив КПРС. Більшість партійних керівників просто не витримували справжньої політичної конкуренції, і це маже одразу виявилося на першому З’їзді народних депутатів.

Разом із іншими депутатами на перше засідання з’їзду до Палацу з’їздів у Кремлі прибула Галина Старовойтова — єдина росіянка у делегації Вірменії. Етнограф і співробітник Академії наук СРСР, вона була обрана депутатом майже випадково — практично лише завдяки своїй реакції на події у Сумгаїті у лютому 1988 року.

Двадцятого лютого обласна рада Нагірного Карабаху — району в Азербайджані з переважно вірменським населенням — проголосувала за приєднання до Вірменії. Отже, вперше депутати, обрані в межах радянських виборів із одним кандидатом, проголосували з політичного питання самостійно. За вісім днів після того в Сумгаїті — азербайджанському місті на Каспійському морі поблизу Баку — спалахнув антивірменський погром.

«Де можна сісти на автобус до Сумгаїта?» — спитав якогось чоловіка біля залізничного вокзалу Баку Андрій Шилков, кореспондент часопису «Гласність», що виходив у самвидаві.

«Автобуси до Сумгаїта скасовані», — відповів той. Було 9 березня, вокзальний годинник показував одинадцяту годину ранку. «Туди можна дістатися лише на таксі».

Шилков поговорив із кількома таксистами, але всі вони відмовилися їхати. Один із них спитав, чому йому так кортить потрапити до Сумгаїта. Андрій — високий білявий росіянин, зовнішність якого ясно свідчила, що він не тутешній, — відповів, що тільки-но звільнився з колонії під Махачкалою й хоче побачитися з другом. «До Сумгаїта таксі немає», — сказав йому з підозрою таксист і порадив спробувати знайти попутну машину. Шилков так і зробив. Водій автівки, яку він зупинив, спочатку відмовився підвезти його до Сумгаїта, а потім сказав, що довезе Андрія до околиці міста за тридцять рублів, що було вдесятеро вище за звичайну таксу. Шилков зрештою погодився. За кілометр від Сумгаїта його висадили, і, щоб дістатися самого міста, довелося скористатися ще однією попуткою.

Погода стояла тепла, але день був похмурий. Перед п’ятиповерховою, заплетеною плющем будівлею обкому партії виднілися міліцейські барикади. На сусідньому бульварі стояла колона танків, а на кожному розі — солдати та дружинники. Андрій підійшов до молодого азербайджанця, який погодився за 25 рублів провезти його містом.

Коли вони сіли в машину, азербайджанець вказав на один із житлових будинків на бульварі: «Бачите той будинок? Вони викинули з вікна четвертого поверху голу дівчину».

Впродовж кількох годин Шилков їздив Сумгаїтом, таємно фотографуючи військових і бронемашини. Нарешті водій зупинився біля якогось торгового комплексу, й Андрій вийшов із ав-тівки. Він підійшов до людей, що стояли в черзі перед яткою, в якій жінка продавала пиріжки, й став розпитувати про «події». Люди в черзі не схотіли з ним розмовляти: мешканців міста попередили по місцевому радіо й телебаченню про притягнення за «антирадянську пропаганду» всіх, хто поширюватиме «чутки» про нещодавні події. В радянських умовах «чутками» називалося все, що не публікувала офіційна преса. Зрештою Андрій зайшов до сусіднього подвір’я, де помітив жінку слов’янської зовнішності, яка сиділа на лавці.

«Перепрошую, — сказав він. — Я щойно приїхав. Кажуть, тут були якісь події, щось трапилося».

Жінка впродовж хвилини вивчала Андрія, а потім сказала: «Я живу ось у тому будинку. Це був жах. Я прожила в Сумгаїті майже все життя і ніколи не повірила б, що таке може статися. А тепер, якщо Ви скажете мені, що в Москві варять і їдять дітей, я повірю».

Жінка розповіла, що вона болгарка, одружена з вірменином. Увечері 29 лютого вона почула, як у будинку кричать і вибивають двері квартир. Її чоловік був у цей час у сусідньому містечку, він подзвонив їй і наказав зачинити двері на засув. Близько 22-ї години вона визирнула з вікна й побачила, як із вікна п’ятого поверху розташованого навпроти будинку викидають десятирічну дівчинку. Дівчинка впала на кущі й ще рухалася, але потім кілька чоловіків викинули з того ж вікна кухонну шафу, яка впала прямо на дівчинку. Наступного ранку жінка дізналася від сусідів, що банда азербайджанців убила там усю родину. Решту того дня 1 березня, жінка просиділа вдома із заштореними вікнами. Увечері вона почула галас і звук розбитого скла — юрба надворі почала бити вікна. В якийсь момент вона наважилася визирнути з вікна й побачила надворі купу меблів, охоплену вогнем. Вранці 2 березня, нарешті вийшовши з помешкання, вона зустріла одну зі своїх сусідок, азербайджанку, яка працювала в пологовому будинку. Та була близька до істерики. «Я не можу йти на роботу, — сказала вона, — ці бандити вбивають вагітних жінок». І розповіла, що зграя азербайджанців увірвалася до пологового будинку і, погрожуючи ножем лікарю, зажадала, щоби він показав їм вірменок. Побоюючись за своє життя, лікар назвав їм прізвища, і вони вбили цих жінок, розпоровши їм черева, а потім витягли з них і вбили ще живих немовлят.

Ця болгарка наполегливо радила Андрієві залишити місто ще засвітла, щоби не бути заскоченим комендантською годиною, яка починалась о 22-й годині.

На магістралі Андрієві вдалося зупинити автівку з водієм-азербайджанцем і пасажиркою, схожою на росіянку. Андрій сів на заднє сидіння, а вони продовжували обговорювати між собою останні події. «У цих мерзотників надто багато гашишу», — сказав азербайджанець до жінки. «Якби лише гашиш», — відповіла та. «Звідки вони знали, де шукати вірменів? У кожного з них у руках був список із вірменськими прізвищами».

Андрія довезли до Баку, де він узяв таксі до аеропорту. Чекаючи рейсу на Єреван, він помітив неголеного вірменина у чорній сорочці, що свідчило про жалобу. Андрій заговорив із чоловіком, і той розповів, що під час погрому загинув його племінник.

«Він був удома сам. Вони виламали двері й розбили йому голову молотком, потім стягли його по сходах за ноги, і його голова билася об кожну сходинку, а потім викинули його тіло на звалище. Мій брат пропрацював тридцять п’ять років, а вони знищили все, що він мав. Та йому було би байдуже, тільки б хлопчик залишився живим».

«Хтось іще в родині загинув?» — спитав Андрій.

«А хіба цього мало?»

Андрій вибачився. Сказав, що він незалежний журналіст і готує репортаж про ці події.

«Вони з Вами розправляться так, що забудете про всі репортажі», — сказав чоловік.

Галина Старовойтова займалася у 1980-х роках дослідженнями на Кавказі й коли почула перші звістки про вбивства в Сумгаїті, надіслала вірменській поетесі Сильві Капутикян листа з висловленням солідарності й скорботи. Цього листа розмножили в тисячах примірників і роздавали на Театральній площі в Єревані. Завдяки цьому Старовойтова стала широко відомою людиною у Вірменії, і її обрали депутатом З’їзду народних депутатів від цієї республіки. Таких незалежних депутатів, як Старовойтова, була лише купка, але вони вперше створили політичну конкуренцію партії.

Депутати реєструвалися й поступово заповнювали залу, відшукуючи призначені їм місця. Галина зазначила, що вони дисципліновані й нерухомі, але неуважні. Засідання почалося о 10-й годині, й незабаром стало очевидним, що з’їзд є не зовсім контрольованим.

О 4-й годині ранку 9 квітня військові, застосувавши отруйний газ і саперні лопатки, напали на мирних демонстрантів на центральній площі Тбілісі, вбивши двадцять одну людину й поранивши сотні інших. Демонстранти вимагали незалежності Грузії.

З’їзд почав із питання про обрання голови Верховної Ради СРСР. Кандидатура Горбачова була визначеною заздалегідь, але присутність демократичних депутатів майже одразу внесла свої корективи. Мар’ю Лаурістін, лідер Народного фронту Естонії, спитала Горбачова, коли він дізнався про напад військових на цивільних людей у Тбілісі, й додала: «Чи Ви особисто вважаєте сумісним із демократією застосування армії для каральних операцій проти цивільного населення?»

Прямодушність Лаурістін надихнула інших. Зрештою, коли зміст бюлетеня був майже узгоджений, Олександр Оболенський, інженер із міста Апатити, висунув свою кандидатуру на пост голови Верховної Ради. Цей вчинок збентежив залу. Коли на голосування було поставлено питання про включення прізвища Оболенського до бюлетеня, за це проголосувало 689 депутатів (проти були 1415) — багато з них тому, що вважали висунення цієї кандидатури ідеєю Горбачова.

Таємне голосування відбувалося поблизу, в Георгієвській залі Кремля. Там були встановлені кабінки, й депутатам видали бюлетені. Проте єдиною підставою затриматися в кабінці було викреслення прізвища Горбачова, а за голосуванням пильно стежили. Остаточний результат — 2133 голосів за Горбачова й 87 проти.

У наступні дні почала виникати певна система. Горбачов контролював залу за допомогою консервативної більшості, і саме він як головуючий вирішував, кому з депутатів надавати слово. Виступи членів партійної більшості були в тоталітарному стилі:

«Плюралізм думок є обов’язковий, але... в діях має бути єдність!» — Е. Н. Мєшалкін, Новосибірськ.

«Я не пригадую, коли існувала б така потреба у консолідації всіх сил суспільства... Давайте відмовимось від мітингів. За роботу! Зараз час працювати!» — В. С. Образ, Полтава.

«Що потрібно зараз від кожного — це порядок, порядок і дисципліна, й демократія лише виграє від цього...» — Леонід Кравченко, Москва.

Голосування на з’їзді жорстко контролювали. Коли з’їзд обирав 542 депутати до складу Верховної Ради — робочого парламенту, поразки зазнали всі відомі демократичні депутати, включно з Єльциним. За членами територіальних делегацій наглядали керівники цих делегацій — партійні функціонери високого рангу, які мали змогу покарати за непокору економічними засобами. Водночас багато депутатів із національних республік не розмовляли російською мовою, й оскільки перекладу не було, вони просто підносили руки разом із очільниками своїх делегацій, що породило жарт: «Всі за, підніміть свої тюбетейки».

Проте сам уже факт відкритої політичної дискусії змінив атмосферу в країні. Коли незалежним депутатам вдавалося пробитися до мікрофону, сказане ними мало певний вплив. Юрій Черниченко — депутат від Москви, відомий журналіст — гостро виступив з критикою на Лігачова, якому нещодавно доручили курирувати сільське господарство. «Чому, — запитував він, — відповідальність за політично важливу галузь поклали на людину, яка нічого не розуміє [в сільському господарстві] і провалила ідеологію?» Юрій Карякін — депутат від Москви, літературний критик, — закликав забрати тіло Леніна з мавзолею на Червоній площі. «Сам Ленін бажав бути похованим поруч із могилою матері на Волковському цвинтарі в Петербурзі», — сказав він. Старовойтова виступила з критикою висунення Анатолія Лук’янова, давнього друга Горбачова, на посаду заступника голови й хотіла знати, чому армія чекала три дні, перш ніж втрутитися в події у Сумгаїті.

Вперше радянські громадяни побачили, що депутати можуть відверто висловлювати неортодоксальні погляди. В країні припинилася нормальна робота — люди в установах і на підприємствах збиралися довкола телевізорів, аплодуючи й посилаючи поцілунки екрану, коли чули від депутатів думки, які вони поділяли. Ті, хто не міг стежити за перебігом з’їзду вдень, не спали до другої години ночі, передивляючись трансляцію в записі.

На четвертий день роботи з’їзду демократичні депутати були завалені телеграмами — вони надходили по тисячі на день. А після кожного засідання, коли вони виходили з Кремля й шли через Червону площу до своїх готелів, їх вітала маса прихильників. Опитування засвідчили, що депутати-демократи, які складали на з’їзді не більше 15 відсотків, користуються підтримкою 70 відсотків населення.

Найбільше враження справила промова на з’їзді Юрія Власова — колишнього чемпіона-штангіста, який виступив із викриттям і засудженням КДБ. «КДБ, — сказав він, — це не служба, а справжня підпільна імперія, яка й досі не видала своїх таємниць, окрім виявлених могил [жертв Сталіна, вбитих НКВС — попередником КДБ]».

Невдовзі Горбачов зіткнувся з проблемою. Він створив З’їзд народних депутатів для того, щоб послабити здатність партії усунути його й чинити опір реформам, а не для того, щоб поступитися демократам своїм моральним авторитетом у країні. Однак несподівана хвиля народної підтримки демократів засвідчила, що вони можуть стати самостійною політичною силою, тож Горбачов і керована ним більшість вирішили відповісти.

Другого червня депутати-консерватори виступили з критикою академіка Сахарова. Сергій Червонописький — тридцяти-дворічний колишній майор, що втратив обидві ноги в Афганістані, засудив фізика за те, що той в одному інтерв’ю сказав, нібито радянські пілоти інколи стріляли в радянських солдатів, щоби запобігти їхньому захопленню афганськими повстанцями. Потім Червонописький висловив те, що було на думці й у інших депутатів: «У цій залі більше 80 відсотків депутатів є комуністами... Але від жодного з них я не чув слова “комунізм”. Я проти гасел, але гадаю, що є три слова, за які ми маємо боротися: “держава”, “батьківщина” та “комунізм”». Горбачов, Політбюро та майже вся зала встали й улаштували овацію.

Сахаров сказав, що не мав наміру образити Радянську Армію, а хотів нагадати, що сама війна в Афганістані була злочином. Більшість депутатів схопилися з місць і, тупаючи ногами, стали кричати: «Ганьба! Сахарова геть!» — тоді як меншість аплодувала.

На початку 1990 року влада поступово переходила від партійного апарату до Верховної Ради, в якій більшість становили члени партії. Партійний апарат відповідав на це нападами на політику Горбачова, що, своєю чергою, спонукало Горбачова вжити заходів, щоби позбутися впливу партії, — одним із них стало запровадження посади президента СРСР.

Верховна Рада, що складалася з 542 депутатів, розпочала свою роботу, і її голосування віддзеркалили схильності й наміри партії. І все ж таки Верховна Рада діяла незалежно від партії і створила власну ієрархію та систему впливу, відмінні від партійних, тож її домінування породило в партії спротив Горбачову.

Наприкінці 1989 року ЦК був завалений листами, в яких Горбачова звинувачували в тому, що він нехтує партією й залишає без відповіді критичні напади на неї. Партійні керівники почали застерігати, що перебудова завершиться катастрофою. На грудневому пленумі 1989 року один із промовців сказав: «Якщо нас хвалять капіталісти й Папа Римський, це означає, що ми на хибному шляху».

Запеклість цих нападів змусила Горбачова знову повернутися до питання створення в СРСР інституту президентства. Однак такий крок передбачав скасування 6-ї статті Конституції СРСР щодо «керівної ролі» партії в суспільстві, оскільки владою мав бути наділений президент, а не партія.

Раніше Горбачов ігнорував заклики до скасування 6-ї статті, але в січні 1990 року змінив свою думку й підтримав цю ідею. Невдовзі, 4 лютого, за його мовчазної згоди в Москві відбулася демонстрація з вимогою покласти край політичній монополії партії. Наступного дня ЦК, поступившись бажанню Горбачова, 249 голосами проти одного проголосувало за скасування статті 6 Конституції. Після цього в Москві відбулася 500-тисячна демонстрація за демократію.

Дванадцятого березня 1990 року засідання З’їзду народних депутатів розпочиналося в атмосфері нервової непевності. Під час засідання юрист і близький союзник Горбачова Сергій Алексєєв роз’яснив потребу в президентській системі. «Суто парламентська система, — сказав він, — може заблокувати будь-яке рішення. І... досвід засвідчує, що суто парламентська система... більше за всіх уможливлює диктатуру».

Після завершення виступу Алексєєва дискусія зосередилася на питанні, чи не забагато влади отримає президент. Хоча Горбачов прагнув посади президента заради зменшення своєї залежності від партії, консервативна частина КПРС тепер підтримувала ідею президентства в сподіванні, що воно сприятиме стабільності.

Проте члени міжрегіональної групи депутатів, які сподівалися залучити Горбачова на свій бік, побоювалися, що запропонований законопроект надасть президентові майже необмежене право управляти за допомогою указів і перетворить його на диктатора.

Тим часом виникали дедалі більші сумніви щодо того, чи здатний будь-який вид керівництва цілком контролювати ситуацію.

Новий рівень політичної активності радянських громадян став очевидний під час мітингу, який відбувся лише за кілька днів до того.

Об 11-й годині ранку 25 лютого Ольга Принцева, московський біолог, підійшла до входу до парку імені Горького і побачила там великий натовп, що заповнив усю площу. Впродовж усіх вихідних демократична опозиція в Москві займалася організацією демонстрації на честь річниці Лютневої революції 1917 року. В намаганні завадити їй влада поширила чутки про плани застосування сили.

Незважаючи на це, Ольга вирішила взяти участь у демонстрації і тепер бачила поруч тисячі людей, які теж не дозволили себе залякати.

Це видовище нагадувало світлини масових демонстрацій останніх років царського режиму. На вході до парку майоріли російські триколори й виднілися транспаранти з написами «Геть Лігачова та КПРС!», «Чекайте на свій Нюрнберг». Були також прапори напрочуд великої кількості політичних партій. Ольга й не уявляла, що в Радянському Союзі вже створено стільки різних партій. Вона приєдналася до групи «Демократичної Росії» — головного демократичного опозиційного руху — й разом із нею пройшла Кримським мостом і далі, повз станцію метро «Парк культури», звідки виходили маси людей, що приєднувалися до багатолюдної демонстрації на Зубовському бульварі. Демонстранти заповнили всі десять смуг руху Садового кільця, й Ольга нарахувала не менше сімнадцяти різновидів прапорів і сотні плакатів.

Коли перед будівлею прес-центру АПН розпочався мітинг, стало очевидно, що підсвідомі сумніви щодо комунізму з подвійною силою виринули на поверхню в умовах гласності та свободи слова.

Юрій Черниченко охарактеризував комуністичне правління в Радянському Союзі як «сімдесят років війни з народом» і сказав, що більшовики почали зраджувати народ уже за два місяці після захоплення влади, розпустивши Установчі збори. Він запропонував оголосити злочином колективізацію сільського господарства та знищення селянства.

Сергій Кузнєцов, незалежний журналіст із Свердловська, сказав, що багато людей закликають до спілкування між партією та опозицією. «Але який сенс у “круглих столах” зі злочинцями?»

Організатор демонстрації Олег Рум’янцев попередив у своєму виступі, що партія готується знищити ті демократичні здобутки, які вже є в країні.

Протягом багатьох років паради та демонстрації в Радянському Союзі організовувала влада, тому цей марш спочатку здавався матеріалізацією примари далекого минулого. Величезний натовп ряснів не лише триколорами Російської імперії, а й саморобними плакатами, що віддзеркалювали нововіднайдену народну креативність: «Комуністи, не вчить нас жити!»; «Приватна власність — це свобода!»; «Ми натягнемо на ваші кийки презервативи!»

Коли демонстранти наблизилися до площі Маяковського, якась літня жінка на тротуарі почала кричати: «Сталін знав би, що з вами робити!» Проте учасники ходи, яких надихала вже сама їхня чисельність, не зважали на неї.

На площі Маяковського Ольга озирнулася назад і не побачила кінця колони — була лише суцільна ріка людей в обрамленні мегалітичних житлових будинків під куполом неба, що починало темніти. Видовище цієї людської маси переконало її в тому, що після стількох років мовчання та страху щось у країні нарешті змінилось. Їй уперше спало на думку, що в СРСР мільйони людей думають так само, як вона. Вона вже не відчувала себе самотньою, а отже, могла тепер брати участь у тих змінах, що охопили країну.

Тринадцятого березня, на другий день роботи з’їзду, пожвавилися дебати довкола питання про інститут президента СРСР.

Перший секретар Комуністичної партії Таджикистану К. Махкамов сказав, що для припинення міжетнічних конфліктів «потрібна сильна... цивілізована влада».

Іван Полозков, перший секретар Краснодарського крайкому партії, заявив: «Наша країна потребує президентської влади..., інакше сповзання суспільства в трясовину, грузькішу за трясовину застою, неуникне».

А молдавський письменник Н. Т. Дабіжа сказав: «Тепер наша черга захищати Горбачова від Горбачова. Зосередження величезної влади в руках однієї людини є небезпекою для процесу демократизації... Хто з нас може бути упевненим, що за чотири роки або дев’ять років не з’явиться людина, яка захоче створити соціалізм барачного типу?»

Завершивши дебати, з’їзд перейшов до голосування. За законом спочатку мали розглянути поправки, а потім із урахуванням внесених поправок поставити законопроект на голосування. Однак цього разу Горбачов поставив його на голосування, не заслухавши поправок. В результаті було отримано 1771 голос за і 164 проти. Реформатори думали, що це було голосування за основу. Але Горбачов оголосив, що законопроект ухвалено як частину Конституції.

Потім він запропонував, щоби першого президента обрав з’їзд. Згідно з опитуваннями, переважна більшість радянських громадян були за прямі вибори президента, але Горбачов розгорнув агітаційну кампанію, щоби переконати з’їзд, що це призведе до політичної нестабільності. Академік Дмитро Ліхачов, якому було вже за 80, попередив, що прямі вибори президента можуть мати наслідком Громадянську війну. Для ухвалення рішення було потрібно 1497 голосів. Остаточний результат голосування був такий: 1542 депутати за, 360 проти й 76 утрималися.

Після цього Горбачов висунув свою кандидатуру на посаду президента. Два інших кандидати, Рижков і міністр внутрішніх справ Вадим Бакатін, зняли свої кандидатури, тож Горбачов залишився єдиним претендентом на цю посаду. Незважаючи на це, він був не зовсім упевнений у собі. Раїса Горбачова переконувала жінок-депутатів голосувати за її чоловіка, запевняючи їх, що він не диктатор. Окремі інтелектуали, що були присутні на з’їзді як гості, стали умовляти демократів проголосувати за Горбачова, бо якщо його не оберуть, президентом може стати якийсь консерватор на кшталт Лігачова.

Нарешті голосування відбулося, і за Горбачова віддали свої голоси 1329 депутатів, проти були 495 осіб. При цьому сотні депутатів не скористалися своїм правом голосу. Це був спосіб сказати «ні» й ознака того, що прихована опозиція до Горбачова виникла практично одночасно із захопленням ним влади.

Ставши президентом СРСР, Горбачов зосередив у своїх руках більше офіційної влади, ніж будь-який радянський керівник від часів Сталіна. Проте його політичні перемоги, здобуті нібито заради здійснення важливих економічних реформ, призвели зрештою не до реформ, а до дестабілізації радянської системи.

Після обрання президентом Горбачова створив нову систему президентської влади. Свій офіс він облаштував у Кремлі, взявши із собою частину апарату ЦК, яка становила основу президентської адміністрації.

Місцеві та республіканські вибори, які відбулися в лютому та березні 1990 року, стали поразкою для партії. Завдяки гласності країна змінилась, і в цій новій атмосфері було неможливо проводити місцеві вибори з резервуванням місць для «громадських організацій» і з виборчими комісіями, контрольованими партією. Все це було ліквідовано, і кількість незалежних кандидатів зросла. Демократи здобули більшість голосів у Москві, Ленінграді та Свердловську, а в республіках Прибалтики, Вірменії, Молдавії і Грузії до влади прийшли націоналісти (11 березня Литва проголосила свою незалежність). Демократи посіли також третину місць в органах влади Росії, що дало змогу Єльцину висунути свою кандидатуру на пост голови російського парламенту.

Шістнадцятого травня у Великому Кремлівському палаці відкрилося перше засідання З’їзду народних депутатів Росії, і народ завалив депутатів листами й телеграмами, вимагаючи обрання Єльцина головою Верховної Ради. Двадцять третього травня до з’їзду звернувся Горбачов, який звинуватив Єльцина в намаганні відокремити Росію від соціалізму й у демонстрації «брутальності та нетолерантності». Промова Горбачова й, зокрема, цей особистий випад проти Єльцина лише сприяли його перемозі. У третьому раунді голосування Єльцин здобув 535 голосів — на чотири більше, ніж було потрібно для перемоги. Демократичні сили в країні вперше отримали обраного лідера.

Влітку 1990-го втрата партією прихильності народу призвела до виникнення глибоких розбіжностей у її лавах, де утворилися чималі групи з діаметрально протилежними програмами. Дев’ятнадцятого червня в Москві розпочала свою роботу конференція, яка мала на меті створення окремої Російської комуністичної партії, вільної від горбачовського впливу, і вона проходила в атмосфері відвертого незадоволення керівником партії. Організатор конференції Іван Осадчий звинуватив Горбачова у підштовхуванні партії до «самовбивства». Генерал Альберт Макашов сказав, що Радянський Союз може втратити статус великої держави. Проте, незважаючи на сильні консервативні та антигорбачовські настрої на цій російській партконференції, консерваторам у партії не вдалося здолати Горбачова. Це виявилося невдовзі — на XXVIII з’їзді КПРС.

Коли делегати з’їзду 2 липня зайшли до Палацу з’їздів у Кремлі, стало очевидним, що це вже не та колишня монолітна партія. У коридорах стояли вербувальні столи різноманітних фракцій, а делегати, що розділилися на ліберальні та консервативні групи, не спілкувались і навіть не віталися між собою.

Горбачов відкрив з’їзд промовою, що тривала дві з половиною години. У ній він подав себе як реформатора, відданого соціалістичній системі.

Однак після Горбачова виступив Володимир Блудов, делегат від Магаданської області, який запропонував звільнити всіх членів Політбюро і ЦК. Його промову зустріли овацією.

Рижков, який виступив першим із членів Політбюро, був освистаний. Наступного промовця — головного ідеолога Вадима Медведєва — перервали ритмічними оплесками. Те саме могло спіткати Яковлєва, але, піднявшись на трибуну, він говорив без зупинки, що не дало делегатам змоги почати своє ритмічне плескання й тупотіння. Єдиним членом Політбюро, якому було надано теплий прийом, став Лігачов. «Всілякі імпровізації, — сказав він, — не дуже багато дали нам за п’ять років перебудови».

Нарешті було висунуто пропозицію провести оцінювання окремих членів Політбюро. Переважна більшість зали проголосувала за цю пропозицію, і головуючий оголосив перерву.

Коли засідання поновилося, у кріслі головуючого сидів Горбачов. Яковлєв, сівши біля Отто Лациса, журналіста з ліберально-комуністичними поглядами, сказав йому, що Політбюро проголосувало за те, щоб оголосити про свою відставку в разі спроби з’їзду оцінювати членів Політбюро індивідуально. «Тепер я хочу звернутися до всіх вас, — сказав Горбачов. — Якщо ви хочете розколоти партію, хочете поховати її, то ви обрали правильний спосіб. Час подумати, й подумати як слід».

Впродовж наступної години делегати думали. Лацис розумів, що Горбачов обрав блискучу тактику. Комуністи були налаштовані на єдність, і кожен, хто спонукав би до розколу, втратив би симпатії рядових членів партії. Оскільки цей конфлікт був спровокований консерваторами, то і відповідальність лежала б на них. Як генеральний секретар Горбачов контролював також власність партії. У разі розколу прихильники жорсткої лінії залишилися б зубожілим охвістям, якому протистояла б не лише більшість партії, а і нові президентські структури.

Делегати почали звертатися до Горбачова з проханням дати їм можливість переглянути своє рішення. Зрештою Горбачов поставив на голосування питання про скасування резолюції, ухваленої раніше, й це рішення було прийняте майже з такою самою перевагою голосів, що й перше.

Наступним пунктом порядку денного було обрання нового генерального секретаря. Але тепер перемога Горбачова була неминучою: він продемонстрував свою здатність знищувати опозицію, і більшість делегатів побоювалися, що в разі непере-обрання він використає свою президентську владу для переслідування партії. Підсумок голосування був такий: 3411 голосів за Горбачова проти 501 голосу за Теймураза Аваліані, партійного керівника зі західносибірського міста Кисельовська і єдиного альтернативного кандидата; 1116 осіб не голосували, що свідчило про сильну опозицію. І все ж таки повномасштабний заколот, який здавався реальним ще місяць тому, не відбувся.

Навесні 1991 року влада Горбачова над партією почала нагадувати мертву хватку. Ідея збереження соціалістичної держави без застосування сили вже видавалася сумнівною, бо командна економіка почала занепадати, як і вся імперська радянська система. Оскільки криза поглиблювалася, Горбачов став більше піклуватися про збереження своєї влади, ніж про реформи, маневруючи між партійно-державним апаратом і новими демократичними силами, що зрештою спонукало партію спробувати усунути його на пленумі ЦК у квітні 1991 року.

У 1989 році почали відчуватися наслідки усунення партії від управління економікою. Темпи економічного зростання різко впали, й у 1990 році почали знижуватися обсяги виробництва. За фіксованих цін прихована інфляція призвела до колапсу споживацького ринку. Влітку 1989 року із 211 продовольчих товарів можна було вільно купити лише 23.

Однак Горбачов не вжив жодних заходів для запровадження довгоочікуваних ринкових реформ. Радянські інтелектуали помічали, що він немовби втратив орієнтацію. Народний рух набув виразно антикомуністичного характеру, і для збереження свого впливу на нього і водночас контролю над ним Горбачов почав обстоювати політичні заходи, що суперечили один одному: демократизацію та збереження імперії, маркетизацію та заборону приватної власності.

Зрештою Горбачову не залишилося іншого вибору, як вдатися до певних рішучих дій. Спроба запровадити ринкові реформи в економіці, яка базувалася на запереченні ринку, призвела до економічного безладу. Водночас республіки, включно з Росією, почали проголошувати свій суверенітет (або незалежність) і наполягати на верховенстві своїх законів, що призвело до «війни законів» із союзним урядом. Поєднання всіх цих чинників змусило Горбачова погодитися з пропозицією Єльцина доручити Станіславу Шаталіну, члену Президентської ради, розробити стратегію серйозної економічної реформи.

План Шаталіна, який мав бути здійснений впродовж «500 днів», передбачав масову приватизацію державного майна і передачу збирання податків на рівень республік. Тому фактично це була рекомендація демонтувати Радянський Союз. Одинадцятого вересня Горбачов здійснив спробу підтримати план Шаталіна перед Верховною Радою. Однак уже 21 вересня він усвідомив можливі наслідки цього плану і сказав, що його не можна втілювати в життя. Впродовж наступних кількох тижнів Горбачов намагався поєднати цей план із планом, розробленим Рижковим, який передбачав збереження централізованого планування, але врешті-решт від шаталінського плану взагалі відмовилися.

Відхилення плану Шаталіна стало початком періоду реакції, коли Горбачов став орієнтуватися на армію, міліцію та КДБ. Одинадцятого грудня Крючков у телевізійному зверненні проголосив, що КДБ всіма можливими засобами боротиметься з антикомуністичними елементами. За дев’ять днів після того Шеварднадзе на З’їзді народних депутатів оголосив про свою відставку, додавши: «Насувається диктатура».

Першим наслідком зміни політики стало придушення протестів у Литві.

Десятого січня Горбачов надіслав литовському уряду звернення, в якому звинуватив Литву в «кричущих порушеннях» радянської Конституції. Наступного ранку десантники у супроводі танків, стріляючи з бойової зброї, захопили головне поліграфічне підприємство республіки та антитерористичну школу міліції. Того самого дня лояльні до Москви комуністи оголосили про створення Комітету національного порятунку.

О 12:30 13 січня 1991 року перед телевізійною вежею у Вільнюсі панувала атмосфера дозвілля. Підлітки танцювали під музику, що лунала з портативного магнітофона, рознощики торгували кавою та булочками. Лорета Асанавічуте, двадцятичотирирічна робітниця одного з підприємств, змішалася з натовпом, який готувався захищати телевежу від захоплення радянськими військовими. Проте о 13-й годині напруга раптово зросла. Двадцять танків стали рухатися вулицею Космонавтів, а потім заїхали в прилеглі зелені насадження. Демонстранти зчепилися ліктями, не зводячи очей із танків, фари яких горіли поміж голих зимових дерев.

Раптом небо освітили трасуючі кулі. Танки, оточені солдатами, почали просуватися до телевежі. Солдати кинули димові шашки, й коли захисники стали тікати, відкрили вогонь, а танки різко прискорили рух і в’їхали в натовп.

Лорета побігла від вежі разом із кількома друзями — через поле, вкрите димом і пронизане променями прожекторів. Напівзасліплена димом, вона втратила орієнтацію, несподівано опинилася на шляху одного з танків, і друзі з жахом побачили, як Лорета оступилася й впала під гусениці.

Після того, як танк проїхав над Лоретою, друзі віднесли її до «швидкої допомоги», де лікар зробив їй укол; вся нижня частина її тіла була розчавлена.

«Дядьку, — спитала Лорета, із жахом дивлячись на своє тіло, — я з такими ногами зможу вийти заміж?» Лікар утішав її, як міг, але невдовзі вона померла.

Тоді як десятки демонстрантів гинули від куль або під танками, через гучномовець біля телевежі почали передавати оголошення: «Брати та сестри, буржуазна, фашистська влада в Литві впала. Вся влада тепер у руках Комітету національного порятунку».

Після захоплення телевежі радянськими військовими демонстранти почали масово збиратися перед будівлею литовського парламенту. Звістки про побоїще поширилися швидко, й на світанку територія довкола парламенту вирувала, мов вулик. Перед входами було встановлено величезні спіралі колючого дроту, а за вікнами почали складати мішки з піском. Потужні крани опускали на землю навколо будівлі великі бетонні блоки, а всередині парламенту добровольці та члени щойно створених литовських сил самооборони роздавали мисливські рушниці, які надходили сюди безперервним потоком.

Опівдні спорудження основних укріплень було завершено, а на площі зібралося близько двадцяти тисяч людей, які утворили живий кордон довкола будівлі. З’явилися наклеєні на фанерні щити світлини людей, убитих біля телевежі. На одній світлині був зображений хлопчик, що тягнеться в намаганні торкнутися голови батька в труні. З гучномовців лунала жалобна музика, скрізь мерехтіло жовте полум’я свічок біля тимчасових меморіалів.

Вільнюс почав готуватися до вуличних боїв. На проспекті Гедимінаса було встановлено триметрові бетонні бар’єри, що заблокували доступ до площі перед парламентом, залишивши лише вузький прохід. Центральну бібліотеку було перетворено на тимчасовий шпиталь із прапором Червоного Хреста над входом, а на кілометри довкола будівлі парламенту всі вікна в житлових будинках було заклеєно паперовими смугами хрест-навхрест, щоб убезпечити скло на випадок стрілянини або танкових боїв.

Двадцятого січня в Москві близько 500 тисяч осіб вийшли на демонстрацію протесту в зв’язку з загибеллю людей біля Вільнюського телецентру. Ввечері під час штурму військами Міністерства внутрішніх справ Латвії у Ризі було вбито чотирьох людей. Тепер здавалася очевидною готовність союзної влади до силового розпуску парламентів прибалтійських республік і запровадження прямого центрального правління. Але, на подив багатьох, наказу про напад не надійшло.

Двадцять першого січня, в обстановці загального збентеження, приготування до захисту литовського парламенту продовжились. Але наступного дня литовський Комітет національного порятунку й такий самий комітет у Латвії оголосили про призупинення своєї діяльності. Незабаром після того підрозділи десантних і внутрішніх військ, надіслані до балтійських республік для полювання на юнаків, що ухиляються від призову до Радянської Армії, були виведені звідти.

Загроза для Литви та Латвії минула.

Після подій у Прибалтиці відбулася ще одна спроба наступу на демократію, цього разу в Москві.

Горбачов призначив на 17 березня референдум щодо збереження Радянського Союзу. В Росії Єльцин додав ще одне запитання до населення: чи хоче воно прямих виборів російського президента. Дев’ятнадцятого лютого Єльцин закликав Горбачова піти у відставку, а депутати російського парламенту від комуністів стали вимагати імпічменту для Єльцина. Для вирішення долі Єльцина на 28 березня було скликано термінове засідання З’їзду народних депутатів.

Референдум відбувся 17 березня. Пропозиція зберегти СРСР набрала 75 відсотків голосів, але виборці схвалили й ідею президентської посади в Росії. Дата запланованого усунення Єльцина наближалася, й рух «Демократична Росія» почав готувати на 25 березня масову демонстрацію на підтримку Єльцина. Союзний уряд відповів на це тритижневою забороною демонстрацій у Москві. Однак прихильники Єльцина заявили, що проведуть демонстрацію в будь-якому разі, й уряд почав готувати введення до Москви тисяч військових.

Двадцять восьмого березня провулки та подвір’я в центрі Москви були заповнені сотнями військових автомобілів і тисячами солдатів. Під похмурим небом вулицями бігла у водостоки вода, на тротуарах літні жінки кололи ломами кригу, ніби й не звертаючи уваги на протистояння, що наростало довкола.

У будівлі Мосради, де «Демократична Росія» мала тимчасову штаб-квартиру, постійно дзвонили телефони — надходили нові повідомлення про пересування військ. Один із лідерів руху Володимир Боксер проводив нараду з групою колег для уточнення планів щодо сьогоднішнього мітингу. Ніхто не очікував такої демонстрації сили. Нарешті було ухвалено рішення провести мітинг, але — задля уникнення можливих провокацій — не на щільно оточеній міліцією та військовими Манежній площі навпроти Кремля, як спершу планувалося, а на площах Арбатській і Маяковського.

Демонстрації були призначені на 17:30, але народ почав збиратися задовго до того. Радіостанція «Ехо Москви» розповідала про розташування військ на вулиці Горького та Манежній площі. ТАРС передав попередження Віталія Прилукова — начальника московського КДБ: влада застосує «всі засоби» для запобігання демонстраціям, — і ряди машин «швидкої допомоги» стояли напоготові біля Червоної площі, щоби вивозити поранених.

О 15-й годині п’ятдесят тисяч солдатів внутрішніх військ заповнили всі вулиці на підходах до Манежної площі.

Проте мірою того, як число учасників демонстрації зростало, небезпека нападу танула. Солдати та міліціянти не робили жодних спроб перешкодити натовпу, який збирався на двох площах, попри наявність бронетехніки на вулицях, і поводилися нейтрально чи навіть приязно. Одна жінка спитала командира підрозділу внутрішніх військ біля площі Маяковського: «Ви збираєтеся нас бити?» Офіцер відповів: «Окрім погонів, я маю ще й совість».

О 17:13 Арбатську площу затопило людське море. О 17:45 розпочалися промови. Внаслідок убивств у Литві ставлення до Горбачова радикально змінилося. Російський депутат Юрій Лучинський сказав: «Найбільшим порушником і найбільшим злочинцем у країні є сьогодні президент Горбачов».

Лідер Демократичної партії Росії Микола Травкін заявив: «Ми повинні позбутися Комуністичної партії. Якщо ми знімемо лише верхівку айсберга, ця партія повернеться в ще більш реакційному вигляді». З вікон розташованого поруч пологового будинку лікарі та медсестри аплодували демонстрантам, а люди на площі також вітали їх схвальними вигуками.

Кількість людей на площі Маяковського швидко зростала, і незабаром стало зрозуміло, що організатори недооцінили її місткість. О 18-й годині площа була заповнена вщерть, а до мітингу продовжували приєднуватися десятки тисяч робітників міських підприємств, що потоком виринали з метро. Боксер, який допомагав вирішувати організаційні питання, виявив, що для просування лише на 500 метрів потрібно більше години. З промовами на мітингу виступили Гавриїл Попов, мер Москви, Юрій Афанасьєв, отець Гліб Якунін, Галина Старовойтова. Афанасьєв сказав, що мітинг продемонстрував силу та єдність демократичних сил, і тепер підтримку ними Єльцина та реформ уже неможливо ігнорувати.

Сутеніло, почав падати сніг, і перші лави п’ятдесятитисячної колони демонстрантів з Арбатської площі з’явилися на Садовому кільці. Побачивши колону, багатолюдний натовп на площі Маяковського вибухнув вітальними вигуками, й два людських потоки з’єдналися саме в той момент, коли спалахнули вуличні ліхтарі, а прожектори висвітили величезну статую Маяковського серед скупчення демонстрантів.

Кількість людей на площі Маяковського та поблизу неї перевищувала 100 тисяч, що було рекордом для демонстрації в Москві в робочий день, і, попри військових і міліцію на стаціонарних позиціях, було очевидно, що влада не вдасться до силових дій.

Настрій у натовпі був святковий. Люди скандували: «Єльцин! Єльцин!» і «Геть Горбачова!» Демонстранти тримали сотні російських прапорів і транспарантів: «Жінки, не народжуйте комуністів»; «КПРС — на звалище історії»; «Борис, тримайся!»; «Вся Росія — за Бориса». Нарешті отець Якунін, перекриваючи вигуки натовпу: «Єльцин — президент!» — закликав усіх іти додому грітися. Підсумовуючи результати мітингу, він сказав: «Зроблено велику справу». Через якийсь час, коли успіх демонстрації був уже безсумнівний і вулиці почали порожніти, тисячі солдатів і техніка, що заповнили Москву зранку, були виведені з міста.

Це протистояння завершилося цілковитою перемогою Єльцина. Російський З’їзд народних депутатів не тільки відхилив пропозиції прихильників жорсткої лінії про усунення його з посади, а і проголосував за надання йому нових повноважень. Президентські вибори в Росії було призначено на 12 червня.

Тепер Горбачов знову звернувся до питання реформ. Двадцять третього квітня він таємно зустрівся з Єльциним і керівниками ще вісьмох республік у підмосковному селищі Ново-Огарьово. Після десятигодинних перемовин учасники зустрічі підписали заяву, в якій закликали до укладення нового союзного договору і розробки нової конституції, після чого в 1992 році в усій країні мали відбутися вибори. Права союзних республік передбачалося «істотно збільшити», а шістьом республікам, не представленим на зустрічі — трьом прибалтійським, Молдові, Грузії та Вірменії, надавалося право відмовитися від підписання нового союзного договору. Горбачов офіційно відступився від наміру забезпечити єдність Радянського Союзу силою.

Тим часом партія, обурена маневруванням Горбачова, почала гуртуватися проти нього на квітневому пленумі 1991 року.

Пленум розпочав свою роботу в Кремлі в атмосфері приголомшеної недовіри. Члени ЦК, які звикли сприймати Горбачова та Єльцина як суперників, були ошелешені новоогарьовською заявою та гаданим примиренням обох лідерів.

О 15-й годині Горбачов відкрив пленум деякими вступними зауваженнями. «Давайте говорити відверто, товариші, — сказав він. — Було б негідно робити вигляд, нібито керівництво не помічає, що багато рядових членів партії дезорієнтовані, а... інші, включно з партійними керівниками, навіть впали в істерику. Ця атмосфера нагадує той... період, коли В. І. Ленін різко повернув партію та країну вбік НЕПу». Складність ситуації, продовжував Горбачов, є подібною: треба заохочувати підприємництво, обстоюючи права трудящих, і підтримувати суверенітет республік, захищаючи водночас союзну владу.

Зауваження Горбачова викликали загальне збентеження і лише поодинокі оплески. Після нього стали виступати члени ЦК, чиї промови віддзеркалювали нерозуміння подій, що відбувалися в країні, а також ностальгію за недавнім минулим.

Станіслав Гуренко, перший секретар ЦК КПУ, сказав: «Люди з гіркотою зазначають, що за останні роки країні завдано шкоди, якої їй і вороги не могли би завдати. Економіку зруйновано, суспільство розколоте, значна частина його живе за межею бідності. Безробіття, страйки та криваві міжетнічні конфлікти стали реальністю... Одне слово, ми швидко втратили все те, чого досягли... іноді ціною неймовірних зусиль усіх поколінь радянського народу...»

А. П. Рубікс, перший секретар Компартії Латвії: «Люди запитують, скільки мішків резолюцій треба надіслати в Москву, щоби було вжито конкретних заходів з відновлення правопорядку в країні?»

А. М. Зайцев, перший секретар Кемеровського обкому: «Ситуація в країні стала практично некерованою. Останні шість років призвели до хаосу і колапсу урядових структур і керівних органів... Антикомунізм і капіталізація економіки стали реальною політикою Радянського Союзу...»

Горбачов нарешті скипів. З червоним обличчям, здригаючись від обурення, він сказав: «Гаразд, досить, тепер я відповім усім... Я пропоную припинити дебати й зайнятися питанням генерального секретаря, а також тим, хто посяде його місце до наступного з’їзду партії. І ще тим, хто влаштує ті дві, три чи чотири партії в залі... Я подаю у відставку».

Тим самим Горбачов загнав консерваторів у безвихідь. За партійним статутом, його можна було замінити лише на з’їзді партії. Якби він пішов у відставку до того, як збереться новий з’їзд, то продовжував би виконувати функції генерального секретаря, контролювати партійне майно й навіть був би здатний створити нову партію. Консерватори не могли звільнити Горбачова, а він їх — міг.

Більшість членів ЦК були в опозиції до Горбачова, але їм був потрібен час, щоби згуртуватися проти нього. Тому 332 голосами проти 13 вони проголосували за виключення з порядку денного питання про відставку. Пленум продовжив свою роботу, обговорюючи проблеми економіки та національних конфліктів. І все ж таки усім було ясно, що усунення Горбачова з посади генерального секретаря є питанням найближчого майбутнього.

Влітку демократичні сили, випущені на волю політикою Горбачова, стали загрозою для нього самого. Не бажаючи вдаватися до масових репресій і не маючи змоги зберегти без них радянську систему, він цілком присвятив себе збереженню тих своїх функцій і можливостей, які ще можна було зберегти в цій новій політичній ситуації.

Минали тижні, й Горбачов стало просувався вперед у спільній із Єльциним роботі над новим союзним договором, який передавав республікам істотну частку повноважень.

Горбачов готував також проект нової програми партії, який передбачав відмову від усіх традиційних комуністичних позицій. У проекті було засуджено «злочини сталінізму», підтримана приватна власність і передбачено політичний плюралізм, релігійну толерантність і верховенство права.

У червні Єльцин абсолютною більшістю голосів виборців був обраний президентом Росії і 10 липня в Палаці з’їздів офіційно заступив на посаду як перший російський президент. За десять днів після того він видав указ про заборону діяльності партійних організацій на підприємствах і в установах. Цей наказ, якого не зміг скасувати Горбачов, загрожував позбавити партію її організаційної основи.

Тим часом у партії запанувала похмура атмосфера. Коридори ЦК, і до того не дуже багатолюдні, тепер майже спорожніли. З канцелярій почали звільняти друкарок, із буфету зникли столові прибори та продукти.

На липневому пленумі було представлено і затверджено «для опублікування» програму партії, що фактично не залишало сумнівів щодо її майбутнього. Однак найважливішим питанням було визначення дати партійного з’їзду. Консерватори в партії були переконані, що єдиним шансом урятувати партію та Радянський Союз є усунення Горбачова, але це можна було зробити лише на з’їзді, який вони прагнули провести якомога швидше. Натомість Горбачов хотів від термінувати цю подію, щоби зміцнити свій союз із Єльциним, завершити роботу над союзним договором і розколоти партію на своїх умовах.

Консерватори запропонували призначити з’їзд на вересень, але Горбачов, пославшись на потребу дочекатися завершення жнив, наполіг на грудні або січні, і вони, згнітивши серце, погодилися.

Тепер консерватори були впевнені в невідворотності усунення Горбачова. Проте 2 серпня той оголосив, що Росія, Узбекистан і Казахстан готові підписати союзний договір 20 серпня, що фактично означало припинення існування СРСР. Наслідком цього оголошення стало приготування армії, КДБ і уряду до державного перевороту, який розпочався — без участі партії — через сімнадцять днів.

О 9:30 ранку 19 серпня танки були вже на вулицях Москви. Олег Шейнін (який керував партією за відсутності Володимира Івашка, заступника генерального секретаря, що одужував тоді після операції на горлі) скликав засідання секретаріату в будівлі на Старій площі. Секретарі ЦК запитували про здоров’я Горбачова, який у цей момент був ув’язнений на своїй дачі у Форосі. Відповіді були ухильні. Потім усім роздали текст шифрограми, яку збиралися розіслати місцевим парторганізаціям: вона містила рекомендацію «залучати комуністів до діяльності Надзвичайного комітету».

Атмосфера в будівлі ЦК стала на диво спокійною. Багато співробітників, яким більше не було чого робити, стали дивитись у своїх кабінетах передачі CNN про переворот. Вони побачили першу прес-конференцію керівників заколоту і натовп, що оточив танки на московських вулицях.

О 17-й годині до ЦК привезли каретою «швидкої допомоги» Івашка. Наступного дня місцевим парткомам було надіслано ще одну телеграму із запитанням про настрої громадян. Засідань, реакції чи пояснень ЦК більше не було. Партійні чиновники, як і мільйони громадян, стежили за подіями по радіо й телебаченню.

Проте, коли стало очевидним, що заколот практично провалився, будівлею на Старій площі прокотилася хвиля таємного страху. Народ звик до тотального панування партії в усіх аспектах радянського життя, тож у нього були всі підстави припустити, що і цей переворот був справою рук КПРС.

Отриманий 23 серпня наказ звільнити приміщення на Старій площі приголомшив членів ЦК. Коли перші чиновники залишали будівлю через головний під’їзд, їхні сумки та портфелі обшукувала міліція. Невдовзі всі під’їзди будівлі, крім виходу на вулицю Куйбишева, були заблоковані. Всіх, хто виходив звідти, натовп, поділений навпіл і стримуваний міліцією, пропускав вузьким «коридором ганьби» й супроводжував вигуками: «Мерзотники!»; «Падлюки!»

У той час, як працівники ЦК під дощем втікали від розлюченого натовпу, Горбачов входив до Білого дому, щоби разом із Єльциним постати перед Верховною Радою Росії. У залі Єльцин спонукав Горбачова прочитати записи, зроблені під час серпневого засідання Ради Міністрів, на якому міністри (всі вони були членами партії) переважною більшістю підтримали заколот.

Потім Єльцин вийняв якийсь документ і сказав: «Тепер, щоби трохи перепочити, дозвольте мені підписати указ про заборону діяльності Комуністичної партії РРФСР». Горбачов відповів: «Борисе Миколайовичу... Я не знаю, що Ви тут підписуєте. Це недемократично — забороняти цілу партію через злочини кількох людей». Єльцин не звернув на ці слова уваги й підписав документ під оплески депутатів.

Тепер Горбачов був єдиною людиною в Радянському Союзі, здатною захистити комуністичні партії СРСР і Росії. Він усе ще був радянським президентом і міг скасувати указ Єльцина і спробувати використати армію та КДБ для відновлення контролю над країною. Однак із урахуванням досвіду заколотників, Горбачов не міг бути впевненим в успіху. І він вирішив підтримати Єльцина.

Вранці 24 серпня радянське радіо передало заяву Горбачова, в якій він сказав, що, зважаючи на свою бездіяльність під час заколоту, партія має ухвалити «важке, але чесне рішення про саморозпуск», а також повідомив, що склав повноваження генерального секретаря і віддав розпорядження про конфіскацію державою всього партійного майна.

Поки Горбачов виступав, міліція та солдати МВС почали оточувати всі головні будівлі Комуністичної партії у Москві, стримуючи розгніваний народ. Таким чином, через 73 роки після захоплення влади більшовиками кривава, безумна і сюрреалістична доба комуністичного правління в Радянському Союзі нарешті завершилася.